Художній метал (реферат)

Художній метал

Обробка металу — один з видів народного мистецтва, який передбачає
виготовлення виробів уручну з чистих металів та їх сплавів. Більшість
металів досить міцні й лише при нагріванні стають пластичними, добре
піддаються механічній обробці. З металу можна відливати масивну та легку
ажурну форму, кувати різні речі або створювати вишукані візерунки; із
бляхи — карбувати рельєфні зображення, виготовляти посуд та ін. Окрім
того, метал здавна приваблював людей полиском своєї поверхні.

Століттями металеві вироби були знаком престижу, багатства; широкому
загалу вони стали доступними лише у XVIII—XIX ст. Тому народне
металірство існувало у затінку міського цехового металообробництва. Його
впливи на цехове ремесло XVII—XVIII ст. інколи досить виразно помітні то
в карбуванні, то в дрібному ливарстві, то в ювелірстві. Наприклад, на
карбованих і гравійованих вотумах (мідні, посріблені або срібні
пластинки, які жертвують віруючі церкві з проханням порятунку від
нещастя) зображувались «об’єкти», що потребували Господнього
заступництва, з характерним трактуванням та орнаментикою.

Із занепадом у XIX ст. цехового ремесла на чільне місце висувається
народне металірство. Найбільшого поширення воно набуло на Подніпров’ї,
Слобожанщині та Гуцульщині. Народні майстри, яких ремісники зневажливо
називали «партачами», працювали у ковальстві, бляхарстві, дрібному
ливарництві та ювелірстві. Більшість з них залишалися селянами, тобто
займалися ремеслом у вільний від хліборобської праці час.

Художні вироби народного ковальства стосувалися переважно обладнання
будівель (хрести, дверні клямри, клямки, ручки тощо), окуття возів,
саней, скринь, хліборобського реманенту тощо. Ужиткова ковальська
продукція — сокири, коси, серпи, сани, підкови — звичайно виготовлялись
без прикрас. Разом з тим скриня була так би мовити візитною карткою
посагу Молодої, тому й окуття скрині мало традиційний набір
конструктивних елементів (спіралі, квіти, птахи і т. ін.)

Народне ювелірство побутувало на Подніпров’ї та Слобожанщині, де
споконвіку складовими святкового одягу дівчат та жінок були прикраси,
зокрема хрести, намисто, сережки і дукачі. Сільські й міські народні
ювеліри виготовляли свою продукцію з дорогоцінних металів невисокого
ґатунку, а коштовне каміння замінювали різнобарвними скельцями.

Ue

ae

?????&???????C?рашали скельцями та гравіюванням. Штамповані хрести
найчастіше з рельєфним зображенням святого, виробляли на Київщині.

Найпоширенішою жіночою оздобою на Подніпров’ї та Лівобережжі України у
XIX — на початку XX ст. були дукачі. Вони складалися з власне дукача
(срібна монета або кругла пластинка з вигравійованим рельєфним
зображенням) та декоративної частини, що нагадує бант, ажурне плетиво чи
розетку. Остання використовувалась як власне прикраса на шию та
найчастіше служила для підвішування дукачів. Траплялися в Україні й
дукачі-ікони — мініатюрні образки з рельєфним зображенням Благовіщення,
Покрови, Вознесіння Богородиці тощо.

Дрібне художнє ливарництво з латуні у селах Гуцульщини вирізнялося
своєрідним декоративним стилем, джерела якого, мабуть, сягають
поганських часів. Однак достовірно датовані речі походять лише з першої
чверті XIX ст. Гуцульські народні майстри у глиняних формах виробляли
численні ужиткові приладдя, кінську збрую тощо. Усі ці вироби старанно
декорувалися карбуванням і гравіюванням, вони складають невелику, але
чітку орнаментальну низку геометричних мотивів, що виступають у
різноманітних композиційних сполученнях.

Найбільшою популярністю у гуцулів користувалися латунні руків’я
(держаки) палиць у вигляді різної форми сокирок, фігурних закінчень.
Такі палиці відзначалися оригінальністю форми і декору, навіть могли
служити зброєю у скрутну хвилину. Розрізняють старовіцькі топірці
видовженої прямокутної форми з ледь розширеним лезом і нові (кінець XIX
ст.), Де лезо виступає контрастніше щодо обушка.

Фігурні держаки, оздоблені парою кінських голівок, мають архаїчні
ознаки. Стародавні магічні елементи зберігаються також у дископодібних
фібулах («чепрагах»), шийних прикрасах («згардах»), каблучках тощо.

Славу гуцульського художнього металу творили знані й невідомі майстри, а
то й цілі родини, наприклад, Дутчаки з с. Брус тури, Медвідчуки з с.
Річка, Федюки з с. Дихтинець. Найбільшого розквіту гуцульське
металірство зазнало наприкінці XIX — на початку XX ст. Тоді до гірського
краю проклали першу залізницю, і ринув туди нескінченний потік туристів,
кожен з яких хотів щось придбати собі на згадку. Найбільшим попитом
користувалися топірці, ножі, люльки, пістолі тощо. їх виготовляли
десятки народних майстрів у селах Брустури, Річка, Соколівка, Снідавка,
Яворів та ін.

У роки Першої світової війни гуцульське металообробництво занепало.
Кустарні вироби не могли конкурувати з дешевою промисловою продукцією,
котра стрімко заповнювала місцевий ринок.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *