Реферат на тему:
Національно-патріотичного виховання молоді
Виховання молоді – справа державна чи громадська?
Після розпаду Радянського Союзу з його потужною системою ідеологічного
виховання громадян, а особливо молоді, маятник виховного процесу
хитнувся в інший бік, і цю справу було цілковито занедбано. Брак
протягом більш як десятиріччя виробленої цілісної державної програми
національно-патріотичного виховання підростаючого покоління так згубно
відбився на значній частині останнього, що ці втрати вже, мабуть,
неможливо буде компенсувати. Поміж тим, як зазначав іще 1935 р. д-р Яким
Ярема, „ держава сама себе засудила б на смерть, якби відмовилася від
державно-громадянського виховання молоді та передала те виховання тим,
що поруч або, частіше, проти держави схотіли б молодь виховувати…”
[1].
Очевидно, навіть попередня українська влада зрозуміла це, оскільки у
„Загальнодержавній програмі підтримки молоді на 2004 – 2008 роки”,
затвердженій Законом України від 18 листопада 2003 р. № 1281 – IV,
сказано наступне: „Для України одним із найважливіших завдань є
громадянське, національно-патріотичне виховання дітей та молоді…”
[підкреслення автора] та далі: „Основними напрямами виконання Програми
є: … 5) сприяння вихованню патріотизму, розвитку духовності,
моральності дітей та молоді, організації їх змістовного дозвілля, що
передбачає: сприяння утвердженню у свідомості молодих людей притаманних
Українському народові моральних цінностей, … вихованню любові до
Батьківщини; … удосконалення організації та проведення молодіжних
культурно-мистецьких, спортивних та дозвіллєвих, туристично-краєзнавчих
заходів, спрямованих на розвиток інтелектуальних, творчих і спортивних
здібностей молоді; … пропаганду культурних цінностей Українського
народу…; … сприяння проведенню державних, народних та традиційних
свят із залученням молоді; … удосконалення проведення заходів,
присвячених визначним подіям, ювілейним датам вітчизняної історії; …
підтримку трудових та волонтерських загонів молодіжних громадських
організацій, діяльність яких спрямована на реставрацію та відновлення
пам’яток історії, культури та архітектури, меморіальних комплексів…;
… Розроблення і здійснення Програми покладається на Кабінет Міністрів
України. … Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади
у сфері соціального становлення та розвитку молоді за участю інших
центральних органів виконавчої влади, а також Ради міністрів Автономної
Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських
державних адміністрацій, всеукраїнських молодіжних та дитячих
організацій щорічно розробляє заходи щодо реалізації Програми, які
затверджуються Кабінетом Міністрів України. … Програма здійснюється за
участю молодіжних громадських організацій, їх спілок… Очікувані
результати виконання Програми: … В результаті виконання Програми
очікується: утвердження почуття патріотизму та національної
самосвідомості” [2].
Відомо, однак, що чимало подібних докладно розроблених державних програм
у нас так і не виконуються. А за умови пасивності державних чинників, що
панувала в Україні у недавні часи, ініціативу цілком закономірно
перебрали на себе громадські організації та партії. Низка масових
заходів, які проводяться тою чи іншою молодіжною організацією, стали вже
традиційними. Серед них варто згадати: вишкільні табори у с.Сприня
(„Пласт”), табори „Стежками героїв” (Спілка української молоді),
військово-теренові ігри „Гурби” на місцях боїв УПА (Молодіжний
націоналістичний конгрес), табори молодіжних організацій релігійного
спрямування (ТУСК „Обнова”, МХО „Витанія” та ін.) тощо.
Традиційною стала і акція „Різдво разом”, покликана долати стереотипи
взаємного сприйняття молодих мешканців сходу та заходу країни. Минулого
року, з ініціативи Українського католицького університету та Львівського
національного університету ім. І. Франка, акція отримала справжнє „нове
дихання”, організовано прийнявши лише у Львові близько тисячі юнаків та
підлітків зі східних областей. Окрім того, що існують координаційні
центри для прийому і розселення великих груп, чимало менших груп та
окремих осіб самостійно приїжджають на запрошення сімей чи інституцій,
які приймали їх у попередні роки.
Водночас досвід проведення чергової (цьогорічної) акції свідчить про те,
що взимку 2005/06 рр. у Львові було вже важче знайти охочих прийняти до
себе гостей зі східних регіонів України, аніж попереднього року. Причина
– певне розчарування наших земляків наслідками дій нової влади та
становище у державі, на противагу до піднесення, що панувало після
перемоги „помаранчевої революції”, а також і звикле збайдужіння. Як
легко помітити, відвідавши близькі і дальші села, наші люди із запалом
беруться до спорудження й освячення монументів „народної слави”:
пам’ятників, хрестів та могил, однак дуже часто за життєвими буднями
швидко „холонуть” до них і навіть не підтримують у належному стані.
Свіжий штрих: у традиційних поминальних богослужіннях під час Зелених
Свят на могилах воїнів Української Галицької Армії та Січових Стрільців
на львівських кладовищах за участю архієпископа взяли участь лише
п’ятеро священиків та близько двохсот вірних. Поблизу сотні інших
відвідували лише могили своїх рідних, а десятки священиків не втрачали
нагоди підзаробити на відправах.
Тут нам є чого повчитися у сусідів-поляків: програма перебування кожної
з польських делегацій у Львові включає, на їх побажання, два обов’язкові
пункти – участь у літургії в костелі та відвідини військових поховань на
„Кладовищі Орлят”. Така поведінка – результат міцно засвоєного з
дитинства почуття патріотизму (що відображено у відомому вірші „Єстем
поляк мали…”).
Окрім того, між різними молодіжними організаціями в Україні, схожими за
метою і формами діяльності, часто бракує порозуміння. Так, відомим
фактом є тривала неприязнь між „Пластом” та Спілкою української молоді,
пов’язана з давнім протистоянням між двома крилами ОУН. З діаспори цю
неприязнь було перенесено в Україну, однак нині вона потроху долається:
СУМ в Україні та НСОУ „Пласт” вже здійснили певні кроки для налагодження
подальшої співпраці [3].
Очевидно, що оптимальним для успіху справи є поєднання, як про це
йдеться у Програмі, організаційних можливостей і коштів відповідних
органів державної влади і місцевого самоврядування та практичного
досвіду й ініціативи молодіжних організацій. Так, для прикладу,
позитивним слід визнати досвід відповідних підрозділів Львівської
облдержадміністрації та Львівської міської влади, що плідно співпрацюють
на цій ниві з молоддю. Ними, зокрема, було проведено відзначення
60-річчя створення Української Головної Визвольної Ради (с. Сприня,
липень 2004 р.), відкриття пам’ятного хреста українцям, загиблим у с.
Павлокома у Польщі (травень 2006 р.), чимало інших заходів. Нещодавно,
17 – 18 червня ц. р., відбувся молодіжний фестиваль „Зашків-2006”,
присвячений 115-ій річниці від дня народження Євгена Коновальця,
співорганізований ЛОО СУМ та Управлінням у справах сім’ї та молоді
Львівської ОДА, участь в якому взяли представники багатьох інших
організацій [4]. Окрім того, з бюджетів різних рівнів тепер частково
фінансується проведення згаданих вище таборів молодіжних організацій.
Поряд з такими масштабними і досить витратними заходами, досить вдалими
та ефективними можуть бути також невеликі за обсягом акції, що не
потребують якогось значного вкладання коштів (для прикладу можна
пригадати молодіжний вечір патріотичної пісні, зорганізований у Львові 1
листопада 2005 р. „Пластом”, вшанування пам’яті В. Біласа і Д.
Данилишина, В. Івасюка та того ж Є.Коновальця, проведені за ініціативою
Галицької районної організації Української Народної Партії у Львові
тощо).
Українська церква, зокрема греко-католицька, на різних етапах історії
також не раз відігравала важливу роль у збереженні національної
самобутності народу, тож не повинна занедбувати цієї функції і нині.
Так, у резолюції про освіту ІІІ Собору Львівської Архієпархії УГКЦ (2001
р.) підкреслено: „В процесі формації катехитів і вихованні дітей та
молоді звернути увагу на національно-патріотичне виховання” [5].
Церковним громадам та їх духовним провідникам варто, проте, вважати, щоб
національний мотив у їх діяльності не переважав над релігійним. А така
загроза перетворення церкви у щось на зразок недільного клубу завжди
притаманна, насамперед, для громад національних меншин – чи то наших за
кордоном, чи то інших – в Україні.
Наприкінець, важливими для пробудження національної свідомості,
зрозуміння історичної правди можуть стати й такі заходи, як
розповсюдження Інтернетом резонансної статті проф. Ігоря Лосєва „Феномен
бандерофобії у російській свідомості”, опублікованої спочатку у
невеликій севастопольській газеті [6], демонстрація високохудожніх і
правдивих кінострічок про історію визвольних змагань українського
народу. Показ низькопробних зразків „патріотичної” продукції викличе
іронію в обізнаного глядача, а „неспокушеного” подібною тематикою
глядача зі сходу України може надовго позбавити бажання цікавитися нею.
Народ, влада і відповідальність
Особливістю України, на відміну від, скажімо, сусідніх країн Польщі чи
Росії, є те, що бездержавність, тривале перебування під чужою владою не
лише породили у нашому народі неповагу до цієї влади та часом явну, а
частіше – приховану непокору, а й досі зумовлюють нехтування тепер вже
„своєю” владою. (До речі, висміювання в українських народних казках
(принаймні тих, що видані за радянської влади, з підкреслено „класовим”
підходом) Пана, Багатія, постійне протиставлення його Іванові –
селянському синові можуть, змалку входячи у свідомість, зумовлювати
несприйняття багатьма нашими людьми своїх заможних співгромадян –
почуття, що межує із заздрістю, а то й з ненавистю).
Водночас, не лише наші скоробагатьки („Не дай, Боже, з Івана Пана, а з
Пана – Івана”!), а й представники різних щаблів влади вже незалежної
України часто-густо не усвідомлюють свого високого призначення,
розуміють його не як служіння народу, з якого вийшли, а розглядають лише
як нагоду до власного збагачення, чим дають численні підстави до саме
таких почуттів.
Власне, негідна поведінка низки осіб, вихідців із Західної України і
членів „демократичного табору” – депутатів та урядовців, підірвала на
початку 1990-х віру в нову незалежну державу у багатьох українців сходу
країни, які спершу з настороженим, але правдивим зацікавленням
приглядалися до перших кроків її становлення, прислухаючись до закликів,
що лунали із заходу. На жаль, те ж повторилось у 2005 р. Найбільш
прикрим є те, що навіть політична сила, яка прийшла до влади на хвилі
народного волевиявлення та отримала величезний кредит народної довіри,
зуміла швидко розтринькати його. Сталося це, не в останню чергу, завдяки
невідповідності між діями багатьох осіб з її складу, спрямованих, як
виявилося, насамперед, на вдоволення особистих амбіцій та матеріальних
запитів, та тими очікуваннями, що покладалися народом на цю силу.
Яскравим прикладом такого антизразка у поведінці, що дискредитує не лише
очолювану ним політсилу, а й саму ідею, є нинішній лідер партії під
назвою „Конгрес Українських Націоналістів” п. Олексій Івченко,
уродженець Сокальського району на Львівщині, який „відзначився” крайньою
нескромністю у побуті, службовими зловживаннями на посаді голови
Нафтогазу України [7], свідомо дезінформував громадськість про
результати невдало проведених „газових” переговорів, а зрештою уникнув
відповідальності, „заховавшись” за статусом недоторканості депутата
Верховної Ради. Зрештою, увесь хід створення коаліції політичних сил у
парламенті протягом останніх місяців, що зазнав такого несподіваного для
багатьох повороту, поставивши під сумнів здобутки „помаранчевої
революції”, став свідченням недалекоглядності народних обранців, що
надто захопилися політичними іграми. Таким чином, через непорядність, а
отже і брак дійсного патріотизму окремих осіб чи груп, загрозі
піддається вся ідея державності України.
Принагідно, варто зауважити, що певне непорозуміння, на нашу думку,
часто викликає саме поняття „держава”, яке в одному контексті
ототожнюється лише зі суспільною надбудовою, владними інституціями усіх
гілок та щаблів, а в іншому – з усією країною, суспільством, усім тим,
що абсолютизоване у заклику „Будуймо Державу!” та заповіді українських
націоналістів „Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за
неї!”. Отож, якщо для творців „громадянського суспільства”,
представників „третього сектора”, зрештою, для багатьох „маленьких
громадян” держава виступає як антагоніст, „неминуче зло”, то
націонал-патріоти ототожнюють себе з нею. Таким чином, невідповідність
бажаного з дійсним у сучасній Україні відчувається ними особливо гостро.
Асиміляція та національна ідентичність. Нація – етнічна та політична.
Результати першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р.
засвідчують, що частка як власне етнічних українців, так і тих, хто
визнає українську мову рідною, у населенні держави значно зросла
порівняно з результатами останнього „радянського” перепису 1989 р. (77,8
проти 72,7% та 67,5 проти 64,7%, відповідно) [8]. Представники
автохтонних українських меншин у сусідніх державах, поставши перед
фактом значної відмінності гаданого числа етнічних українців, що там
проживають, та нових офіційних даних (зокрема, в Румунії українців
виявилося менше втричі, а у Польщі – майже вдесятеро, аніж вважалося до
того), або оскаржують владу цих країн у навмисному, на їх думку,
заниженні цих даних, або намагаються проаналізувати причини такого стану
[9, 10].
Справа, звичайно, найперше, в асиміляції – явищі майже неминучому і в
нашому її сприйнятті. Слід визнати, що нас, українців, зокрема галичан,
тішить, коли поляки, росіяни чи представники інших національностей, які
проживають в Україні, вживають українську не лише в офіційній сфері,
навчанні тощо, але й переходять на неї у побуті. Водночас, нас
непокоїть, коли українці за кордоном поступово втрачають рідну мову
навіть у сімейному середовищі. Також ми б воліли, щоб посадовці та
підприємці українського походження за кордоном у своїй діяльності певним
чином враховували інтереси нашої держави. Натомість від усіх тих, хто
мешкає в нашій країні, очікуємо вірності їй. (Проілюструвати це можна
україно-російськими стосунками в енергетичній сфері, коли інтереси нашої
держави відстоюють нові „українці” Ю.Єхануров та І.Плaчков, а з боку
Російської Федерації виступає „росіянин” В.Христенко).
Однак і те, й інше – дві сторони однієї медалі. Зрозумілим є, що
більшість держав прагне асимілювати своїх громадян різнонаціонального
походження, гомогенізувати, „уодноманітнити” їх. Також кожна держава
вимагає від усіх своїх громадян лояльного до себе ставлення, не бажаючи
мати „п’яту колону”. Різниця полягає лише в тому, яких зусиль вона до
цього докладає та наскільки представники різних національностей
піддатливі до асиміляції чи, навпаки, здатні чинити їй опір. Важливим є
знаходження особою балансу між збереженням самобутності своєї
національної меншини, пам’яттю про своє коріння та лояльністю до
держави, до громадянства якої вона нині належить. Отож, для прикладу,
українець у Канаді, особливо, якщо він належить не до першого, а до
наступних поколінь іммігрантів, є, насамперед, канадцем, а вже тоді –
українцем. Так же повинно бути і в Україні.
І хоча ми, якщо на зимовій Олімпіаді не тішить успіхами членкиня
української збірної, уродженка Удмуртії Олена Петрова, вболіваємо за
Христину Шмигун, яка виступає за Естонію, та, як правило, у сучасному
світі особи різного етнічного походження все ж ототожнюються з титульною
нацією держави, громадянами якої вони є. Отож, якщо поведінка певних
представників окремих етнічних меншин в Україні неприйнятна, то це
„кидає пляму” на українців загалом. Тому невдоволення українських
націонал-патріотів, зокрема старшого покоління, викликає відсутність
графи „національність” у сучасному паспорті громадянина України.
Також певна невідповідність між етнічним та національним наочно постає
на прикладі скаутського руху. Відомо, що український „Пласт” має свої
організації у ще восьми країнах світу. В Україні, окрім нього, діють
об’єднання не лише відмінного ідеологічного спрямування, на зразок СПОКу
(Спілки піонерських організацій України), але й відділення інших
національних скаутських товариств, наприклад, польських „харцерів”. Зате
тому ж „Пласту”, гаслом якого є: „Бог та Україна”, для того, щоб
представляти Україну у Світовому союзі скаутських організацій, слід не
тільки йменуватися Національною скаутською організацією України (це вже
зроблено), але й справді об’єднувати у своїх лавах не те що не лише
етнічних українців, але й не тільки християн.
Однак після ХХ століття – періоду інтенсивних міграцій людських мас
(добровільних та примусових) – вже не можна говорити про етнічну чистоту
населення багатьох держав. Тому зараз все частіше йдеться про нації не
етнічні, а політичні, що включають громадян країни різного етнічного
походження. Зазвичай процес творення багатоетнічних націй йде легше у
традиційно іммігрантських країнах, наприклад у США, що небезпідставно
вважаються за melting pot („плавильний казан”), оскільки там водночас
інтенсивно „розмиваються” культурні відмінності між новоприбулими. Лише
у не багатьох таких державах, у Канаді зокрема, ведеться офіційна
політика підтримки мультикультурності. У європейських країнах, навпаки,
адаптація іммігрантів проходить важче і ті назавжди залишаються
„громадянами другого сорту”. Якщо ж приплив іммігрантів стає надто
великим, то це вже може становити загрозу національній ідентичності
певної країни та викликати або появу неофашистських рухів і протестів
частини корінного населення, або навіть еміграцію цього населення, як це
зараз відбувається у Нідерландах: корінні голландці виїжджають з усім
своїм майном до Австралії, яка створює їм для цього сприятливі умови.
Для України загроза надмірного припливу іммігрантів наразі не є такою
гострою, однак державі слід бути готовою до цього. Проблема у тому, що
вже сьогодні наша держава не здатна не лише „перетравити” різноманітних
своїх громадян (чого, можливо, й не потрібно), але й забезпечити для них
дійсну багатокультурність замість пануючої нині російськомовної
„монокультурності”.
Повертаючись до справ закордонних, доводиться відзначати, що, на жаль,
українці останнім часом і не лише у „східній” діаспорі надто вже легко
асимілюються. Є чимало таких, хто ще в Україні марить виїздом на
постійне проживання за кордон, а потрапивши туди, намагається якомога
швидше „розчинитися” в іншомовному морі, нічим не виявляючи свого
українства. На щастя, є й інші приклади, коли нові наші емігранти
беруться започатковувати українські осередки за кордоном. Щоправда, не
поодинокі приклади повної відсутності порозуміння між представниками
нинішньої („четвертої”) і попередніх хвиль еміграції.
Незважаючи на те, що з часу здобуття незалежності існує вже третя
державна програма „Закордонне українство”, влада України надто часто
ігнорувала дійсні потреби діаспори та українців на етнічних землях за
кордоном, що зовсім не сприяло їх самоідентифікації як українців. Зате
нещодавно в Міністерстві закордонних справ України вже створено
Управління з питань закордонного українства. Із жовтня 2004 р.
практикується надання статусу „закордонного українця” тим, хто цього
бажає [11]. Є сподівання на подальші позитивні зрушення після IV
Всесвітнього форуму українців, що пройде 18 – 20 серпня цього року у
Києві.
Державні символи
Важливий чинник згуртування нації – наявність у неї своїх символів (як
офіційних, закріплених Конституцією, так і неофіційних). Навіть
російськомовна молодь наших східних регіонів, яка виросла вже у
пострадянський період, нині вважає себе громадянами саме Української
держави, спокійно визнаючи „своїми” синьо-жовтий стяг, тризуб та гімн,
які ще їх батьками могли сприйматися вкрай вороже. Чи не найбільше, до
речі, сприяє цьому спорт – одна з не багатьох сфер, у якій Україні, хоч
не так часто, але є ким і чим пишатися. Успіхи наших атлетів, свідома
позиція братів Кличків, Андрія Шевченка та ін., які, роками проживаючи
та виступаючи за кордоном, зберегли українське громадянство, сприяють
зростанню патріотизму, а вболівання за них гуртує наших співгромадян
різного походження, мови та політичних переконань (як кумедний приклад
можна навести вигуки вболівальників київського „Динамо” на матчах з
московським „Спартаком”: „Бєй-бєй маскалєй!”). Найкраще засвідчило це й
піднесення, яке охоплювало всю країну у дні матчів української збірної з
футболу, що зуміла увійти до вісімки кращих команд планети на чемпіонаті
світу у Німеччині.
Згадавши про національну збірну, слід зауважити, що, як повідомляла
преса, з її складу лише четверо гравців підспівували під час виконання
гімну України. Як не прикро, та це не дуже здивувало, оскільки у
багатьох школах України учні, хоча й вивчають слова гімну, та співають
його „з папірця”. Більш того, навіть серед присутніх на згаданому
Педагогічному конгресі переважно патріотично налаштованої інтелігенції,
не так вже й багато осіб підспівували слова гімну під час його виконання
у залі. Поміж тим, ще у 2003 р. гімном України офіційно узаконено не
лише музику М. Вербицького, як до того, але й слова П.Чубинського.
На щастя, нашим футболістам, очевидно, вказали на невідповідну
поведінку, а дружній спів численних українських вболівальників
компенсував цей недолік й засвідчив світові наш патріотизм. Це нагадало
київський Майдан: спільне й врочисте, слідом за Олександром
Пономарьовим, виконання Державного гімну України сотнями тисяч
громадян-однодумців стало для них одним з найяскравіших вражень того
періоду, свідченням громадянської зрілості нації, чинником єднання, що
засвідчила поява своєрідного „братства” учасників цього та інших
Майданів. Чи не вперше за останнє десятиліття бути українцем стало
престижно.
Школа та мова – у державі своїй та чужій
Щоб належно оцінити нинішнє становище у цій сфері, варто подумки
повернутись у минуле. Отож, з 320 тисяч населення Львова станом на
початок 1939 р. українці становили лише 16,0% (до того ж, 2,9% з них
були польськомовними), поляки – 50,9%, євреї – 31,9% [12]. Один з
польських урядовців відкрито заявляв, що „за 20 років українців у Польщі
не буде”. У таких умовах ті заснували низку приватних шкіл з українською
мовою навчання, зокрема мережу шкіл товариства „Рідна школа”. Освіта в
них була платною, на відміну від державних польськомовних шкіл. Це,
однак, за свідченням колишньої учениці однієї з таких шкіл, нині
професора медицини у Києві, не спиняло патріотично налаштованих
українців. Нині, натомість, у столиці української держави Києві, його
19-річна мешканка, онука цієї пані професора, як і чимало її однолітків,
маючи всі можливості для опанування рідної мови, рішуче відмовляється
користуватись українською…
По-різному складається становище в діаспорі. Так, серед мешканців
російського Санкт-Петербурга, за їх свідченнями, значний відсоток
українців – починаючи від місцевих губернатора і митрополита. Водночас,
у місті немає жодної української школи. І хоча можливість відкрити школу
чи принаймні окремі класи існує (від чільників місцевої української
громади довелося почути, що російська держава не чинить цьому перешкод –
як звично вважається у нас, хоч, певно, і не дуже сприяє), та на заваді,
як видається, стоїть інертність самих членів цієї громади („це ж бо
далеко діток возить…”).
Як протилежний, хочу навести приклад знайомої родини з канадського
Торонто, де її голова (колишній вояк дивізії „Галичина”, а згодом
відомий винахідник у галузі нафтопереробки) поставив справу виховання
дітей так, що вони вдома не розмовляли англійською, аж доки не йшли до
школи. Це може видаватися дивним, зате у школі діти швидко опановували
англійську, а за нею й інші, але українська назавжди залишилася для них
рідною. Національні пріоритети панували в цій родині й під час обрання
подружньої пари. Не завжди це відбувалося у злагоді: одному із синів
через одруження з дівчиною чеського походження довелося обрати місцем
проживання інше місто. Задля одруження з однією із доньок, її обранець –
правдивий англосакс – спромігся опанувати українську мову. Показовим є
факт, що семеро членів цієї родини взяли діяльну та ефективну участь у
місії міжнародних спостерігачів під час виборів Президента України 2004
р.
Національний виробник і вибір покупця
У передвоєнній Галичині, за словами згаданої пані професора, товари у
мережах українських кооперативних товариств „Центросоюз”, „Маслосоюз”,
„Нова фортуна”, „Просвіта” були дещо дорожчими, аніж в інших, проте
багато українців купували їх саме тут задля підтримки „свого”
товаровиробника. Гасло „Свій до свого по своє!” було дієвим засобом
економічного спротиву окупаційній владі (а такою була польська для
українців Галичини у міжвоєнний час).
До речі, успіх антиалкогольної акції українських націоналістів у селах
Галичини у передвоєнний період обумовлювався також і тим, що
здійснювалась вона за умов державної монополії на виробництво й продаж
алкоголю та тютюну, що давало польській державі значні прибутки. Це
варто мати на увазі тим, хто обмірковує нову, нагально необхідну
кампанію подолання алкоголізму в українських селах, оскільки бездумне
копіювання давніх підходів може не спрацювати (нині горілчані
підприємства належать уже українській державі), хоча частіше – приватним
власникам.
Нині, за умов глобалізації (Світова організація торгівлі, ЄС, ЄЕП тощо)
і вільної конкуренції, все складніше говорити про надання переваги
продукції національного виробника, окрім тих, як правило
невисокотехнологічних, сфер, де наші товари складають гідну конкуренцію
імпортним. Мабуть, небагато наших співгромадян, за умов рівноцінного
вибору, замислюються про те, щоб зробити його на користь свого
виробника.
Подібним явищем є й „отоварення” багатьох українців у супермаркетах та
гуртівнях прикордонних місцевостей сусідньої Польщі, хоча нині більшість
таких же товарів можна придбати і в Україні, сприяючи поповненню
податками своєї казни, а не сусідньої держави.
Вибір покупцем тієї чи іншої продукції – досить потужне політичне
знаряддя, як показав сумний досвід Данії у мусульманських країнах
(застосування бойкоту товарів виробництва певної держави у відповідь на
недружні дії з її боку може бути достатньо дієвим).
Чи не поодиноким наразі прикладом таких заходів у сучасній Україні можна
вважати акцію „Україна без матрьошок”, що виникла на межі 2005/06 років
у відповідь на відвертий газовий шантаж Росією. У молодіжному середовищі
зродились і ширились заклики типу: „Не купуй російське – зроби Путіну
трубу! Підтримай національну солідарність – відішли цей SMS 5 друзям”,
„Пам’ятай про газ, Тузлу, терор НКВД, знищену Січ! Не купуй російське!”.
Також і в Інтернеті з’явилося WEB-коло та доброчинна акція під тим же
гаслом: „Свій до свого по своє!” [13].
Образи минулого – об’єктивні та ідеалізовані
Справа патріотичного виховання завжди потребує пошуку в минулому народу
постатей, які б слугували взірцем для прийдешніх поколінь. В українській
історії таких постатей не бракує. Щороку до неї повертаються нові імена,
піддані замовчуванню більшовицьким режимом. Чи справді добре їх знаємо?
Ось кілька прикладів.
Пересічному патріотично налаштованому українцеві-галичанину нині
однаково дорогими є постаті митрополита Андрея Шептицького та
провідників ОУН. Та чи настільки знаним є факт, що на початку 1930-х
років протистояння їх було досить гострим? Митрополит гостро засуджував
політичні вбивства (тепер їх би назвали терактами), що їх повсюдно
практикувала ОУН для боротьби і залякування як польської окупаційної
влади, так і власних „колаборантів”. Націоналістично налаштовані діячі
закидали митрополитові угодовство з польською владою, львівське
студентство у своїй більшості саботувало заходи, дозволені цією владою
(з’їзд „Українська молодь – Христові” 1933 року…). Лише в роки війни
це взаємопоборювання стихло.
Також, чи багатьом нині відомо, що Роман Шухевич – майбутній
головнокомандувач УПА генерал Тарас Чупринка – був у передвоєнний час не
лише відомим спортовцем, але й успішним підприємцем та одним з новаторів
рекламної справи? А, між тим, фірма „Фама”, яку він провадив разом з
Богданом Чайківським, була першою українською рекламною фірмою в
Галичині та дала роботу десяткам молодих націоналістів, які не мали
можливості отримати працю в державних структурах. Користаючи з західних
взірців, власники „Фами” запровадили в Галичині чимало новацій у цій
сфері бізнесу: рекламні заставки на початку кіносеансів, скляні скриньки
з взірцями товарів на вулицях, створення адресного довідника українських
торговців, підприємців та ремісників (аналога нинішніх „Золотих
сторінок”).
Задля об’єктивності слід додати, що фірма Шухевича започаткувала й речі,
які понині не зовсім однозначно сприймаються, наприклад, розлив солодких
газованих вод з дешевих привізних концентратів у сільських цехах та
запровадження елементів еротики у рекламі. Також вона вела подвійну
бухгалтерію та не гидувала застосуванням економічного шпіонажу щодо
конкурентів та партнерів [14]. Зрештою, за перерахування частини
прибутку на фінансові потреби УВО, ОУН та слугування „прикриттям” для
мережі їх членів нині, у часи „Аль-Каєди”, „Фама” легко могла б бути
окресленою як „структура міжнародного тероризму”.
Видається, що коли для добре поінформованого читача такі чи схожі факти
є лише додатковими рисами до відомого образу, то для молодої людини, яка
вперше зіткнеться з подібною інформацією (зокрема, отримавши її з
неприхильних до нашої національної справи джерел у відповідному
трактуванні), вони можуть стати причиною правдивого згіршення та
розчарування у колишніх ідеалах, що подавалися раніше лише у
привабливому світлі. Так уже сталося з героїзованими радянською
пропагандою Павликом Морозовим, Олександром Матросовим,
„молодогвардійцями” (історію яких, до того ж, було відверто перекручено)
тощо.
На жаль, доводиться констатувати, що і в сучасній Україні чимало
популярних видань, розрахованих для масового читача, потерпають від
надто поверхневого, одновимірного зображення діячів нашої історії та
культури, або прославляючи їх, або ж вкриваючи ганьбою, оскільки автори
не завдали собі труду глибше розглянути обставини та мотиви їх життя і
вчинків.
Поміж тим, як визнають самі історики, їх предмет ніколи не є до кінця
об’єктивний, оскільки завжди несе на собі відбиток того, хто його подає.
Але має рацію Валентин Мороз, кажучи, що неправильним є лише
„чорно-біле” бачення минулого, ідеалізація одних та демонізація інших
постатей. Свідоме ж замовчування певних фактів задля уявного блага тих,
кому вони можуть стати відомими, втрачає сенс у добу, коли майже
будь-яка інформація, завдяки значному розвитку інформаційних технологій
(насамперед, Інтернету) та свободі преси стає загальнодоступною.
Зрозуміло, що час стирає несуттєві риси, а „велике бачиться здаля”, та
знання деталей дозволяє бачити відомі постаті минулого живими людьми, з
їх слабкими та сильними сторонами, яких, отже, можна і варто
наслідувати, тобто правдивими ідеалами. Натомість навмисне, штучне
„залаковування” та „прилизування” породжує ідолів, яким повсякчас
загрожує розвінчання. Тим, хто дбає про виховання молоді, варто
повсякчас пам’ятати про це.
Література:
Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах //
Перший Педагогічний Конгрес у Львові (1935 р.): тези, висловлювання,
ідеї (до 70-річчя з часу проведення). – Львів: ЛНУ, 2005. – С. 17 – 18.
Закон України „Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 –
2008 роки”. – HYPERLINK “http://www.sta.gov.ua/news.php3?3703”
http://www.sta.gov.ua/news.php3?3703
Протокол про спільні наміри між СУМ в Україні та Пласт НСОУ. –
HYPERLINK
“http://plast-scouting.org/structure/board/kps/Doc/Sum_i_Plast”
http://plast-scouting.org/structure/board/kps/Doc/Sum_i_Plast
Фестиваль молоді „Зашків-2006”. – HYPERLINK
“http://www.cym.org/UA/news/doc/Zashkiv2.doc”
http://www.cym.org/UA/news/doc/Zashkiv2.doc
Матеріали III Архієпархіального Собору Львівської Архієпархії
Української Греко-Католицької Церкви „Ісус Христос – джерело відродження
українського народу”. – HYPERLINK
“http://www.ugcc.org.ua/ukr/church_in_action/”
www.ugcc.org.ua/ukr/church_in_action/ sobor/eparchial/lviv/resolution2/
Лосев И. Феномен бандерофобии в русском сознании. – HYPERLINK
“http://oun-upa.org.ua/articles/losiew.html”
http://oun-upa.org.ua/articles/losiew.html
Амчук Л. Відставці Олексія Івченка присвячується… // Українська
правда. – 11 травня 2006 р. – HYPERLINK
“http://www.pravda.com.ua/news/2006/5/11/41639.htm”
http://www.pravda.com.ua/news/2006/5/11/41639.htm
Всеукраїнський перепис населення 2001. – HYPERLINK
“http://www.ukrcensus.gov.ua/” http://www.ukrcensus.gov.ua/
Олексюк Б. Несподівані результати перепису населення Польщі //
Критика-Коментарі. – 8 вересня 2003 р. – HYPERLINK
“http://krytyka.kiev.ua/comments/Oleksjuk15.html”
http://krytyka.kiev.ua/comments/Oleksjuk15.html
Сирник М. Перепис населення 2002 року. Спроба аналізу // Наше слово. –
2003. – № 41. HYPERLINK
“http://nslowo.free.ngo.pl/nasha_sprava/perepys_naselennia_sproba_analiz
u.htm”
http://nslowo.free.ngo.pl/nasha_sprava/perepys_naselennia_sproba_analizu
.htm
HYPERLINK “http://www.uvkr.com.ua/ua/news/wz.html”
http://www.uvkr.com.ua/ua/news/wz.html ; Концепція Державної програми
„Закордонне українство” на період до 2010 року. – HYPERLINK
“http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/5706.htm”
http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/5706.htm
Етнографічний склад людности Української Галичини на 1.І.1939 (р.)] //
Етнографічна карта Південно-Західної України (Галичини). / Упор. В.
Кубійович. – Muenchen: Zeichnung, Reproducktion und Druck Karl Wenschow
GmbH, 1983.
HYPERLINK “http://www.iu.org.ua/activity/591/594/726.html”
http://www.iu.org.ua/activity/591/594/726.html ; Акція „Свій до Свого по
Своє”. – HYPERLINK “http://3c.vox.com.ua/” http://3c.vox.com.ua/
Чайківський Б. „Фама”. Рекламна фірма Романа Шухевича. – Львів: Мс,
2004. – 104 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
