Ув’язнена лiрика поетiв Харкiвщини
Воно жило i в боротьбi,
I в муках рабського терпiння,
Та не зневiрилось в собi –
Моє трагiчне поколiння.
/ I. Гнатюк /
Донедавна ми бiльше говорили про великий талант великих творцiв –
письменникiв-класикiв української лiтератури, про їхнє життя – боротьбу
за краще майбутнє для народу України.
А зараз нам вiдкрилась ще одна надзвичайно трагiчна i водночас героїчна
сторiнка в нашiй лiтературi. Ми можемо не ховаючись прочитати поетичнi
рядки сучасних поетiв, справжнiх лицарiв духу, якi зазнали
переслiдувань, морального терору й полiтичних репресiй у роки
комунiстично-кагебiстської сваволi. Їх немало i вiдомих, i маловiдомих.
Ми ж подiлимося враженнями вiд читання лiричних творiв ув’язнених поетiв
Харкiвщини. Ось цi iмена: Василь Iванович Боровий, Володимир Пасiчник,
Вiталiй Полiщук, Володимир Свiдзiнський, Iван Свiтличний, Микола
Шатилов. Вони були тими i серед тих, хто був вигнаний за правду, тими,
кого ганьбили, гнали i облудно на них наговорювали всяке лихе слово.
Вони ж знали, що без самозречення i жертовностi не зберегти нi власну
душу, нi душу свого народу. I йшли до кiнця.
I тепер, коли ми потроху пiдводимось з колiн, не забуваймо про те, що
нам у цьому передували вони, що на початку нашого простування до свободи
було їхнє слово.
Василь Боровий. Заарештований i засуджений 1947 року за антирадянську
агiтацiю i пропаганду. Десятирiчне ув’язнення вiдбував у конц-таборах
Нориллага. Перечитавши збiрки поезiй “Березнева земля”, “Розмова з
флейтою”, “Жито-життя”, “Зелений парус лiта”, “Багряне сонце землi”,
переконуємось, що людина ця мала сталевий характер i нерви, невимовної
сили дух i чiтко визначене своє призначення в життi:
Залiзом виривали мiй язик,
Палили моє тiло на кострищi…
Я – вольностi тисячолiтнiй крик,
Дух непокори, людства думи вiщi.
Як землетрус, я рву колючий дрiт,
Як промiнь, вириваюсь я крiзь грати…
Я – творча мiць, яка будує свiт,
Хоч кожну нiч мене вели вмирати.
Ще одне iм’я – Володимир Пасiчник. 1946 року разом iз батьками i двома
малими сестрами був вивезений до Сибiру. 1964 року закiнчив фiлологiчний
факультет Харкiвського держунiверситету, але не був допущений до захисту
диплома з полiтичних мотивiв: “За прояви ворожої
буржуазно-нацiоналiстичної iдеологiї”. Приводом послужила рукописна
збiрка його поезiй, що потрапила до рук КДБ. Вражає його iмпульсна
кантата “Вона”. Терзається думка в тенетах, нiяк не вирветься почуття на
волю:
Як нам вузько,
Так, як в’язням,
В Березi Картузькiй,
Але вижив таки Гаврилюк,
I ми не загинем вiд мук!
Iм’я Свiдзiнського теж пов’язане з Харковом, проживав у нашому мiстi з
1925 року. Тут вийшли збiрки поезiй “Вересень” i “Поезiї”. Вiн поет
незвичайної сили, мiг би сказати, як i Шопен: “Моє королiвство –
невелике, але я в ньому король!” Володимир Свiдзiнський загинув пiд час
вiйни, але причина смертi прикрита димовою завiсою, яку тiльки зараз
вiдкривають i ми дiзнаємося, що заарештований вiн був у Харковi 1941
року i згорiв у сараї в одному селi пiд Куп’янськом – таку страту
влаштував НКВД заарештованим харкiв’янам. Прозорливiсть поета вражаюча,
ще у збiрцi “Вересень” вiн пророчо сказав: “В полум’ї був спервовiку i в
полум’я знову вернуся…”
ки 20-х рокiв Клим Полiщук i Валерiян Полiщук. А за ними – i їх молодий
спадкоємець, наш сучасник – харкiв’янин поет Вiталiй Полi-щук. Його
збiрку “Розбуджена тиша” щиро вiтали i схвалювали у хрущовську вiдлигу
В. Мисик та I. Муратов. Але небо стало захмарювати ся. У руках
ненависникiв українського слова знову заблискала така надiйна зброя
проти всього живого, як “нацiоналiзм”, “iнакомислiє”. Кажуть, на
скрижалях пророка Моїсея, якi вiн винiс iз гори Сiнаю, бракувало
одинадцятої заповiдi, а саме – “Не бiйся!” Молодий поет був не з
полохливих, але наступаюча атмосфера його засмутила; сам подався на
острови самотностi. Але ж вiн, поет, як кажуть, вiд Бога, вiн опанував
вiльний вiрш, верлiбр. Зумiв навантажити змiстом кожен рядок, кожне
слово, переконуючи нас, читачiв, яка гарна i ця вiршована форма, коли в
нiй живе Поезiя:
На Iвана Купала
Мене мати
Купала.
Водою святою,
Святою водою
Iз криницi обмивала.
Люди,
Я на сторожi
Чистих криниць.
Святих криниць
Ваших сердець.
Iван Олексiйович Свiтличний належав до “шiстдесятникiв”, навколо нього
гуртувалися молодi поети, прозаїки. 1965 року заарештований разом iз
групою творчої iнтелiгенцiї – О. Заливахою, М. та Б. Горинями, М.
Косовим. Через вiсiм мiсяцiв був звiльнений. Та ж збiльшувалися
брежнєвськi приморозки, у сiчнi 1972 року по всiй Українi пройшли масовi
арешти, серед заарештованих був i Свiтличний. Вирок – 7 рокiв таборiв
суворого режиму, 5 рокiв заслання. Але це не зупинило творчого лету
митця. Багато перекладав, працював над словником синонiмiв, писав
оригiнальнi поезiї. Особливо захоплюють збiрки “Гратованi сонети” та
“Серце для куль i для рим”:
Я – випадок. Я iз закону випав
I впав у винятковiсть, як у сон,
Але не любить випадкiв закон…
Пошматувало життя-долю i у Миколи Шатилова. Довелося поплатитися
звiльненням iз посади редактора критичного вiддiлу в журналi “Прапор”
(“Березiль”) за саму лише згадку про українських полiтв’язнiв. Арешт:
засуджений як кримiнальний злочинець. Пiсля звiльнення змiнив безлiч
професiй. Зараз – власний кореспондент журналу “Визвольний шлях” у
Празi. Та не зачерствiла душа поета, його поезiя з переливами, то нiжна,
мрiйлива, лiрична, то рiзка, нестримна, болюча:
У провулках жорстокого мiста,
де живеш ти менi на бiду,
Як останню перлинку з намиста,
вже нiколи тебе не знайду.
Посумую, а може, поплачу,
любих коней вiвсом пригощу,
а побачень гiрких не пробачу
i щасливих прощань не прощу.
Цi поети дають нам вiру, надiю, любов. Вони давали нам уявлення про
свободу i тепер вчать нас бути вiльними. Вони вчать нас любовi, бо таку
самовiдданiсть у творчостi i рiшучостi у вчинках, таку жертовнiсть, вiру
i вiрнiсть, таку стiйкiсть у сподiваннях на кращу долю свого народу i
всього людства могли утвердити тiльки справжнi дiти своєї матерi
України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter