Реферат на тему:
Світовий валютний ринок
Знову звернемося до “Oxford Paperback Encyclopedia” (1998 р., с. 251),
щоб дізнатися, як англомовні фахівці розуміють поняття “капітал”:
“Товари, призначені не для споживання, роль яких у виробничому процесі
полягає у поданні допомоги у виробництві інших товарів і послуг.
Продукування капіталу передбачає відмову від споживання, отже є
нагромадженням, бо ресурси використовуються для виробництва капітальних
товарів (capital goods), а не споживчих товарів (consumer goods).
Капітал звичайно поділяють на основний капітал (fixed capital) і
оборотний капітал (working capital). Основний капітал, такий як споруди
та машини (buildings and machinery), існує довше, ніж виробничий процес.
Оборотний капітал або запаси (inventories) включає проміжні товари
(intermediate goods), що використовуються у виробничому процесі.
Збільшення нагромадження капіталу (stock of capital) у будь-якому
періоді називається інвестуванням. Кваліфіковану робочу силу (skilled
labour) часто називають людським капіталом (human capital). Валові
інвестиції (gross investment) за вирахуванням амортизації (depreciation)
є чистими інвестиціями. У побутовому вживанні термін “капітал” може
також застосовуватися до особистого багатства або грошей (personal
wealth or money)”.
Отже, капітал є дуже широким поняттям.
Глобалізація фінансової системи охоплює інтернаціоналізацію внутрішніх
валют (domestic currency), банківської справи та ринку капіталу. Ринок,
на якому резиденти різних країн здійснюють торгівлю активами,
називається міжнародним ринком капіталу. Цю назву не слід вважати
остаточною, оскільки цей ринок фактично не є якимось єдиним ринком.
Насправді це ряд тісно взаємопов’язаних ринків, де торгівля активами
відбувається у міжнародному масштабі.
Важливою складовою міжнародного ринку капіталу є міжнародна торгівля
валютою, яку здійснюють комерційні банки, корпорації, небанківські
фінансові установи, центральні банки та інші державні органи. Зазначені
юридичні особи є також суб’єктами міжнародного ринку капіталу, який діє
у мережі світових фінансових центрів.
Отже, міжнародний валютний ринок можна розглядати як складову
міжнародного ринку капіталу. Валютний ринок є системою міжнародних
організаційних і економічних відносин, пов’язаних з купівлею-продажем
іноземних валют і платіжних документів, зафіксованих в іноземних
валютах. Вирізняють чотири групи суб’єктів цього ринку:
• державні установи (чільне місце серед них посідають центральні банки
і казначейства відповідних країн);
• юридичні та фізичні особи різної державної належності, що займаються
міжнародним бізнесом;
• комерційні банківські установи, що обслуговують зовнішньоекономічну
діяльність;
• валютні біржі, а також валютні департаменти фондових і товарних бірж.
На міжнародному валютному ринку провідну роль відіграють великі
транснаціональні банки. Вони мають розгалужену мережу філіалів, широко
застосовують у своїй діяльності новітні комунікаційні технології.
Використовуючи комп’ютерні, телексні, телефонні засоби зв’язку, учасники
валютного ринку мають можливість працювати у режимі реального часу.
Сучасні комунікаційні технології дають змогу переказувати кошти у
будь-яке місце планети впродовж кількох хвилин. Центральні банки країн
та інші державні органи вдаються до валютних інтервенцій, позичання
коштів за кордоном.
На світовому ринку капіталів велике значення мають також комерційні
банки. Зобов’язання банків складаються переважно з депозитів, що мають
різні терміни. Активами є передусім позики корпораціям і державам,
міжбанківські депозити та облігації. Транснаціональні банки беруть
участь і в інших операціях з активами.
Транснаціональні корпорації залучають іноземні джерела капіталу для
фінансування своїх інвестицій, продаючи пакети своїх акцій або беручи
кошти в борг.
Суб’єктами світового ринку капіталу є небанківські фінансові організації
(страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди тощо).
Валютні ринки у територіальному аспекті тяжіють до великих валютних і
валютно-біржових центрів. У ряді країн здійснюється між-банківська
торгівля валютою, а також діють спеціальні валютні біржі. Встановлений
на них курс валют має назву офіційного валютного курсу.
Найбільшим світовим центром торгівлі валютою вважається Нью-Йорк. За
іншою інформацією, найбільшими світовими валютними ринками є
Лондонський, частка якого в обороті іноземних валют у середині 90-х
років становила ЗО %, за ним ідуть Нью-Йорк-ський (16 %), Токійський (10
%) і Сінгапурський (близько 7 %). До ряду великих фінансових центрів США
також можна зарахувати Бостон, Чикаго, Сан-Франциско і Новий Орлеан. У
США відсутні валютні біржі, на яких щодня встановлювалися б офіційні
котирування валют. Валютою торгують лише на міжбанківському валютному
ринку, на ньому формується середній курс, який є основою для курсів
продавця і покупця для клієнтів банків. Валютні біржі відсутні також у
Швейцарії та Великобританії, у Франції та Австрії є по одній валютній
біржі, а в Італії та ФРН — по кілька.
На думку фахівців, відсутність валютних бірж практично не впливає на
обсяги валютних операцій, оскільки фактичні валютні курси коливаються
навколо офіційних курсів валют.
Валютні біржі (від середньолат. bursa — гаманець) з’явилися у XV-XVI ст.
в італійських містах-державах Венеції, Генуї, Флоренції, а також у
Голландії, Англії. У дореволюційній Росії валютно-фінансова біржа діяла
з 70-х років XIX ст. і торгувала іноземною валютою та цінними паперами.
Окрім Лондонського валютного ринку центрами європейського валютного
ринку вважаються також Франкфурт-на-Майні, Париж і Цюріх. Центрами
американського валютного ринку є Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес,
Монреаль, азіатського — Токіо, Гонконг, Сінгапур і Бахрейн. Наприкінці
1980-х років одноденний оборот іноземної валюти на міжнародних валютних
ринках становив близько 600млрддол.,ав2001р. — 1,4трлндол.,тобто,
показник зріс більш ніж удвічі. Щоденний оборот трьох найбільших
валютних центрів світу — Нью-Йорка, Лондона і Токіо нині становить 1,5
трлн дол. Річний обсяг торгівлі валютою на світових ринках
досягає
250 трлн дол. Звернімо увагу на ту обставину, що зазначені найбільші
валютні центри розміщені у різних годинних поясах. Це означає, що
світовий валютний ринок функціонує цілодобово.
Встановленням контактів між покупцями і продавцями валюти займаються
брокерські контори. Володіючи інформацією, вони надають консультативні
послуги та складають прогнозні оцінки. У валютних операціях задіяні і
“міняйли” з чорного ринку.
Міжнародні ринки валют (international currency markets) виникли у
зв’язку із запровадженням у 1973 р. плаваючих валютних обмінних курсів
(floating exchange rates) і зростанням приватної міжнародної ліквідності
(private international liquidity), переважно у формі евровалют. Зокрема,
виникнення евровалют можна трактувати як реакцію на послаблення позицій
долара США. Фахівці вважають евровалюта результатом поглиблення
інтеграції світової економіки, що відображає посилення
інтернаціоналізації виробничого і фінансового капіталу (productive and
financial capital). Появу евровалют зумовило і загострення конкуренції
між фінансовими установами, передусім комерційними банками.
Євровалюта — це банківські депозити, що не підлягають внутрішньому
банківському законодавству (are not subject to domestic banking
legislation). Як правило, такі депозити зберігаються у зарубіжних
країнах, які є “офшорними” щодо країн, де відповідна валюта є законним
засобом платежу (legal tender). Ринок евровалют виявився досить
привабливим, оскільки позичальникам (borrowers) позики надаються за
скороченими бюрократичними процедурами. Позики в евровалютах надаються
під вищі проценти порівняно з процентами на внутрішню валюту.
У період свого виникнення евровалюта були передусім доларами США,
депозитованими в Європі. Згодом до американського долара додалися
німецька марка та японська єна. Ринок евровалют часто називають ринком
євродоларів. Це неправильно, оскільки на ньому був присутній не лише
долар США. Не досить точною є і назва “евровалюта” з огляду на те, що
половина цих валют зосереджувалася не в Європі, а далеко за її межами —
на Багамах, у Панамі, Сінгапурі та Бахрейні. Найбільшим європейським
центром евровалют є Лондон.
Появі евровалют сприяло і запровадження у 1963 р. президентом США Дж.
Кеннеді контролю над вивозом капіталу, який тривав до 1973 р. Оскільки
стало важко одержати кредити у США, то позичальники звернули свої
погляди на Європу. Основними позичальниками були саме американські
транснаціональні корпорації, яким капітал був потрібен для закордонної
експансії. У 1971 р. США почали фінансувати свій бюджетний дефіцит своєю
ж валютою, і обсяг ринку евровалют, що становив 2 млрд дол. у 1960 p.,
досягнув 735 млрд дол. у 1980 p. Тобто світ був перенасичений доларами,
що спричинило глобальну інфляцію. Втім, основним чинником зростання
ринку евровалют слід вважати нафтові кризи 1970-х років, коли валютні
надходження країн-членів ОПЕК — так звані нафто долари — потекли до
основних банків Європи.
Отже, ринок евровалют — це незалежний оптовий ринок, де оперують
великими сумами. Цей ринок перебуває поза юрисдикцією держав, є джерелом
порівняно дешевого кредиту для позичальника і водночас високого прибутку
для позикодавця.
Євровалюти — це своєрідні бездомні валюти, оскільки не підлягають
регламентації з боку країн-емітентів відповідних валют. Основним
джерелом євродоларів є держави, юридичні та фізичні особи, офіційні
резерви центральних банків, транснаціональні корпорації, що мають
готівку у кількості, яка перевищує поточні потреби.
Ринку євродоларів властива висока оперативність. Він складається з
кількох сотень банків-посередників.
Важливим інструментом світового валютного ринку є Співтовариство
всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ), створене у
1973 р. 239 банками з 15 країн. Нині у діяльності цього співтовариства
беруть участь понад 3 тис. банків з багатьох країн світу. Міжнародні
центри електронних розрахунків цієї системи розміщені у Нідерландах,
Бельгії та США. У березні 1993 р. Україна стала 92-ю державою, що
належить до системи СВІФТ.
Далі розглянемо світові ринки золота. Цей дорогоцінний метал надходить
на ринок у вигляді стандартних зливків (вагою 12,5 кг, проба щонайменше
995; кілька кілограмів, проба 900-916,6; малі зливки вагою 990-1005 г).
Об’єктами операцій є також золоті монети старого і сучасного карбування.
У світі налічується понад 50 центрів торгівлі золотом у Європі, Америці,
Азії та Африці. Провідними центрами вважаються Лондон і Цюріх.
Залежно від правового режиму, який надає держава, ринки золота
поділяються на такі:
• світові (Лондон, Нью-Йорк, Цюріх, Гонконг, Дубай);
• внутрішні вільні (Париж, Мілан, Стамбул, Ріо-де-Жанейро);
• місцеві контрольовані (Афіни, Каїр);
• чорні (Бомбей та ін.).
Протягом 1961-1968 pp. у світі існував “Золотий пул” — Міжнародне
об’єднання центральних банків Великобританії, ФРН, Франції, Італії,
Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і Федерального резервного банку
Нью-Йорка. Його мета полягала у спробі стабілізувати ціну золота на
лондонському ринку золота на рівні, близькому до офіційної ціни,
регулюючи через Банк Англії купівлю-продаж золота за допомогою державних
золотих запасів. “Золотий пул” замінили аукціони золота, що періодично
проводили Міжнародний валютний фонд (МВФ), а також уряди США, Індії та
інших країн.
Наприкінці 90-х років МВФ і центральні банки ряду країн розпочали продаж
своїх золотих запасів, що можна розглядати як певну зміну менталітету —
гарантом стабільності національних валют стали вважати не золото, а
стабільність економіки. Проте золото продовжувало відігравати роль
валютного резерву.
Золото має подвійний статус. Воно водночас є стратегічним сировинним
товаром і резервно-фінансовим активом. Така подвійність впливає на
діяльність світових ринків золота.
Централізовані світові запаси монетарного золота наприкінці XX ст.
становили 35 тис. т. Фахівці вважають, що насправді його у світі більше,
оскільки існують секретні фонди. Золото розміщено у центральних банках,
казначействах і спеціальних фондах. Великим власником золота є МВФ. До
ряду найбільших у світі власників золота належать США, ФРН, Швейцарія,
Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди. На промислово розвинені країни
припадає понад 80 % централізованих запасів цього металу.
Щороку на планеті видобувають 1350 т золота. Найбільший його продуцент —
Південно-Африканська Республіка (понад 20 % світового видобутку).
Великим видобувачем золота був Радянський Союз. Протягом останнього
періоду свого існування він продав за
кордон колосальну кількість золота (у 1989 р. — 245,5 т; у 1990 р. —
474,6 т). Великими продуцентами золота нині є також США та Австралія.
На світові ринки золото потрапляє за допомогою посередників (дилерів).
Золоті дилери є фінансовою елітою світу. Фірм-дилерів небагато — лише
два десятки. На Лондонському ринку діють 5 дилерів. Найстаріша фірма
з’явилася ще у XVII ст., молодшій близько 150 років. Банкірський дім
Ротшильда є лідером серед дилерів.
На закінчення розмови про золото зазначимо, що воно залишається
високоліквідним резервним активом центральних банків провідних країн
світу, а також використовується для тезаврації (приватного нагромадження
золота як скарбу) і в промислово-побутових цілях).
Список використаної та рекомендованої літератури
Бураковсъкий І. Теорія міжнародної торгівлі. – – К.: Основи, 2000.
Герчикова И. Н. Международное коммерческое дело. Практикум. — М.: ЮНИТИ,
1999.
Грис Т., Леусский А., Лозовская Е. Мировая экономика / Под общ. ред. Л.
С. Тарасовича. — СПб.: ПИТЕР, 2001.
Гуляев В. Г. Туристические перевозки (документы, правила, формуляры,
технология). — М.: Финансы и статистика, 1998.
Дахно І. І. Міжнародне економічне право. — К.: МАУП, 2000.
Дахно І. І. Міжнародне приватне право. — К.: МАУП, 2001.
Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О., Поручник А. М. Історія економічних
вчень. — К., 1999.
Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002.
Международные экономические отношения / Под ред. В. Рыбалкина. — М.,
1997.
Світова економіка: Підручник / А. С. Філіпченко, О. І. Рогач, О. І.
Шнирков та ін. — К.: Либідь, 2000.
Спиридонов И. А. Мировая экономика: Учеб. пособие. -М.:ИНФРА-М,
2001.
Тэор Т. Р. Мировая экономика: Пособие для подготовки к экзамену. — СПб.:
Питер, 2001.
Уваров В. Д., Борисов К. Г. Международные туристические организации:
Справочник. — М.: Междунар. отношения, 1990.
Фомичев В. И. Международная торговля. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.:
ИНФРА-М, 2000.
Business Guide the Uruguay Round. — Geneva.: ITC/CS, 1995.
Goodall B. The Penguin Dictionary of Human Geography. — London: Penguin
Group, 1997.
Oxford Dictionary for the Business World. — Oxford: Oxford University
Press, 1993.
Oxford Paperback Encyclopedia. – – Oxford: Oxford University Press,
1998.
Stutz Frederic P.; de Souza Antony R. The World Economy. Resources,
Location, Trade and Development. — Upper Saddle River, New Jersey:
Prentice Hall, 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
