.

Чумацтво (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
561 9471
Скачать документ

Чумацтво

Одним із найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було
чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у
«Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням
солі з Прикарпаття. В XIV— XV ст. чумацтво перетворилося на промисел,
тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З
того ж часу в письмових пам’ятках фігурує основний засіб транспорту
українських чумаків — «мажа». Не менш інтенсивно розвивався даний
промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів наприкінці
XVIII — у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій
території сучасної України. На сході його межі проходили по р. Оскол до
впадання її в р. Сіверський Донець і далі по ньому; на півночі — по р.
Сейм до впадання її в р. Десну і далі по Десні до впадання її в Дніпро,
а від Києва на Радомишль — Житомир — Острог; на заході — до передгір’їв
Карпат і до Дністра; на півдні — аж до узбережжя Азовського і Чорного
морів.

Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди — міщани,
духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої
торгівлі були сіль і риба. їх транспортували в найвіддаленіші куточки
України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи: сіль — з
Прикарпаття і Криму, рибу — з Криму, пониззя Дніпра і Дону. З розвитком
промисловості й товарно-грошових відносин асортимент товару значно
розширився, а маршрути чумаків набули переважно південного напрямку.
Зокрема, наприкінці XVIII- у першій половині XIX ст. вони доставляли до
чорноморсько-азовських портів великі партії зерна, будівельних
матеріалів та інших вантажів, а на зворотному шляху вивозили традиційну
продукцію — сіль і рибу.

Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що
зумовлювалося трудомісткістю та небезпечністю праці В соціальному плані
він був доступний далеко не кожному козакові чи селянинові. Щоб ним
займатися, потрібно було мати насамперед воза («мажу», «паровицю») і
бодай пару дорідних волів. Більшість чумаків володіли однією-двома
парами тяглових тварин і відповідною кількістю «паровиць»; менша,
заможніша частина — десятками волів і транспортних засобів. Бідніших
селян часто наймали за погоничів тварин; це давало їм шанс у перспективі
стати самостійним прасолом.

У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь — ще взимі.
Вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла),
замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися
дьогтем і харчами. Як тільки з-під землі з першими весняними променями
пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у
так звані «валки». Об’єднаними зусиллями легше було долати степові
простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків,
допомагати один одному під час мандрівки. Валку, яка в дорозі
розтягалася на сотні, а то й більше, метрів, очолював найдосвідченіший
чумак — «ватажок». Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню
на водних переправах і митницях, визначав місця відпочинку і ночівлі,
стежив за дотриманням учасниками походу дисципліни і порядку, був суддею
при виникненні між чумаками суперечок тощо.

?????&???????n?ою пшоняну кашу з салом, хліб із сіллю, галушки, а з Дону
назад — солону і в’ялену рибу. Звичай чумаків — у дорозі утримуватися в
їжі. Волам вибирають кращий корм на луках і толоках і кращий водопій.
Минають ближні погані криниці заради дальших і кращих. Уникають дороги
через солончаки, якими всіяний лівий бік Дніпра до Сиваша, і трави, що
зветься чихир. Від неї у волів з’являється кровотеча. Крім того, волам
не дають життя ґедзі, комарі й мошки, які набиваються їм у вуха та в
ніздрі й нерідко їх душать».

Такі умови праці й побуту спричинили виникнення специфічних норм
звичаєвого права, що регулювали взаємостосунки між чумаками, сприяли
утвердженню в їхній свідомості почуття взаємодопомоги, відповідальності,
чесності, шанобливого ставлення до старших і досвідченіших тощо.
Довготривала мандрівка загострювала в кожного з них потяг і тугу за
рідним краєм, домівкою, сім’єю, що знайшло яскраве відображення у
багатющій усно-поетичній творчості — чумацьких піснях, народних
оповіданнях і переказах, прислів’ях і приказках. Велика залежність
успіху чумака від здоров’я волів як тяглової сили прищеплювала особливу
любов до цих тварин. Втрата ж під час подорожі навіть одного вола
вважалась великим лихом:

Ой я, чумак нещасливий,

Іду з корчми ледве живий,

Воли мої поздихали.

Воли ярмо поламали.

Ой я таки піддержуся,

Хоть під хуру, да наймуся.

Чужі воли буду гнати,

Та все-таки чумакувати!

Чумацтво належало до найпрестижніших видів заняття і промислу. Повагу до
нього зумовлювали, з одного боку, відносна надійність заробітку, з
іншого — працелюбність, сумлінність, доброта, лагідність, щирість та
інші позитивні риси характеру прасола. Тому в середньовіччі майже всі
юнаки мріяли стати якщо не лицарем-козаком, то бодай чумаком. Та далеко
не кожному щастило досягти своєї завітної мети – не лише через
об’єктивні соціально-економічні перепони, а скоріше через неспроможність
подолати складні дорожні й психологічні випробування.

Розвиток у другій половині XIX ст., особливо в 60-90-х роках, економічно
рентабельнішого транспорту – залізничного – спричинив швидкий занепад і
зникнення чумацького промислу. Напередодні Першої світової війни ним
займалися лише поодинокі селяни центральних районів і Півдня України. І
все ж, незважаючи на це, чумацтво становило одну з найколоритніших
ділянок у виробничо-господаоській діяльності українців, позначилося на
розвиткові певних галузей традиційної культури – народній медицині й
ветеринарії, звичаях та обрядах, усно-поетичній творчості, мистецтві
тощо.

Наприкінці XVIII-у XIX ст. набув поширення новий вид заняття –
візникування. На відміну від чумацтва воно мало переважно форму
додаткового заробітку у вільний від основної роботи час. Крім того,
візникування мало, як правило, місцевий характер, тобто вантажі
транспортувалися на незначну відстань — у межах кількох десятків
кілометрів.

Як і в попередньому випадку, для цього заняття були потрібні відповідні
сухопутні засоби транспорту (віз чи сани) та упряжні тварини (воли чи
коні). Оскільки в XIX ст., особливо в другій його половині, значна
частина селян взагалі не мала у своєму господарстві волів і коней,
відсоток зайнятого візникуванням сільського населення був незначний.
Крім селян, вантажі транспортували також міщани. Візники найчастіше
трелювали деревину на лісорубних ділянках, доставляли до річкових
пристаней, на залізничні станції та в торгові центри будівельні
матеріали (бруси, дошки, драниці, ґонти, вапно), деревообробну (вугілля,
поташ, дьоготь) і сільськогосподарську продукцію, фрукти, дрова для
міського населення тощо.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020