Художнє осмислення загальнолюдських цiнностей у романi Iвана Багряного
“Тигролови”
Народу мiй! Нездужий краю мiй!
Коли позбудешся тавра столiть неволi?
Я чую спiв… Я чую спiв рабiв…
Я чую, як пiд гамiр тисяч молоткiв
У риштуваннi весь, спинаєшся до сонця!
/ I. Багряний /
Тiльки той, хто не байдужий; тiльки той, хто ладен на весь свiт кричати
про нечуване лихо, що навалилося на Україну, може стати поруч iз Iваном
Багряним. Цю думку пiдтверджує Ю. Шерех (Шевельов): “Багряний – людина,
чиє життя i творчiсть, – одне уперте й героїчне, велике нi: нi –
русифiкацiї, нi – цензурi, нi – безправ’ю, нi – нелюдяностi i тисячi
менших нi, пронесенi й ствердженi крiзь тортури й фронти, крiзь подвиг
працi й працю подвигу”. Тiльки самовiдданий, до кiнця вiрний своєму
письменницькому обов’язку, тiльки такий творець мiг за 14днiв написати
вражаючий пригодницький роман “Тигролови” (перша назва “Звiролови”). На
лiтературному конкурсi у Львовi роздiлив перше мiсце з повiстю Т.
Осьмачки “Старший боярин”.
для людини-втiкача небезпека вiд людей найменша, поки там не з’явився
майор-людолов. Медвин – це символ системи, що несе зло, порушує
споконвiчнi моральнi закони тайги, руйнує усталенi норми людського
спiвiснування. Та справедлива куля Григорiя вкорочує життя
енкаведистовi-людолову, цей його вчинок – розплата за несправедливе
ув’язнення як “страшного державного злочинця”. Григорiй не бачить за
собою будь-якого злочину. Потрапивши у сiм’ю Сiркiв, яка прийняла його
як рiдного сина, юнак, коли отямився вiд марення, з усiєю прямотою
говорить “…що б не подумали, як би ви не думали, я хочу лише
сказати… що я чесна людина”. Головний герой твору Григорiй
Многогрiшний – сильна i мужня особистiсть, життєве кредо якої – “Лiпше
вмирати бiжучи, нiж жити гниючи”. Його втеча – це виклик усiй системi,
яка намагалася перетворити людину на безсловесного, розтоптаного й
знищеного морально й фiзично раба. Письменник послiдовно стверджує
думку, що за будь-яких обставин людина повинна залишатись людиною,
вiрити в себе, у перемогу добра над злом.
Як i Григорiй, Сiрки – гордого, козацького роду, працьовитi, ви-тривалi,
смiливi, чеснi. Їхня любов до Вiтчизни не галаслива, не показна,
захована глибоко в серцi. У пошуках кращого життя доля закинула їх аж у
Приамур’я, вони знайшли тут другу нову Україну, щасливiшу. Але сум за
рiдним краєм не покидав переселенцiв. Синьоволошкову, дзвiнкоголосу,
чебрецеву навiки зберегли вони у своєму серцi. Тому i традицiї, i
звичаї, i обряди, i пiснi рiдного краю зберегли українцi. Для них любити
Україну, землю своїх батькiв, – як дихати, а дихати має право кожна
людина. А тому Сiрко говорить хворому Григорiєвi: “Ти тут вдома.
Зрозумiв?”
Але ж сталiнська система поставила собi за мету знищити людське в
людинi, посягнула на найсвятiше – на її життя . Два полярнi експреси
нестримно наближаються один до одного. В одному – смертники, сотнi
невинно засуджених людей. А у iншому – їде “цвiт робiтничо -селянської
iмперiї”. Вони однаково сприймають тигрiв, омулiв, женьшень, i сiрi
шеренги каторжникiв. Та ось перед нами з’являється ще один експрес, який
“возiт дрова i лєс”. Цей ешелон, з гiркою iронiєю зауважує автор, є
втiленням “заключiтельной фази построєнiя соцiалiзма в адной стране”.
Обманутi контрактовики й завербованi, розкурку ленi й “шкiдники” – кожен
тлiє серцем за свою гiрку долю: “Уся! Уся Вiтчизна ось так – на колесах
позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в коростi, в брудi…
розпачi! Голодна!.. безвихiдна!.. безперспективна!..” На зупинцi цей
ешелон зустрiчається ще з двома етапами – божевiльний час переселення.
Проте “смiливi завжди мають щастя”, як Григорiй Многогрiшний, що не
скорився жахливим обставинам, а “стрибнув у певну смерть, але не
здався”.
Саме з цим героєм I. Багряний пов’язує свої погляди на майбутнє України.
Україна повинна стати вiльною, незалежною державою, повинна вiдродитися
до нового життя – так думав письменник, коли писав роман. I його надiї,
мрiї здiйснюються зараз.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
