.

Українська нація і держава очима інших народів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
384 2185
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська нація і держава очима інших народів

Знову чуються голоси тих, кого мав на увазі великий І.Франко, пишучи:

Чому у нас відступників так много

І чом для них відступство не страшне?

Вони вже готові репетувати: «до чого тут європейський націоналізм? У
автора «Історії русів» навіть слова такого не знайдемо!»

Слова – так. Але ми ведемо мову про дух і суть понять (явищ, феноменів).
«Історія русів» оформила настрій, жагу, характер мислення мільйонів в
історіософську форму. То говорив суперечливий, часом надто обережний,
наляканий московітами або приласканий ними голос, однак той голос був
мужній і мудрий у захисті українських прав та свобод, він був голосом
спраглої до демократії і суверенітету української душі.

І закономірно, що «Історія русів», як і творчість Г.Сковороди,
І.Котляревського, літописців розбудила «оспалу» громаду, запліднила
помисли нових поколінь, молодим громом прокотилася і в душі пророка
національного відродження Тараса Шевченка. А слідом за його покликом
«заревів і застогнав Дніпро широкий» (Той, що «чуден Днепр при тихой
погоде», – М.Гоголь), загомоніла Україна новими повстаннями
(гайдамацькими рухами), хвилями вже викінченої і з точки зору
формулювань науково-системної політичної думки.

Саме Т.Шевченко настійливо напише в «Близнецах»: питання питань усіх
поколінь – виховання. Кого і як виховувати? Багато кому здається, що
головне – це призвичаїти вихованців до вимог часу, особливо –
професійно-виробничих. А народні традиції? То – чиста умовність! Одначе,
«якщо добре подумати, то коли ми заради презренного срібляника вчинимо
наругу над священними билинами старовини, то що ж тоді з нас буде? А
вийде який-небуть француз  або, боронь боже, куций німець, а про тип,
або, сказати б, про образ національний, і мови не буде. А по-моєму,
нація без своєї власної, лише їй властивої, характеризуючої риси схожа
просто на кисіль,  і самий несмачний кисіль» (10. VІ. 1855).

Чи можна не бачити тут ідентичності української і загально-європейської
суспільної думки стосовно національної проблеми? А воднораз – і глибокої
спадкоємності народних традицій? Того, що, як зазначає С.Мащенко,
«українська реформація, маючи певні спільні риси із західноєвропейською,
формувалася на грунті українського минулого та реальності ХVІ-ХVІІ ст.»?
[1, 12]. Докази – і в історичній пам’яті, і в філософії, і в релігійній
свідомості, і в освіті, і в настроях усього українського народу, і в
баченні його тогочасним європейським світом.

Щодо історичної пам’яті, достатньо звернутися до «Історії русів, або
Малої Росії». Традиційним був уже її зачин: «Народ слов’янський, що
походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий за родоначальником і
князем своїм Словеном, нащадком Росса князя, внука Афетового. Він,
переселившись з Азії од часів Вавілонського зміщання мов, став мешкати
од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки
Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на
півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому
є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і
попередників, які ту історію писали і які були академіками або членами
тої головної школи, яку в слов’янах зведено було в місті Києві…» [2,
78].

:

t

O

O

Oe

O

i

o

oe

u

O

Nито князь литовський Гедимін учинив силою зброї своєї, перемігши над
рікою Ірпінь князів руських та їхнє воїнство, але це сталося з князями
татарськими, а не руськими, і перекручення тієї події внесено в історію
вельми грубою помилкою… та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що
з’єднують руський народ з Литвою і Польщею, видно, що він об’єднувався і
домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований».
Закономірно, що, йдучи на союз з Литвою і Польщею, Русь присягала
пам’ятними словами: «Приймаємо і з’єднуємо, яко рівних до рівних і
вільних до вільних».

Інша справа, що союзники Русі зрадили велику ідею. Русь-Україна все
більше обмежувалася в її суверенітеті. Та й за найгірших часів
колонізаційної кормиги вона не мирилася з підневільним становищем.
Русь-Україна боролася. І не за окрушини державницької свободи, а за
повну незалежність у всій повноті колишньої територіальної цілісності.
Тож цілком природно, що Богдан Хмельницький, продовжуючи справу своїх
великих попередників –  Предслава Лянцкоронського, Венжика
Хмельницького, Остапа Дашковича, Дмитра Вишневецького (Байди), Івана
Свирговського, Богдана Ружинського, Івана Підкови, Криштофа Косинського,
Северина Наливайка, Самійла Кішки, Петра Конашевича-Сагайдачного,
Михайла Дорошенка, Івана Сулими, Тараса Федоровича (Трясила), Павла
Павлюка, Дмитра Гуні, Якова Острянина, спонукався не стільки кривдами,
завданими йому особисто, скільки загальнонародними інтересами,
збереженими і в історичній пам’яті. Деякі історики досі полюбляють
гратися в піжмурки: чи зразу Б.Хмельницький керувався
загальнонаціональною ідеєю, чи тільки згодом; більше того – чи й
переймався він нею, бо ж неодноразово запевняв то короля польського, то
хана кримського, то царя московського, що дбає лише про козацькі, а не
загальнонаціональні інтереси та вольності. І як тоді не згадати
інвективи Є.Гребінки: «гай-гай, які шолопаї!» – бо ж є мова одвертих
стосунків, а є дипломатії; є плани тактики, а є стратегії. Нерідко
великий Гетьман мусив приховувати свою кінцеву мету; осаджений
супротивниками з усіх боків, зраджуваний ними (а то й інтернований, як
кримським ханом разом із сином Тимошем), часом він не міг не грати і
ролі мало несвідомо налаштованого, психічно запрограмованого слухняного
васала. Та не можемо не пам’ятати найголовнішого: Богдан Хмельницький
створив незалежну державу! Дбаючи про її збереження й зміцнення, саме
цей український Гетьман розпочав переговори з королем шведським Карлом Х
про союз рівноправних європейських держав; він не прийняв нав’язуваних
Москвою «статей» протекторату. А коли йшлося про межі української
держави, говорив чітко і твердо: Україна має посідати територію з
кордонами, належними їй за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, бо
вона – єдина і пряма спадкоємиця Київської великокняжої імперії.

Природно, що Європа сприймала Б.Хмельницького як «самодержця» суверенної
держави, наголошуючи: «Ми знали, – як писав 1654 р. шведський король
Карл-Густав ІV Б.Хмельницькому, –  що між великим князем московським і
народом запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу
народові цілою і непорушною». З огляду на це, король іменує Гетьмана
«ваша світлість», «найсвітліший». І не лише він: венеційський посол
також титулував Б.Хмельницького «Вашою світлістю»; трансільванський
князь – «найсвітлішим»; а турецький султан писав навіть так: «Славі
князів християнського народу, вибраному між володарями месії, гетьманові
козаків Богданові Хмельницькому…» [3, 119]. Імператор Фердинанд ІІІ та
курфюрст Фрідріх Вільгельм пропонували Гетьману України свою дружбу, а
Кромвель іменував Б.Хмельницького «імператором усіх козаків» та відносив
до числа найталановитіших полководців світу.

І найголовнішим наслідком діяльності його світлості Гетьмана було те, що
за Б.Хмельницького Україна сформувалася як одна з трьох найперших у
Європі (паралельно з Англійською і Нідерландською)
національно-демократичних держав. Визначальну роль у тому процесі
відіграла національно-визвольна державницька ідея, а та ідея коренилася
й кристалізувалася упродовж багатьох століть і в усіх шарах українського
суспільства.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020