.

І.Я.Франко: від розробки української літературної мови до творення естетичної лексики і термінології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
381 3507
Скачать документ

Реферат на тему:

І.Я.Франко: від розробки української літературної мови до творення
естетичної лексики і термінології

Кінець XIX століття відзначався серйозними науковими пошуками лексики,
яка б адекватно відтворювала нові теоретичні та практичні відкриття,
зроблені у різних наукових галузях – філософії, психології, соціології,
літературознавстві. Відчувалася нагальна потреба й у розширенні меж та
поглибленні вже існуючих напрацювань у царині теоретичних знань. Ці
процеси були зумовлені відсутністю на той час виробленої, усталеної
наукової термінолексики, що обмежувало можливості її вживання та
застосування. Особливо актуальним це було й для поняттєвого апарату
естетики і зокрема її україномовного словника. Тому природно, що своє
слово теоретика літератури, дослідника творчості не міг не сказати Іван
Франко, тим більше що саме він створив в українській естетичній науці
власну оригінальну науково-лексичну концепцію.

В історії української літературної мови були неодноразові спроби
запровадити жанр наукової мови – Г.Квіткою-Основ’яненком,
П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Максимовичем, Б.Грінченком. Але
не тільки одним з основоположників, а й особливо послідовним її
розбудовником став Іван Франко. Тож на тлі багатоаспектного вивчення
феномена творчості й продовжують викликати зацікавленість
естетико-мовознавчі концепції І.Франка, розроблена ним естетична
термінологія та органічне вплетення у систему української мови слів
термінологічного характеру, створення наукового стилю української мови,
її лексичних і поняттєвих ресурсів. Поглиблене з’ясування цих чинників
допоможе, на наш погляд, прослідкувати динаміку розвитку і “рух”
основних естетичних понять у просторі міждисциплінарного вивчення
креативної діяльності; наповнить і збагатить сучасний науковий потенціал
поняттєво-категоріального апарату естетики й теорії творчості новим
смислом і смисловими відтінками.

Зазначимо: будь-яка усвідомлювана інформація оформлюється і передається
за посередництвом словесно-поняттєвої мови. У цьому сенсі свідомість
людини необхідно розглядати як вербально-орієнтовану функцію психіки,
яка, формуючи відповідні мовні категорії, раціональними способами
осмислює і пояснює також і ірраціональне – духовну діяльність людини:
творчий процес, його сутність і результати, інтерпретує твори мистецтва,
спонукає до осягнення законів творчості. При цьому, необхідною умовою
існування наукового підходу і водночас важливою його складовою частиною
є філософське осмислення еволюції понять, передумов і методів
дослідження, які мають фундаментальне значення для інтерпретації об’єкта
вивчення. Такого роду підходи до однієї з центральних проблем естетики –
творчості – є актуальними, оскільки й сьогодні не можна вважати
остаточно відпрацьованим поняттєво-категоріальний апарат як самої науки,
так і, власне, теорії творчості.

Відсутність усталеності і наявність певних розбіжностей у термінології
теорії творчості пояснюються, на наш погляд, як невербально-орієнтованим
характером творчого процесу, що істотно ускладнює його пізнання, так і
приналежністю дослідників творчості до певних напрямків, у зв’язку з чим
вони висувають свої критерії аналізу та намагаються самостійно вирішити
існуючі проблеми або щоб не повторювати попередників, або під тиском
тенденційності. Тим більшу наукову цінність становлять результати
об’єктивно обґрунтованого підходу, що поєднує у собі погляд “зсередини”
– практичний, синтезований досвід митця з теоретико-абстрагованим
аналізом ученого. Тому Франкова естетична термінологія, її роль у
вивченні креативного процесу, у створенні і становленні наукового стилю
української мови потребують окремого, поглибленішого вивчення й аналізу
з метою визначення новизни та вагомості теоретичного внеску ученого у
розробку наукової україномовної лексики. Даний напрямок дослідження,
повторюємо, сприяє поглибленню та збагаченню й сучасних теоретичних
знань у царині естетики.

Процесом творення І.Франком наукового стилю української мови був, по
суті, процес поступового відмежування від художньо-публіцистичних (а
частково й епістолярних) способів висловлення та переходом з
емоційно-експресивної тональності на нейтрально-повідомлюючу лексику, і,
нарешті, знаходженням необхідних для наукової об’єктивності стилю
засобів формулювання. Сформований ученим новий стиль наукового мовлення
репрезентований у його працях з естетики, історії культури,
літературознавства і критики вже у кінці 80-их років XIX століття. Це і
було часом створення української наукової мови, що пізніше розвивалась і
удосконалювалась переважно в сфері суспільних наук, та й то лише до 1918
року.

Творенню І.Франком власної естетичної концепції, її наукових основ,
визначенню в ній ролі мови в її естетико-функціональній формі –
художньо-образному мовленні – передувало глибоке творче і критичне
переосмислення, уточнення, а часом і заперечення відомих теорій і думок
з мовознавства (Г.Штейнталь, О.Потебня, Ф.Міклошич, І.Срезневський,
Ф.Бопп, І.Бодуен де Куртене, О.Брюкнер та ін.), філософії та естетики
(Арістотель, Платон, І.Кант, Г,-В.-Ф.Гегель, Е.Гартман, Г.Спенсер,
А.Тан, Н.Буало, А.Шопенгауер, Т.Шевченко, Г.-Е.Лессінг, Дж.Мїлль,
В.Бєлінський, М.Чернишевський, М.Добролюбов. Ж.-Ф.Леметр, Г.Барта ін.),
психології та нейрофізіології (М.Дессуар, Г.Спенсер, Г.Штейнталь,
І.Сєченов, Г.-Т.Фехнер, К.Гален, К. дю Прель, В.Вундт, Ц.Ломброзота
ін.).

У розв’язанні теоретичних питань, зокрема мовно-естетичних, І.Франко
вирішального значення надавав принципу апробації істинності будь-якої
теоретичної думки творчою практикою. Тому крім величезних знань для
нього важливе значення мала інтроспекція – самоспостереження – глибоке
спостереження за психічними явищами і тими бурхливими творчими
процесами, що відбувалися в його власній душі – душі художника.

Поряд із компонентами стильової розробки у науковій мові І.Франка
виявляються і риси його мовотворчої індивідуальності: Франко-учений не
відокремлюється від Франка-письменника, публіциста. Наукова мова
І.Франка є специфікованим синтезом його мовної творчості в цілому.

Розвиваючи науковий стиль української мови та україномовну термінологію,
І.Франко спеціально вивчав основні риси наукової мови та наукової
термінології. В естетичній системі, викладеній ученим у своєму
найбільшому естетико-психологічному, літературно-критичному трактаті “Із
секретів поетичної творчості” (1898 – 1899) та інших працях з теорії
художньо-образного мислення, термінолексика розглядається як форма
сутності наукової мови, а поетично-образна мова – як активний
будівельний матеріал словесного мистецтва, що разом з іншими чинниками
формує художнє мислення та його результати: художні образи, їх
асоціативні зв’язки, ідейний зміст творчості тощо.

Методологічні настанови Т.Франка щодо творення та вживання наукових
термінів знаходимо у праці “Із секретів поетичної творчості”, де чітко
визначена специфічність, моносемія, емоційно-експресивна нейтральність
терміна порівняно із загальновживаним, тим більше – літературним,
художньо-поетичним словом. Науковий стиль мови самого І.Франка
відзначався функціональною настановою на інтелектуально-логічне
сприйняття, а звідси – повідомлюючо-оціночною специфікою, виробленою
термінологією, семантичними висловами і способом викладу. Дослідник
чітко висловлювався про необхідність відповідності терміна суті того
поняття, яке він виражає в міру його усвідомлюваного, інтелектуального
сприймання.

Ученому, зазначав І.Франко, конче потрібна чіткість і ясність
формулювання, тому складність творення термінолексики він вбачав утому,
що, з одного боку, “учений, викладаючи нам здобутки науки, мусить
послугуватися мовою, і то не якоюсь абстрактною, а тою звичайною,
витвореною історично, звичною для нас”[1]; а з другого – ученому слід
застосовувати емоційно нейтральну лексику з метою запобігання
спонтанному виникненню у читача (слухача) певних сторонніх образів в
уяві, отже – якнайменше розсіювати увагу сприймаючого, концентрувати її
на основній ідеї, на методах аргументації. Чим докладнішою і
переконливішою прагне бути наука, тим менше має застосовуватися в ній
поетично-образна мова, не закорінена в практику. Для досягнення цього
ученому і доводиться “витворювати” наукову термінологію або навіть і
“уживати для такої термінології чужих слів, відірваних від живого
зв’язку тої мови, в яку їх вплетено,– на те, щоби не збуджували ніяких
побічних образів в уяві” [2].

Ці положення І.Франка можна вважати настановою й обґрунтуванням власного
методу лексико-семантичного творення української наукової мови, і,
водночас, поясненням до вживання ним термінів іншомовного походження або
запозичення їх з інших наук, які змістовно і найбільш адекватно
розкривають суть досліджуваного явища. Говорячи про моносемію й
емоційно-експресивну нейтральність наукової лексики, учений вказував, що
ці риси досі найповніше реалізуються саме у термінах-інтернаціоналізмах
іншомовного походження. Для підтвердження цієї думки і з метою
практичної ілюстрації переваг інтернаціональних термінів І.Франко у
своїх роботах часто подавав інтернаціоналізми у дужках поряд із
пропонованими іншими авторами кальками або невдалими термінами, чим
прагнув наочно показати доцільність вживання у кожному конкретному
випадку інтернаціональних термінів як найбільш відповідних пояснюваному
поняттю.

Таким чином, теоретичний і фактичний матеріал, використаний І.Франком у
розбудові україномовного естетико-термінологічного словника, а також
наукові висновки на шляху професійного дослідження ним творчого процесу
й обумовили, вважаємо, той науковий підхід у вивченні творчої
проблематики, ті термінолексичні відкриття і “словотвори” ученого в
царині поняттєвого апарату естетики і теорії творчості, які й були
зафіксовані у трактаті “Із секретів поетичної творчості”.

У зв’язку з цим, основними питаннями, які ставить і розв’язує Іван
Франко є, згідно з його формулюванням: питання про роль свідомості у
процесі поетичної творчості (“чи поет творить свідомо чи несвідомо”);
закони асоціації ідей і прикмети поетичної фантазії; зв’язок поетичної
вдачі з душевними хворобами; роль “поодиноких змислів і прийнятих ними
образів у поезії”; якими способами поезія, в аналоги або в суперечності
до інших видів мистецтва, “передає своїм слухачам і читачам ті змислові
образи, щоб викликати в їх душах саме таке враження, яке в даній хвилі
хоче викликати поет” [3]. Оскільки результат творчості належить історії
і культурі, а її процес – суб’єкту, митцю, то осмислення українським
ученим художньої творчості саме як процесу обумовлює і покладає в основу
дослідження естетико-психологічний метод аналізу, адже
загальнопсихологічні основи, на думку І.Франка, мають вирішальний вплив
на процес поетичної творчості [4].

Центральним, вихідним аспектом дослідження естетикою і психологією
проблеми творчості є розуміння її саме як процесу. Уявлення про процес
здавна виникали у наукових спробах виділення і з’ясування його певних
етапів: підготовки, визрівання задуму, осяяння, завершення. У цій
динаміці виокремлювалися, з одного боку, свідомі і раціональні моменти
(підготовка, завершення), з іншого – неусвідомлювані, інтуїтивні
(осяяння). Останні трактуються як головна ланка творчості і є
реальністю, яку безпосередньо засвідчує досвід творчої особистості.
Визначенню механізму протікання неусвідомлюваних процесів у психіці
митця, їх ролі і значущості в процесі його креативної діяльності і
приділена основна увага І.Франка у трактаті.

Досліджуючи підвалини творчого процесу, І.Франко розробив цілу систему
естетичних понять і термінів, які слугували з’ясуванню його основних
чинників: “змисли”, “еруптивність”, “ресоршія”, “змислова перцепція”,
“верхня та нижня свідомість”, “сугестія” (поетична і наукова), “поетична
асоціація ідей” тощо. Без наукового усвідомлення їх суті неможливо не
тільки об’єктивно оцінити внесок мислителя у розбудову української
естетичної науки і зокрема її поняттєве-категоріального апарату, а й
зрозуміти Франків аналіз як творчого процесу загалом, так і тих свідомих
і неусвідомлюваних процесів, які протікають у психіці митця на шляху
творення ним поетично-художніх образів.

Отож, крім принагідне висловлених думок про художню та наукову мову,
зафіксованих у численних філологічних і літературознавчих розвідках,
І.Франко у трактаті “Із секретів поетичної творчості” не тільки у
синтезованому вигляді виклав найповніше систему своїх поглядів на
естетичні чинники української мови у зв’язку із гносеологічною природою
художньої літератури і художньої творчості, зокрема поезій Т.Шевченка, а
й, розкриваючи “таємниці” творчого процесу, вперше застосував і розробив
вищеназвані терміни і поняття. Використана ученим термінологія ще й досі
не має повного ґрунтовного аналізу та об’єктивної оцінки франкознавців,
хоча саме завдяки їй маємо сьогодні можливість поглибити і вдосконалити
й сучасні знання царин естетики та психології творчості.

Література:

Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. – Повне зібр. творів. – Т.
31. – К., 1981. – С.46.

Там само. – С.47.

Там само. – С.77.

Там само. – С.54.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020