Проблема морального обов’язку у творi “I мертвим, i живим, i
ненародженим землякам моїм…” Тараса Шевченка
Безперечно, в Українi було багато видатних поетiв, але портрети саме
Тараса Шевченка часом висiли у хатах на мiсцi iкони. Вiн не тiльки
вийшов з народу, а душею лишався з ним завжди. Його цiнностi i
сподi-вання були саме народними, узятими з особистого нелегкого
життєвого досвiду. Кобзар вирiзнявся серед його пересiчних сучасникiв
тим, що вiн виявився здатним знаходити вiдповiдi на болючi питання i
подавати їх у високохудожнiй, але доступнiй для розумiння простих людей
формi. Серед його поетичного доробку багато творiв свiтоглядного плану.
Саме до таких творiв вiдноситься “I мертвим, i живим, i ненародже ним
землякам моїм…”, жанр якого сам автор визначав як “послання”. Це свого
роду вiдкритий лист до усiх небайдужих до долi власної землi українцiв.
Але про що саме у ньому йдеться?
Iснує думка, що головною темою твору “I мертвим, i живим…” є викриття
iдей лiбералiв. Сучасники самого Шевченка ще називали мiшенню критики
“ясновельможних” та “гетьманiв”.
Так, згаданi вище теми, звiсно, висвiтлювались тут, але навряд чи можна
зводити до них головну iдею цього твору. Невипадково навiть у назвi – “I
мертвим, i живим, i ненародженим…” – пiдкреслено, що Шевченко
звертається до всiх українцiв, а не лише до прихильникiв iдей
лiбералiзму, або “слов’янофiльства”. У самому текстi вiрша надто важко
роздiлити, кому адресовано заклик “Розкуйтеся, братайтеся”, а кому:
Умийтеся! образ божий
Багном не сквернiте.
Змiст вiрша-послання насправдi глибший за полемiку мiж полiтичними
течiями – Шевченко порушує тему морального обов’язку свiдомого
громадянина перед власним народом, пiдказуючи при цьому, де варто, а де
нi шукати шляхи побудови кращого життя. Тому багато висвiтлених у цьому
творi iдей лишаються актуальними й досi. То в чому ж, на думку Шевченка,
моральний обов’язок кожного українця?
Насамперед – не бути серед тих, що:
…Оглухли, не чують;
Кайданами мiняються,
Правдою торгують…
Саме до тих, що “не чують” звертається Шевченко iз проханням
схаменутися, поки що не пiзно. До тих, що забувають “Чиєю кров’ю ота
земля напоєна”, i бачать лише споживацьке: “Аби добра була для городу!”
А коли вже читач почує думки автора, йому пропонується бiльш розгорнуту
тему: що робити, щоб стало iнакше:
Полюбiте щирим серцем
Велику руїну…
Та навiть якщо людина любить свою країну, якщо розумiє її страждання i
вже здатна розлучитися з ярмом i пристати до боротьби, це ще не є
гарантiєю вiд помилок. Бажати змiн – не те саме, що усвiдомлю вати, якi
саме змiни потрiбнi. Шевченко застерiгає:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
I на небi, а не тiлько
На чужому полi.
В своїй хатi своя й правда,
I сила, i воля.
Справдi, неможливо досягти успiху в суспiльних перетвореннях, калькуючи
щось чуже без урахування власних нацiональних особливос тей –
вiдштовхуватися завжди треба вiн наявних реалiй. I вiд власної iсторiї,
яка дає не лише пiдстави пишатися славою предкiв, а й сумнi незабутнi
уроки, про якi треба нагадувати. Як щодо Польщi, яка “впала, та й вас
роздавила”. Якщо забувати уроки iсторiї, якщо бездумно боротися, може
вийти знову, що:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гiрше ляха свої
Дiти її розпинають.
Отже, вчитися треба на уроках власної iсторiї, знаючи i минуле, i
сучасне саме своєї країни.
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрiсть би була своя. –
нагадує Шевченко. Але його “так як треба” не зводиться лише до знання
свого традицiйного. Це значить:
Не дурiте самi себе,
Учiтесь, читайте,
I чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Саме таке розумiння морального обов’язку українцiв перед своєю державою
– любити Батькiвщину, бути небайдужим до долi народу, боротися за краще
майбутнє, шанувати пам’ять предкiв, але робити це розумно, учитися
iнколи й на чужому досвiдi, та не обожнювати його – є справедливим на
всi часи.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
