Лiричний герой збiрки поезiй Павла Тичини “Сонячнi кларнети”
Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своїми дарами. Не
поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина
сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався
з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом
поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi
України спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала
гордiстю української лiтератури. У її iсторiї постать спiвця “Сонячних
кларнетiв” не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтової гармонiї й
дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування.
Коли я читав поезiї “Сонячних кларнетiв”, то вiдчував, що зi мною
розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi
свої чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював
своїм викриттям сутi природи, навчав її розумiти i любити. Вiн наче
запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований
рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiї природи i людини,
iнтелекту й духовностi, почуття й обов’язку, нацiонального i
загальнолюдського, землi i космосу:
Блакить мою душу обвiяла.
Душа моя сонця намрiяла,
Душа причастилася кротостi трав –
Добридень! – я Богу сказав!
`
крити таємницю щастя своїм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у
свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте!
Зачарований спостерiгач i замислений мрiйник, герой першої збiрки Павла
Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким
засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi
картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна
створити таку красу:
Йду в простори я, чумний, тривожний
(Гасне день, облiтає, мов мак).
В моїм серцi i бурi, i грози,
Й рокотання – ридання бандур.
I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось
очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними
рядками:
Буде бiй
Вогневий!
Смiх буде, плач буде…
Перламутровий…
Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч
найголовнiшою ознакою свiтлої поезiї “Сонячних кларнетiв” є тонке
спостереження навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це
книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу
лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiї
Українi, але його вразлива душа не могла змиритися з її жахами. Вiн
сумно зазначає: “Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю”, але тiльки
безмежною любов’ю сповненi його почуття:
I цiй країнi вмерти? –
Де вiн родився вдруге, –
Яку любив до смертi?
Мiй друг, герой “Сонячних кларнетiв”, пробудив у моєму серцi незнанi
ранiш хвилюючi i прекраснi почуття до навколишнього буття. I я так
вдячний йому за це!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter