.

Традиційний український обряд весілля (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4254 47136
Скачать документ

РЕФЕРАТ З УКРАЇНОЗНАВСТВА

Традиційний український обряд весілля

Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три
цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних
етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали,
обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних
загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До п е р е
д в е с і л ь н о г о ц и к л у належать обряди, пов’язані з
досягненням згоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання,
оглядини й заручини. Запити — це попереднє розвідування родиною молодого
про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на
Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщи-ні — «допити», на
Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого
чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. звичай
попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у
ввічливе попередження про прихід сватів.

Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками
для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні
найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват»,
«посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило,
близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання
залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости
брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти
сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись,
старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід
куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар,
тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й
прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була
обов’язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі
хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою. У випадку
відмови ста ростам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні).
При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про
придане.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи —
місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини.
Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій
добробут. Н; Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і де
молодого.

Заручини — це своєрідне закріплення остаточної згоді на шлюб і прилюдне
оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад
молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назві
обряду походить від з’єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало
юридичної сили. У призначений для заручин час батьки й родичі молодого
зайшовши з хлібом в хату молодої, сідали до столі Старший староста брав
рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і
перев’язував їх рушником. Після цього наречена перев’язувала рушниками
старостів і обдаровувала усіх присутніх родичі) молодого хустками,
сорочками, полотном. Часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу
відбувалися в один день: наприклад, сватання й оглядиш .або сватання й
заручини. Оглядини могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі
добре знали родин] нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан.
Поступову зникає звичай попереднього розвідування на згоду сватання,
оскільки молоді самі наперед домовлялися про сватання і сповіщали про це
своїх батьків.

Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від
шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і
безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.

На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості
— церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві
оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало
події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє
ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами
і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що
могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.

Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля.
Найпоширеніша форма запрошення — особисте відвідування молодими родичів.
У більшості регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходила з
дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена
квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину.

Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не
всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті
молодої, куди приходив по свій вінок молодий з дружбою. На Бойківщині
вінки зберігалися в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим
одягали їх на голову. В хаті молодого виготовляли «весільне знамено»,
«прапір»: до гарно витесаного древка прив’язували дві-три хустини,
дзвіночок і зверху квітчали барвінком. На Гуцульщині древком прапора
найчастіше був топірець. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце
і квітчали коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших
передшлюбних дійств — дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.

Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися
з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених
господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця, на цьому
вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення
коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими та
ін. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли
коровай і виконували пов’язані з цим обряди.

Посад відбувався окремо в домі нареченого і нареченої, це не тільки
прощання з дівуванням і парубоцтвом, але й благословення дочки і
сина на подружнє життя. Молодий чи молода сідали на кожух або рядно, під
які клали жито гроші, та просили благословення у батьків і всіх
присутніх В окремих районах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини
і Запорізької області існував спільний посад молодих. На Бойківщині
обряд посаду здійснювався у день весілля перед вінчанням. Батьки першими
благословляли своїх дітей на одружені я і «перепивали»
щастя-долю.

Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями й співом.

Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. На
Бойківщині в кінці XIX ст. побутувало вмивання молодих у цей день у
відварі барвінку, що залишався від плетіння весільних вінків.
Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у
коморі в супроводі пісень. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки,
ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували
впродовж усього життя.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого
боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт
проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на
щастя» зерном і дрібними грішми.

В Україні після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися до дому
молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді тричі
вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль.
Залежно від місцевих традицій молодих зустрічали також медом
(Карпатський регіон, Полісся, окремі райони Західного Поділля). Цей
ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу.

В Україні в XIX — на початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода
їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців
і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний
поїзд, який формувався вже після обряду вінчання — їхали по молоду. На
шляху молодому влаштовували «перейму», вимагаючи за неї викуп.

Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її
хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали
весільний поїзд на подвір’я. Друга перепона була біля дверей або в
сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі.
Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у
брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич,
іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі
гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку
родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім — навпаки. В
деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини
нареченої родичами молодого.

Часто посад молодих завершувався обрядом покривання голови молодої
очіпком і наміткою, що символізувало її перехід у стан заміжньої жінки.
Найчастіше це робили мати й заміжні сестри. Після покривання голови
відбувався обряд розподілу короваю.

У кінці XIX — на початку XX ст. обряд покривання голови часто
здійснювався уже в домі молодого. Тоді це виконувала свекруха або й сам
молодий. Іноді молоду покривали двічі — в своєму домі та чоловіковому.
Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неї намітку,
закидала її на піч і зав’язувала у свою.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у
домі молодої відбувався останній її викуп — «весільний пропій». Після
цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка, її родичі
передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір’я, а в той
час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через
вогонь, щоб запобігти лихові і «очистити» молоду. Молодих зустрічали
свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею Молоду
супроводжували дві-три свашки з її родини, які стелили шлюбну постіль.
На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина, молодих до
комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що брав
гроші, приховані заздалегідь молодими для нього.

Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання
молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості. Важливе
місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували
приєднання невістки до родини чоловіка: розтоплювання печі, посилання по
воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування
свекрів.

Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих
і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий
кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до
батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив»
(обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З Нього приводу
влаштовувалась гостина.

Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування
(Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ —
відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої,
кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство.
Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020