“Його душа – мов Тронка у степах, Його душа – Собор надiй високих”. (Д.
Кононенко)
Коли цвiтiння настає пора,
Коли весна смичком струмка заграє,
Тодi ми з днем народження вiтаєм
Славетного Олеся Гончара!
/ Д. Кононенко /
Скiльки б не пройшло весен i зим без Олеся Терентiйовича Гончара, час не
зiтре пам’ятi про великого сина великої родини, вiрного правнука
Кобзаря, про улюбленця українського народу. Тепер тiльки з портрета
дивляться на нас вишневою карiстю очi, але ж однак зiгрiває вiн нас
своєю посмiшкою, щирим поглядом, незабутнiми зустрiчами iз його героями.
Тiльки тепер ми можемо збагнути, скiльки випробувань випало на його
долю. Народжений 1918-го, коли Україна виборювала незалежнiсть,
сиротою-пiдлiтком звiдавши жахливi муки й страхiття голодомору 33-го
року, юнацьким гострим розумом i зором прозрiвши у зловiснi ночi 37-го,
беззастережно пiдставивши молодi студентськi крила пiд мiнометну чергу
найбiльшої свiтової вiйни, у 28 лiт ставши живим класиком. Вiн пiдвiвся
на вершину слави, перетертий на жорнах заздрiсних i постiй-но
контрольований системою, принижений улесливими ненависниками, ранимий i
прощаючий, проникливий, розумний, точний, уважний до всього i всiх – вiн
тiльки тепер вiдкривається нам у всiй своїй повнотi.
Ми знову i знову будемо перечитувати безсмертнi твори О.Гончара,
вiдкриваючи новi гранi Гончаревих героїв:
Вiн – iз тривог i болю,
Весь – неспокiй!
Його душа – мов Тронка у степах,
Його душа – Собор надiй високих!
Ущух “Циклон”!
Та вогник – пломенить!
I Бригантина в мандри вирушає,
До Берега Любовi завертає,
Де майстер i тривожиться й не спить!
сногорською? Вона випромiнювала благотворне свiтло на згрубiлих у
походах бiйцiв. Дует Ясногорська – Черниш – це мелодiя скрипки, що
спiває про кохання. Вони бояться й собi освiдчитися у почуттях, але ж
палко кохають один одного.
Час вносить свої корективи у нашi вподобання, а “Прапороносцi”
продовжують осявати душi все нових i нових поколiнь. О.Гончар зумiв у
своїх творах по-особливому висвiтлити найголовнiше – Людину, зумiв
вiдшукати в душах своїх героїв незамуленi джерела вiрностi й совiсностi,
любовi й нiжностi, спiвчуття i милосердя, порядностi й доброти,
закладенi самою природою. Дiд Ягнич i чабан Горпищенко, Iнна i Славко,
Хима та Клим, Вiрунька та Iван, скiльки їх… Зачитувались “Собором”.
Безжалiсний час не дав зазвучати дзвонам “Собору” вiдразу, тiльки через
20 рокiв прийшов до нас роман, що сповнений великого гуманiзму, краси,
щирого вболiвання за збереження цiнностей архiтектурних i чистоти
людських душ. Складна доля у Ягора Катратого, колишнього махновця, потiм
заводського горнового, а потiм пенсiонера. Скiльки випробувань лягло на
тендiтнi плечi Єльки. Спочатку настороженiсть, а потiм i обурення
викликає чиновник обласного масштабу Володька Лобода – “вiдщепок”, якого
засуджує i автор, i читачi. Захоплення викликає собор-пам’ятка
стародавньої козацької архiтектури. Роман “Собор” розкрив нам очi на
сучасний свiт, складний i суперечливий, дав нам вiдповiдь на питання,
куди ми йдемо i що з нами буде. Вiн сповнений жорстокої правди i
водночас вiри в людину, вчить нас цiнувати свою iсторiю. “Бережiмо
собори наших душ” – це найсвятiший заповiт Олеся Гончара нам i нашим
нащадкам.
Твори талановитого майстра слова – це наше духовне багатство, вiрнi
друзi нашi протягом усього життя. Вони пiдтримують вiру в доброту i
справедливiсть. Великий чудотворець взяв у вiчний вирiй тiльки самого
себе. Олесь Гончар не був, а є! Вiн вiрив у перемогу сили добра, у
вiдродження духовностi нашого народу. Iм’я Олеся Гончара житиме в
наступних поколiннях як символ безмежної любовi до України, народу,
iсторiї, мови, як заклик до соборностi i високої духовностi.
I через 10, 20 рокiв вiн буде нашим сучасником, бо це з його уст новiтня
Україна пiдхопила слова про рiдну мову, про суверенiтет, незалежнiсть
України, щастя народитися українцем. “Найвища краса – краса вiрностi”, –
сказав О.Гончар вустами своїх героїв i сам був втiленням цiєї краси i
правди.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
