Реферат на тему:
Слухаймо Олеся Гончара!
Прилітає на крилах теплих вітрів довгождана весна, ідуть перші
благодатні дощі – і на блакитне небо золотим перевеслом являється
веселка. Люди щиро чекають цього небесного дива, а ми, веселчани,
зустрічаємо його з особливою любов’ю, бо веселка, небесна і земна,
дорога нам усім, бо це осяйне слово – в імені видавництва, яке творить і
несе дітям духовне світло – слово.
Весна в Україні – Шевченківська весна: у березні народився наш Тарас, у
квітні його викуплено з кріпацької неволі, у травні український народ
ішов за труною Поета, повитого козацькою китайкою, і в Україну з
холодного Петербурга навіки вернувся Пророк, і спочив у вічному тихому
домі на Чернечій горі над Дніпром, і живе під небом безсмертний дух.
Радіємо весні, бо в день народження Тараса Шевченка народилася і наша
«Веселка», де вперше в історії українського книговидання здійснено мрію
Поета – випущено «Поезії» в двох томах і «Буквар» – останню прижиттєву
книжку Тараса, створену для освіти народу.
Радіємо і тим, що цілий ряд книжок Тараса Шевченка для дітей (зокрема
«Буквар», «Мені тринадцятий минало») пішли в світ зі щирим словом нашого
світоча Олеся Гончара, особливо «Кобзар», щедро ілюстрований видатним
графіком, академіком Василем Касіяном.
І ось тепер, у годину передчуття весни, у «Веселці» – свято: завершено
велику і славну роботу – випущено «Щоденники» Олеся Гончара в трьох
томах, де чимало сторінок присвячено Тарасові Шевченку, а також вічній
книзі нашої нації – «Кобзарю», названому письменником «національною
святинею українського народу». Віримо в ці слова Олеся Гончара, як
віримо в його щоденниковий запис за десять днів до відходу у вічність, 4
липня 1995 року:
«Дякую Богові, що дав мені народитися українцем».
Святі слова, ставимося до них, як батько до рідних дітей, і тому так
бережливо готували до друку щоденникові записи Олеся Гончара, які вперше
побачили світ у «Веселці».
Упорядкувала «Щоденники» і написала передмову до цього унікального
видання дружина письменника Валентина Данилівна Гончар.
Вихід «Щоденників» – соборне свято в українській літературі, свято
живого слова незабутнього Олеся Терентійовича Гончара, який і сьогодні,
в час значних перетворень у державі на краще, разом з Українським
народом, з його безсмертним революційним духом, що сонячно-оранжево
засяяв на столичному Майдані – Серці України.
«Духовна енергетика слова»
Валентина Гончар, дружина письменника
–Я безмежно вдячна усім вам, шанувальникам творчості Олеся Гончара, за
те, що ви прийшли відзначити цю важливу подію – вихід у світ тритомника
«Щоденників» письменника. Вдячна видавництву «Веселка», яке разом зі
мною здійснювало цю подвижницьку працю.
Історія видання «Щоденників» драматична, дуже складна і дуже непроста.
Щиро дякую також Іванові Федоровичу Драчу, голові комісії по спадщині
Олеся Гончара. Саме він зробив перший поштовх у цій справі, сподвигнув
мене на цю велику роботу. Я запитувала: «А якщо про Вас там будуть
критичні якісь зауваження?» «Нічого, видавайте, хай усе залишається так,
як записав Олесь Гончар». Я так і зробила, з такою ж бережливістю до
слова Олеся Терентійовича ми працювали з видавництвом «Веселка». І я, і
видавництво мали обов’язок перед пам’яттю письменника, треба було все
відтворити із записничків і зібрати докупи. Їх було багато, більше
сотні, і все ж Олесь Терентійович потім шкодував, що не робив це
щоденно, не систематично занотовував ті свої враження, ті свої почуття,
ті свої зустрічі, ті події, які зустрічалися в його житті. І коли я
стала ці записнички читати, то зрозуміла, що вони варті того, щоб їх
видати. Хоча в останні роки свого життя, коли Олесь Терентійович уже
тяжко хворів, він весь час мені казав: «Валя, давай вернемося до
щоденників. Давай я буду їх не те, що переосмислювати, а готувати
перекиданням в сучасність, додавати якісь коментарі до них». Ну, так
склалося, що через його хворобу цього не вийшло. Звичайно, якби Олесь
Терентійович повернувся до них, якби дозволило йому здоров’я, то,
очевидно, він би щось скорочував, може, щось би додавав, може якісь би
свої різкі судження про своїх колег, які часом записував під настрій,
він би десь і згладжував, що, чесно кажучи, мене теж подеколи стримувало
в підготовці спогадів до друку. Знаю, що Олесь Терентійович остерігався
вішати ярлики, хоча сам багато натерпівся від ярликів, які вішали на
нього за життя, і тепер є такі, що не скупляться на них, коли
письменника вже десять років немає між нами. Але деколи він,
стривожений, ображений, змучений несправедливістю до краю (а цього
ніколи не бракувало!) інколи й собі дозволяв висловитися про декого так,
як той заслуговував. Але я розуміла, що це, очевидно, писалося під
враженням, під певним настроєм і, працюючи над «Щоденниками», думками і
душею радилася з незабутнім Олесем Терентійовичем, як і сьогодні раджуся
з ним в уяві в багатьох життєвих справах.
Робота над підготовкою «Щоденників» до друку тривала кілька років. Я
розбирала ці записнички і не могла передбачити, який буде обсяг видання.
А обсяг постійно зростав і сягнув трьох томів. Видавництво обережно
ставилося до кожного запису письменника, намагалося зберегти працю Олеся
Гончара тривалістю в п’ятдесят років. На видання потрібні були кошти, а
скрута з фінансами на книжки добре всім відома. Знаю, скільки директор
видавництва Ярема Гоян написав листів і прохань, щоб випустити
«Щоденники» в трьох томах, і добре що Держкомтелерадіо України, його
голова Іван Сергійович Чиж пішов назустріч видавництву, підтримав цей
проект. Видання було внесено до Програми соціально значущих видань і
вийшло в світ, поповнило бібліотечні фонди України. Дякую за допомогу
другові Олеся Терентійовича з юних літ Якову Григоровичу Оксюті,
головному редакторові «Веселки» Ірині Бойко, головному художникові
Миколі Пшінці, редакторові Лілі Островській, всьому колективу
видавництва. Хочу, щоб «Щоденники» доходили і до людей молодших, тому що
та енергетика, ті духовні заряди, які вкладені в слова Олеся
Терентійовича, важливі для молодого покоління. Хочу, щоб слово
письменника важило для молоді так багато, як важило воно для Олеся
Гончара в житті.
Заповідано «Веселці»
(З передмови Валентини Гончар до першого тому «Щоденників»)
«У цьому вирові сповідальності мені непросто виносити на люди щоденники
дорогої мені і мільйонам читачів людини – Олеся Гончара. Непросто не
тому, що я маю якісь сумніви в доцільності чи вчасності їх публікацій;
не мучать мене і вагання щодо їхньої, як кажуть у нинішні ринкові часи,
конкурентноздатності. Ні, щоденники автора «Прапороносців» і «Собору»
йдуть до читача, як мені здається, вчасно – якраз у пору, коли Україна
виборює свій шлях у цьому складному, розвированому світі. Можливо,
енергія Гончарової думки і почуттів здатна буде «підзарядити» читачів
силою мудрості й добра. Непросто ж виходити з щоденниками на люди тому,
що в них і досі відчувається дихання суспільних, літературних,
культурницьких змагань близької доби, не встояної не тільки в душах, а й
в умах багатьох сучасників.
Олесь Гончар прожив щасливе і водночас трагічне життя, йому було що
сказати людям про пережите, передумане, переболіле, осмислене і
осягнуте. Письменник жив психологічно заглибленим життям, але воно не
крутилося навколо романів-перелюбів, чаркування і богемних загулів, –
він був людиною занадто громадською, і суспільною, і гордою, щоб свої
душевні стани оприлюднювати.
Отож щоденники Олеся Гончара публікуються такими, якими вони свого часу
вилилися з його душі і яким саме життя веліло стати пам’яткою доби. Вони
писалися в різних умовах: на фронті і в полоні, у мандрах рідною землею
і поза її межами, у рідному домі та в затишній, любій серцю письменника
Кончі – Озерній, і таким чином ввібрали в себе майже все життя
письменника – більш як півстоліття. Не хочу брати на себе місію
інтерпретатора цієї своєрідної сповіді письменника: все-таки людина я
небезстороння, дружина і розпорядниця його творчої спадщини – тобто
людина зацікавлена. Деякі записи Олесь Терентійович читав мені ще за
життя, а в повному обсязі я прочитала їх вже після його смерті. І як
читач зізнаюся: я заново прожила з ним сповнене високого духовного
заряду життя, пройшла через його озон і через тяжкі випробування долі,
через злети і влаштовані недоброю добою вирви. Сорок вісім років тривало
наше спільне життя, тож я багато про що знала, але всю глибину його
внутрішніх страждань і природного оптимізму в такому переплетенні, в
якому вони постають із щоденників, осягнула, щойно поставивши останню
крапку в роботі над цим тритомником.
Хотілось би думати, що Гончареві щоденники не пройдуть непоміченими і
стануть явищем української словесності, як свого часу стали явищем його
новели, повісті, романи та літературні статті. Самі щоденники скажуть
більше, повніше і глибше, ніж будь-які інтерпретації.
Духовною напругою сповнений кожен запис у щоденниках аж до останнього,
зробленого в лікарні, де письменник лежав з третім інфарктом, який через
дев’ять днів забрав у Олеся Гончара найдорожчий Божий дар – життя.
Передбачаю запитання: а чому тритомне видання «Щоденників» Олеся Гончара
виходить у видавництві дитячої літератури «Веселка»? Тут багато важила
думка письменника.
Незадовго до смерті, 3 квітня 1995 року, тобто в день свого 77-річчя,
письменник зробив у щоденнику такий запис:
«Якщо виникне потреба перевидавати мої твори (не завжди ж Україна
сидітиме без паперу!), то необхідно взяти найновіші видання, скажімо,
видані «Веселкою» «Собор», і «Твою зорю», і «Прапороносців», і новели, і
«Спогад про океан» (теж «Веселчині»)… Бо лише ці видання заново
відредаговані автором, тобто вільні вже від тоталітарного накипу та
цензорських втручань. Всі попередні видання були пощвечені більшою чи
меншою мірою,– режим не допускав вольностей».
Так випало, що саме це видавництво найприхильніше ставилось до
письменника в останні роки його життя, видало дорогі йому книги в тому
вигляді, в якому він їх хотів побачити.
Отож, відчуваючи моральний обов’язок перед пам’яттю Олеся Терентійовича,
я й передала право оприлюднити його записи саме «Веселці».
Олесь любив молодь, на неї він покладав великі надії у творенні
Української держави, і якщо його щоденникові записи знайдуть відгук у
читачів, а найперше в юних серцях, то це буде найкращий вінок пам’яті
письменникові Олесю Гончару.
«Слово правдиве і чисте»
Іван ДРАЧ,
голова комісії по спадщині Олеся Гончара, народний депутат України.
– Справді, велика радість, що цей тритомник вийшов, у якому нам
відкривається велике і нелегке життя Олеся Гончара. Я недавно оце був у
Харкові і пішов подивитися на той будинок, де жив Шевельов Юрій
Володимирович, який був викладачем в університеті, викладачем Олеся
Гончара. Стояв і думав, що Олесь разом з тисячею студентів-добровольців
пішов на фронт і був тяжко поранений у бою під Білою Церквою, де загинув
у битві з німецькими танками майже весь студентський батальйон. Після
лікування в госпіталі знову пішов на фронт і під Харковом потрапив у
полон, разом з тисячами військовополонених був кинутий у страшний
концтабір за колючим дротом, який знаходився на Холодній горі. Я був на
тому місці. Тепер там музей. Олесь Гончар розповів про це на сторінках
«Щоденників» і згадав не дуже приязно Юрія Шевельова, який нібито міг
врятувати його з того табору. Олесь вижив, життя продовжувалося і хоч
Олеся Гончара вже немає, він постійно продовжується. І жаль, коли в
одному з передостанніх, здається, номерів журналу «Сучасність» є такий
неприємний для мене випад Михайлини Коцюбинської, яка каже про те, що
знову намагаються відроджувати культ Олеся Гончара і так далі, і так
далі, і так далі… Дехто каже, не зважайте, мовляв, на це. А я думаю,
що на все треба зважати. Бо це – наша національна справа. Через те я
Вам, Валентино Данилівно, так настійливо казав, що треба видавати,
«Щоденники», що б там не було написано, часом і неприємного про Івана
Драча, про Бориса Олійника, про Павла Загребельного… Хай воно йде в
світ так, як було написано рукою Олеся Гончара. Тепер «Щоденники» вийшли
і стали явищем історії та літератури, власністю українського народу.
Будуть «Щоденники» читати, аналізувати, порівнювати з «Щоденником»,
наприклад, Олександра Довженка чи Аркадія Любченка. І слава Богу, що вже
воно є, воно існує. Олесь Гончар цим тритомником іде в постійне і вічне
плавання.
«Унікальне явище часу»
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури НАН України, академік,
народний депутат України.
– Вихід «Щоденників» у світ – велика подія в історії літератури і
народу. Вони багато що відкриють нам при перечитанні Олеся Гончара. Але
мені здається, що найголовніше – це те, що Олесь Терентійович жив двома
такими цінностями: творчість (він страшенно цінував образне слово і
писав у щоденнику, що його доля – мислити образами) і Україна. Оце, на
мою думку, у «Щоденниках» особливо вирізняється, та, правда, з болем і з
постійними тими проблемами, які переслідували Україну і, ясна річ,
переслідували Олеся Терентійовича. Сьогодні, досліджуючи українську
літературу 20–30-х років, доводиться реставрувати її тільки через
художні твори, бо ніяких щоденникових записів і документальних
матеріалів не залишилося, а письменники були репресовані і ми дуже мало
знаємо про їх життя, думки і тривоги. «Щоденники» відкривають нам
внутрішній світ письменника, а це надзвичайно важливо. Бо коли є ота
інтимна сторона буття письменника, особливо, якщо вона ще така відкрита
і чесна, як в Олеся Терентійовича, то це – особлива цінність. Я
пам’ятаю, на початку 90-х «Веселка» видавала твори Василя Стуса. «Вікна
в позапростір». І там є його записи щоденникові, і дуже неприємні слова
про сучасників. І ми, пам’ятаю, пішли на це, сказали: «Не будемо нічого
поправляти. Так, як сказав Стус, тай хай воно і буде». Передмову дали,
дещо пояснили, але так воно і залишилося, як написав письменник. Це –
реакція художника. Навіть якщо вона і досить така різка в оцінках
декого, то ми повинні зрозуміти, що художник реагує інакше, ніж звичайна
людина. Він реагує емоційно і цей емоційний його спалах повинен бути
зрозумілий і не повинен нести таке почуття образи, такої тотальної
образи.
Я скажу, що, на жаль, дуже повільно здійснюється видання творів Олеся
Гончара в «Науковій думці», але там, мабуть, на це є теж причини… Я
можу тут також добре слово сказати на адресу нашого Держкомтелерадіо
України, згадавши перших 6 томів літературної спадщини Тараса Шевченка.
Прекрасне видання і треба сказати, що й масове зробили. Це також велика
справа, а починали ми її з Іваном Драчем. Дуже добре, що
Держкомтелерадіо розробило Програму соціально значущих видань і
підтримує наші стабільні, наші авторитетні видавництва, такі як
«Веселка». Бо це також підтримка фахового колективу. Не так багато у нас
є сьогодні спеціалістів видавничої справи, щоб ми не думали про те, як
їх зберегти. Я маю на увазі редакторів, художників, тобто те коло людей,
які творять унікальне явище – книгу. Дякую веселчанам, дякую керівництву
Держкомтелерадіо, але передусім, Валентині Данилівні за те, що Ви це
здійснили і з’явився надзвичайно важливий документ епохи – «Щоденники»
Олеся Гончара. Нам тепер треба читати і думати, і розуміти, що великий
художник – це той світ, якого ніколи не можна до кінця пізнати.
«Щоденники» дозволяють нам ще ближче наблизитися до художнього світу
Олеся Гончара.
«Щоденники» – це сповідь душі
Павло МОВЧАН, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса
Шевченка, народний депутат України.
– Колись мені випала честь тимчасово виконувати обов’язки завідуючого
відділом прози в журналі «Дніпро», редактором якого був тоді Юрій
Мушкетик. І мені довелося редагувати один роман (не буду згадувати про
того автора, він добирався до редакції на милицях). Я нещадно працював
ножицями і клеєм. І коли я все це вже порізав, і, скажімо, з двадцяти
аркушів зміг зліпити ледве чотири, то думав, що мене чекає разом з Юрієм
Мушкетиком велика проблема: автор влаштує нечуваний скандал і кинеться в
бій захищати свої художньо недолугі писання. А він прийшов і сказав:
«Складіть усі обрізки в папку. Прийде моя дочка і забере». Виявилось, що
всі ці обрізки він потім використав у повному виданні роману. Очевидно,
так натиснув на всі педалі та інстанції, що у видавництві мусіли
поступитись на шкоду українській літературі.
Та бувало й так, що редактори під тиском цензури змушені були вирізувати
з творів найцінніше, що, до речі, робили і з творами Олеся Гончара. Тож
добре, що іще за життя письменник довірив «Веселці» свої романи й новели
і, працюючи з видавництвом, зміг повернути до творів дорогі йому, та й
українській літературі, місця. Шануючи цю добру традицію співпраці з
«Веселкою», Валентина Данилівна довірила веселчанам «Щоденники» – річ
дещо інтимну і втаємничену. Процес підготовки твору письменника до друку
складний і скритий від читача (особливо такого унікального твору, як
«Щоденники»), а читач до всього цікавий, він хоче знати, що там
закреслено і не пішло до друку, заглянути в святая святих.
Згадую, колись наш друг, відомий вірменський учений і письменник Левон
Мкртчян написав автограф нашому спільному знайомому, але закреслив два
слова. Минуло кілька років, а той при зустрічі все допитувався: «Левоне,
поясни, признайся, що ти закреслив».
Така природа людська – поцікавитися, а що там, за межами…
Скажу і про власні самолюбства. Одержавши від «Веселки» щирий подарунок
– тритомник «Щоденників», я одразу кинувся до алфавітного покажчика,
шукаю літеру «М». Знаходжу ім’я «Мовчан». Згадується. Слава Тобі, Боже.
Це наша людська слабкість – бачити і себе між людьми. Я до чого це кажу?
Довелося перечитати багато щоденників, і, в першу чергу, дорогий усім
нам «Щоденник» Тараса Шевченка. Читаєш і натрапляєш на прізвища, які
збереглись тільки тому, що їх зафіксував геній.
Роздумуючи про творчість Олеся Гончара, не буду послуговуватися словом
«геніальність». Талановите і правдиве слово письменника говорить само за
себе. Він мислить категоріями філософськими і вміє втілити ці філософеми
в художню тканину твору одним штрихом. Ось тільки один штрих. Олесь
Терентійович чує, як болять фронтові рани, дивиться в ясне небо, як у
вічність, дивиться чистим дитячим поглядом і думає про молодість:
«Треба написати повість про свою юність, коли мені вітер в степу
піднімав волосся. Як коню гриву…»
Я десятки закладок зробив у місцях, які мене особливо вражали. То
вражала правдивість, точність. Читаю і бачу – масштабна постать виросла
в моїх очах! І коли хтось каже, давайте не культивувати особи Олеся
Гончара, мене це дивує. Навпаки – треба до нього доростати, підніматися,
бо він і вічність, і сповідь. «Щоденники» – це великою мірою сповідь. І
тому вони цікаві. «Веселка» відкрила ці першозмісти, першотексти, їх
треба зберігати обов’язково. Вірю, що Валентина Данилівна буде такою
щедрою і розкриє ще багато папок, де є чимало неопублікованого, і ми
побачимо величину Олеся Гончара, таку, якою його створив Всевишній.
«Станьмо українцями!»
Петро Кононенко, директор Інституту українознавства, академік.
– Я не раз казав і кажу зараз, що коли б з нами був Олесь Терентійович,
багато чого в нашому житті робилось би інакше. Ви знаєте, коли Олесь
Гончар виступав, скажімо, на загальних зборах Академії наук (зараз не
знайдете тих записів, вони стерті), то квітнула завжди глибока думка,
вирізьблювалася принципова позиція. Це завжди була дума про завтра. І
коли він одного разу виступив і сказав, що прийняття таких-то людей
(вони потім, на жаль, пройшли) не прикрасить Академію, бо вони не є
академіками по суті, члени Академії проголосувала так, як він сказав.
Пригадайте його державницький виступ у Верховній Раді. Були й такі
депутати, які були проти того, щоб Гончар виступав. Вони так і не могли
усвідомити, що вони прийшли і пішли, як перекотиполе прокотилися по
дорозі і сліду доброго не залишать в історії. А Гончар вічний. Як він
потрібний сьогодні Україні! Ось голова Соціалістичної партії України,
народний депутат Олександр Мороз подав до Верховної Ради проект, у якому
пропонується мові сусідньої держави надати статус офіційної. Хитро так,
лукаво, делікатно наче… Але кому не ясно, що коли такий проект буде
прийнято, української мови завтра не буде. Якщо можна зректися
батька-матері, якщо можна зректися культури, а мова – це душа народу,
то, за логікою, треба зректися нації і держави. Але такі проекти чомусь
пропонуються в незалежній Україні. Я знаю, що при Олесеві Терентійовичу
такі питання навіть не ставились. Бо це була совість, бо це був
критерій, ніхто навіть не посмів би вийти на люди з таким проектом,
чужим своєму народові.
Почнемо з того, що прочитаємо ці «Щоденники», бо без них творчість Олеся
Гончара не збагнути. А її треба збагнути! А її треба осягнути! Та
сьогодні жоден історик не може писати історію війни без оцих томів. А
тоді ми зрозуміємо, як писалися і оповідання, і «Прапороносці», і
«Людина і зброя», аж до «Циклону». То філософія. Який гуманізм! Яка
народність! Там кожне слово – це біль. Часом – радість. Часом – печаль.
Часом – драматичний розпач. І коли в урочу годину Україна виборювала
свободу, Олесь Гончар вийшов з КПРС. Дехто дорікав, що це – зрада. Яка
зрада і кого? Прочитаємо «Щоденники» і побачимо хресну дорогу України в
ХХ столітті: від мирного життя – до війни, до голодомору, до нищення
різними засобами Українського народу. Це не могло не сформувати певний
тип світосприйняття і світогляду.
Валентина Данилівна пам’ятає, що одного разу (то була наша остання
зустріч), я прийшов до Олеся Терентійовича. Розмовляли про наболіле, і
тоді почув його тривожну думку, що не скоро ще в нас буде така Україна,
яку вимріював і виборював народ. Я розповів, що приїхав з Криму, там
появилася українська гімназія. Умов належних ще немає, площі обмежені, у
пристосованих класах дітям тісно, а батьки писали, мовляв, хай нам не
дали нормально жити, а наші діти повинні вчитись, хай хоч на підлозі
сидять, але в українській гімназії! Олесь Терентійович порадувався,
сказав, що дуже добре, коли ми знаходимо в житті оптимізм, а потім, як я
вже виходив, провів мене до дверей, так став і каже: «І все-таки, Петре
Петровичу, щоб була Україна, треба сто років». А він хотів, щоб вона
була вже зараз. Він у щоденникових записах бачив її прийдешнє, думав про
майбутнє.
Чужинці за цілі століття неволі привчали нас до меншовартості. І так
склалося, що про когось чужого ми кажемо «мислителі, естети» і так далі,
і так далі. А про своїх… Якось вважаємо, що якщо свій, так він уже й
не такий, не значимий. А Олесь Гончар був мислитель, громадянин найвищої
свідомості. Якщо ми захочемо уявити справжнє життя сорокових років до
кінця ХХ століття, то воно записане в творах Олеся Гончара і в цих
«Щоденниках», які правдиво і любовно підготувала до друку Валентина
Данилівна і разом з «Веселкою» випустила в світ.
«Щоденники» – це особливий жанр літератури. Давайте підготуємо такий наш
щоденник: «Олесь Гончар сьогодні: в нашій пам’яті, в нашому розумінні і
в нашій душевній вдячності». І надрукуємо його в журналі
«Українознавство». Це – Олесь Гончар. Це наша гідність сьогодні і наше
завтра. Я думаю, що по цих трьох томах будуть переписуватися праці з
історії, з літератури, з суспільної свідомості, національної, державної
свідомості. Це те, що нас ставить на рівень європейських народів. Якщо
ми хочемо стати європейцями, спочатку станьмо українцями! Прочитаймо
Олеся Терентійовича! Він – всесвітній письменник, тому що він глибоко
український. Бо нема народу без нього і його немає без народу.
«Дуже цінне видання»
Олесь Лупій лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
– Тритомне видання «Щоденників» Олеся Терентійовича – це дуже цінне
видання і дуже потрібне саме зараз. Чим цінне? Цінне тим, що там є такі
матеріали, яких не можна знайти ніде, в жодному творі Олеся
Терентійовича. Деякі вибрані місця із «Щоденників» ми зараз почули у
чудовому виконанні юних читачів, студентів Київського міського коледжу.
Звернімося до першого тому, що там є запис, зроблений у 1959 році. Тоді
Олесь Терентійович проїжджав лівим берегом Дніпра, недалеко від
Чигирина, і побачив, як руйнували хати в селах, які мали бути затоплені.
Стіни щойно побілені, білі, голубі, блакитні. І з яким болем він про це
все пише! А далі – друге село, хати в ньому не такі вже святкові, їх теж
готують до знищення. Справа в чому? А справа в тому, що люди першого
села не знали, що їхнє село буде затоплене і готувалися до весняних свят
– до Великодня, до Святої Трійці. Побілили всі хати, відсвяткували, а
потім прийшла оця чорна вість – і це село почали готувати до затоплення.
Пам’ятаєте, там останні рядки: «Оце поема про море». Це по суті закид
був і Довженку за його твір «Поема про море». Настільки це глибоко,
настільки це зворушливо написано… Другий епізод. Це було в Трускавці.
Вийшов Олесь Терентійович на вулицю і раптом бачить – іде похоронна
процесія. Ідуть, в основному, молоді люди, йдуть і співають, співають
голосно. Він такого ніде ніколи не чув. Бачить – у труні дівчина. І
врешті він зрозумів, що той голосний спів – це було намагання
перебороти, подолати отой біль у душах за молодим життям.
Записи в «Щоденниках» – це літературні перлини, сучасні зразки
есеїстики, зроблені на високому мистецькому рівні. Це – перше, і
свідчить, що людина керувалася принципом давнього грецького філософа,
який сказав: «Якщо робиш – роби». Друге – це свідчить про його високий
патріотизм. Третє – це висока мораль автора. Він проникливо, переконливо
і зворушливо пише про Україну, про молодь, про своїх рідних, про
дружину, про дітей, про онуків, про друзів. Мені особливо дорого (сам я
з Львівщини), як Олесь Гончар писав з любов’ю про мій край і моїх краян,
про віру нашу християнську. Я ніде, в жодного письменника не читав таких
щирих слів, як в Олеся Гончара, про греко-католицьку віру нашу, про
митрополитів Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого.
«Щоденники» швидко зникають з прилавків книгарень і стають
бібліографічною рідкістю. Думаю, що згодом видавництво, якщо матиме
кошти, могло б перевидати ці три томи. А зараз можна використати різні
форми перевидань, зробити тематичні випуски з «Щоденників», вибирати
найсуттєвіше і доносити до читача слово Олеся Гончара в недорогих за
коштами і необсягових виданнях. Це і бажаю зробити «Веселці» в
найближчий час.
«Духовна опора нації»
Іван Чиж, голова Держкомтелерадіо України.
@
B
oe
o
B
o
????¤?¤?$???????X?– Слухаю роздуми письменників про «Щоденники» і
хвилююся. Очевидно, моя роль найскромніша, роль, скажемо так, чиновника,
який все-таки має душу українську. Я – українець. Я вчився на творчості
Олеся Терентійовича, і, звичайно, не міг не відгукнутися на сказане
кимось із письменників… Пригадую слова Володимира Яворівського, які
він сказав у день народження Олеся Гончара, коли ми прийшли на Байкове
кладовище вклонитися пам’яті письменника біля його могили. Це було на
самому початку моєї чиновницької біографії після мого депутатства у
Верховній Раді України: «Іване Сергійовичу, постарайся допомогти видати
«Щоденники» Олеся Гончара». Я пообіцяв сприяти випуску в світ цього
важливого видання, хоча на той час грошей зовсім не було. Я щасливий,
що, за всіх фінансових труднощів, нам усе-таки вдалося разом з
«Веселкою» здійснити задумане. Вітаю Вас, Валентино Данилівно, квітами
із завершенням славної роботи. Добре, що Ви доручили видання
«Щоденників» нашій «Веселці», яку Олесь Гончар з такою пошаною згадує в
своїх записах. Чесно кажу, якби за три роки мого перебування на цій
посаді мені нічого не вдалося б зробити, то тільки за видання
«Щоденників» Олеся Гончара і українських книжок із «Бібліотеки
Шевченківського комітету», я міг би гордо піти з цієї посади, що я і
зроблю у Конституцією України означений, так би мовити, термін і спосіб.
Українське книговидання переживало і тепер переживає великі труднощі.
Минулого року бюджетна програма соціально значущих видань була
профінансована ледь на половину, навіть менше, ніж на половину, і
все-таки випущено 332 видання. Зрозуміло, що серед цих видань могли
потрапити і деякі меншовартісні книжки, запропоновані окремими
видавництвами, та все-таки більшість книжок із Програми соціально
значущих видань є справді значущими в духовному житті народу.
Безперечно, до таких видань належать і «Щоденники», які вийшли у
«Веселці». Це особливе видавництво. Воно пов’язане, перш за все, з
дитиною, зі світом дитинства, з майбутнім. Я вірю, що у нас є реальна
можливість отримати такий розвій української книги, на який Україна
заслуговує. Видавати в нас є що і є кого. І такі імена, як Олесь Гончар
– це ж не просто постать у літературі, це духовний оберіг, я б сказав,
духовна опора нації. Я переконаний, що Україна швидко буде підніматися в
духовному розвитку, бо ми всі цього хочемо і над цим працюватимемо, де б
ми не були. Дай, Боже, щоб ми мали такі свята часто, і я щиро в це вірю.
І ще одна надзвичайно важлива справа для України – це конституційна
державність української мови, яку так самовіддано захищав Олесь Гончар.
Мені, як голові Держкомтелерадіо, дали на візування проект закону про
визнання офіційності російської мови в Україні. Я не завізував його.
Наші фахівці і експерти знайшли невідповідність цього проекту
Конституції. Адже Конституційний суд визнав, трактуючи питання офіційної
і державної мов, тотожність цих значень. Отже, в проекті йдеться про
другу державну мову в Україні. А в нас, за Конституцією, є тільки одна
державна мова – українська. Тому я не міг підписати іншого документа, як
те, що я заперечую щодо прийняття цього закону, бо він не відповідає
нормам Конституційного права.
«Буде українська Україна!»
Анатолій Погрібний, голова Київської організації СПУ, заступник голови
правління Всеукраїнського товариства «Просвіта».
– Якось я зайшов у справах до Валентини Данилівни і застав її за дивною
роботою. Вона обклалася блокнотами, розклала їх так багато, цих
блокнотів, а чимало з них були руді, подібні до тих, які дають делегатам
різних конференцій. Я питаю: «Що то у вас таке?» І чую у відповідь, що
це щоденники Олеся Гончара. Я потягнувся тоді до однієї книжечки, хотів
погортати. Валентина Данилівна схопила мене за руку: «Почекайте,
почекайте! Я спочатку сама розберу почерк Олеся, а вже потім почитаєте».
Блокнотики ті були маленькі, а тут, бачите, вийшло три таких величезних
томи. Я поділяю думку колег, що це колосальний внесок у літературу. Це
збагачення творчості самого Олеся Гончара, велика коштовність у його
спадщині, яка розкрилася нам. І це – велике надбання всієї нашої
культури. З усіх томів Олеся Терентійовича, звичайно, найбільше болю в
третьому томі, в записах останніх років. Олесь Гончар залишив Україну з
раною в серці, у розпачі майже залишив. Я ніколи не забуду, десь це був
березень або квітень 1995 року, як по телефону він сказав фразу, яку я
все життя пам’ятатиму: «Анатолію, треба починати все спочатку. Все
заново починати». Я думаю, що це заново, дасть Бог, ми у цьому
переконаємося, здійснилося тільки ось через дев’ять-десять років, коли
Олеся Гончара нема, коли зараз відбулася ця «помаранчева революція»,
учасником якої він був. І, скажімо, на тому Майдані, коли ці мітинги
відбувалися, подумки я весь час звертався до Олеся Гончара. Він мені
уявлявся зі своїм мудрим словом, яке мовлене було і на Першому з’їзді
Руху, і на Установчому з’їзді Товариства української мови, і в День
Злуки на Софіївському майдані. Слава Богу, що це слово є в оцих томах.
Вони для широкого, як мовиться, читача. Я особливо хотів би, щоб ці
томи, ну бодай третій том, почитали і Віктор Андрійович Ющенко, і Юлія
Володимирівна Тимошенко, і нові міністри. Тому, що, на мою думку, там є
просто програма дій. Те, що треба зробити сьогодні для духовного
відродження України. І якщо відштовхнутися від отих болей і спробувати
практичною діяльністю потамувати і знейтралізувати ці болі, то це й буде
та українська Україна, справжня повносила європейська Україна, якої всі
ми хочемо. Я вітаю Валентину Данилівну з цим творчим подвигом, який вона
здійснила, давши життя цим блокнотикам, які Олесь Терентійович носив
коло серця все життя. Вона тут була не просто упорядником, вона була
дослідником, була науковцем, тому, що це унікально тяжка праця –
підготувати оці записи до друку. Я це розумію. Але Валентина Данилівна
зробила і те, що потрібно і для науки також. У мене є аспірантка, яка
вже поривається писати дисертацію за цими «Щоденниками». Я їй кажу, щоб
це був не просто переказ, а, як кажуть, концепція. Якщо вона це зможе,
то нехай пише собі. Я безмежно щасливий, що Олесь Гончар продовжує своє
життя цією унікальною працею, своїми «Щоденниками».
«Явище світової культури»
Іван Бокий, народний депутат України.
– Читаючи «Щоденники», я натрапляю на цілий ряд записів, зміст яких мені
знайомий, бо чув ці думки під час зустрічей з письменником. Ось,
пригадую, відвідали ми рідні місця Олеся Гончара, ходили по Полтаві і
він захоплено розповідав мені про «Страж-гору» Степана Пушика. Я слухаю
і кажу, що у Вас, Олесю Терентійовичу, готова ж стаття про «Страж-гору».
Він відповідає: «Ну, я не знаю, чи напишу. Але хотів би, щоб Ви
вислухали». І тепер я читаю в «Щоденниках» його думки про «Страж-гору».
Письменник усе-таки записав свої роздуми, щоб вони не загубились у плині
часу.
Скажу про велике внутрішнє благородство Олеся Гончара. Буває, що десь
він під впливом емоцій і цілком справедливо дає оцінку діям відомої нам
людини в складних ситуаціях і відгукується досить критично, та потім
десь уже через роки, він повертається в роздумах і вже це звучить
по-іншому. Він розуміє людину. Життя кожного вчить, іноді піднімає,
іноді стається так, що людина помиляється. Але Олесь Терентійович ніде
не опускався до зведення якихось особистих порахунків, а оцінював людину
по її справах, ставленню до національних цінностей і святинь. Хоча,
може, зрідка і трапляються суб’єктивні судження, та нічого дивного тут
немає, бо це живі записи з плину життя. Але як вражає те, коли Олесь
Терентійович відстоює і честь, і гідність тих людей, які вже не можуть
себе захистити, як захищає наших класиків – славу українського народу.
Вважаю, що дуже справедливе обурення Олеся Гончара діями декого з
представників нового покоління, які дозволяють собі зневагу до
письменників старшого віку, людей, які пережили непросте життя. Олесь
Терентійович дає молоді духовний заповіт: люди добрі, шанобливо ставтеся
навіть до тих людей, у них є хоча певні гріхи, але вони зробили і багато
доброго. Але треба визнати правду, що духовні уроки Олеся Гончара
залишилися деякими молодими людьми в письменницькому середовищі
незасвоєними. Можливо, колись у них прокинеться те, що відповідальність
і совість, власне кажучи, виростають з одного кореня.
Якщо мова йде про моральні уроки, про те, що український письменник
завжди жив долею свого народу, то звернемося до записів у «Щоденниках»
про відзначення ювілеїв Олеся Гончара. Він не захотів відзначати бучно
свій ювілей, тому що вважав, коли народ бідує, то бали не на часі. І
разом з тим він з болем записує, що от «Вечірній Київ» розповідає, як
один тридцятирічний поет Цибулько бучно відзначає своє тридцятиріччя на
пароплаві. Як можна, коли навколо народ живе таким тяжким життям, кидати
виклик людям отакими банкетами! Я думаю, що і тут Олесь Терентійович
демонструє оту високу мірку відповідальності і благородства, людську
висоту, до якої, нам треба, мабуть, ще доростати, доростати і доростати.
Я прочитав усі три томи «Щоденників» Олеся Гончара і можу сміливо
твердити, що це одне із вершинних явищ української літератури. Це явище
уже не тільки українське, а належить світовій культурі. Розумію, що
багато оцінок ще буде зроблено в майбутньому про цей твір життя народу і
всього життя письменника, але вже сьогодні можна ствердно сказати, що це
високодуховний документ епохи, яким українська література може
гордитися. Він учить розумінню життя, розумінню тих суспільних,
політичних, мистецьких явищ, які ми пережили і які перейдуть у спадок і
наступним поколінням.
«Він був на майдані»
Ніла Кропова, народна артистка України, лауреат Національної премії
імені Тараса Шевченка.
– Єдине, з чого хотіла почати, це з поклону доземного Валентині
Данилівні, яка сиділа днями й ночами, готуючи до друку це складне
видання. Часом дзвониш або прийдеш, і чуєш: «Пече спина. Пече від того,
що сидіти доводиться так довго за столом, все написане розбирати».
Справді, Валентина Данилівна зробила великий подвиг, тому що слово Олеся
Терентійовича і зараз працює, і думка його працює, і емоції його
працюють. І все сьогодні працює в цих трьох томах, навіть душа його…
Письменник – завжди у своїх творах, і його думки, його емоції, його
характер, вся його особистість – у його творах. А «Щоденники» – це щось
особливе, звичайно. Це те, що найбільше характеризує людину. Хочу
підкреслити оту небайдужість Олеся Терентійовича до всього, що діялося в
Україні, у світі, в душі кожної людини. Він це все переживав настільки
глибоко, що сприймав як своє. Один тільки спогад. Я приїжджала з
Чорнобильської зони, і розповідала, що там діється. Він просив: «Ніно,
Ви приходьте і розказуйте все-все, що Ви відчули, що Вас вразило і про
що би Ви хотіли написати…». Я, звичайно, так і не написала, хоча Олесь
Терентійович радив писати. Але він слухав мої розповіді, і вони його
найдужче вражали. От, скажімо, я розповідаю, що вчора було. Кажу: «Вчора
вночі вантажили корів». Підсвічували, каже, машини ліхтарями, вантажили
корів, щоб їх евакуювати. Тягли на машини, ті корови падали,
розчахувалися, перескакували через кузови за землю, калічились. Їх потім
дорізували, там на місці й закопували, а деяких навіть не закопували…
Але, кажу, що найстрашніше, вранці потім сказали: «Відбій!». Село не
евакуюють, село лишається, корів стягайте назад. І настільки це Олеся
Терентійовича вражало! Я потім подумала: «Навіщо я це розказую? І так
людині боляче… Це раниться її душа». І те, що сьогодні ми зробили крок
до нашої України (ми ще не перемогли, звичайно, а зробили тільки перший
крок до перемоги) і сьогодні цей крок разом з нами зробив Олесь
Терентійович. Зробив своїм словом, своїми творами і своїми
«Щоденниками». Справді, він знову крокував поруч із всіма мільйонами
людей, які прийшли на майдани України і відстояли демократію,
справедливість і незалежність нашої держави.
Ярема Гоян
Йшла у «Веселці» правдива і чесна розмова, а я думав, що ось минає
десять років, як немає з нами Олеся Гончара, а слово його живе і діє.
Щоденникові записи відкривають нам душу письменника, сина України, її
оборонця в кровопролитних боях і в мирну годину, лицаря в битвах за
життя української мови і соборність національного духу, за пречисту
пісню – душу народу.
Співав думи і пісні в годину роздумів над «Щоденниками» кобзар, наш
веселчанин, лауреат премії імені Олени Пчілки Микола Литвин, якого Олесь
Гончар дуже любив і залишив у щоденникових записах щирі слова про нього.
Такою ж світлою аурою осяяні й записи про Нілу Крюкову, народну артистку
України, Шевченківську лауреатку і теж нашу веселчанку, яка читала
уривки з творів Олеся Гончара, і тепер слова линули з душі, справді,
«сяяли, золотились у її виконанні». До голосу Ніли Крюкової додали свої
голоси студентки Київського міського коледжу разом зі своїм педагогом,
кандидатом педагогічних наук Антоніною Мовчун, які прочитали уривки з
«Шоденників», і в їхньому щирому слові оживала душа письменника, адже
Олесь Гончар так любив молодь і присвятив нашій юні не одну сторінку
щоденникових записів, у яких – заповіти молодим.
Святий заповіт – берегти традиції народу і його святині, славні імена
українських класиків, честь яких не раз і не два захищав Олесь Гончар у
прилюдних виступах, у публікаціях, а свої тривоги та болі за долю
духовності нації залишив у «Щоденниках».
Думаючи про щоденникові записи, згадую сповідальне признання новеліста
світової слави Василя Стефаника, що вся його література списана в його
листах. Мабуть, справжнє відкриття секретів творчості Олеся Гончара
зробимо, прочитавши щоденникові записи письменника, а також його листи,
які, вірю, побачать світ у недалекому минулому і висвітять постать
великого українця ХХ століття і долю сина свого народу.
…Як часто буває: живе між нами великий талант, а ми, сучасники, не
завжди вміємо поцінувати його, зрозуміти, як багато важить його слово,
поставлене на сторожі людини, відкрити силу його духу. Проблема ця не
нова, але скільки непоправних втрат зазнала цивілізація через це
невігластво за всю історію людства. Гинули не помічені сучасниками генії
в злиднях і забутті, згоряли на аутодафе і вмирали в муках на хрестах, а
воскресали в ореолі ясновидства. І хоч могил багатьох з них не
відшукати, живе їх незнищенний дух. Та не було страшнішого пекла понад
те, яке розвела на землі сталінщина, сплівши на голови праведників вінки
із терня і колючого дроту, зіткавши для вольного духу чорний саван
смерті, який темними хмаровищами затулив білий світ України. То лютувала
орда, топтала цвіт народу, молола розум нації у жорнах репресій. Вморила
голодом мільйони братів і сестер, заморозила в сибірських морозах
лебедині душі, але вбити не змогла. Довго, ще дуже довго будуть уставати
з-під чорного савана тіні замордованих за Україну людей і показувати
світові свої страшні рани від тортур, висушені голодом тіла, вигризені
душі. Йтимуть через історію нескінченними колонами німих свідків, які
без слів розкажуть усю правду і випишуть на полотні часу епопею
народного горя. Від їх сповіді ми почнемо прозрівати, і діти нації
молитимуться за убієнних, і те пізнє прозрівання стане початком
воскресіння України.
А я враз чую, як із глибинних надр гончарівського слова, піднесеного до
національної символіки, промовляє голос мого краянина з українського
Покуття. То дід Гриць з однойменної новели Василя Стефаника щиро, як на
сповіді, ділиться найзаповітнішим, звертається до нащадків із незлим
тихим словом і пророкує нам воскресіння України:
«То як мої діти не схотіли би пошєнувати м о ї х с в я т и х, то купіть
шкіряну шкатулку та покладьте їх мені на груди. Кажуть, що шкіра не гниє
віками. Та ще одну просьбу маю. Лишаю букату поля, на кого вже ви тепер
скажете, аби, як будуть згортати кістки наших стрільців у купи, то аби і
за мене хто там згорнув кілька лопат. Але високо, бо на тих костях
зацвіте наша земля».
А хто ж ті святі, до яких молиться душа діда Гриця і називає їх своїми?
Святі ці для нього, селянського аристократа духу,– Шевченко і Франко, а
їхня віра – Україна. Дід Гриць із цією вірою прожив, цю віру не зраджує
й на схилі многотрудного життя, цю віру заповідає прийдешній молодій
силі нації. Та й сам дід Гриць хоч оглух і «зробив собі постіль між
худобою», а «переродивси на молодого». То віра в Україну додала йому
сили:
«Все сонце, яке я двигав на собі три покоління, воскресло в мені».
І каже цей селянський мудрець такі слова, які й сьогодні будять нашу
совість:
«Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він
усе знає… Наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би
він кождому поклав золоте колісце на голову… Ми росли, діти наші
множилиси, всі одного духу, та війна багато їх поклала в сиру землю, а
всі, що лишилиси, яких ми вігодували і що їх Франко навчив, зробили одну
коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна».
Та застогнала тяжко Україна, розіп’ята на хресті історії. Душа діда
Гриця – як у заваленій хаті. Тяжко йому чути, як довкола проклинають не
ворога, а Україну та її святих, і тільки за них та страдницю-неньку
болить його серце.
«Боюси, що як вже буде по мені, то мої діти пообдирають стіни, та
Шевченка, та Франка, та всіх наших вони повикидають на під1. Вони їм
діти помордували, вони на них дивитиси не годні…»
Тож чи не чуємо ми, на жаль, і нині, в годину важкого народження і
становлення нашої держави, подібних нарікань на самостійність, що є
тяжким гріхом перед Україною і перед пам’яттю полеглих за її волю?
Чуємо, і болять вони нам, як боліло дідові Грицю, цьому славному
селянинові Грицькові Запаринюку з села Вовчківці Снятинського повіту,
другові Івана Франка і Василя Стефаника, мудрому патріархові роду, що
мав дарований Богом талант любити, і лишив нам віру – «на тих костях
зацвіте наша земля». Боліли вони сучасному класикові Олесеві Гончару,
який слово своє поставив на сторожі святих наших Шевченка, Франка, Лесі
та України і ще замолоду звідав із стефаниківського новелістичного
джерела, і ковток цієї свяченої води дав прозріння на весь вік.
Ось тільки два записи із «Щоденників», які говорять самі за себе:
9 березня 1990 р.
Світлий Тарасів день…
Палата моя зараз повна Винниченком, Ольжичем, ну і, звичайно, Шевченком
– яка в нас велика література!
10 березя 1990 р.
Школа подає образ Шевченка збіднено, завжди підкреслює одну лише грань:
бунтар.
Це, звісно, так. Але ніколи ні слова, що він був набожною людиною,
добрим християнином, ходив до церкви, молився, глибоко переживав момент
причастя…
Добре, що хоч зараз науковці мають змогу писати про це, розповідати
навіть у ювілейних статтях. І малярство його досліджують глибше, і мову
оцінили, втямили, що це «ідеальна народна мова»… Геній постає в усьому
своєму багатстві.
Мові Шевченковій не перестаю дивуватись. Не вчився в школах, півжиття
минуло поза Україною, а звідки ж ця мовна розкіш, така музика, така
моцартівська чистота? Абсолютне естетичне чуття. Народну пісню взяв як
надійний взірець. Все це вірно. Але й сама мова України, надто ж
Шевченкового краю. видно, ще буяла тоді естетичною красою, соковитістю,
пісенністю, образним багатством! А що зосталося сучасному селу (про
місто вже й не кажу): суржик! Убогий, безбарвний, канцелярський жаргон
колонізаторів та напродукованих ними відступників…
Як далеко пішла деградація, які злочини скоєно: така нація, з такою
співучою, від Бога даною мовою нині обходиться злиденним, потворним
уржиком!
Чи зуміємо зупинити цей згубний процес духовного самознищення? На
інтелігенцію, на літературу – найбільша надія. І якнайшвидше з цього
облудного федеративного ярма!
Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею
України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й
муки після сивих віків борні народжувалася наша держава – Українська
Народна Республіка. Він, як ровесник її, прожив з вірою, що вона, хоч і
була розіп’ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою
до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на
всенародному вічі. Він як національний проводир до соборності України,
поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з
синівською думою, що Україна жива.
Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації,
виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний
собор.
Доля Олеся Гончара, лицаря красного письменства і світової слави зодчого
новелістичного епосу, сама як новела, де слово то будить усю планету
соборним дзвоном, то звеселяє степовою тронкою, то сонячно світить
символікою нації, то зоріє безсмертною лебединою душею.
Він прийшов у літературу молодим. Прийшов Воїном з фронтів у час, коли
Європа і світ стікали кров’ю від найстрашнішої на планеті війни. Прийшов
і приніс новелу про святу любов – і став прапороносцем миру і першим на
весь світ провістив з України:
– А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний
дзвін… Слухайте ж!
Слухаймо Олеся Гончара – наш всесильний соборний дзвін над Україною – і
почуємо в голосі його живе слово.
Слухаймо Олеся Гончара і відкриваймо в слові, цьому живому осерді душі,
людину, письменника, світоча духу і його добу, народ і Україну.
Слухаймо Олеся Гончара втаємниченим шостим чуттям і почуємо його голос –
зітхання з осиротілого дитинства, і крик порятунку серед завіяного
снігами світу, і шепіт не раз повторюваної бабусиної молитви, і музику
польоту бджоли з Романової пасіки через усе життя, і чари першого та
незабутого кохання, і ридання за полеглими в боях, і клятву над їхніми
могилами, і соборні дзвони, що розбудили націю, і набат у годину
чорнобильського лихоліття й справдженого біблійного пророцтва про
«звізду полин», і сполох-клич стати серце до серця на захист найбільшого
скарбу нації – української мови…
Слухаймо Олеся Гончара і почуємо кроки нашого генія в обмотках, що йде
до народу зі сповідальним словом на устах, яке довіряв тільки білим
аркушикам у фронтових окопах і в час роздумів на самоті мирної години,
що ставала для нього полем битви за Україну. Відкриваються сторінки
щоденників – страшна правда про війну і праведність боріння за
соборність душ. Смерть ішла землею і косила мільйони, падали поруч і
вмирали од ран побратими, а доля вберегла нам світоча Олеся, і він не
раз сповідально звіряв свою таємницю щоденникові як віру в Бога:
«Якась вища сила оберігає мене».
20–21 серпня 1944 p.
«Хтось за мене молиться»,– подумав я».
17 лютого 1945 p.
«Відчуваю силу і владу Провидіння. Всюди воно присутнє в моєму житті. І
не віриться, що може все закінчитися так. Не може. Відчуваю в глибині
мого розуму і серця могутнє клекотіння. Не може воно вмерти, не
оформившись у щось велике. А тоді не страшно було би і померти».
17 березня 1945 p.
«Сумні думи, чорні думи. Ось знову весна, сонце, поля і гори потопають у
буйній зелені. Майже первозданна краса її примушує задуматися і про
життя, і про майбутнє. Що мене чекає? Снаряд, чи розривна куля, чи
смерть миттєва або повільна і мученицька на санітарній повозці? Або
каліцтво? Або мирне життя. Але від нього ж ми всі відвикли. Чи
знайдеться стільки вогню тепер до праці, скільки було до війни? Та й чи
не зневірились ми в ній? Здається, так. Чого хочеться? Жити в Грінаві,
написати велику пристрасну, але неупереджену повість про загиблих людей,
про помилки і страждання мільйонів. І відійти, заснути навіки, відійти в
царство покою і справедливості.
Але, знаю, все буде не так: мрії ласкаві, а життя жорстоке – тільки
рідко кого любить воно.
Тому – сумні думи, чорні думи і в повітрі в’ється воно – щастя моє! – і
чую його голос, і знаю, що все це – золота казка».
26 квітня 1945 p.
Золота казка чекала Олеся Гончара. Він вижив у воєнному пеклі і написав
ту пристрасну повість про загиблих, яку вимріяв між боями, але тортури
тяжкої боротьби за чистоту душі чатували і в золотій казці, і Провидіння
віщувало йому це ще 26 липня 1944 року, що й записано в щоденник –
правдиву книгу життя.
«Із чого складається моє життя?
Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у надзвичайно тяжкій боротьбі, мов
казковий титан з нелюдською силою, захищаючи твердиню, ім’я якій – я,
чистота моєї душі. І ця твердиня весь час була в облозі, оточена
незліченною кількістю гидких, мерзенних сил. Я захищався. Я боровся.
Душа моя виблискувала, як золото на сонці. Вона була юна, чиста,
прекрасна. Але скільки можна витримувати ці тортури? Адже ж є край і
моїм силам, адже ж маю право і я колись відпочити, пустивши собі кулю в
серце. Не звинувачуйте ж мене тоді ті, які дивилися на мою боротьбу з
цікавістю, але ні в чому не хотіли мені допомогти. Я завжди був сам. Де
мої зброєносці?
Я стаю пред тобой на колени,
Дорогой, золотой мой Есенин.
Я в страданьях подобен тебе,
Мы по болям друзья, по судьбе.
Я релігійний. Я вірю в Бога. Бо тільки диявол, нечистий дух міг так
демонічно спотворити, знівечити коротке людське життя, наповнити його
стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського».
Слухаймо Олеся Гончара – він чистотою молодої лебединої душі проспівав у
літературі свою першу пісню любові й на схилі літ, молодий духом,
відлетів у небеса з лебединою піснею на устах.
Слухаймо Олеся Гончара – слухаймо уважно його соборне слово, як віщий
голос тронки в українському степу, слухаймо душею, і чи не відкриється
велика тайна, яку він залишив нам, сущим, і всім прийдешнім у
дивному-предивному чарі-слові.
Слухаймо Олеся Гончара – і, може, білі та голубі вітри принесуть з
вічності останній крик убитого лебедя над піщаною косою в морі, який
розбивав груди і будив Україну; відповідь на передсмертний стогін в
нічному степу хлібороба Кресафта, який німо питав у світу: «А в чому
річ?» – і будив Україну; заповітне слово дипломата, українця Кирила
Заболотного перед вічним польотом у небеса, заглушене для людства ревом
літаків, слово, яке прийде від сонця, впаде дощами на рідну землю,
проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця Україну.
Слухаймо Олеся Гончара – він навіть смертю своєю, на останній путі у
вічність зібрав нас у народ, як небесно-золота хоругва, і заповітно
прошептав, як молитву: «…Бережіть Україну». А Мати-Україна в глибокій
тузі ховала свого Сина, ридало небо теплими липневими сльозами, святий
хрест на соборі перехрестив свіжу могилу біля заплаканого вікна – той
тихий вічний дім на Байковій горі, що довго болітиме Україні.
Скотилося за небосхил сонце Олеся Гончара, а в небесах любові до України
світять народові його праведні слова як остання молитва на землі, запис
у щоденнику за десять днів до відходу у вічність – 4 липня 1995 року:
«Дякую Богові, що дав мені народитися українцем».
Слухаймо Олеся Гончара – то голосом сина говорить із своїм народом
апостол духу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
