Реферат на тему:
Українська аристократія XIX ст. (за мемуарами П. Ламсдорфа-Галагана)
Стаття базується на іноземному рукописному матеріалі й відкриває
невідомі сторінки життя та суспільно-політичної діяльності представників
українського панства XIX ст. Може бути корисна краєзнавцям, історикам,
філологам та всім, кого цікавить розбудова українського соціуму XIX ст.
Для розбудови цивілізованого майбутнього України необхідно досконало
знати її історію, шанувати минуле та його досягнення. Довгий час тема,
пов’язана з modus vivendi (способом життя – лат.) української
аристократії, лишалася закритою, та й саме існування української
аристократії підлягало сумніву. Проте, краєзнавцям вдалося зберегти
інтерес до таких історичних місць України, як Тростянець, Качанівка,
Сокиринці, Софіївка та ін. Хоча для широких кіл відвідувачів вони до
недавнього часу подавалися лише як дендрологічні парки, доля ж хазяїв
цих чудових садиб згадувалася лише в контексті коментарів. Завдяки
соціально-політичній переорієнтації нашого суспільства зростає інтерес
до забутих сторінок історичного минулого нашої країни. Останнім часом
з’явилося декілька публікацій про видатні архітектурно-паркові ансамблі,
розташовані на території України [1; 2; 3], вивчаються архіви, пишуться
наукові праці, автори яких прагнуть визначити дійсну роль “панства” щодо
підтримки і розвитку української культури. Відповідні кола краєзнавців
та місцевої влади із зацікавленістю зустрічають на цих землях нащадків
тих, хто тут жив і будував чудові садиби, приймають від них і включають
до музейних колекцій нові документи. Але все ще залишаються невідомими
цікаві деталі життя і діяльності представників аристократичних кіл,
завдяки яким Україна (тоді Малоросія) трималася в руслі європейських і
світових досягнень – з одного боку, а з другого – українська культура,
хоч і в невеликому обсязі, але ставала відомою в Європі.
Дана робота має за мету сприяти поглибленню як загально-історичних, так
і суто краєзнавчих знань, тим більше, що переважна частина матеріалів,
на які ми спиратимемось, в Україні невідомі, оскільки написані
французькою мовою і надійшли в рукописному варіанті з Франції. Ці
матеріали мають назву “Extrait des memoires de Compte Paul
Lamsdorff-Galagane” (“Уривки з мемуарів графа Поля Ламсдорфа-Галагана”)
(5). Мемуари написані у 1935 р. в Парижі – відомому притулку еміграції
більшості російської та “малоросійської” аристократії – і знаходяться в
архівах дочки Поля Ламсдорфа-Галагана, яка займає посаду Президента
Французької академії наук.
Родоначальником династії Ґалаґанів – українських поміщиків, великих
землевласників на Лівобережній Україні XVIII – поч. XX ст. – був козак
Іван Ґалаґан, син якого Гнат служив полковником у війську Петра І, від
якого дістав значні земельні володіння за участь у руйнуванні
Запорозької Січі. Його син Григорій розширив володіння при гетьмані
К.Розумовському і мав понад 4 тис. кріпаків. Нащадки Григорія обіймали
різні відповідальні урядові посади. Останній з них по чоловічій лінії –
Григорій Павлович (1819-1888) був прихильником ліберальних змін,
активним розробником реформи 1861 р., яка скасувала кріпацтво. Саме про
ці часи йдеться у вищезгаданому рукописі, автором якого є племінник
Григорія Павловича граф Поль Ламсдорф-Галаган. Титул і прізвище
Ламсдорф-Галаган здобув граф Костянтин Ламсдорф після одруження на
онучці Ґалаґанів, Катерині Павлівні. За царським указом від 1.IX.1894 р.
славнозвісне ім’я Ґалаґанів має зберігатися у прізвищі старших нащадків
роду.
Одним із мотивів, що спонукали Поля Ламсдорфа-Галагана вдадится до
мемуарів, був той факт, що французи, серед яких опинилися емігранти, не
мали чіткого уявлення про життя дореволюційної, особливо сільської
Росії, до складу якої входила Малоросія (Україна). Таким чином, мемуари
мали просвітницький характер. Минуле представлене тут через сприйняття
хлопчика-підлітка, має яскраву романтичну основу і до того ж ореол
сильної ностальгії за “милою батьківщиною”.
Мемуари починаються з того моменту, коли родина у Петербурзі почала
готуватися до переїзду в Україну, де проводила літо в родовому маєтку
Ґалаґанів. Весь необхідний скарб вантажила в карети, потім у вагони
потягу на вокзалі. Згадуються всі, хто брав участь в переїзді: діти,
дорослі, слуги, вихователі дітей. Читач знайомиться з усіма подробицями
зборів: пакування і перенесення речей, згадки про забуті речі,
спостереження краєвидів під час подорожі.
На перших же сторінках Поль зазначає, що для нього і його братів, які
більшу частину року жили в Петербурзі, Сокиринці (які, до, речі,
транслітеруються в мемуарах як Sokirentsi, тобто Сокиренці, а також
Sokerentsi, тобто Сокеренці) були “земним раєм”. Діти весь рік мріяли
якомога швидше потрапити у чудовий білий палац, побудований у 1829 р. в
стилі ампір (його суворо дотримався архітектор П.Дубровський). Переживши
роки, палац зберігся майже без змін. Його головний фасад прикрашає
восьми-колонний портик іонічного ордера, який спирається на аркаду, що
надає будівлі чудової величі.
Не менш красивий парковий фасад із шестиколонним портиком, від якого на
рівні кімнат другого поверху відходить пандус, розширений донизу й
плавно сполучений із парком.
Автор пише, що діти протягом всієї подорожі пригадували свої попередні
поїздки і мріяли швидше побачити “…синій купол палацу, який
вимальовувався, оточений гармонічною рамкою дерев” (5, 2).
Потяг прибував на станцію Дмитрівка, а потім вся родина їхала далі,
минаючи багато цікавих і мальовничих місць, серед яких особливо яскраво
описаний Тростянець та його володарі – пани Скоропадські.
Опис цієї подорожі дає уяву про те, як відбувалися мандрівки багатих
родин. Селяни, які зустрічали караван карет, запряжених чотирма чи
шістьма, а іноді, коли дороги були особливо важкі й брудні, то й
вісьмома кіньми, дивувалися їх розмірам і називали найбільшу з карет
“хатою на колесах”. Автор і сам називає одну з карет “справжньою
Ейфелевою вежою”, куди “дами не могли б піднятися” (5, 4). Діти мали
змогу спати в кареті, але їхня вихователька сиділа зовні, слідкуючи за
дорогою і контролюючи дії кучера. Хлопцям подобалося спостерігати за
красивими й сильними тваринами – вихованцями кінського заводу Ґалаґанів,
кожного з яких вони добре знали. І, хоча від залізничної станції треба
було проїхати близько 40 кілометрів, подорож сприймалась як розвага, тим
більше, що старшим хлопцям іноді дозволяли правити кіньми.
Неподалік від маєтку гостей зустрічав сам хазяїн в елегантному
кабріолеті, а коли кавалькада наближалася до палацу, відкривалася
велична панорама, перед якою діти відчували “майже релігійний трепет”.
“Уявіть собі, – закликає читача автор мемуарів, – дві стіни з дубів, які
оточували під’їзд до палацу. Далі йшли поляни газонів; їх перетинала
чудова алея, в кінці якої відкривалася фортеця, тобто палац, абсолютно
білий, прикрашений синім куполом, на вершині якого урочисто зустрічав
візитерів біло-жовто-голубий прапор Ґалаґанів. Стиль ампір, модний в ті
часи, був представлений тут у своїй найчистішій, найкласичнішій формі.
Дві довгі галереї двома крилами приєднувалися до центральної будівлі”
(5, 8). Обабіч стояли дві мармурові статуї – копії скульптур античних
героїнь та декоративні вази з квітами. У будинку було шістдесят кімнат,
більшість яких поєднувалися анфіладною системою.
Кімната хлопчиків містилася на першому поверсі, і, поки переносили речі,
Павло біг по коридорах, де напередодні релігійного свята була розкидана
пахуча трава, подивитися, чи все збереглося, як за минулих років. Вікна
спальні виходили безпосередньо на галявину, де в центрі була клумба з
лілій, оточених простими сільськими квітами і шипшиною, з неперевершено
чудовим ароматом.
У наступній главі описуються володарі маєтку. Хазяїн мав білу бороду,
правильне і шляхетне обличчя. Європеєць “з голови до п’ят”, він
намагався внести в сільський побут те, що вважав передовим і корисним.
Автор пише: “Григорій Павлович належав до тієї еліти аристократії, яка
підтримувала гуманістичну спрямованість реформ імператора Олександра
II… Любов до батьківщини і до народу була тим двигуном, який
підтримував безупинну діяльність мого дядька, і це проявлялося при
кожній нагоді” (5. 9). Після реформи він допомагав селянам адаптуватися
до нового порядку і турбувався про їх моральне, фізичне і матеріальне
благополуччя. Всі села, які оточували маєток, мали свої школи, лікарні,
церкви, каси грошової взаємодопомоги, кредитні контори, тобто все, що,
на думку Ґалаґанів, могло бути корисним для підтримки гідного життя
людей. Перший технікум, який готував молодь за технічними
спеціальностями для всієї округи, був відкритий саме в Сокиринцях і мав,
як зараз кажуть, спонсорську підтримку Ґалаґанів.
Сам пан Ґалаґан, який вільно володів кількома європейськими мовами,
добре знав українську, обожнював народні пісні й фольклор. У маєтку
існував народний хор і театр, де ставилися також і класичні твори.
Ґалаґан поважав національні народні звичаї і дотримувався їх у своєму
буденному житті. В той же час він виступав проти будь-яких проявів
націоналізму і не підтримував сепаратистських настроїв деяких кіл
малоросійської аристократії.
Одружений на Катерині Кочубей, він мав одного сина, якого обожнювали всі
й тому ніжно звали Павлусем. Це був добрий, розумний і дуже обдарований
хлопець, якому подобалося вчитися “наукам і мистецтву”. Здавалося, він
був призначений для красивого і щасливого життя. У віці 16 років він
поїхав до маєтку своєї матері, який знаходився на відстані 20 верст від
Сокиринців, дорогою захворів і раптово помер, так що нещасні батьки
навіть не встигли побачити його під час хвороби. Приголомшений горем,
пан Ґалаґан поклявся зберегти пам’ять про сина в думках людей. Того ж
1871 року він відкрив у Києві навчальний заклад для молоді, під назвою
Колегія Павла Ґалаґана. Приймали туди юнаків у віці Павлуся, тобто 16
років, які мали православну віру і бажали здобути європейську освіту.
Діти з небагатих родин, а також ті, які не мали одного чи обох батьків,
вчилися за рахунок фундаторів ліцею. Треба сказати, що “…ця категорія
учнів превалювала”. Ліцей був оздоблений всім необхідним і передовим на
той час обладнанням. Там був кабінет фізики із сучасною апаратурою,
різноманітні лабораторії, чудова велика бібліотека. Як передбачливий
хазяїн, для забезпечення майбутнього цього закладу, пан Ґалаґан передав
у володіння колегії половину своїх земель. Після революції, за
свідченням автора мемуарів, більшовики все експропріювали, а Колегію
закрили.
Вірний своєму слову, даному біля труни сина, пан Ґалаґан ставився до
ліцеїстів, як до власних дітей. Найбідніші з них проводили канікули в
одному з маєтків Ґалаґанів. Кожного року, після випускних іспитів,
старші ліцеїсти приїздили на могилу Павла Ґалаґана для вшанування його
пам’яті, а також для подяки його батькові, який був призначений Указом
імператора почесним опікуном ліцею. Цікаво, що це опікунство
розповсюджувалося й на життя випускників після закінчення ліцею: пан
Ґалаґан допомагав їм влаштуватися на службу, як на те заслуговували
молоді люди та “відповідно до їхніх талантів”. Звичайно, що всі ліцеїсти
по-справжньому обожнювали свого наставника й опікуна. Дійсно, пан
Ґалаґан весь свій час і всі сили віддавав цивільним справам і нехтував
справами особистими. Автор мемуарів робить спостереження, що “…тільки
неосяжне багатство Ґалаґанів було спроможне витримати колапси, в які
заганяли хазяйство його нечесні управителі під розчарованим оком свого
хазяїна” (5, 11).
Дружина Павла Григоровича також була неординарною особою. Вона завжди
підтримувала і в усьому допомагала чоловіку, особливо у справах Коледжу.
“Треба було бачити її, – пише автор, – коли вона зустрічала в маєтку
учнів під час канікул, їй здавалося, що в кожному з них частково живе її
Павлусь. Чоловік оточував її увагою і турботою, яка скоро стала їй вкрай
потрібною”. Справа в тому, що одного осіннього вечора вона сильно
застудилася, захворіла на ревматизм і перестала ходити. Жінки, які
служили в домі, майже весь час масажували їй ноги, “…щоб полегшити
страждання, які вона витримувала із стоїцизмом” (5. 12). Весь вільний
час вона читала книги з багатої бібліотеки, яка була в домі. Саме тоді у
палаці побудували пандуси, які полегшували рух крісла на колесах, коли
хазяйка бажала спуститися до саду, який вона любила і про який дбала.
Хвороба дружини не припинила і не змінила життя в маєтку. “Гостинність
хазяїв була безмежною. Близько двадцяти осіб обідали з ними, і це – крім
родичів та наближених”. Автор пригадує, що один із сусідів – Тітус
Демков, якому одного разу запропонували пообідати, “…поки прибуде на
місце його сім’я”, проігнорував цю умову і залишився у Ґалаґанів на всі
обіди у всі дні. А вони дійсно підтримували й раді були бачити у себе не
тільки сусідів, а й богемну молодь: художників, часто не дуже відомих чи
зовсім невідомих, поетів та музикантів, яких тут завжди зустрічали із
задоволенням і щирістю. Влітку, коли “…наплив гостей був дуже великим
і всі шістдесят кімнат палацу були зайняті, молодь відправляли в
павільйони парку або навіть в оранжереї, де влаштовувались літні
спальні”, – пригадує автор мемуарів (5, 13).
Ґалаґани мали неабиякий смак, що було помітно з першого погляду на
маєток, але інтер’єр палацу також був мебльований з європейською
вишуканістю, яку автор характеризує як “люксову”. Картини відомих
європейських майстрів прикрашали салони. Автор підкреслює, що тільки
згодом, придбавши життєвий досвід, він зміг “…оцінити всю ту красу,
яка супроводжувала життя Ґалаґанів” (5, 13).
Обіди відбувалися урочисто, у величезній їдальні. “Для того, щоб
потрапити туди, необхідно було пройти через кабінет хазяїна, прикрашений
численними портретами і трофеями. На почесному місці зберігалася шабля –
подарунок пращуру Ґалаґанів самого Петра Великого. Вражений хоробрістю
соратника по боротьбі, цар зняв свою власну шаблю і подарував її
Ґалаґану. На футлярі ще зберігся грубий пластир, який цар накладав на
рани своїх солдат” (5, 14).
Визначну роль у житті маєтку відігравав парк, площа якого становила
близько п’ятисот гектарів. Краєзнавча довідка: “Сокиринський парк –
пам’ятка садово-паркового мистецтва. Частина палацово-паркового
комплексу. Первісне планування здійснене у 1823-25 рр. садівником
І.Є.Бістерфельдом за участю архітектора П.А.Дубровського. У 1826-31 рр.
роботами керував Редель, з 1834 – К.Христіані, в кінці XIX – на поч. XX
ст. – К.Ф.Яничек. Площа 427 га, з них 350 га – т.зв. парк Ґалаґана.
Складається з регулярної частини (комплекс споруд біля входу, головна
алея, Сокиринський палац, службові будівлі) і пейзажної західної частини
(площею 60 га), що відкривається за палацом і спускається до ставу
(площа 10 га). Рослинність – дуб, береза, тополя біла, берест, липа,
граб, клен гостролистий, модрина, ялина, сосна звичайна і чорна, каштан.
З чагарників найбільше таволги. Збереглися сторічні платани, три дерева
західного буку. Шевченківський явір – найстаріше дерево парку. Ландшафт
доповнювали паркові споруди: дві альтанки (одна з них – ротонда, 1829
р.), церква із дзвіницею, каплиця (не збереглися), колодязь, гребля,
містки (Красний та Готичний), скульптури. Нині територія парку
забудована другорядними спорудами, що порушує структуру й
об’ємно-просторову композицію парку” (4, 756).
За цими сухими рядками довідкового матеріалу вгадується вся велич парку,
який любили і доглядали, який виховував, як будь-яка краса, а для дітей
відкривав ще й свої секрети, про що дізнаємося з мемуарів.
-и, протягом цілого року. В парку була також розташована ананасна
теплиця, яка годувала цим екзотичним фруктом не тільки Ґалаґанів і всіх
сусідів, але й Київ. Не меншим дивом здавався хлопцям розарій, де було
представлено більше трьохсот різновидів троянд. Перш ніж потрапити до
оранжереї, хлопці минали дві каплиці, старіша з яких була побудована у
стилі Луї XIV і згодом передана жителям околиці. Інша – візантійського
стилю, досить скромна зовні, мала чудовий інтер’єр і слугувала
усипальницею для членів родини. Неподалік знаходилася завжди прикрашена
живими квітами могила Павлуся Ґалаґана.
Релігійні церемонії відігравали значну роль у житті Ґалаґанів. У неділю
і кожного свята вся родина відвідувала церкву. Святково вдягнені, після
ранкового сніданку йшли через парк, їм зустрічалися селяни, які, на
думку хлопчика, користувалися нагодою, щоб відвідати садибу. Біля
церкви, на галявинках, сиділи молодиці та дівчата, одягнуті в живописні
національні костюми, їхні голови прикрашали вінки з квітів, але хлопців
більш за все приваблював вигляд різнокольорових стрічок, які майоріли на
вітрі. Дехто із селян підходив, щоб поцілувати руку матері оповідача,
оскільки вона була спадкоємицею. Господарі маєтку очікували гостей
всередині церкви. Там вся увага хлопця зосереджувалася на співаках
сільського хору, одягнених у блакитні каптани, перепоясаних
синьо-небесними пасками. Хор відомий був своїм басом, що ним володів
селянин, якого звали Дубрич і якому, мабуть, і в Європі не було рівного.
Він часто отримував привабливі пропозиції, але кожного разу відмовлявся
і залишався славою сокиринського хору. Служби правилися, залежно від
нагоди, “…у трьох стилях: простому, урочистому і екстраординарному”.
Найбільш важким для сприйняття хлопчику здавався “екстраординарний”
стиль, оскільки диякон, намагаючись сконцентруватися на суті,
“…переходив на бормотіння, з якого важко що можна було зрозуміти” (5,
18). Та весь парадокс полягав у тому, що уваги цього церковнослужителя
вистачало також і нате, щоб помітити “…якусь нову дамську капелюшку”,
що прикрашала якусь милу голівку (5, 18).
Церковні служби мали неабиякий виховний характер. Батько, будучи дуже
релігійним, не прощав дітям найменшої помилки. Так, автор мемуарів
пригадує, що одного разу під час церковної церемонії батько, помітивши
розслаблену позу сина, твердим голосом наказав йому негайно спуститися з
хорів, оскільки він “…подавав іншим поганий приклад” (5, 19). Червоний
від сорому, хлопчик спускався сходами, і йому здавалося, що увага всіх
присутніх звернена на нього. Обурення на батька тривало, доки після
служби він покликав сина на ім’я і сказав: ” Я дуже шкодую, тому що
знаю, що поранив твоє надзвичайне почуття честі, але інакше зробити я не
міг. Сподіваюсь, це не трапиться вдруге”. І тут він простягнув
хлопчикові руку, яку той, “…зі сльозами на очах, поцілував,
переповнений почуттями гордості за такого батька” (5, 19).
День продовжувався прогулянками в парку. Родина піднімалася на штучні
пагорби, звідки відкривалася мальовнича панорама села. Гості маєтку
гуляли по галявинах і алеях парку, проводячи вечір у бесідах. Як і
будь-яка старовинна садиба, Сокиринці мали свої легенди. Одна з них
стосувалася привиду, одягненого в біле, який начебто з’являвся вночі на
одній з банкеток парку. Мсьє Таньйон, наставник Павлуся, вільнодумець,
скептик, нігіліст, поклявся провести ніч на цьому місці заради того, щоб
розвіяти “дурні забобони”. Вночі, біля двох годин, поряд з лавою
з’явилася фігура в білому,… яка ввічливо привіталася із мсьє. Таньйон,
“…душа якого збиралася піти в п’яти”, швидко заспокоївся, оскільки
фігура була “…з плоті і належала п’яненькому селянину, який повертався
додому навпростець”, і протягом всього наступного дня розповідав усім
про результати свого експерименту. Та легенда продовжувала жити і давати
привід для нічних розиграшів. Деякі з них описані в мемуарах (5, 20).
На літню пору припадав день народження хлопчика – 29 червня. Церковна
церемонія з цього приводу була урочистою. Але дуже сором’язливу дитину
це швидше пригнічувало, ніж тішило, особливо коли навколо нього після
церковної служби збиралися дорослі люди, які співали на його честь,
водили хоровод. Хлопчик мав дочекатися кінця і промовити кілька слів
подяки. Це було справжнім іспитом, наближення якого хлопець чекав із
жахом. Але день приходив, і церемонія відбувалася. Вимовивши потрібні
слова і сунувши регенту “подяку”, хлопчик якомога швидше тікав додому,
де на нього чекало продовження іспиту. Дядько, наповнивши шампанським
бокали гостей, промовляв здравницю на честь племінника, обов’язком якого
було обійти навкруги стіл і привітатися з кожним гостем. Жах на цьому не
закінчувався, оскільки слово брав поет Трифоновський і читав вірші на
честь іменинника. Врешті решт хлопчик добирався до матері й так
розслаблявся, що виливав їй на святкову спідницю половину свого бокалу.
Цей відповідальний для дитини день закінчувався концертом. Виконавцями
були ті самі співаки, які служили в церкві. Але тепер репертуар був
зовсім інший: народні пісні, сповнені чи гумору, чи лірики. “Пісні, –
пригадує автор свої враження, – були одна краще одної, так що наприкінці
по щоках хазяїна котилися дві великі сльози.” (5, 21). Після концерту
іменинник пригощав музикантів цукерками з великої коробки, яка була
одним з одержаних подарунків. Розпочинав він пригощати зі свого
улюбленця – співака-баса, який вибирав з коробки найменшу цукерку,
“…яка була зовсім непомітною в його могутній руці”. Хлопчик зачаровано
дивився на неї, доки мати не нагадувала йому, що треба пригощати інших.
Коробка швидко порожніла, але ці люди були такі дорогі для дитини, що
всі негаразди цього дня компенсувалися їхньою присутністю.
Канікули тривали. Чудовою розвагою для дітей було відвідання ставка,
який був справжньою окрасою маєтку. Вчитель мсьє Ослопович, привчив до
рибальства найменшого з хлопців. Якось увечері вчитель і учень
поверталися вздовж ставка додому і раптом почули жалібні звуки: молодий
ворон потрапив у воду. Вчитель скупався в холодній воді заради того, щоб
урятувати птаха. Тримаючи його в руці, він рушив далі. Але на одному з
пагорбів понад рікою послизнувся і знов потрапив у воду. Сам того не
бажаючи, він стискав бідного птаха, який верещав, мов навіжений. На
березі вчитель вирішив трохи підсушитися, зняв одяг – і тут побачив
візок інтендант-генерала мсьє Підгорного, якого запросив спуститися і
подивитися на “трофей”. Прив’язавши коня до дерева, ветеран, у білому
генеральському кашкеті, із тростиною, підійшов до рибалок. Вчитель
вирішив “закинути вудку на його честь” і, замахнувшись, зачепив кашкет і
закинув його далеко у воду, куди потрапила і тростина. Тож бідолашний
учитель вимушений був скупатися втретє – на цей раз, щоб повернути
генералу його речі. Розповідь про пригоди цього дня кілька тижнів
звеселяла всіх гостей садиби.
Так радісно минало літо.
Розпочинаючи наступну главу, яка має назву “Сусіди”, автор пише:
“Уявлення про Сокиринці було б неповним, якби я опустив опис сусідів,
які майже все життя проводили у своїх маєтках” (5, 26). За три кілометри
від Сокиринців, у Калиновичах, жила родина Меленковичів, три крила яких
мали одне й те ж прізвище. Одна родина складалася з жінок. Матір була
відомою піаністкою, одна з трьох дочок також мала талант, дві інші
захоплювалися астрономією і ввечері ходили з телескопом. Інша родина
Меленковичів була малокультурною, проте під час бурхливих подій 1905 р.
їм вдалося зберегти свої ліси. Третя гілка Меленковичів складалася з
батька, матері й трьох синів. Пан був типовим прикладом радикальної
інтелігенції, яка виступала в опозиції до всіх і кожного, в тому числі й
до уряду, релігії, здорового глузду. Він і синів своїх виховував у
“радикально-інтегральному” стилі, який “дозволяв робити все і йти, куди
хочеться”, їм приписували презирство “до своїх” і занадто ліберальне,
“майже сльозливе” ставлення до “нещасного пригніченого народу”. Кар’єра
жодного з них не була результативною. Один проштрафився на державній
службі, другий, Жан, обравши театральну діяльність, заробляв не більше
тисячі рублів нарік, старший, Мішель, був земським головою і проводив
життя у дружбі з пляшкою, “…позичаючи гроші у селян, над якими
головував, безбожно їх обдурюючи” (5, 28). їхній батько дуже переживав і
врешті впав у дитинство, весь час залишаючись у маєтку. “Незважаючи на
мою молодість, – пише автор, – я дуже добре розумів драму нещасного
старого пана. Все життя граючи в демократа, він розгубив усі свої ілюзії
перед смертю. І коли я думаю про долю наших ліберальних демократів, які
систематично підривали основи російської імперії, я завжди їх уявляю в
образі Меленковича і його жалюгідних синів. Вони гралися з полум’ям
революції, що привело до національного паралічу” (5, 29).
Неподалік, на відстані в сім верст, було село Івановичі – власність
родини Маркових. Садиба, здавалося, завжди перебувала в стані ремонту, і
красивий будинок виглядав покинутим. Власник – відставний гусарський
лейтенант Аполон Марков зберіг красу і виправку офіцера і являв приклад
колишнього воїна. Його дружина вела господарство. Серед численних і не
дуже вихованих дітей родини було чотири доньки незрівнянної краси,
визнаної еталоном серед сусідів. Родина не дотримувалась аристократичних
підвалин, навіть не збиралася на обід, а батько, розважаючи гостей,
дозволяв пускати коней зі своєї стайні до салону, уславленого вишуканим
паркетом. Хазяї нехтували красою, яка їм належала і якої вони не
розуміли. Від остаточної руйнації маєток врятувало одруження одного з
синів на багатій спадкоємиці.
Приємно контрастувало з маєтками Меленковичів і Маркових село Срібне,
власником якого був граф Олександр Мусін-Пушкін. Сам хазяїн був зайнятий
на службі й рідко приїздив до маєтку, але його дружина з дочками
проводили там майже всю літню пору. Вони вели елегантно-вишукане і
водночас просте життя. Гостей зустрічав при вході швейцар, що
супроводжував гостей до великого салону на першому поверсі; там на них
чекала стара графиня, яка поводилась як англійська леді. Вона слідкувала
за своєю зовнішністю і навіть влітку не знімала рукавичок, побоюючись
комарів та мошок. До неї з повагою ставилася вся сільська інтелігенція –
вчителі школи та інші чиновники. Так само поводилися і її дочки. Парк,
що оточував дім, був також англійського стилю. Стайня маєтку була відома
породами коней, які прикрашали життя родини і надавали йому шарму.
Декілька сторінок автор мемуарів присвячує родинам Левицьких,
Трифонових, Граббе. Для кожної з них автор знаходить яскраві
характеристики, які дозволяють скласти уяву про представників
аристократії, маєтки яких розташовувалися неподалік від Ґалаґанів. У
дуже теплих тонах описано графиню Анну Граббе, дочку відомого
поета-славіста, філософа і теолога Олексія Хом’якова. Вона була
найближчою подругою матері Павла, і діти часто їздили гостювати до села
Темчівки, де жила родина Граббе. Хлопчик пригадує графиню в оточенні
хворих селян, яким вона роздавала гомеопатичні пілюлі, водночас
пояснюючи їхню дію. Невідомо, чи були якісь результати від цього
лікування, але селяни “…обожнювали добру і милу графиню” (5, 34).
З яскравими подробицями описується інший представник аристократії П’єр
Кочубей. Офіцер гвардії, він раптово кинув кар’єру військового після
того, як під час воєнних навчань під Красним Селом цар Олександр II
обвинуватив його в тому, що він вручив нагороду не тому, кому потрібно.
Розумна і вчена людина, П’єр Кочубей не прийняв вибачення царя і
присвятив себе науці. Він очолював Технічне Товариство у
Санкт-Петербурзі, був дуже обізнаний у ботаніці, мав вишуканий смак,
тому до його порад прислухалися садоводи.
Не менш цікавий опис родини Долинських, власників маєтку у Павлівці.
“Хоч їхній дім був менший за наш, але парк був значно більший і більш
живописний. В одному з павільйонів написав багато творів відомий
композитор Глінка” (5, 36). Долинські були настільки обізнані в музиці,
що композитор довіряв їм перше прослуховування своїх творів, а
виконували їх музиканти оркестру, який існував у маєтку. В цій родині,
як і в Ґалаґанів, з насолодою розмовляли українською мовою, цікавились і
вивчали українське пісенне мистецтво. У навколишнього панства була
широко відома історія одруження пана Долинського. Він запропонував руку
й серце красуні Агаті, яка була значно молодша і значно бідніша за
нього, за умови, що вона доведе свою незайманість. Дівчина не
образилась, а погодилась, але за умови, що весілля для гостей буде
тривати кілька днів, якщо чоловік буде задоволений. Знаком цього мала
бути канонада з двадцяти одного залпу, якщо число залпів буде меншим, то
гості мали залишити садибу того ж вечора. Яка ж була радість всіх
присутніх, коли канонада досягла задуманого числа. Всі кричали “ура”,
оркестр виконав урочисті марші, і гості сіли за нескінченну вечерю.
Наступного ранку перед ними з’явилася молода сяюча жінка, з діадемою на
голові, з коштовними прикрасами й у “феєричному туалеті, який коштував
більше мільйона рублів”. Весілля тривало три дні, і всі були вкрай
задоволені. Під час революції, за словами автора, садиба була дуже
пошкоджена більшовиками.
Тростянецький парк також має свої чудові історії. За згадками автора,
мсьє Скоропадський був “старий оригінал”, серед дивацтв якого
пригадується одна, яка стосувалася створення парку. Знайшовши територію
парку занадто долинною, він вирішив зробити “штучну Швейцарію”,
насипавши земляні гори різної висоти. Найвища з них була прикрашена
будівлею з конічним дахом, де “тростянецькі альпіністи могли
перепочити”. Лишалося прокласти до цієї будівлі стежку. Щоб вона вийшла
якомога натуральнішою, Скоропадський знайшов “геніальне” рішення: дав
“рубль на водку” челяднику, щоб той піднявся нагору. Його шлях
“застовпили” назавжди, і він дійсно вийшов натуральний. Доступ у парк
був відкритий для будь-кого, але в центрі парку всі відвідувачі могли
побачити стелу з написом: “Перехожий! Зупинись і прочитай наступне: парк
– моє улюблене дитя, і, якщо ти побачиш якийсь непорядок, повідом про
нього садовникові. Я заздалегідь тобі дякую за твою послугу” (5, 6).
Парк – справжній ботанічний сад – представляв майже всю південну флору
країни. В ньому стояли лави з цікавими українськими найменуваннями, як
наприклад “відьма” або “точи ляси”, деякі з них були подаровані родині
Ґалаґанів для їхнього Сокиринського парку. Палац у маєтку, побудований в
англійському стилі, відтворював характер свого хазяїна.
Досить часто діти гостювали у маєтку матері – у селі Пісках. Садиба тут
була значно скромнішою, але й більш затишною. Дуже запам’яталися
хлопчику слуги, особливо управитель, який кожного разу намагався
пригостити сім’ю своїх хазяїв власноручно виготовленим квасом. Оскільки
у Франції цей напій невідомий, то автор мемуарів дає читачам довідку про
рецепт його приготування.
Так, сторінка за сторінкою, читач знайомиться з побутом і звичаями
українського панства Малоросії завдяки спогадам П.Ламсдорфа-Галагана.
Всі вони відрізняються простотою і безпосередністю, свідчать про
неабиякий художній смак автора: його вміння уважно спостерігати, любовно
й обережно описувати все, що супроводжувало життя родини протягом літніх
вакансій в Малоросії. Привабливість цих мемуарів також і в тому, що в
них нема тенденційного настрою, характерного для позиції “жертви”.
Нарешті, хочеться додати, що власники паризьких архівів Ґалаґанів
ділилися матеріалами щиро і з радістю, сподіваючись, що вони
слугуватимуть збереженню тих культурних традицій, які ними були
започатковані.
Література:
Клименко Ю.О., Клименко Ф.В. Старовинні парки Чернігівщини // “Квіти
України”. – К., Листопад, 2001. – С.25 – 53.
Курач, С. Колекція творів мистецтва Ґалаґанів // Сіверянський літопис,
1995, №5. – С.61 – 63.
Шапоренко В.В. Меценати з Чернігівщини: Ґалаґани і Тарновські //
Література та культура Полісся. Вип.11. – Ніжин: ТОВ “Наука сервіс”,
1998. – С. 108 – 125.
Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: Українська Радянська
енциклопедія імені М.П.Бажана. – 999 с.
P.Lamsdorff-Galagane. Sokirentsi. Extrait des mйmoires. – Paris, 1935. –
51 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
