Українська академічна соціологія кінця ХІХ – початку ХХ ст. (реферат)

Українська академічна соціологія кінця ХІХ – початку ХХ ст.

1. Початки українського позитивізму.

2. Соціологічні пошуки “громадівців”, науковий доробок “Женевського”
гуртка.

3. Фігура М.Драгоманова у вітчизняній соціології.

4. Соціологічні пошуки І.Франка, М.Туган-Барановського,
Б.Кістяківського, М.С.Грушевського.

1. До ранніх вітчизняних власне соціологічних штудій сучасні дослідники
відносять роботи численних українських науковців-гуманітаріїв і
правознавців 60-70 років ХІХ ст. Така їх ідентифікація пояснюється тим,
що, по-перше, це цілком правомірно з позицій історичного періоду і,
по-друге, у своїх працях широке коло цих дослідників зосереджувалося
саме на розгляді суспільства, висуваючи ідеї щодо його закономірностей і
структури. Це якісно відрізняє їх від попередників, які до такого
предмету переходили через історіо-, та етнографічні пошуки.

Поява і поширення перших вітчизняних соціологічних робіт в Україні
обумовлена впливом молодої європейської соціології, у якій тоді
домінував напрямок позитивізму (марксистська соціальна теорія лише
починала віднаходити своїх прихильників).

Зрозуміло, що ці загальноєвропейські (і світові) тенденції вплинули на
широке коло українських науковців, які прагнули асимілювати, а також
популяризувати їх на українських (і російсько-імперських) теренах. Це
цілком типово для тогочасної соціології, бо вона для більшості країн
була наукою новітньою – спочатку її тлумаченням опікувалися
науковці-історики, етнографи-філософи, економісти, психологи.

Розглянемо доробок ранніх вітчизняних соціологів докладніше.

До українських позитивістів того часу безперечно слід віднести видатного
вченого-соціолога, історика і педагога Олександра (Олександера)
Івановича Строніна (1826 – 1889 рр.), який, подібно до більшості
представників цього напрямку, прагнув емпірично дослідити і теоретично
сформулювати загальні соціологічні закони. У своїх працях (“История и
народ” – 1869 р., “История общественности” — 1886 р., інші) він загалом
демонстрував натуралістичний підхід до суспільних явищ, який виражався
наразі у механіцизмі — зазначимо, що це досить типово для представників
раннього позитивізму. Механістичне уявлення про суспільну будову
виразилося у О.Строніна зокрема у тому, що він наполягав, що оптимальною
будовою будь-якої суспільної системи (держави, сім’ї, громади тощо) є
пірамідальна. У верхівці піраміди має перебувати активна меншість
(„аристократія”), внизу – більшість („демократія”), посередині – шар
честолюбців („тимократія”). При цьому вчений висловлював думку, що
соціологічні закони у будь-якій соціальній організації подібні.

Крім цього, соціолог аналізував питання „соціальних патологій”,
прогресу, суспільного руху взагалі, оперуючи термінами, властивими
більше для фізики, механіки, геометрії – “центр ваги”, “трикутник”,
“рівновага і стійкість”, “коливання”, “падіння”.

Зазначимо також, що О.І. Стронін певний час перебував під арештом за
“распространение малороссийской пропаганды” (патріотична
громадсько-політична діяльність у полтавській філії організації
“Громада”). Був він і вчителем М.Драгоманова, на якого справляв великий
ідейний вплив.

Іншим відомим позитивістом є Володимир Вікторович Лесевич (1837 – 1905
рр.). Він опікувався загальнометодологічним визначенням соціологічної
науки у системі гуманітарного знання, її предмету, до якого дещо
абстрактно відносив суспільність взагалі – не тільки суто людську.

Також до поля його наукового інтересу входили проблеми прогресу,
соціологічні методи, до яких він відносив спостереження, накопичення
емпіричних даних та компарацію (співставлення). Щодо прогресу, то
В.Лесевич вважав, що він полягає у розвиткові людства взагалі, його русі
до ідеалу, під яким вбачав людяність. Дотримуючись просвітницьких і
контівських позицій, соціолог визначав принциповою умовою прогресу
розумову діяльність, що проходить у своєму розвої три щаблі –
теологічний, метафізичний і позитивний.

У свою чергу професор Київського університету Іван Васильович Лучинський
(1845 – 1918 рр.), історик, у рамках позитивізму прагнув розглянути
базову структуру суспільства і закони його розвитку, суму яких називав
предметом соціології. При цьому вчений наполягав, що соціологічні закони
повинні виводитися з даних історії та біології.

Так, зокрема, він сформулював закон поколінь, за яким попереднє
неодмінно впливає на наступне. Стосовно суспільної структури, то
І.Лучинський висловлював соціально-атомістичні погляди, вважаючи, що її
утворюють аґреґати, які при більшому наближенні походять з
індивідів-атомів, які у своїй активності виходять з мотивів
індивідуального характеру. Ці потяги (загалом, біологічні) професор
пропонував певною мірою переносити на соціальні закономірності,
тлумачити їх з точки зору активності суспільних атомів – так він
формулював біологічний закон. Зазначимо, що загалом така позиція може
бути справедливою для аналізу історично первинних форм суспільства.

Професор Ніжинського історико-філологічного інституту (працював також у
Московському, Новоросійському університетах), український позитивіст
Микола Якович Грот (1852 – 1899 рр.), приділяв загалом свою увагу
питанням прогресу і регресу, сутності соціології у системі наук. Активно
підтримуючи принцип розвитку наук про неорганічні ? органічні ?
надорганічні явища, у праці “До питання про класифікацію” (1884 рік)
вказував, що соціологія (а також психологія) належать до останніх і
мають багато спільного.

Принципова різниця між психологією і соціологією вбачалася М.Гротом
незначною – психологія розглядає індивідуальні психічні явища, які мають
загальний і порівняно простий характер, а соціологія, вважав соціолог,
опікується явищами суспільними (колективними), які складніше за перші і
мають специфічний характер. У цьому, зокрема, проявляється тенденція
вченого до психологізації соціології – так, скажімо, суспільство,
подібно до індивіда, виявляє пізнавальну діяльність, яка виражається у
накопиченні наукових знань, розвиткові мови тощо.

Розглядаючи питання побудови соціології як науки, М.Грот наполягав на
виділенні таких її підрозділів: 1. Суспільні і філологічні науки, 2.
Соціальна етика і наука про мистецтво, 3. Політична історія і
релігієзнавство, 4. Юридичні та економічні науки.

Концепцію суспільного розвитку професор виклав зокрема у праці “Прогрес
і наука” (1883 рік), тлумачив його як безперервну вервечку природних
перетворень, фіналом якого є взаємне пристосування природних об’єктів.
Ці перетворення здійснюються трьома різними шляхами:

шляхом прогресу — зміни у природі (і, відповідно, суспільстві) ведуть до
підйому його потенційних можливостей (сил, енергії);

шляхом регресу – зі зворотніми наслідками;

шляхом інгресу – власне, якісних перетворень не відбувається –
суспільство усталене, його потенції перебувають на одному сталому рівні.

Насамкінець зазначимо, що, подібно до І.Лучиського, М.Грот вважав
джерелом динаміки суспільних відносин індивідуальну активність окремих
суб’єктів – їх мотиви та цілі.

Іншим відомим українським соціологом, вченим європейського масштабу,
діяльність якого протікала, загалом, у руслі позитивізму, є Максим
Максимович Ковалевський (1851 – 1916 рр.).

Непересічний історик, у тому числі історик соціології, етнограф,
політичний діяч – ліберал, він, закінчивши Харківський університет,
тривалий час продовжував освіту у Західній Європі, був академіком
Петербурзької академії наук, очолював редакцію енциклопедичного видання
“Украинский народ в его прошлом и настоящем”.

Наукова діяльність професора була надзвичайно інтенсивною і плідною –
він активно спілкувався з провідними соціологами заходу (Г. Спенсером,
К. Марксом, Г. Тардом, Е. Дюркгеймом, Р. Вормсом та іншими), проводив
лекції у ряді провідних університетів США, Європи і Росії. Серед
численних наукових праць слід назвати, зокрема, такі: “Современные
социологи” (1905 рік), “Очерки развития социологических учений” (1906
рік), “Современные французские социологи” (1913 рік). Окремо зазначимо
також його вагому організаційну роботу у рамках Наукового товариства
імені Т.Шевченка (НТШ), діяльність якої ми докладніше розглянемо нижче.

Як і більшість попередників, вчений розглядав соціологію як науку про
суспільний розвиток, опікувався питаннями соціального прогресу і
солідарності. Останню він тлумачив не психологічно (як почуття чи ідею),
а як “замиренну сферу” — універсальний закон прогресивного розвитку
соціуму, його порядків, суспільних інститутів.

У свою чергу, частину своєї роботи, присвячену питанням суспільного
прогресу, розвитку, які відбуваються, зокрема, внаслідок зростання
солідарності, М.Ковалевський називав “генетичною соціологією”. Основні
її позиції відбилися у праці “Очерки происхождения и развития семьи и
собственности».

Крім цього, відзначимо, що видатний український соціолог виступав проти
суб’єктивістського підходу у соціологічній науці, настійно впроваджував
методологічний принцип неупередженості тлумачення суспільного життя.
Поціновуючи контівський доробок, він погоджувався з засновником
соціологічної науки, що різноманітні “начала”, які не можуть бути
досліджені засобами науки, повинні бути виключені з серйозного наукового
поля зору.

Зазначимо також, що з точки зору орієнтації наукових пошуків, професор
М.Ковалевський також був “західняком”, який не піддавався впливові
політичної кон’юнктури того часу і не розглядав наукову тематику, яка
була нав’язана багатьом вченим імперсько-російською науковою традицією.

2. У рамках даної теми окремого виділення і розгляду заслуговує
діяльність численного київського товариства “Громада” („Стара Громада”),
яке зародилося на початку 1860-х років. „Громада” мала наукове,
просвітницьке, педагогічне, радикально-політичне і громадське
спрямування, викликало значний резонанс серед численних патріотичних
представників вітчизняної інтеліґенції в Україні і поза її межами. Слід
зауважити, що подібні спілки інтелектуалів під назвою „Громада” доволі
скоро виникли у багатьох містах – у тому числі, зарубіжних, між ними, як
правило, існували стійкі зв’язки.

Найбільш плідна робота „Старої Громади” відбувалася у 70-х роках ХІХ
ст., а політична програма передбачала відстоювання основних принципів
демократичної держави (як їх бачили громадівці): політичного
федералізму, демократизму соціальних відносин, раціоналізму у культурі.
Членами цієї організації були В.Антонович, М.Зібер, М.Драгоманов,
Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Старицький, М.Лисенко та інші дослідники
історії, культурології, лінгвістики.

Зазначимо, що їх громадсько-політична діяльність протікала також у
рамках “Юго-западного отдела российского географического общества” (1873
рік), “Женевського гуртка” (1875 рік). Чимало досліджень, проведених
“громадівцями”, цілком можуть бути дефіновані як соціологічні.
Розглянемо найбільш відомі з них детальніше.

Економіст, професор кафедри політичної економіки та статистики
Київського університету Микола Іванович Зібер (1844 – 1888 рр.), який
зрештою був вимушений еміґрувати до Швейцарії, загалом опікувався
соціологічними проблемами суспільства, його розвитку, народонаселення та
історії соціології. Де в чому погоджуючись з К.Марксом стосовно
концепції базису і надбудови, економічних стосунків, стадіальності
суспільного розвитку, він, однак, наголошував, що порядок суспільних
відносин має змінюватися еволюційно і не підтримував позицію щодо
методів досягнення стану соціалізму.

У своїх роботах “Нариси первісної економічної культури”, “До історії
російської общини”, “Вибрані економічні твори” М.Зібер досліджував
первісне суспільство, викладав порівняльний аналіз общинного і
капіталістичного суспільства, характеризував риси общинної організації,
віднайшов відмінності між цим суспільним станом і сучасною йому
європейською цивілізацією. Розмірковуючи над суспільним розвитком,
професор вказував зрештою, що європейська цивілізація створює значно
більші умови для розвитку особистої свободи.

У свою чергу, щодо проблеми народонаселення, М.Зібер різко критикував
відому концепцію Т.Мальтуса (мальтузіанство), доводячи, що покращення
життя людей (зокрема, робітників), цілком можливе, а збільшення їх
кількості не можна однозначно пов’язувати з погіршенням рівня їх життя.
М.Зібер вказував, що людське життя далеко не у всьому тотожне життю
тварин, бо “розмноження людини обумовлює і розмноження її їжі” – тобто
суспільство, знаючи закони природи, здатне (і повинне) відновлювати
споживані продукти.

Цікавився М.Зібер також компаративним аналізом широкого спектру
культурних виявів різних соціальних груп, які перебувають на різному
щаблі суспільного або історичного розвитку.

Сергій Андрійович Подолинський (1850 – 1891 рр.), також член
“Женевського” гуртка, був економістом, соціологом і публіцистом. Коло
його наукових інтересів включало академічну соціологічну тематику:
соціальні аспекти виробничої діяльності, господарські стосунки,
суспільну стратифікацію, мобільність, залежність статусу індивіда від
національної належності, ряд соціологічних законів. Аналізуючи їх,
С.Подолинський, як і деякі інші вчені, звертався до марксистських
поглядів, вміло поєднуючи їх з соціал-дарвіністськими.

Практичне застосування поєднання цих двох концепцій призвело до досить
оригінальних раціональних припущень – вчений вважав, що у суспільстві,
побудованому на засадах солідарності, природний відбір виявить себе у
просуванні науки, мистецтва, морального вдосконалення людей. Сукупно це
дозволить людям долати природні проблеми, не витрачаючи сили на боротьбу
між собою.

Соціолог, подібно до більшості вітчизняних науковців, також виступав
проти мальтузіанства – аргументи його були подібними до висловлених
М.Зібером.

У свою чергу, український антрополог, етнограф і політичний діяч, Федір
Кіндратович Вовк (1847 – 1918 рр.) тлумачив соціологію як науку про
громадське життя, а також як своєрідну складову базової науки про людину
– антропології, до якої також мають входити спеціальна та передісторична
археологія, етнологія та етнографія. Будучи під впливом ідей О.Конта,
Г.Спенсера, український соціолог припускав, що антропології еволюційно
передують геологія, палеонтологія та біологія.

У дусі раннього позитивізму Ф.Вовк певною мірою прагнув біологізувати
соціологію, вважаючи, що форми суспільного життя можуть еволюціонувати
навіть без зовнішнього впливу. Їх розвиток доволі суперечливо тлумачився
як вивільнення і реалізація у сфері соціального внутрішніх зародків
фізичної природи людини. При цьому певне розмаїття соціальних явищ
пояснюється вченим різними природними умовами, у яких реалізуються ці
принципово однакові біологічні потенції.

oe

o

&

L(1841 – 1895 рр.) – непересічний вчений, професор Київського
університету (до 1875 року).

Михайло Петрович був одним з найактивніших громадських діячів, вчених і
публіцистів свого часу. Зокрема, він був членом київської „Старої
Громади”, засновником “Громади” женевської. З 1876 року М. Драгоманов
внаслідок реакції російсько-імперської влади перебував у еміґрації, де
до кінця життя обіймав посаду професора кафедри всесвітньої історії
Софійського університету.

Наукова діяльність М.П.Драгоманова як вченого охоплює широкий спектр
тем, серед яких: суспільні зміни, співвідношення соціології та історії,
питання національності, проблеми прогресу. Існує опінія, що саме він
вперше використав поняття “соціологія” серед українських вчених,
погоджуючись з контівським прагненням розвинути “точність” цієї науки
шляхом досконалого визначення її законів. Приведемо більш детальні
відомості про його наукові пошуки і деякі громадсько-політичні погляди.

У своїх соціологічних рефлексіях вчений дотримувався еволюційної теорії,
при цьому він вважав, що державна форма і політичний стан конкретного
соціуму еволюціонують у прямій залежності від економічних і соціальних
перетворень, є похідними від останніх. Така логіка привела М.Драгоманова
до висновку про нагальну необхідність дослідження історії, оскільки це
обов’язково дозволить з’ясувати суспільні закони – тоді соціологія
насправді набуде необхідної точності.

Стосовно суспільної структури, то вона постає у вченого, у першому
наближенні, як трикомпонентна:

перша складова – сукупність індивідів та народностей – матеріал, з якого
складаються спільноти;

друга складова – різні форми спільнот – сім’я, суспільний клас, державні
і міждержавні спільноти;

третя складова об’єднує матеріальні і духовні продукти суспільної
діяльності двох попередніх.

Говорячи про прогрес, професор називав його якісною характеристикою
розвитку суспільства. Він вважав, що до прогресу призводить об’єктивний
і поступальний рух історії, форми якого можуть бути різноманітними – як
мирними, так і радикальними (революції тощо).

З таких аргументів він, зокрема, робив висновок про принципову
неповторюваність форм суспільного буття — якщо прогрес дійсно
відбувається. Якщо ж ні, то суспільні форми повторюватимуться.
Існування таких “відкотів” і “зупинок” у суспільному розвитку цілком
передбачено соціологом.

Зазначимо, що досліджуючи питання прогресу, М.Драгоманов загалом
послуговувався марксистською термінологією, яка набувала все більшого
поширення у світі. Так, головним чинником прогресу соціолог називав
спосіб виробництва, а класове розшарування пояснював існуванням
приватної власності, яка має бути у перспективі змінена на більш
прогресивну — колективну.

Не можна обійти увагою те, що фігура М.Драгоманова як представника
української соціології не позбавлена певних протиріч –
національно-політичні його погляди змінювалися. Як наголошують сучасні
дослідники, він, подібно до деяких інших українських соціалістів, без
оптимізму ставився до європейського шляху розвитку України, активно
критикуючи “українофільство” і, особливо, його крайні ідейні позиції
(праця „Що таке українофільство?”). Разом з цим, соціолог патріотично
прагнув протистояти ідейному тискові на українську культуру, мову, що
втілилося, зокрема у таких його працях як «Політичні пісні українського
народу, XVIII — XIX ст.”, „»Нові українські пісні про громадські
справи”.

У різні періоди М.Драгоманов ідентифікував себе то як „український
сепаратист”, то як „общерос” або космополіт, вірячи у перемогу
глобального соціалістичного і космополітичного ладу — у перспективі.

Аналізуючи сутнісні ознаки, притаманні національностям, М.Драгоманов у
окремих працях наголошував, що кожна з них рівноцінна серед інших, хоч і
має окремі специфічні атрибути: мову, одяг, звичаї тощо.

Разом з цим, значний вплив поглядів М.Драгоманова на подальший розвиток
української соціології є беззаперечним фактом. Його концепції були
розвинені Б.Кістяківським, М.Грушевським та іншими вітчизняними
науковцями.

3. Великий український поет, драматург, художній перекладач Іван
Якович Франко (1856 – 1916 рр.), крім своєї відомої мистецької і
громадської діяльності займався розв’язанням широкого кола філософських
питань, проблем історії, естетики, публіцистики, культурології. Яскравий
слід він залишив і в історії української соціологічної думки. Серед його
праць з яскравим соціологічним тлом слід назвати зокрема такі: “Про
соціалізм”, “Наука та її становище щодо працюючих класів”, “Про працю”,
“Що таке поступ?”, а також “Мислі о еволюції в історії людськості”.

Соціологічні погляди І.Франка як науковця на суспільство, його прогрес
і регрес загалом будувалися на ідеях позитивізму, антропологічного
напрямку в теорії культури, а також на марксистських економічних ідеях.
Вчений доволі своєрідно тлумачив предмет соціологічної науки, який має
охоплювати людину як суспільну істоту, а також еволюцію суспільства,
розвиток праці і культурних проявів (ідей, вірувань, техніки, артефактів
тощо). Однією з цілей, які повинна переслідувати соціологія, була, за
І.Франком, просвітницька, яка має допомогти народові усвідомити власну
мету.

Перебуваючи під впливом позитивізму, мислитель вважав, що соціологія має
базуватися на спостереженнях фактів і на критичному їх осмисленні – у
цьому контексті він, зокрема, активно наполягав на розвитку соціальної
статистики.

Визнавав український соціолог також єдність законів розвитку природи і
суспільства. Так, скажімо, у своїх ранніх працях він визначав рушійною
силою еволюції (у тому числі, соціальної) боротьбу за існування, хоча
згодом, відійшовши від такої опінії, бачив її у єднанні людей і
кооперативному раціональному здобуванні духовних і матеріальних потреб.
Тут ми можемо бачити принаймні одну принципову відмінність позиції
І.Франка від марксистської, яка наголошувала на неодмінному накопиченні
суспільних протиріч і революційному їх розв’язанні. Погляди на владу у
великого українського мислителя також відрізнялися від зазначених – її
він тлумачив як результат поділу праці, а не власності.

Разом з цим мислитель загалом підтримував марксистські погляди на
суспільну еволюцію, її стадійність, однак, знову ж-таки, на відміну від
деяких класиків, і, зокрема, М.Драгоманова, вважав формою прогресивного
поступу не революцію, а “суспільну реформу”, уникаючи остаточних
висновків про майбутню або кінцеву форму суспільного ладу.

Відомим українським економістом і соціологом тих часів є Михайло
Іванович Туган-Барановський (1865 – 1919 рр.). Соціологічні пошуки його
були зосереджені навколо питань соціального розвитку, соціальної
стратифікації і класової боротьби. Виділяючи такі класи: наймані
працівники, капіталісти і землевласники, він вважав основою соціального
розвитку господарство – сукупність людських дій, спрямованих на
перетворення природного світу, утворення матеріальних і духовних
об’єктів для задоволення потреб.

Застосовуючи термінологію, вироблену марксизмом, М.Туган-Барановський
загалом критикував цей напрям, обстоюючи позиції неокантіанства.

Іншим непересічним вітчизняним українським соціологом, правознавцем,
філософом і політичним діячем, який певною мірою перебував під впливом
ідей та діяльності М. Драгоманова, був професор Київського університету,
академік Богдан Олександрович Кістяківський (1868 – 1920 рр.), завідувач
кафедри соціології Всеукраїнської Академії наук.

У своїх наукових пошуках, особливо пізніх, цей вчений прагнув розвинути
соціологію, відділити її, зокрема, від соціальної філософії і звільнити
від рис психологізму. Сфера соціологічних штудій мислителя охоплювала
логіку і методологію соціологічної науки, а також право як соціальне
явище.

Б.О. Кістяківський вважав, що кристалізація соціологічного знання як
самостійної царини гуманітарної науки можлива після вирішення трьох
основних проблем: по-перше, питання про те, як утворювати
соціально-наукові поняття; по-друге, з’ясування вірного
причинно-наслідкового зв’язку у поясненні соціальних явищі і, по-третє,
визначення норм соціального життя.

У свою чергу, аналізуючи соціологічні аспекти правових норм, вчений
вважав, що правопорядок, який існує у звичайному соціумі, як правило, не
є тотожним формально відбитому у правничих документах. Звідси він робив
висновок про необхідність поглибленого дослідження права як соціального
явища, правових уявлень народу, групи тощо.

Однією з провідних праць Б.Кістяківського є “Соціальні науки і право:
нариси з методології соціальної науки і загальної теорії права” (1916
рік).

На окрему увагу нашого курсу справедливо заслуговує видатна персона
Михайла Сергійовича Грушевського (1866 – 1934 рр.). Він є крупним
українським істориком, соціологом, масштабним громадським і політичним
діячем, професором Львівського університету, головою наукових товариств
(НТШ та ін.), фундатором Українського соціологічного інституту (м.
Відень), академіком Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), АН СРСР, першим
Президентом України.

Соціологією М.Грушевський, як наголошують історики, захопився доволі
раптово. У 1903 році, перебуваючи у Парижі, він познайомився з
Е.Дюркгеймом та Л.Леві-Брюлем, і отримав змогу безпосередньо
ознайомитися з їх доробком, а також з працями і позиціями О.Конта,
Г.Спенсера та В.Вундта. Саме цей ряд подій, на думку сучасних науковців,
спонукав Михайла Сергійовича до активних соціологічних пошуків,
створення згаданого університету у Відні, видання ряду праць: “Початки
громадянства” (“Генетична соціологія”) (1921 рік), “Проект
Соціологічного інституту”; “Проект законопроекту про Соціологічний
інститут” та ін.

Загальне коло його наукової діяльності – в рамках соціологічної науки, –
окреслювалося, зокрема: чинниками суспільної еволюції, законами
суспільного розвитку, генетичною соціологією.

Подібно до більшості своїх колег, завданням соціології він визначав
вивчення соціальних процесів. При цьому Грушевський цілком погоджувався
з тими науковцями (наприклад, М.Ковалевським), які наполягали на
необхідності виключення з поля наукового аналізу випадкових, мінливих
явищ і зосередження уваги на типових і постійних процесах соціального
буття.

У рамках генетичної соціології академік М. Грушевський приділяв увагу
аналізу первинних, примітивних форм соціальної організації,
закономірностям їх переходу у більш складні, впливу “передісторичних”
форм суспільної організації на тенденції розвитку наступних. Вчений
зокрема відслідковував, чи є форми і етапи суспільного розвитку
універсальними для всіх народів. Відповідаючи зрештою на це питання, він
висував тезу, що вони можуть бути подібними, але практично ніколи –
тотожними, пояснюючи це варіативністю психологічної та моральної
регуляції у різних людських спільнотах. Разом з цим великий український
соціолог наголошував на існуванні загальних подібних тенденцій
суспільної еволюції – процесів диференціації та інтеґрації
(консолідації), які тривають у будь-якій спільноті. Чергування цих
процесів М.Грушевський вважав уособленням невпинної боротьби
індивідуалістичних та колективістських потягів, мотивів і прагнень.

Така позиція повністю узгоджується з іншою тезою – про неможливість
тлумачення суспільних законів як автоматичних або механістичних. Іншими
словами, вони є відносними. Отже, можна наочно бачити, як вітчизняна
соціологія успішно подолала натуралістичні (механістичні і
біологізаторські) тенденції раннього періоду свого розвитку –
М.Грушевський їх прямо заперечував.

Еволюцію суспільства академік вважав стадіальною:

“передісторичне” суспільство, в якому домінують біологічні чинники, а
людина і громади тільки починають виникати;

період колективізму — перехід суспільної організації до форми
родоплемінної громади ;

“цивілізована доба” — розпад родоплемінного ладу, виникнення класів.

Як талановитий організатор Михайло Сергійович Грушевський був
засновником фахових, у тому числі – українських, соціологічних закладів
та установ, активно генерував ідеї щодо безпосереднього розвитку
соціологічної науки, здійснював непересічні організаційні заходи щодо їх
практичного впровадження. Зазначимо, що деякі факти з його життя та
смерті є загадками для вітчизняної історії, у тому числі – історії
соціології.

Загальні підсумки за темою:

Наукова діяльність представників української соціології розглядуваного
періоду була досить потужною і загалом протікала під активним впливом
західних соціологічних концепцій (переважно позитивізму і, певною мірою,
марксизму).

Зауважимо ще один важливий момент – до класичної соціології були
„навернені”, як правило, вітчизняні представники суміжних гуманітарних
дисциплін – історіографії, економіки, правництва, філософії.

Зазначимо також, що своєрідним тлом для розвитку української соціології
того часу є теми загальнометодологічні, суспільного прогресу, законів та
еволюції. У питаннях про місце і роль народів (зокрема, українського – у
М.Драгоманова, М.Грушевського та інших) як активних суб’єктів розвитку
суспільства реалізується спадкоємність вітчизняної соціологічної
традиції — вони згодом стають провідними для соціологічних студій
українських вчених у еміґрації.

Українська соціологія на межі ХІХ – ХХ сторіч загалом залишає позаду
первинні і сумнівні механістичні та біологічні методологічні підходи,
які були типовими для раннього етапу позитивізму.

Авторитет вітчизняних науковців-соціологів помітно зростає, вагомість їх
наукових доробків цілком визнається численними представниками західної
науки – при цьому внаслідок активної громадсько-політичної позиції
частина українських соціологів була вимушена працювати поза межами
батьківщини.

Література

Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний
посібник. — Харків: Харківський національний університет імені В. Н.
Каразіна, 2004. — 117 с.

Історія соціологічної думки в Україні: Навч. посібник. — Львів: Новий
світ. — 2000. — С.68- 81.

В.Г.Кремень., В.В.Ільїн Філософія: мислителі, ідеї, концепції:Підручник
— К.: Книга, 2005. — С. 435 — 448.

Історія України. — Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.- С. 174
— 190.

Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.:
Наукова думка, 1995.

М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України:
– К.: Заповіт, 1996 – С. 229 –331.

В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. Соціологія: терміни, поняття,
персоналії. Навчальний словник-довідник. – К.: Каравела, Львів: Новий
Світ – 2000, 2002. – 480 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *