Людина – головний герой Олеся Гончара
Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашнiй фронтовик,
за плечима ще нема й тридцяти, опублiковано лише початок трилогiї
“Прапороносцi” – i раптом критика заговорила про нього як про зрiлого
художника. Для письменникiв його поколiння визначальною, випробувальною
в життi й творчостi смугою стала друга свiтова вiйна. Пройшовши курс її
“окопних унiверситетiв”, Гончар винiс звiдти сумнi враження про руйнiвнi
сили життя i з допомогою слова став стверджувати протилежне – “сильне,
поетичне, непокорене, бунтiвливе, незаплямоване, пiднесене, красиве,
творче в людинi”.
На рубежi 50-60-х рокiв у авторовому осмисленнi вiйни вирiзняється з
найбiльшою очевиднiстю мотив утвердження духовної стiйкостi людини в
умовах вiйни. В романi “Людина i зброя” не випадково центральнi постатi
– це вчорашнi студенти-iсторики, а одному з них – Богдановi
Колосовському – доводиться виявляти свiй стоїцизм не тiльки в
протистояннi фашистському оточенню, а й тоталiтарному режимовi, який
репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої
митi посягнути й на нього самого.
У романi оголюється ситуацiя, за якої людський iндивiд у
“цивiлiзованому” XX ст. опиняється в трагiчнiй самотностi. Єдине, що
утримує ще його “на рiвних” у цьому свiтi, це – любов. Поетизацiя любовi
в “Людинi i зброї” контрастує з воєнним божевiллям.
Тему згубного впливу зброї на людину О. Гончар пiдносить до вершин
трагедiйного звучання. Але є певна вiдмiннiсть i навiть полемiчнiсть у
трактуваннi цiєї теми українським письменником i деякими зарубiжними
майстрами, котрi так чи iнакше зверталися до неї, скажiмо, – Е.
Хемiнгуеєм (“Прощавай, зброє”), Е.-М. Ремарком (“Час жити i час
вмерти”), Г. Бьоллем (“Де ти був, Адаме?”). Якщо в згаданих майстрiв
тема поколiння, обпаленого чи то Першою чи Другою свiтовими вiйнами,
трактується як тема втраченого, загубленого поколiння, то провiдний
акцент О. Гончара – все-таки на незнищенностi людського в людинi, що
особливо всебiчно вiдтворено вже у романi “Циклон”.
Цей роман став своєрiдним продовженням “Людини i зброї”, образнi системи
в ньому мають широту асоцiацiй та глобальний характер – асоцiюються тут
не окремi деталi життя, а епохальнi його пласти (циклон як фашистське
нашестя i циклон як стихiя природи); той же принцип – в основi розкриття
психологiчної напруги в душах героїв: Богдан Колосовський i його
побратими-оточенцi, якi були “на самому сподi життя”, у фашистському
концтаборi, сьогоднi знiмають фiльм про той концтабiр й своє поколiння i
водночас ведуть боротьбу з природною стихiєю. В осмисленнi цих
випробувань О. Гончар вiдкриває незнищенне начало в людинi.
Не менш цiкаво розкривається ця якiсть i, так би мовити, у “мирнiй”
творчостi О. Гончара, де з плином часу прозаїк все бiльше заглиблюється
у сферу фiлософських, моральних й естетичних проблем, якi хвилюють
людство, де все ширшає поле для авторських роздумiв про саму сутнiсть
людини, її роль i мiсце у сучасному свiтi.
До незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, “схрещення”
найболючiших свiтових проблем “столиць на дорогах одного українського
села” вдається О. Гончар у романi “Тронка”. З яким моральним i духовним
багажем стоїть людина на порозi третього тисячолiття? Чи не розгубила
вона чогось украй важливого на нелегкiй дорозi? Яка доля у планети, що
починає задихатися вiд надпромислової потужностi та перебуває у
постiйному страху перед екологiчною чи ядерною загрозою? Де вони, тi
витоки гармонiї, що їх так нервово i так болiсно шукає сучасник?
Втiшатися слiд з того, що назавжди вiдiйшли у минуле лiта уповiльнених
швидкостей, чи доречнiше поставити питання так, як це робить головний
персонаж Заболотний: швидкостi, взятi самi по собi, – чи наближають вони
людину до щастя?
стиною людського буття i людської iсторiї в усiх її розтинах i вимiрах”
(П. Загребельний) характеризує роман “Твоя зоря”, що його з повними
пiдставами можна б назвати твором про шляхи i напрямки сучасної
цивiлiзацiї. Власне, спiвставляються тут двi цивiлiзацiї: нинiшня,
надiндустрiальна i, уповiльнена в швидкостях, кiнця 20-х – початку 30-х
рокiв, причому анiскiльки не на користь першiй. Водночас автор цiлком
свiдомий: скiльки не сумувати б за минулим, вороття до нього вже не
буде. Але… Хоч на хвилину затримайтеся у своєму поспiху, люди кiнця XX
столiття, дух переведiть, розгляньтеся навколо: вiдкинувши давнi
цiнностi, чи замiнили ви їх кращими, тривкiшими? Чи стали хоч на йоту
добрiшими та людянiшими? – нiби звертається до нас письменник. Гострота
змiсту “Твоєї зорi” – в послiдовному наголосi автора на можливих
катастрофах у людських душах i потребi у зв’язку з цим шукання нових
iдеалiв у життi. Головний герой “Твоєї зорi” Кирило Заболотний,
перебуваючи в якiйсь зарубiжнiй країнi з дипломатичною мiсiєю, вирушив у
дорогу, щоб подивитися сенсацiйне живописне полотно, на якому, за
повiдомленням преси, зображена “слов’янська мадонна”; художнiй смисл
цiєї дороги прочитується в романi як шлях до краси, до iстини.
Ностальгiя цього роману – не просто печаль за минулим, а печаль за
природними печатками життя. Не має права, не повинна людина спотворювати
власну природу, не може бути їй виправдання за стрiмке наростання у
свiтi руйнiвних сил.
Поставленi поряд, “Собор” i “Твоя зоря” складають своєрiдну дилогiю – як
ланки єдиного роздуму про призначення людини на землi. Є у романi
епiзод, в якому пiдлiток Лiда Дударевич вигукує: “Якi ви щасливi!..
Скiльки хороших людей зустрiчалося вам у життi… Ви жили на теплiй
планетi”. “А ти хiба нi? Ти вважаєш, що зараз похолоднiшало?” – запитує
Заболотний, але дiвча змовчало. Не вiдповiв Лiдi й Заболотний, однак
кiлькома сторiнками пiзнiше, роздумуючи над долею чи то канадського чи
американського юнака, вiн робить висновок: “Нещаснi дiти всепланетного
похолоднення”. Зрештою, узагальнює прозаїк, планета на всiх одна, i
кожен, хто живе на нiй, несе часточку вiдповiдальностi за дорогу в
майбутнє. Як каже про цю вiдповiдальнiсть Заболотний, “є вчинки, котрi
сьогоднi мають сприйматися як колективний грiх людства, тiльки так! I
кожен з нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися
думкою, що ти – вартовий планети, вiдповiдаєш на нiй за всiх i за все”.
Простежуючи, як письменник розробляє у своїй творчостi тему збереження i
нагромадження у свiтi енергiї гуманностi та доброти, необхiдно водночас
пiдкреслити: той загальнолюдський вiдгук, що його здатна виклика ти
Гончарева проза, має своєю першопричиною глибоке нацiональне вкорiнення
його слова. Усi найкращi, наймилiшi барви i тони рiдної України бринять
у його словi, повсякчас звучить тут симфонiя нацiональної iсторiї,
гордiсть за приналежнiсть до свого талановитого i працьовитого народу
сповнює найсвiтлiших героїв письменника.
Але сам О. Гончар стверджує, що його основне завдання – вiдкривати в
людських душах “джерела свiтлi i здоровi”, хiба ж не сам вiн зiзнається,
що надає перевагу зображенню людей “зi свiтлом у душi”, хiба не сам
означає власний спосiб письма як “поетичний” чи “критичний” реалiзм?
Так, далебi, воно i є: О. Гончар є одним з найсвiтлоноснiших художникiв
сучасної доби, котрий повсякчас нагадує: “Мистецтво та лiтература
покликанi стояти на вартi духовностi людини, берегти й у вiк НТР
поетичний початок життя, первiсний вогонь краси”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
