Реферат на тему:
Початки кириличного книгодруку народною мовою (на основі праць Ф.Скорина
та М.Смотрицького)
З відродженням та реформацією в Європі пішло відродження також (хоча й
спізнено) на наших землях у ХVІ ст. Воно поєдналося із релігійною і
національною боротьбою, початок якої відтворено у працях Франціска
Скорини (14907 – 1540 рр.) – першого друкаря біблійних текстів кирилицею
та народною руською (білорусько-українською, бо мови тоді ще не були
роз’єднані) мовою того часу.
Скорина родом із Полоцька. Вчився у Краківському університеті, потім у
Падуанському, де здобув ступінь доктора медицини у 1512р. У 1517 р. у
Празі, заснував друкарню і почав друкувати кирилицею біблійні тексти
народною руською (рутенською) мовою. Він сам перекладав біблій ні
тексти, користуючись чеськими і польськими перекладами Святого письма.
Від 1517 до 1519 р. видав румунською мовою Псалтир і 22 книжки Старого
Завіту. У 1522 р. Скорина вже був у литовському Вільні, де 1525 р. видав
Малу подорожню книжицю, в якій містилися православні молитви, та –
Апостол. Його книжки на біблійні теми виходили з ілюстраціями на взірець
німецьких Дюрерових, були популярні та мали великий наклад. Вони стали
зразком при виданні Острозької Біблії у 1581р.
До біблійних книжок Скорина включав передмови, епіграфи, писані
літературною руською (білорусько-українською) мовою. В них
віддзеркалюються європейський реформаційний дух, чеський гусизм та
білорусько-українські духовні течії. Автор заявляв, що вирішив друкувати
ці книжки руською мовою “на хвалу Богу та на повчання простих людей”.
Він підкреслював, що національний патріотизм важливіший за християнський
космополітизм, мотивуючи це тим, що у священних законах всі сотворіння,
включно з людьми, мають велику любов до місця, де вони народилися та де
виростали [1]; важливим є служіння ближнім (народові), бо служити Богові
треба служінням своєму народові. В одній зі своїх статей Скорина заявив:
а так як ми, не маючи змоги служити простому народові, який говорить
руською (рутенською) мовою, то ми приносимо йому хоть оці маленькі
книжечки, бо кожний християнин повинен відноситися до всіх людей з
любов’ю, яка є найвищим даром людини [1]. Він уважав, що у служінні
іншим людям необхідно постійно розвивати свої власні здібності, духовно
пізнавати себе й вивчати моральні якості, потрібні у соціальному
спілкуванні та під час праці. Заповідь люби ближнього свого (як себе
самого), була для нього універсальним законом як особистого, так і
соціального життя [7].
У своїх поученнях Скорина впроваджував секуляризацію у
білорусько-українську літературу.
Він (як це було у тодішній зреформованій Європі) вважав, що звичайний
християнин (не богослов) може і має здатність не тільки сам виконувати
християнські обов’язки поза церквою, але може також і читати та
інтерпретувати (пояснювати) Святе Письмо. Хоча це твердження стосувалося
здебільшого комерційно-бізнесової справи Скорини (щоб люди читали та
купували його книжки), однак заклик читати рідною мовою і розмірковувати
над прочитаним мав позитивне культурне значення: багато його книжок
пішло між люди, які їх читали. У 2-ій половині XVI ст., після т.зв.
Люблінської Унії, цей заклик Скорини набрав особливо великого значення.
Після Унії центральні українські землі були прилучені до польського
королівства, під владу урядовців-католиків (єпископів, воєвод,
каштелянів, старост для ведення адміністрації), які були призначені
королем на довічну службу. Це давало їм можливість діяти незалежно
навіть від самого короля. Польські католицькі адміністратори-урядовці
мали військові залоги та школи для підготовки молодих шляхтичів до
обов’язкової військової служби. Навчання в них проводилося латинською і
польською мовами під керівництвом католицьких монахів та священиків.
Впливові школи мали і монахи Товариства Ісуса (Societas Jesu, звідси і
їх назва єзуїти). До Польщі вони прийшли з Іспанії, де успішно виконали
свою місію щодо навернення євреїв до католицизму. Методи у реалізації
цієї місії були суворі. Перш за все, вони домоглися того, що
право-можними в Іспанії почали вважатися лише католики-християни. Це
дозволило їм займати привілейовані адміністративні місця також у судах,
в армії, у державній охороні. До того ж християнам-католикам було
заборонено виконувати будь-яку роботу в домах євреїв; заборонено ходити
до євреїв у гості, з ними пити, їсти; купатися у ванні, де купалися
євреї; приймати їхні ліки [2]. Свої впливові методи церковники і єзуїти
нав’язували польській верхівці для навертання до своєї віри
православних, схизматиків, які недостатньо розуміють постать Ісуса
Христа у Триєдиному Богові. Особливо вони посилили свій вплив після
заснування Московського православного патріархату у 1589 р. на місці
Київської і всієї Руси митрополії.
Як протидію можливим впливам нового патріархату на українських
православних землях та з метою зберегти цілість Речі Посполитої,
державні чиновники Польщі вирішили тихо прийняти методи, випробувані в
Іспанії. З метою зберегти цілість батьківщини, у Польщі були розроблені
такі вимоги: всі уряди королівства мали бути в руках католиків, а кожний
католик “повинен прийняти за свій обов’язок нищити грецький обряд, який
є противний обрядові римському; принижувати його презирством,
переслідуванням, утисками його визнавців і, накінець, всякими іншими
найреальнішими середниками”. При цьому детально перераховувалися такі
методи [4]:
1) людей непольської національності і православної віри не допускати на
жодні державні посади;
2) завжди відчужуватися від руських людей і не заводити з ними
по-сусідськи жодної дружби чи товариства;
3) не давати змоги православним учитися(тоді русини, будучи
неосвіченими, дійдуть до великого збідніння і стануть об’єктом крайнього
презирства);
4) довести до убогості багатші прошарки населення, щоб вони не змогли
собі допомогти ні грішми, ні розумом;
5) усувати православних від командних та інших таких постів, які давали
б їм якийсь прибуток;
6) писати всі документи польською мовою, а не руською, щоб зробити
русичів іще більшими невігласами, які б не мали по містах ні сили, ні
значення;
7) православних єпископів не допускати у сенат;
8) попів (православних священиків) тримати в неуцтві і злиднях, щоб вони
не мали жодного впливу на своїх прихожан;
9) простий народ, який відзначається більшою стій кістю і
непохитністю, тримати в темноті та неосвіченості, щоб він покірно служив
своєму панові;
10) не допускати, щоб діти селян навчалися в сільських школах або при
церквах (треба суворо наглядати за тим, “щоби руські селянські діти
привчалися не до книжок, а до плуга, рала, сохи і ціпа”);
11) при заворушеннях, “якщо трудно перебити, чи із-за малочисельності
польських військ присмирити бунтарів, то держава не повинна жаліти тої
втрати, коли всіх таких запопадливців віддасть у рабство татарам… а
залишений після них край заселить народом польським і мазовецьким”;
12) відносно руської мови, була прийнята постанова, висловлена
проповідником польського сенату Петром Скаргою у 1577 р.: “Не було і не
буде ні одної академії, де би викладали філософію, богословію та інші
науки іншою мовою, крім латинської, та що з поміччю словенської
(церковно-рутенської – Б.Ч.) мови ніхто ніколи не зможе бути вченим, бо
цієї мови ніхто не розуміє, не знає, тому що і книжок немає на ній
написаних, ні не має вона своїх правил і граматики…” [3].
Oe
O
O
???????¤?¤?$???????.?Така настанова щодо руського православ’я призвела
до протидії багатьох православних, особливо, коли знову була перевидана
книжка Петра Скарги у 1590р.
Щоби виправити ситуацію, яка склалася між православними і католиками
друкується протидія католикам. Уже в 1591 р. появляється львівське
Адельфотес: Грамматіка добро глаголиваго Еллінословенскаго іазика. Це
була перша друкована грецько-церковнословянська граматика. Вона вийшла в
опрацюванні студентів Львівської братської школи. Там також був
написаний перший буквар зі словником під назвою “Наука ку читаню і
розумьню писма словенскаго…” під наглядом Лаврентія Зизанія, який був
викладачем у Львівській братській школі. Цей буквар був опублікований у
Вільні в 1596 р., як і “Грамматіка словенска сьвершеннаго искуства осми
частій слова” Лаврентія Зизанія. Але головна заслуга щодо опрацювання
граматики та граматичної термінології належить Мелетію Смотрицькому.
Він, скориставшись попередніми граматиками та додатково грецькими
граматиками Ласкариса, Івана Дамаскина в перекладі Иоанна Болгарського і
граматикою львівських “спудеїв” (Адельфотес), створив свою граматичну
термінологію і граматику: Грамматіки славенскія правилное синтагма,
потщаніемь многогрьшного мніха Мелетія Смотриского, вь Коіновій Братства
Церковнаго виленскаго…[4] у 1618 р. (друге видання 1618 р.). Дещо
пізніше, у 1627 р. виходять друком іще дві праці: “Лексіконь
славеноросскій й ймень тлькованіе” Памви Беринди (це перший друкований
український словник), та “Катехізис” (виклад основ християнського
православного віровчення) Лаврентія Зизанія. Отож ці публікації
показують, що руські православні люди гідно відповіли на виклик
католиків. До того ж були засновані школи для дітей, братські школи для
підготовки молоді до промислів і торгівлі, а заможні молоді люди їздили
вчитися за кордон. У 20-х роках XVII ст. були відновлені православні
єпископства, а з початку століття були легалізовані козацькі з’єднання
зі своєю старшиною. Мова руська ще вживалася, але поступово її витісняли
мови польська і латинська. Однак, з наукового боку, руська мова була
приведена до літературного стандарту та ясної граматичної системи. У
цьому – великий вплив Мелетія Смотрицького, його, “Синтагми” правильної
слов’янської граматики. Граматична термінологія цієї праці збереглася в
нас майже повністю, а сама граматика мала безпосередній вплив на
опрацювання цілого ряду першограматик мов таких православних націй, як
українська (граматика Ужевича 1645 р.), російська (граматики Лудольфа
1696 р., Максимова 1723 р. та Ломоносова 1755 р.), білоруська (граматика
Копїєвича 1706 р.), румунська (граматика Брашовеанула 1793р.),
молдавська (граматика Драгомірнеанула 1770 – 1774 рр.), сербська
(граматики Вуяновського 1793 року та Мразовіча І 794 р., що
перевидавалася іще сім разів до 1806 р. востаннє у Будапешті,
правдоподібно для хорватів); болгарська (Болгарска граматика Неофіта
Рильского 1835 р.).
Хоча на українському ґрунті граматична термінологія М.Смотрицького була
прийнята з деякими змінами, на всю побудову його граматики все ж корисно
поглянути. Отже, Смотрицький ділить свою Граматику традиційно на чотири
частини: орфографію, яка відповідає теперішній фонетиці (стор. 3 – 8);
етимологію – теперішню морфологію (стор. 18 – 233); синтаксис (стор. 233
– 236); та просодію – віршування (стор. 236 – 248).
У фонетиці маємо розподіл “письмен” (звуків) на “гласні” (голосні) та
“согласні” (приголосні). Кожна із цих груп у Смотрицького мала широко
розроблені підрозділи, але вони не відповідали й не відповідають
українській мові, тому й не збереглися ні у нас, ні деінде.
У морфології, головній частині книжки, Смотрицький розрізняє вісім
частин “слова” (мови): чотири “скланяємі” (відмінювані): імя (іменники,
прикметники (правдоподібно з огляду на те, що вони відмінювалися так, як
іменники першої чи другої відміни), мьстоименіе (займенник), глаголь
(дієслово) та причастіє (дієприкметник); чотири “нескланяємі”
(невідмінювані): наречіє (прислівник), предлог (прийменник), союз
(сполучник) та междометіе (вигук).
У відмінюваних частинах мови Смотрицький відрізняє: сім “падежів”
(відмінків, яких назви збереглися в російській мові); три числа: однина,
двоїна, множина; сім родів: мужескій, женскій, средній, общій,
недоумінний та преобщій. Нині з цієї групи розрізняємо лише три перші.
При “глаголах” (дієсловах) Смотрицький розрізняє девять категорій, залог
(стан), за Смотрицьким, – 5: действителний (активний), страдателний
(пасивний), средній, отложителний, общій. З них тепер маємо лише
активний і пасивний стан; начертаніє (деривативність – префіксний чи
радше суфіксний спосіб творення видів); вид (як і тепер): совершенний
(доконаний), начинателний (починальний), учащателний (недоконаний);
число: однина, двоїна, множина, лице (особа): перша, друга, третя особа,
наклоненіе (спосіб): изьявителное (дійсний спосіб), повелителное
(наказовий), молителное (благальний), сослагателное (умовний),
подчинителное (підрядний), неопределенное (неозначений спосіб); время
(час): настоящее (теперішній час), преходящее (минулий недоконаний час),
прешедшее (минулий доконаний час), мимошедшее (давно минулий час або
імперфект), непредьлное (минулий аорист) та будущее (майбутній час, але
тільки від дієслів доконаного виду, тобто майбутній II, майбутній І:
буду, хощу, имью з додатком неозначеної форми у парадигмах Смотрицького
та в Адельфотес не виступає, але Смотрицький обговорює цей час у
поясненні до названих допоміжних слів); род (рід): мужескій, женскій,
средній’, спряженіе (дієвідмінювання). Тут на 70 сторінках подаються
парадигми двох дієвідмін із тринадцятьма типами різних закінчень у цих
парадигмах.
У частині синтаксис, якій Смотрицький віддає лише три сторінки,
обговорюється дев’ять різних видів словосполучень. У просодії він
обговорює звукову метричну техніку віршування, додержуючись при цьому
грецьких зразків. Для обох авторів – Скорини і Смотрицького – характерне
змішування двох мовних первнів: простої, тубільної народної мови, з
одного боку, і нової версії церковнослов’янської мови, яку називали
Мелетієвською, – з іншого. Цю нову версію називали Мелетієвською
церковнословянською мовою з тої причини, що її урегулював М.Смотрицький
в 1618 р. своєю Граматикою врегулював церковну слов’янську мову.
Ф.Скорина більше використовував просту народну мову.
Особливо широко розроблена морфологічна частина Слов’янської граматики
М.Смотрицького протягом майже двох століть мала значний вплив не тільки
на вивчення граматики того часу на руських землях, але й на творення
першограматик мов східноєвропейських православних народів.
Література:
Франциск Скорина – белорусский гуманист, просветитель, первопечатник.
Минск: Вьшейшая школа, 1989.
Лозинский Л. История инквизиции в Испании. т. III. СПб. 1914.
Гумилев Лев. Древняя Русь й Великая Степь. Москва 2002. с. 302.
Р. Skarga. O jednosci koniota. Nr. 3, Wilno 1577 – 1790.
М. Грушевський. Історія України-Руси. І, VІ.Книгоспілка, НЙ, 1955. с.
458 – 9.
П. С. Прокошина. Мелетий Смотрщкий.Минск, БАН. 1966. с. 18 – 29.
Adelphotes. Die erste gedruckte griechishkirchenslavische Grammatik.
Lviv-Lemberg 1591. Meletij Smotrickij: Hrammatikislavtnskija pravilnonje
Syntagma. Jevje 1619. Herausgergeben und eingeleitet von Olexa
Horbatsch. Frankfurt am Main, 1974.
Lavrentij Zizanaj. Hrammatika Slovenska, Wilna 1596. Herausgergeben und
eingeleitet von Gerd Freidhof, Frankfurt am Main, 1974.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
