Вишиванки i рушники – символи любовi й незрадливостi, обереги
українського народу
З вечора тривожного i до ранку
Вишивала дiвчина вишиванку…
Народна пiсня
Людина i праця, людина i пiсня, людина i витвiр мистецтва – це все
вiчне, безсмертне, щось своєрiдне i глибоко вражаюче. Наш україн-ський
народ працьовитий, щедрий на таланти, здiбний, обдарований. Якщо
працювати – то до сьомого поту, якщо спiвати – то дзвiнко, розложисто,
якщо творити щось – то неповторно, захоплююче.
Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i
рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати
починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля – неначе витканi з
маминого полотна. Сонячне снiп’я ллється через вiкна i вiд того на
стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники, розпростерли крила, немов
пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю
звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А то справдi йшов
дух вiд паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стiл, прикривши теж
казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм вiє вiд цих
рушникiв! А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник?
Певно, нi. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.
Чуєте? Мелодiя, слова… Так це “Пiсня про рушник” на слова Андрiя
Малишка.
Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
I водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
I рушник вишиваний на щастя дала.
R Oe
edoO•x
$-thку зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий
спогад: у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду
батько нiс на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла
рiзне частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу.
Так робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив
господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на
господаря обжинковий вiнок.
Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку
дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний
рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш
на рушниках: засiяна нива – ромб з крапкою, вазон чи квiтка – свiтове
дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, –
знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими
рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися – гостям i сусiдам
показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники
i сорочки матерi навчали дочок змалку. Як-то у пiснi на слова Павличка
спiвається:
Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами –
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними нитками.
I тут українськi майстринi – неперевершенi. Казкової краси вiзерунками
прикрашали сорочки, намiтки, очiпки – прагнули до краси, до
самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по
100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали
нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними
камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна
дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист.
Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту
почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не
черствiє душею. “Хай стелиться вам доля рушниками!” – кажуть, бажаючи
людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
