Реферат з українознавства
Трійця, або Зелені свята
Зеленосвяття започатковує цілий цикл літніх празників. Але саме до цієї
неділі ми готуємо маїння для осель і городів, криниць та різних
господарських прибудов, немов оберегами захищаємо своє помешкання і
майно від усілякої позаприродньої нечисті: русалок-потопельниць,
мавок-лапайдушок… Наші з вами праотці свято вірили, що в ці дні
потойбіччя ставало якось по особливому близьким, а це породжувало масу
засторог про те щоб самому до лісу не йти, чи вечірньої пори над водою
не блукати. Адже тіні передчасно померлих, ставали особливо
небезпечними, в цей час, коли зело наповнялося соками землі. Тож
найкращу охорону давали, за старовинними віруваннями, широколисті дерева
благородних порід, зокрема дуба, клена, ясеня, однак чи ненайбільшою
народною улюбленицею була липа. Недаремно ж храми наші, як і придорожні
хрести та каплиці потопали, чи то купалися в зелені липових крон. А ще
вони служать пам’ятним символом про той день, коли сам Ісус з Петром і
Павлом відпочивали у затінку гілястого дерева.
Звичайно, згадані традиції народ успадкував ще з поганських часів тісно
пов’язавши їх з християнством, що говорить на користь багатогранності
наших звичаїв. А вони й сьогодні такі, що обов’язком вважаємо відправити
панахиду за усіма рідними і близькими, які відійшли в позасвіти. А
покійники в свою чергу за таку турботу мали б оберігати дім і збіжжя від
усякого лиха — грому, блискавки, неврожаю. А починаючи з першої
половини ХХ –го сторіччя в Галичині віддавали в цей день шану тим, хто
не вернув з фронтів Першої світової війни. В пам’ять про них висипали
при церквах символічні стрілецькі могили, одна з яких й виросла на
західній Коломийській околиці Монастирок. Її спорудження в 1928 році
стало актом протесту проти польської політики пацифікації на
Західноукраїнських землях. Вона спочатку невисокою була, але маківку її
увінчував масивний дубовий хрест обрамлений в коло, що повинно б
виражати ідею єдності, нескінечности й завершености та вищої
досконалости. Звідтоді щорічні громадські процесії не оминали нагоди
вклонитися звитязі українця патріота, вояка і мученика. В чолі колони зі
своєю паствою завше йшов декан коломийської архидієцезії Олександр
Русин. Хоровий супровід творився під опікою літератора й видавця Дмитра
Николишина. Так було до пріснопам’ятного визволення, яке власне й
припинило всяку діяльність національного самовираження. І аж тільки
після ганебної втечі радянського гарнізону з міста, юнацтво Коломийщини
знову згуртувалося довкола могили Січовим стрільцям, яку заповзялися
воздвигнути набагато вищою. Роботами провадив всюдисущий корнецький
активіст революційної ОУН — Ілько Оленюк, чотовий сотні „Діда” на псевдо
„Грубий”. Останній раз його бачили в бою з НКВДистами 1944 року під
Середнім Березовом. Тоді сама могила набула величної трьохступінчатої
форми, яку до свята впорядковували підпільники Марія Горбачевська, Зеня
Ґоянюк, Влодко Сидорук та інші, долю яких вершило на цей раз німецьке
гестапо кинувши за ґрати через пів року. А все через те, що нові зайди
бачили, як могила ставала, не місцем жалоби упокореного народу, а
трибуною, яка об’єднувала довкола найширші верстви свідомого українства.
Останні повоєнні, атеїстичні дасятиріччя, коли масово руйнувалися святі
віковічні атрибути, не могли оминути й нашого кургану пам’яті.
Доморощене яничаство кинулося розрівнювати екскаваторами величний
насип, аби стерти зі свідомості коломийців всяке нагадування про власну
незалежність. Та тільки но було проголошено омріяну волю України, і
відновлена могила вкотре стала осередком зібрань демократичних сил. Як
і колись, сюди знову сходилися у дні поминання героїв, душі яких
гуртували і гартували нове свобідне покоління.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
