.

Григорій Сковорода в осмисленні проблеми відновлення української козацької державності. Історико-автобіографічний аспект (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
537 4870
Скачать документ

Реферат на тему:

Григорій Сковорода в осмисленні  проблеми відновлення української
козацької державності.  Історико-автобіографічний аспект

Григорій Сковорода народився  3 грудня (20 листопада ) 1722 р. в селі
Чорнухи на Полтавщині в сім’ї простого козака, який, власне, і був тим
першим істориком, котрий розкрив сину аспекти української історії, що
лягли у свідомість  майбутнього  українського філософа і дали поштовх
осмисленню проблеми необхідності відновлення української козацької
державності.

Ідею відновлення української козацької держави Сковорода розвинув у
своїй філософській творчості, особливо після  закінчення повного курсу
Києво-Могилянської академії. Осмислював її і подорожуючи по країнах
Європи,  де викладав у різних духовних навчальних закладах, і мандруючи
по Україні, що бачимо з його творів, з якими він увійшов до історії саме
як  український філософ [17, 13-18, 473-476].

У першому десятилітті XVIII ст. Московське царство розпочало жорстоко
придушувати національно-державницьку та громадську думку в Україні.
Діяльність Петра I стала згубною для розвитку національної та
філософської ідеї в Україні. Московське царство як молода держава
ідеологічно та національно почало формуватися на  міфологемах “Святої
Русі” й “Москви – Третього Риму” – “останнього притулку й оплоту
православної віри”. Власне, ця міфологема не дозволяла Російській
імперії миритися з відновленням української козацької державності,
національної філософії, яка була істотно вищою і активно розвивалася  в
Україні з часів Київської Русі [8, 40-43].

У Московській  державі  не залишалося національно-культурної,
політично-релігійної та філософської ніші для українського наукового та
культурного розвитку. Г.Сковорода створив свою історико-філософську
концепцію “української державності Богдана Хмельницького”, яку
протиставив російським самодержавним устремлінням, свою, суто народну,
концепцію гуманістичної української філософії [9, 48-52].

Завдяки своїй історіософській позиції, Г.Сковорода постає як визначний
український філософ-державник XVIII ст. [10, 64-82], як  «будитель
української державницької думки».

Без осягнення цілісного образу філософа, його державницької та
громадської позиції, глибинного психологізму його творчості не можна
уповні осмислити і політичне та  духовне життя українського народу [11,
3-7].

Г.Сковорода постає як пошукач істини, своєрідний борець,
філософ-революціонер, месник, світоч і речник епохи, в якій він жив. Він
був дійсно народним філософом, мислителем. Його світобачення та  
сприйняття світу перегукується із сьогоднішнім українським суспільством.
Його філософська концепція цілком укладається в сучасну філософську
концепцію української незалежності й державності, яку потрібно розвивати
й аналізувати сьогоднішній українській  філософській думці.

Дехто думає, що філософське світобачення Г.Сковороди притаманне виключно
XVIII ст., частково – ХІХ ст. Проте сучасна дослідниця Т.Чернега вважає,
що “для всякого офіційно-популярного, символічно-ритуального мислителя
така істина найнебезпечніша, бо вона заперечує   тлумачити національного
генія у новітній час, і тим самим черпати з його авторитету,
озброюватися його аурою” [19, 562-573].

Світобачення Г.Сковороди не було байдужим до проблеми національної
консолідації українського народу. Він вважав, що у боротьбі за
українське національне й соціальне відродження повинні об’єднатися всі,
щоб мати свою козацьку національну державу, яку він уявляв як
“Гетьманщину” і пов’язував з Богданом Хмельницьким [10, 64-82]. Він був
проти зловживань сучасної йому російської влади, проте його
історіософські ідеї свідчать про те, що у майбутньому, на думку
мислителя, після відновлення незалежності, на Україні буде панувати світ
щасливої спільноти, соціального добробуту та громадянського миру.

Праця дослідниці Т.Чернеги [15, 29-33] прокладає шлях до розуміння
Г.Сковородою проблем відновлення  української державності у його час.
Учений прекрасно знав українську історію, пишався тим, що він –
українець, і з гордістю висвітлював у своїй творчості часи
національно-визвольної війни та становлення української державності під
проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У своїх творах він оспівує
«возвеличення людської волі українців», зокрема у “Де лібертате”,
присвяченому Богданові Хмельницькому, славить вільнолюбний український
народ, який здобув незалежність та державність. Український
літературознавець М.Наєнко у книзі “Романтичний епос: ефект романтизму і
українська література” так розмірковує про ставлення Г.Сковороди до
романтизму: “Говорячи про готовність Г. Сковороди до входження в епоху
романтизму, ми  маємо на увазі факт пристрасної поетизації ним душевних
переживань людини, свободи людської і живої природи, котра виступає в
нього прообразом цієї свободи” [14, 69-70].

Дослідниця Т. Чернега, стосовно належності Г. Сковороди до бароко та
передромантизму, наголошує: «Слід зазначити, що бароко пов’язане
передусім не з епохою, а уявляє собою якість інтерпретації існуючої
дійсності. Адже бароко повертається до деяких ідей Реформації, а також
Ренесансу. Передромантизм не передбачає входження у епоху, він дуже
складно пов’язаний з просвітницькими та ренесансними тенденціями в
культурі. Звичайно, Сковороду частіше за все відносять до просвітництва.
Проте, слід зауважити, що сковородинівська творчість передусім має
відношення до романтизму через передромантизм. Отже, синтез бароко,
передромантизму та просвітництва, що є характерним для Сковороди, являє
собою такий напрямок в культурі, за допомогою якого дуже своєрідно
інтерпретується світ та місце в ньому людини. Слід зазначити, що
вихованці та викладачі Києво-Могилянської академії дуже цікавилися
етикогуманістичною проблематикою. Проте для таких філософів, як
Г.Кониський та Ф. Прокопович, був типовим ренесансний гуманізм, але
Сковорода був, навпаки, гуманістом неренесансного типу. Слід зазначити,
що Києво-Могилянська академія пережила у своїй історії кілька етапів, а
в часи найбільш активного функціонування цього учбового закладу, тобто у
XVII – XVIII ст., у Європі, як відомо, панувало не тільки Просвітництво,
але й культура бароко. Так, саме для філософських курсів професорів
Києво-Могилянської академії була характерною так звана барокова
схоластика. Автори філософських курсів намагалися охопити у своєму
викладі всю систему філософського знання, від логіки, натурфілософії, до
етики й метафізики». “Характер культури бароко позначився також у тому,
що філософія Києво-Могилянської академії синтезувала ідеї кількох
історико-культурних епох: Реформації, Відродження, Просвітництва. Дух
Реформації проявився у раціоналістичному тлумаченні тверджень Святого
Письма на основі здорового глузду або даних науки (Ф. Прокопович), дух
Відродження – насамперед у звертанні до античної культурної спадщини –
творів Платона, Аристотеля, Сенеки, Цицерона, Марка Аврелія, Вергілія,
Горація, дух Просвітництва – у культі розуму, освіти, науки“ [19,
562-573].

Г.Сковорода як вихованець Києво-Могилянської академії у своїх творах
обґрунтовував як барокові, так і просвітницькі філософські положення.
Він поєднував містику з інтелектуально-пізнавальними первнями. Його
філософія характеризувалася синтезом тих філософських течій, які в цю
добу панували у Європі. В цьому контексті слід виокремити раціоналізм
філософії Г. В. Ляйбніца – Х. Вольфа, адже Григорій Савич в Академії
вивчав філософію, користуючись і підручниками Баумайстера й Вінклера, що
були написані в дусі філософії Г. В. Ляйбніца –Х. Вольфа. “Тісні зв’язки
між Києво-Могилянською академією і університетом у Галле сприяли
розповсюдженню в Україні не тільки ідей пієтизму і середньовічної
містики, але й раціоналізму та просвітительства, про що свідчить
діяльність таких тодішніх українських учених, як І. Хмельницький, Й.
Козельський, В. Золотницький та інші. Отже, Г. Сковорода був добре
обізнаний з творчістю філософів-раціоналістів і просвітителів”. Тому
можна говорити про вплив філософії Ляйбніца на світогляд Г. Сковороди,
зокрема щодо концепції про безмежне ступневе вдосконалення людини,
ідеалістичної гіпотези про “передустановлену гармонію”, а також погляду
Г. В. Ляйбніца про природу душі і вроджені ідеї. “Доказом наполегливих
студій Г. Сковородою творів Г. В. Ляйбніца є те, що центральний термін
його філософської системи “сродність” – це докладний переклад
Ляйбніцового “cognatio”[6, 23-75].

На історичній концепції українського відродження та відновлення
української національної козацької держави Г.Сковорода створював свою
власну українську  філософську систему та концепцію, яка “якраз і зуміла
пробити панцир офіційної вченості, вказуючи шлях до нічим не обмеженої
освіченості, поєднуючи в собі містичну піднесеність з ідеєю практичного
розвитку природних здібностей, власне української людини, що мають
базуватися на знаннях і приносити користь усім“ [3, 51-78].

( th

?* ue

th

Gності Г. Сковородою розглядали і всі відомі у свій час політичні та
культурні діячі – І. Вернет, Г. Гесс де Кальве, Ф. Луб’яновський та І.
Срезневський. Їхні твори мають історико-філософське значення, адже в них
постать та справи Сковороди відображені, передусім, об’єктивно,
український мислитель в них постає значною постаттю, що у філософській
формі осмислює потребу відновлення української державності. Літературні
пам’ятки XVIII ст. намагаються з’ясовувати легенди Сковороди про “епоху
Хмельницького”, які в той час поширювались у багатьох списках. Власне,
вперше про державницьку позицію Г.Сковороди говорили його послідовники,
котрі “витворили легенду про державницьку позицію Г.Сковороди, яка
проіснувала досить довго” [20, 171-178].

Інтерес дослідників до поглядів Сковороди на проблему української
державності можна пояснити зокрема тим, що український філософ є першим
середньовічним мислителем, який не тільки надавав величезної ваги
українцю як людині, але й розкрив йому очі на проблему відновлення своєї
власної козацької державності, наголосив на необхідності філософських
пошуків і в цьому продовжив відому традицію в історії української
державницької філософії. Ставлячи на найвищий щабель в українському
розвитку “державність Богдана Хмельницького”, він через призму цього
світобачення вивчав проблему   щастя українця,  яка була в центрі уваги
раніше в українських письменників-полемістів, діячів братств та
професорів Києво-Могилянської академії [16, 21-53; 137-145; 316-397].

Державницький світогляд Г.Сковороди має величезне значення і для
розвитку  української філософської думки у відновленій в кінці ХХ ст.
Українській державі особливо сьогодні, напередодні вступу України до
Євросоюзу, оскільки може обумовити українську модель новоєвропейського
раціоналізму (була розповсюдженою в Україні та Європі за часів
Г.Сковороди). Сучасний російський філософ Є.Марченко зазначає: “Як
філософ Нового часу, який збудував герменевтику суб’єкта без
картезіанства, український мислитель опиняється на периферії сучасного
йому філософування. Інтерес до Сковороди відроджується у ХХ столітті,
коли картезіанська модель вичерпує себе і сама стає периферійною,
звільняючи місце для епістемологічних моделей, які не були реалізовані у
Новий час” [13, 66-69].

Постать Сковороди та його філософія приваблюють не стільки внаслідок
розробки мислителем раціоналістських та просвітницьких концепцій,
скільки завдяки його містичній налаштованості та своєрідній піднесеності
над цим світом. Адже навіть такі центральні філософські проблеми, що
ґрунтовно були розроблені Сковородою, як самопізнання людиною самої себе
та обрання нею однорідної діяльності, мають у його філософії містичне
забарвлення.

Взагалі, проблема самопізнання виступає сутністю принципу
антропоцентризму як принципу філософії історії на матеріалі філософії
Сковороди. Сучасний провідний фахівець у галузі філософії історії
І.Бойченко, аналізуючи уроки Сковороди в світлі сучасності, зазначає, що
сковородинівська індивідуалізація людини була багато в чому провісницею
гуманістичної філософії ХХ ст. Він пише, що “… індивідуалізація
смисложиттєвих законів людиною, перетворення їх у внутрішні регулятиви
своєї свідомості, діяльності і поведінки здійснюється через подолання
зовнішніх несприятливих обставин і пошук у складній конфігурації
суспільних зв’язків тієї своєрідної “державницької ніші”, яка містить
соціальний запит на винятковість саме цієї людини. Іншими словами –
через пошук і залучення себе до тієї “ідеї відновлення козацької
державності та її діяльності”, про яку йдеться у Сковороди” [1,
449-450].

Враховуючи єдність філософії та життя Сковороди, під час дослідження
його біографії можна краще зрозуміти витоки його філософування та
особливості сковородинівської української державницької історіософії.
Отже, пошук смислу життя є безпосередньо пов’язаний з життєвим шляхом та
особливостями окремої людської індивідуальності. “Адже зазначений вище
пошук є справою кожного зокрема тією мірою, якою він змушений і
пристосований до нього своєю натурою (за народженням) та історією (за
біографією), і ця “обставина”  є причиною “розуміння необхідності
відновлення козацької державності”, що є проблемою принциповою» [19,
562-573].

Г.Сковорода, якщо і не дав світу всезагальну державницьку філософську
концепцію і не реалізував її як науку, то в будь-якому разі він дав свої
поради щодо розуміння українцями “епохи Хмельницького”. І тут постає
така проблема, як сковородинівське дисидентство щодо Російської держави,
у якому сучасні автори намагаються зрозуміти своєрідний супротив
Г.Сковороди російському деспотизму. Деякі науковці намагаються твердити,
що Г.Сковорода тільки через призму своєї філософської творчості зміг
протиставити себе російському самодержавству та суспільству. Деякі
вдаються у цьому питанні до різних можливих інтерпретацій творчості
Сковороди, хоча критерій його життя один – відновлення “Гетьманщини”,
української козацької державності “епохи Хмельницького” [7, 24-49].

Справжній Сковорода – це борець за історичну істину, який в умовах
самодержавної Росії, що інкорпорувала Україну за часів діяльності
українського  філософа, мав мужність висловитись за відновлення
української державності і відстоював свою позицію у безвихідній
ситуації, в яку потрапила його батьківщина Україна, тобто право обрати
незалежний спосіб життя [18, 13-18].

По суті, в той жорстокий час він сформував власну концепцію відновлення
української козацької державності. Його ідеалізація Богдана
Хмельницького як державного діяча є головною філософською думкою, яку в
умовах російського самодержавства він намагався передати кожному
українцю. Г.Сковорода робив все для утвердження в українському
суспільстві української державницької філософії, у якій він шукав істину
впродовж усього свого життя [2, 515-516].

Концепція “україно-центризму” Г.Сковороди цікава тим, що мислитель
розмірковує про місце кожного українця у  відновленій Українській
державі у контексті розвитку та співжиття всіх народів Європи. Він
протиставляє Україну “епохи Хмельницького” тогочасній  “жорстокій та
свавільній Російській імперії”, яка зухвало та підступно знищила
українську державність. Сковорода  конкретизує свої думки про роль
“держави Хмельницького“ в Європі та Світі, розповідає про жорстокі
реалії, в які потрапили Україна та український народ, говорить про
жорстокий світ, який оточує ”людей”, під якими він має на увазі
українців[19, 562-573].

Поневолену Україну та “українську людину” (тут мається на увазі
український народ) він протиставить деспотичній самодержавній Росії [4,
7-86].

Про певне протиставлення людини та світу у філософії Г.Сковороди
наголошує дослідник Т. Пінчук, звертаючи увагу на те, що розробка
принципу антропоцентризму в історіософії Сковороди врешті-решт
призводить до різних інтерпретацій змісту антропоцентризму. Існують два
варіанти антропоцентричного трактування історіософії: акцент на
особистісному варіанті суб’єкта  історичної дії (людська
індивідуальність ) та акцент на масовому чи груповому суб’єкті (нації,
держави тощо ), який був основою філософії Сковороди, що стала початком
цілого напрямку української ідеалістичної філософії [15, 29-33].

Для осмислення української державності Г.Сковорода вивчив багато творів,
написаних у середньовіччі, щоб кристалізувати свій тримірний погляд, як
зазначає російська дослідниця Л.Софронова, на цю проблему, висвітлити
свою модель “української державності” для кожної української людини, яка
повинна була увібрати й усвідомити її як  українську філософську теорію
світу [18, 12-14].

В основу філософської державницької концепції він ставив свідомість і
самопізнання кожного українця. Власне, його “теорія державності
Хмельницького” постає як осмислення вищого історичного закону
відновлення незалежності України [11, 3-7].

Його історіософське світобачення допомагає зрозуміти й осмислити
світське життя, твори цього українського гуманіста та державника,
християнського праведника [12, 62-66], який вважав, що «тільки праведне
національно свідоме життя та буття  і приведе Україну та її народ до
відновлення української державності…».

Література

Бойченко І. Філософія історії: Підручник. – К.: Знання, 2000.

Гадяцкий В. Диссидент Сковорода и конформист Кастрюля // Зеркало недели.
– 2004,  9 октября. – № 40–41.

Геник-Березовська З. Духовний і поетичний заповіт Григорія Сковороди //
Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. –
Київ: Гелікон, 2000.

Геник-Березовська З. Григорій Сковорода і російська література //
Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко. Романтизм. Модернізм. –
Київ: Гелікон,  2000.

Гузар І. Україна в орбиті європейської мислі: Від Григорія Сковороди до
Тараса Шевченка. – Торонто – Львів, 1995.

Гузар І. Україна  від Григорія Сковороди до Тараса Шевченка. – Торонто,
1996.

Эрн В. Борьба за Логос. Г. Сковорода. Жизнь и учение. – Мн.: Харвест;
М.: АСТ, 2000.

Ідзьо В. Фіно-Угори та Київська Русь у  VI–X століттях // Мандрівець.–
2002.– №1.

Ідзьо В. Слов’янські культурно-племінні утворення на території України
та суміжних землях  в VI–VII століттях н.е. та напередодні становлення
централізованої Української держави  ІХ–Х ст. Формування інтелектуально
розвинутої і морально зрілої особистості у процесі викладання
гуманітарних дисциплін. Матеріали Міжнародної науково-практичної
конференції (25 червня 2004 року). МАУП. –Львів, 2004.

Ідзьо В. Григорій Сковорода  та Паісій Величковський – українські
світочі XVIII століття // Науковий Вісник Українського Університету.–
М., 2006.– Т.Х.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020