Роздуми про Iвана Нечуя-Левицького. Самотнiсть i творчiсть
Розглядаю зображення письменника на фото рiзних рокiв i звертаю увагу на
одну деталь: вiн нiде, навiть на юнацьких фото, не зображений
усмiхненим. А його герої смiються. I читач, перечитуючи його твори, теж
смiється. Ось як буває… Пригадується ще один сумний факт його
бiографiї: вiн помер старенькiм дiдусем у маленькiй кiмнатi, самотнiм i
нiкому не потрiбним. От що таке доля.
r
Тому що, напевне, кожен письменник (людина, яка вклала душу й серце у
свої твори, щоб достукатися, докричатися до своїх сучасникiв) потребує
поваги й пошанування не лише на рiвнi лiтературно-критичних статей, але
й дiєвої пiдтримки i поваги. У цьому сенсi життя Iвана Семеновича
Нечуя-Левицького є показовим.
Пригадуються його описи пейзажiв з рiзних творiв, зокрема з “Кайдашевої
сiм’ї”. Яка чутлива, нiжна i вразлива душа ховалася за цим суворим i
неусмiхненим виразом обличчя! Як тонко й талановито вiн мiг помiчати
деталi в характерах своїх героїв! А вони ж такi рiзнi. Наприклад, образ
бунтiвливого i водночас шляхетного Миколи Джерi та дрiб’язкових i зовсiм
позбавлених благородства Лаврiна, Карпа чи старого Кайдаша. А такий
проникливий опис внутрiшнього свiту жiночих персонажiв, як Нимидора з
“Миколи Джерi” чи Мотря або Мелашка з “Кайдашевої сiм’ї”! Це ж такi
реальнi i такi несхожi мiж собою образи, але як умiло їх подав
письменник. Вiн жив серед своїх героїв, переживав усi складнi й тяжкi
подiї їхнього життя, а в своєму життi лишався самотнiм.
Та все ж, на мою думку, вiн обрав єдино правильний шлях спiлкування з
навколишнiм реальним свiтом на майбутнє – це спiлкування через свої
твори, через своїх героїв. I, мабуть, не переймався тим, як i коли
оцiнить його наступне поколiння, вiн просто виконував свою мiсiю: жив,
писав i творив для людей.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter