“Крик болю i туги за рiдною Україною” у поезiї Павла Грабовського
Сутнiсть лiрики талановитого українського поета Павла Грабовського,
iм’ям якого пишається наша вiтчизняна лiтература, Iван Франко влучно
передав словами: “Крик болю i туги за рiдною Україною”. I, дiйсно, коли
читаєш щирi рядки, сповненi сердечного запалу, поєднаного з невимовним
сумом, зримо вiдчуваєш муки поета-патрiота, вiдiрваного на довгi
десятирiччя вiд рiдної землi, її культури, позбавленого можливостi
працювати на нацiональнiй нивi.
…Останнiм часом в сучасному сьогоденнi ми часто застосовуємо це горде
слово “патрiот”, використовуючи його у запальних промовах й гаслах. Та
чи розумiємо ми його так само глибоко, вiдверто, iз загостреним почуттям
вiдповiдальностi, як розумiв справжнiй патрiотизм Павло Арсенович? Чи
кожний iз сучасних “патрiотiв” може сердечно заявити, що служiння справi
рiдного народу є його настановчим життєвим кредо? На жаль, мабуть,
далеко не кожний.
Ось чому Павло Грабовський, який iз тридцяти восьми рокiв життя двадцять
провiв у засланнях за свої патрiотичнi переконання, розкриває сучасним
українцям незбагнену для багатьох рiч: якщо у людини є батькiвщина,
рiдна земля, – це вже неабияке щастя! Втрата її – велике горе, що
дорiвнює смертi. У вiршi “Рiдний край” поет говорить:
Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує, –
Втiк би зараз вiдцiля…
А не вспiвши край свiй кинуть,
Туга зараз забере;
Спогадання роєм линуть,
Забувається все зле.
Читаючи цi рядки, я чомусь пригадала цикл нарисiв – листiв сучасного
харкiв’янина – емiгранта iз Канади, якi є нiби iлюстрацiєю до наведеного
уривка.
th
%
ького визначили i пафос його творчостi. У пристрасному заклику “Уперед
за край рiдний та волю”, яким починається вiрш “Уперед” виражено
найзаповiтнiшi бажання поета. Тут органiчно поєдналися його любов до
України з прагненням побачити її народ звiльненим вiд важкого ярма, що
отруювало життя знедоленої людини:
Щоб Русь порiзнена устала
З-пiд вiковiчного ярма
I квiтом повним розцвiтала
У згодi з ближнiми всiма!
(“До Русi – України”)
У поезiях збiрки “Пролiсок”(1894) вилилася туга за рiдним краєм, за
близькими людьми, за тiєю громадською працею, якiй поет вiддав увесь
свiй юнацький запал. Власне, саме з цiєї збiрки патрiотична тема стала
провiдною у творчостi Грабовського i реалiзувалася у багатьох творах,
джерелами яких були згадки про батькiвщину, розмови з ув’язненими
українцями, книжки про Україну, її iсторiю.
Поет подає символiчний образ рiдної України, називаючи її “серце-нене”
(“До України”), закликає всiх зiбратися “докупи” пiд єдиним гаслом:
“Шлях любовi та освiти нас навiки поєдна!”(“До українцiв”).
Все, що стосувалось України, турбувало серце митця; велику увагу вiн
придiляв єднанню й самобутностi української нацiї. Щоб зберегти себе як
народ, зазначав Грабовський, українцi мають “дорости до загально
освiтнього рiвня” (“Лист до молодi української”), а це можливо тiльки за
збереження й розвитку питомих нацiональних традицiй.
Поетичний образ України постає з рядкiв творiв з ностальгiйним мотивом
(“Україна приснилась менi”, “Сон”, “Далеко”). Картини чарiвної
українською природи, побуту протиставленi суворiй сибiрськiй реальностi,
пiдкреслюють глибоку тугу поета-патрiота за рiдною землею.
Я вважаю, що в наш час патрiотичних гасел доречно частiше звертатися до
поезiй Грабовського, якому є що сказати нам.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter