У серці – рідна Україна
(До дня народження видатного українського культурно-громадського діяча,
співака і українознавця, Народного артиста України, професора Анатолія
Мокренка)
Серед видатних постатей на ниві української культури 2-ої половини XX –
початку XXI ст. одне з першорядних місць належить Анатолію Юрійовичу
Мокренку. Вірний син свого народу, син української землі, він віддає
серце і розум справі, яку безмежно любить. І як співак, і як діяч
культури, і як цільна особистість – це людина високого мислення і щедрої
душі. Ту правду, яку він несе через професійну діяльність та свою
громадянську позицію не змити ні з душі, ні з обличчя, бо нею живе його
людська сутність. Мова йде про аристократизм душі цього сина землі, про
вроджений аристократизм, яким обдарували його батько і мати, тернівські
селяни і на все життя засвітили в серці найрідніші слова – Народ і
Україна. Згадуються слова, занотовані в Недригайлівській районній
газеті, де часто друкувалися його статті, роздуми про народну пісню й
культуру, нариси про таланти України, вірші, а саме: «Куди б не вели нас
дороги життя, серце ми лишаємо в отчому домі. Чим більше мандруємо
світами, тим сильніша тяга до рідного краю».
Анатолій Юрійович Мокренко народився 22 січня 1933 р. в багатодітній
сільській родині с.Терни, тепер смт. Сумської області. У своїх спогадах
він писав, що пройшов досить непростий і тернистий життєвий шлях.
Хлопчиною пережив і війну, і окупацію, і розруху, і голод. Знав важку
працю на землі. Водночас дуже любив співати, танцювати, читати й писати
вірші. У своїх спогадах він згадав: «Змалечку душа моя повнилася по
вінця маминою піснею, народною творчістю». Саме цей стан душі проніс
Анатолій Мокренко крізь все життя та творчість. Потрапив він до двох
військових училищ, став інженером-геологом (закінчив 1956 р. Київський
політехнічний інститут з відзнакою. Працював гірничим інженером-геологом
(1956 – 1963рр.), перебував в експедиціях на Кавказі, Північному Уралі,
в Криму та Карпатах, а також на Півдні України. Але доля вивела його на
мистецьку ниву. Після закінчення Київської державної консерваторії імені
П.І.Чайковського (по класу вокалу О.Гродзинського, 1963 р.), А.Мокренко
працював протягом 1963 – 68рр. солістом оперної студії при Київській
консерваторії імені П.І.Чайковського, де набував професійного досвіду та
потоваришував з відомими діячами українського оперного мистецтва. З 1985
р. й до нині А.Мокренко – професор кафедри вокального співу Київської
державної консерваторії імені П.І.Чайковського. Надзвичайно пріоритетним
у життєтворчості митця став період роботи в Державному академічному
театрі опери та балету УРСР ім. Т.Г.Шевченка: з 1968 року як соліст, а з
1991 по 1999рр. – генеральний директор і художній керівник (тепер
Національної опери України імені Тараса Шевченка).
Анатолій Мокренко з інтересом і відповідально ставиться до історії
України, історії народу. Це віддзеркалюється в його творчості. Він пише
про це так: «Є історія подій. А є історія душі народної – це народна
пісня. Історія зафіксувала дати, а пісня летіла у віки, всотуючи
настрій, світогляд, думи. Чи не диво з див ?! Донести живу душу предків
наших. Хто втратив здатність дивуватися з того, той втратив зв’язок з
історією народної душі, тобто – з вічністю. А духовний зв’язок з
вічністю – це культура людини, бо культура – то пам’ять. А пам’ять – то
досвід людський, а досвід – то основна рушійна сила вдосконалення роду
людського». Часто у своїх виступах Анатолій Юрійович згадує про видатні
історичні постаті України: Байду, Богдана Хмельницького, Кармалюка,
Довбуша та ін. і пояснює це так: «Щоб осягнути світи, треба передусім
знати долю свого народу, його історію. Людина, байдужа до історичного
шляху предків, байдужа і до народної пісні – до їхньої пісні. Це –
втрата вікових зв’язків внутрішньої самобутності, втрата гідності
людської. Бо відчути в собі народ – це відчути найвищу особисту
відповідальність за його поступ».
Як відомо, Анатолій Юрійович ще задовго до проголошення Незалежності
України (24 серпня 1991 р.), протягом 1985 – 1990рр. разом з Георгієм
Майбородою та земляком Олексою Ющенком брав участь у всіх масових
заходах щодо боротьби за незалежність. В одній із своїх статей він пише:
«Історія – це особистості. Народ гуртується навколо національної ідеї,
але носієм цієї ідеї завжди є особистість». У 1990 р. А.Мокренко
виступив ініціатором святкування 500-річчя від дня заснування
Чортомлинської Січі (поблизу Нікополя), яке відбулося надзвичайно
урочисто. У традиційному костюмі Тараса Бульби з усіма козацькими
атрибутами він пройшов з колоною через все Запоріжжя аж на історичну
Хортицю. Відбулася і посвята молоді в козаки, а текст клятви та сценарій
посвяти в козацтво написав особисто Анатолій Юрійович. Він постійно у
своїх розповідях про це наголошує: «Велике щастя пережити світлі
історичні події та потрясіння!».
З особливим хвилюваннями А.Мокренко згадує Помаранчеву революцію в Києві
(восени 2004 року). Як педагог, митець і громадянин він звертався до
своїх учнів – вихованців Національної музичної академії імені
П.І.Чайковського: «Ідіть на майдан і навчайтеся бути громадянами!»
А.Мокренко розповідав, що знайшов своїх земляків у наметі на майдані
(саме з Хорунжівки – Батьківщини Президента України Віктора Андрійовича
Ющенка), не раз носив їм одяг, їжу і т.і.
Щодо мистецької позиції громадянина А.Мокренка, то він стверджує: «За
культуру народу повинні відповідати всі ! Вона – здобуток загальний,
всенародний, і кожен повинен нести її частку». Надзвичайно цінними є
його роздуми щодо кобзарства, яке митець характеризує як «оригінальну
духовну інституцію українського народу». Він пише: «Кобзарі на
багатовіковому історичному терені ніколи не були просто музиками. Їхня
функція була зовсім в іншому – вони завжди будили совість народу,
підводили людей з колін, прагнули з раба зробити героя». Далі він
продовжує: «Кобзарів називають народними Гомерами України за їхню
історичну сутність, за масштаб їхньої діяльності, за їх місце в
українській духовності».
Анатолій Юрійович завжди вболіває і піклується кобзарською справою в
Україні. Він брав участь у проведенні установчого з’їзду кобзарів
України (31.05 –1.06.1990 р.), створенні Спілки кобзарів України.
Особисто він підтримував мистецькі зв’язки з першою кобзарською школою,
організованою в селі Стрітівка на Кагарличчині під керівництвом відомого
нині кобзаря Василя Литвина. Українським суспільством визнана життєва
необхідність кобзарства в сучасних умовах. На думку А.Мокренка, «кобзар
сьогодні – це національний герой, який піднімає націю, себто український
народ…». Глибинну сутність кобзарства він розуміє, як «моральне здоров’я
роду – народу через свободу!», де «Україна – кобзар. Мати – син». Саме
цей духовний пріоритет кобзарської справи митець вбачає домінуючим над
мистецьким компонентом, тобто, виконавським ремеслом. Тримати
кобзу-бандуру в руках – ще не означає бути кобзарем. Він наголошує, що
«у кобзарському ділі, як місії патріотично-духовній, я особисто завжди
віддам перевагу тому, про що співає кобзар, аніж як він це робить. Мене
не стільки цікавить віртуозність, досконалість гри та співу кобзаря,
скільки внутрішня його виразність, порухи його душі, його Віра. Бо не
голос і не звук кобзи передається людям, а саме Віра кобзаря, його
громадянський пафос, підтекст того, про що він співає своїм сучасникам».
А головне, як підкреслює співак, «саме сьогодні кобзарі потрібні
Україні, як суверенність її, як свобода, як національне її відродження».
У своїх виступах як в Україні, так і за її межами, митець розповідає
слухачам про талановитих українських кобзарів: Василя Нечепу та Ігоря
Рочка з Чернігівщини (останній – учень славного Євгена Адамцевича), а
також про відомого краєзнавця, українознавця Феодосія Івановича Сахно з
Роменщини та багатьох інших.
Надзвичайно високо підносить А.Мокренко значення української народної
пісні в умовах сучасних геополітичних, суспільних та культурних відносин
в Україні. У репертуарі співака й донині сотні українських народних
пісень, романсів для баритона, пісні інших народів світу, твори сучасних
українських композиторів. На думку співака, «щоб осягнути душу іншого
народу, треба поринути в його творчість, передусім, у народну пісню.
«Народна пісня – моя мистецька мати» – так визначає митець своє
ставлення до цього жанру. Ось чому в репертуарі А.Мокренка, особливо під
час його виступів за кордоном, почесне місце займає українська народна
пісня, бо «її категорії вічні, і вона завжди найзрозуміліша у своїй
простій геніальності». Особливо полюбляє він виконувати «Ой, у полі
червона калина», «Ще не вмерла Україна», думу гетьмана Мазепи «Всі покою
щиро прагнуть» (яка стала народною піснею) та багато інших.
Не випадково в хатньому затишку А.Мокренка на стіні прилаштована
бандура, красива і мудра, як дума народна. Вона не є експонатом у хаті
співака, а стала духовним центром дому та його родини, де зійшлося рідне
коріння і шляхи з усієї України, як пісенні струни. Бандуру Анатолій
Юрійович привіз із Шевченківського краю як подарунок за пісню.
А.Мокренко завжди наголошує: «Без мови немає народу. Ставлення до мови –
це ставлення до народу». Він підкреслює важливість української мови,
оскільки мелодика пісні та ритміка мови органічно пов’язані. У своїх
виступах та статтях митець постійно закликає: «Не дозволимо ж собі
самозруйнуватися, захистимо гідність нашої Матері-мови, що творила наш
народ у вічній боротьбі з посяганнями на його самобутню душу». Він
підкреслює особливість української мови, у якій «є дивна таїна мелодії
самої мови, а інтуїтивні її осягнення – то прилучення до високих
одкровень. Чому музика, скажімо, англійської, французької, німецької чи
української мови різна ? Тому, що різна й мелодія душі народної, а в ній
– закодована доля народу, його історія». Ось чому А.Мокренко
переконаний: «Не взявши до серця пісню свого народу, не можна стати
патріотом», тому постійно наголошує, що «пісні були і мечем, і житом, і
сльозою, і сміхом, і ласкою. Вони завжди були життям, що відлунює в
наших душах і через них поспішає до майбутніх поколінь, щоб і вони були
вічні».
Серйозні роздуми митця про національну культуру, естетичну освіту,
естетичне виховання та їх значення в умовах сучасної Української
держави. «Мистецтво – то культура духу», – стверджує А.Мокренко, маючи
на увазі важливий аспект цієї справи – збагачення духовного життя людини
через прилучення до художніх скарбів. На його думку, вся
естетично-виховна робота повинна розпочинатися з пісні (української
народної та масової). Як відомо, Анатолій Юрійович неодноразово брав
участь у роботі міжвідомчої республіканської координаційної ради з
естетичного виховання учнів, багато у чому сприяв впровадженню
естетичних програм у навчальний процес. «Я переконаний, – писав
А.Мокренко, – культура, творчість в кінцевому підсумку – це інструмент
розумної рівноваги між природою та цивілізацією. Співочий людський голос
передає торжество творчості – це і є голос цариці-природи, поєднаний з
розумом»:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
Ось де, люде, наша слава –
Слава України!
3виває її». Людина, яка надовго пов’язала своє життя з художньою
самодіяльністю, – щаслива людина. Як відомо, Анатолій Юрійович брав
активну участь у самодіяльності з дитячих років і зараз вважає серед
пріоритетних заходів у сфері розвитку культури діяльність аматорських
хорів та самодіяльних оркестрів при районних, сільських та міських
школах. Часто згадує він рідне село Терни на Сумщині і той час, коли
школярем брав участь одразу у трьох хорах: шкільному, заводському та
районному (за 25 кілометрів від села !). Пізніше співав у студентському
хорі під час навчання у Київському політехнічному інституті. Саме в
таких колективах і формувалися творчі особистості, серед яких: Народний
артист України Анатолій Мокренко, заслужені артисти України Віктор
Мокренко (соліст хору імені Г.Верьовки) та Олександр Чепурний (соліст
Львівської опери, згодом відомий естрадний співак) та багато ін.
Говорячи про бурхливий розвиток НТР та засобів масової інформації в
Україні (передусім, радіо, телебачення, кіномистецтва, індустрії аудіо
та відеокасет тощо), Анатолій Юрійович постійно звертає увагу на вплив
антикультури на всі сфери суспільно-політичного і культурно-громадського
життя в Україні, що є надзвичайно руйнівним для української молоді.
Протистояти цьому впливу має, передусім, школа. Вона має бути осередком
культури, чому сприятиме і плекання національного, культивування
сольного та хорового співу. Як стверджував видатний педагог К.Ушинський,
«заспіває школа – заспіває народ». Крім того, цей рух повинна підтримати
й українська родина.
Що стосується української естрадної пісні, то А.Мокренко характеризує
її, як явище духовне та культурне. Він вважає, що естрадна пісня
«покликана робити людей кращими, їхні думки вищими, а діяння гуманними.
Ми за таку пісню, яка єднає нас, яка кличе любити, мріяти, будувати
новий світ і перемагати все, що заважає нам». Твори естрадного мистецтва
відображають, перш за все, світогляд як їх авторів, так і виконавців.
Українське суспільство дійсно потребує сучасного масового мистецтва,
зокрема й української естрадної пісні, але обов’язково високого
професійного та духовного рівня. Говорячи про популярність як ознаку
сучасності, він звертає увагу на власні громадянські, естетичні та
професійні критерії щодо цього питання. Доцільно підкреслити, що під час
перебування А.Мокренка на посаді директора Національної опери імені
Тараса Шевченка, він виступав дійсним охоронцем класичних традицій
оперного мистецтва в Україні (зокрема, не допускав виступів
рок-музикантів на сцені Оперного театру з використанням звукопосилюючої
апаратури тощо). Отже, естрадне мистецтво, як підкреслює А.Мокренко,
повинно стати фактором виховання людей, а особливо це стосується молоді.
Не випадково у його репертуарі значне місце посідають пісні про суворий
та героїчний період в історії українського народу – період Великої
Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. У роки війни він бачив багато горя, і
протягом життя згадує і осмислює свої враження дитинства… Дорогі вони і
пам’ятні, як подих рідного поля. Ніколи не перейти того поля, вічно буде
воно родити від першого засіву. А через роки й роки А.Мокренко заспівав
українську думу «Кров людська – не водиця» Платона Майбороди. І була
вона його думою про все, що бачив і пережив у воєнні, і повоєнні роки.
Цей твір залишається у репертуарі співака й сьогодні, оскільки дума
«виросла з нашої історії, як дерево із землі». Особливо дорогими для
митця стали виступи під час Декади української літератури та мистецтва в
Росії та Узбекистані (60-ті рр. XX ст.), яку Анатолій Юрійович називає
«Декадою величезних духовних одкровень, Декадою братерського єднання»,
де були радість зустрічей і сльози болю через втрату дорогих людей…
Знову і знов співав він цю думу…
Митець проводить велику культурно-громадську роботу. В 70-х роках XX ст.
упродовж кількох років він очолював Київське міжобласне відділення
Українського театрального товариства, став одним із фундаторів
Товариства української мови імені Тараса Шевченка (1989), був депутатом
Київської міської ради, членом Думи при Президентові України (1991 –
1992), членом Колегії Міністерства культури України (1993 – 1995), є
членом президії Всеукраїнського товариства “Україна” (з 1993 р.), членом
Національної Ради Конгресу української інтелігенції (з 1996), а також
членом Роменського та Недригайлівського земляцтв (почесним головою
останнього є Віктор Андрійович Ющенко).
За високий професіоналізм та культурно-громадську діяльність Анатолія
Мокренка відзначено урядовими нагородами та званнями: Народний артист
України (1973), Народний артист СРСР (1976), лауреат Державної премії
УРСР імені Т.Г.Шевченка (1979), лауреат Державної премії Грузії ім.
З.Паліашвілі (1973). Він –один з небагатьох митців – є Кавалером ордена
Дружби народів (1982), ордена Ярослава Мудрого (1995), ордена Володимира
Великого (1998), медалі А.С.Макаренка (1983) та інших нагород. У 1995
році обраний академіком Української міжнародної академії оригінальних
ідей. На знак визнання його внеску у прогрес XX сторіччя митцю вручено
почесний диплом, а його ім’я є серед осіб, чия біографія включена до
довідника «Життя Славетних» та видань Американського Біографічного
інституту (1999 – 2001).
А.Мокренко є постійним Головою журі Всеукраїнського конкурсу дитячої
творчості “Українське бельканто”, який традиційно відбувається у
Донецьку з 1997 р. У власному селі Терни на Сумщині в 2002 р. він
заснував хор як засіб масового прилучення до національної української
культури. Вже через рік там відбувся районний конкурс хорових колективів
під назвою «Співаймо разом !», де виступили понад 300 учасників. Але
головним критерієм цього заходу є участь саме сільських хорових
колективів.
Упродовж 1991 – 2004 рр. Мокренко бере активну участь в роботі
міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференцій,
науково-методичних семінарів, організацію та проведення яких здійснював
Інститут українознавства Київського державного університету ім.
Т.Г.Шевченка, а з 2000 р. – Науково-дослідний інститут українознавства
Міністерства освіти і науки України. З жовтня 2001 р. він працював
завідувачем відділу національної культури НДІУ МОН України, а з вересня
2002 р. – провідним науковим співробітником цього ж відділу. До головних
напрямків наукової діяльності А.Мокренка належить вивчення:
• історії української культури, зокрема музичної, в контексті
дослідження проблем українознавства;
• ролі української вокальної школи в розвитку національної культури
України;
• історії становлення культурно-освітніх та музичних закладів в
Україні;
• ролі професійного мистецтва у формуванні громадянина Української
держави кінця XX – початку XXI ст.
Перші кроки на ниві публіцистики А.Мокренко зробив ще в шкільні роки,
коли вперше опинився серед величі Кавказьких гір, які захопили його
своєю красою. Так з’явився в нього щоденник (зшиток із шкільних
зошитів), а з ним і добра звичка, що переросла в рису характеру, – жити
на землі не байдужим гостем, а уважно вдивлятися в її красу, радощі і
болі, розповідати про це людям, а самому добре робити те добре, що
велить серце. Щоденник сповнений словами любові до батьків, до рідного
дому, до України, роздумами про життя і долю українського народу. Це
згодом вийшла сповідь про пережите, про земне і високе.
Та все ж перші наукові публікації були з геології. Згодом з’явилися нині
відомі в Україні та за її межами монографії: “У серці – рідна Україна”
(К., 1994), “Український спів” (К., 2003) та ін. Анатолій Юрійович
друкується у багатьох періодичних виданнях, порушує у своїх статтях
найактуальніші питання сьогодення. Це – “Не цураймося, признаваймося…”
(до Міжнародного Дня рідної мови), “Козацькі кургани в тривожному
сні…” (окремі штрихи до портрета нашої культури), “Наша дума, наша
пісня…”, “Борис Гмиря – виданий мислитель і співак XX ст.”, “Лебідь –
птаха велика, сильна і красива” (до 100-річчя від дня народження
відомого українського співака Б.Р. Гмирі), “Крізь серце і пам’ять”,
“Віра – Воля – Дія” (до 12-ої річниці Незалежності України), “Дзвенить у
зорях небо чисте”, “Пісня, що проходить крізь небо”, “Рухівцям мого
краю”, “Подвижники” (про українських дослідників у галузі музичної
культури). Тривалий час в одній з газет Сумщини Анатолій Юрійович вів
рубрику «Шляхами пісні», вважаючи своїм громадським обов’язком
«розповісти землякам про все найзначніше з побаченого й пережитого» на
його творчих і життєвих шляхах. Як стверджує А.Мокренко, «є шлях у
майбутнє – це Мрія. Є шлях у минуле – це Пам’ять, Історія, це Культура
рідного народу, без усвідомлення яких, без усвідомлення себе частинкою
його вічності неможливо осягнути інший народ, зрозуміти його». Особливо
актуальними стали його статті, надруковані в журналі “Українознавство”
(К.: НДІУ, 2002, № 2 – 3): “Природне право самозахисту”, “Професіонал –
творець добра чи зла?”, які розкивають громадянську позицію А.Мокренка
як митця та культурно-громадського діяча Незалежної Української держави
в умовах її новітньої історії. В одному з номерів «Української газети»
(1995) є стаття А.Мокренка під назвою «Колиска Прем’єра» про перебування
Віктора Андрійовича Ющенка в рідній Хорунжівці на місці хати, де він
народився і знайшов свою колиску (яку він забрав до Києва).
Безумовно, відомою є оперна діяльність Народного артиста України
Анатолія Мокренка. У його виконанні звучали понад 40 найскладніших
провідних оперних партій вітчизняних та зарубіжних композиторів світової
класики, серед них: Султан (“Запорожець за Дунаєм”
С.Гулака-Артемовського), Остап (“Тарас Бульба” М.Лисенка), Туган Вовк
(“Золотий обруч” Б.Лятошинського), Перелесник (“Лісова пісня”
В.Кирейка), Онєгін (“Євгеній Онєгін” П.Чайковського), Ігор (“Князь Ігор”
О.Бородіна), Грязной (“Царева наречена” М.Римського-Корсакова), Фігаро
(“Севільський цирульник” Дж.Россіні), Ескамільйо (“Кармен” Дж.Бізе),
Д.І.Луна (“Трубадур” Дж.Верді), Скарпіа (“Тоска” Дж.Пучіні) та багато
інших. Як відомо, до 1500-літнього ювілею столиці України – славного
міста Києва, відбулася прем’єра нової опери Г.І.Майбороди за драмою
І.Кочерги «Ярослав Мудрий», де А.Мокренко став першим виконавцем ролі
Гаральда – дружнього Ярославові норвезького короля, згодом його зятя, що
взяв за дружину його доньку Єлизавету. Це музично-філософський твір про
часи Київської Русі, де автор через своїх героїв розмірковує над
проблемами вірності народові, проблемами влади та державності, війни та
миру, праці в ім’я життя, дружби та любові.
Досить часто у концертних програмах співак виступає разом із своїми
талановитими учнями, вихованцями Національної музичної академії України
ім. П.І.Чайковського. За участю А.Мокренка знято кілька документальних
та телевізійних фільмів, зокрема: “Люція ді Ламмермур” (1980), здійснено
багато записів на українському радіо та телебаченні. Концертна
діяльність А.Мокренка зафіксована на платівках.
Особливої уваги й дослідження заслуговує поетична творчість видатного
митця, мислителя й українознавця. Вірші, Мокренко почав писати ще в
юному віці, але і в подальші роки звертався до поетичної творчості, хоча
ніколи не переоцінював їх. Його поезії друкувалися в різних виданнях.
Саме в них чітко визначена громадянська позиція митця.
Десятки й десятки разів вирушав Анатолій Юрійович за рубежі рідної
України-Руси і стільки ж разів «повертався на Дніпрові кручі, бо тут –
рідна земля, бо тут – Україна. З нею я – вічний»:
І щоб там не було,
Береш дітей на руки
І з ними далі йдеш,
Як предок твій ішов,
У безкінечний світ,
На радість і на муки,
У славу й ненависть,
У безвість і любов.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
