.

Соціологічна думка античних часів(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
597 5439
Скачать документ

Реферат

на тему:

Соціологічна думка античних часів

Найдавнішими позанауковими формами відображення та пояснення світу
природи та людини були міфологія і героїчний епос.

Міфологія (від грец. mythos — оповідь, переказ та logos — слово, вчення)
зображувала дійсність у тій життєвій формі, через яку її творець
сприймав навколишній світ. У міфах кожного народу, як правило,
розглядаються питання про походження людини, її фізичний та духовний
світ (кохання, сім’я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв тощо).

Земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії перетворювалось у міфи
того чи іншого народу, у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і
загадковим. Людина та її діяльність тут видаються залежною від
міфологічних сил. У міфі історія твориться Богами. Події відбуваються
поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний
характер. У цій формі уявлень про дійсність переважало не раціональне, а
філософське знання.

З розвитком суспільства, що проявляється насамперед у зменшенні
залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від
міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. Виникає
нова форма соціального знання — епос, який мав два значення — як
різновид художньо-літературної творчості (оповідання, поема тощо) і як
героїчний епос. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу
родового ладу, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин.
Нам відомі книжні епопеї “Іліада” та “Одіссея” Гомера (XII-VII ст. до
н.е., Греція), “Махабхаратта” В’яса (друга половина II тисячоліття до
н.е., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як
вірменський героїчний епос X ст. “Сасунці Давид” (“Давид Сасунський”). У
Західній Європі героїчний епос мав форму балади, слов’янських народів —
історичних пісень та оповідей, югославських юнацьких пісень, українських
історичних пісень та дум тощо.

У центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдоісторичний персонаж.
Епос відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми,
прагнення. Він істотно відрізняється від міфа, оскільки в ньому
присутній історичний час. Простір розгортання дії епосу — територія
свого етносу та ворогів. Суспільні відносини в ньому описуються такими,
якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються
в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно
спотворювали реальне життя людини.

У процесі соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання
дійсності та її відтворення у свідомості індивіда і маси. Виникає
філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається
становлення математики і природничих наук. Елементи механіки,
астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у
зв’язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництвом складських
споруд, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплавства,
військової справи тощо. Серед інших причин появи математики і
математичних знань були і потреби соціального характеру: облік худоби,
заміри кількості зерна, вина, олії, відстані, часу тощо.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в
2000 р. до н.е., про що свідчать вавилонські математичні клинописні
тексти та стародавньоєгипетські папіруси.

Стародавні індійські трактати — дхармашастри, зокрема
“Манавадхармашастра” (“Закони Ману”), розповідають про організацію
збирання різноманітних даних, необхідних для політичної та економічної
діяльності.

У Китаї в II ст. до н.е., як оповідається в “Історичних записках” (“Ші
дзі”), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів
дослідити якість грунтів, продуктів, рівень розвитку землеробства,
підрахувати населення для раціонального розподілу податків.

Уже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення,
проводить переписи. Сучасна наука підтверджує факт проведення перепису
населення царем Ізраїля Давидом близько 973 р. до н.е., про який також
згадується в “Біблії” у другій книзі “Царств”. Перелік тривав понад
дев’ять місяців; результати показали, що “ізраїльтян було 800 000 мужів
сильних, здатних воювати, а іудеян — 500 000”.

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Стародавнього
Риму. Давньоримський цар Сервій Тулій (VI ст. до н.е.) ввів у практику
“цензи” — перепис громадян та їхнього майна з метою визначення
соціального, політичного, військового і податкового статусу в
суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася.

Велике значення для пізнання соціальних процесів античного суспільства
Греції та Риму має розповідна історія — історіографія, яка розвивається
паралельно з філософією. Саме історіографія та філософія відтісняють
поступово міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична свідомість греків та
римлян, а їх історична пам’ять матеріалізується в письмових джерелах і
документах. Перших представників давньогрецької історичної думки
називали логографами (VI-V ст. до н.е.). З діяльністю логографів (Кадм з
Мі-лету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Са-моса,
Гелланік з Лебосу та ін.) антична традиція пов’язує перехід від усної
розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру
до їх писемного запису.

Найбільшою заслугою логографів є спроби описування історичних подій і
процесів на основі легенд, оповідей, документальних матеріалів тощо.
Історія була тоді єдиним нефілософським суспільствознавством. Школа
логографів певною мірою поставила питання про достовірність історичного
матеріалу. Вона критично ставилася до міфології, раціоналістично
осмислювала міфи та легенди.

Значним науковим здобутком логографів є введення в історичне описування
фактора часу, відтворення хронологічної послідовності минулих подій
ранньої історії греків, викладення сучасних їм історичних явищ у
хронологічній послідовності.

На основі історичного доробку логографів виникає перша наука про
суспільство — історія. Найпершим пам’ятником історичної науки є
знаменита робота видатного вченого, “батька історії” Геродота “Історія”,
яка започатковує інтенсивний розвиток науки про суспільство.

Істотним кроком у розвитку історичного пізнання стала творчість видатних
представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта,
Полібія, Плутарха, давньоримського історика Корнелія Таціта та ін.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія,
науковий доробок представників історичної науки Стародавнього світу
особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про
соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження,
опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного
відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони
заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного
матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо.

Як уже зазначалося, розвиток історичного знання відбувався паралельно з
філософським, проте ці два пізнавальних процеси в Стародавньому світі
ніколи не перетиналися між собою. Пізнавальний досвід історичної науки
не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних
процесів практично відсутній в історичній науці. Ні історики, ні
філософи античного світу (Демокріт, Платон, Аристотель та ін.) не
розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за
власними законами. Для них суспільство виступало як об’єкт, а не
суб’єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного
буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати
суспільство, державу, індивідів у контексті загального цілого. Історична
думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально
сприймала світ через призму свого етносу.

Проте антична культура та наука створили могутній потенціал для
подальшого розвитку пізнання природи і суспільства. Вона заклала основи
європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки —
право, політика, мистецтво, філософія, соціологія та ін.

Соціальні знання епохи середньовіччя. Кожна епоха створює свої цінності,
в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, Інтереси, ідеали,
норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої
соціальні парадигми — уявлення, ^зразки І цінності, згідно з якими
суспільство організовує и оцінює діяльність, її спрямованість та
результати.

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства відбивали залежність
людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум,
доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій
необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами
перебувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і
творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального.
Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в
Римській імперії змішувалися різні культури, народи, вірування,
світогляди. Християнство не випадково виникає на території Римської
імперії, хоча прийшло до Риму ззовні — з Іудеї. Імператорське
єдиновладдя витіснило на задній план численний пантеон римських Богів.
Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як
монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.

Проблеми вибору свободи політичної дії імператорів, воєначальників на
прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному
житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями.
Вибір між язичницькими віруваннями та християнством також відбувався на
користь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної
свободи — свободи вибору віри, пов’язавши її з актуальною для
рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її
широкому значенні як проблему рівності всіх людей перед Богом і між
собою, як створених за образом Божим.

Все це породило на етапі старої і нової ери нову соціальну парадигму, що
включала в себе кілька нових принципів:

1. У світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється
християнським провіденціалізмом.

2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбувається
переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб’єкта на особистість як
творчу силу в системі політичних відносин.

3. Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб’єктивізмом
уособилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і
особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес
переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він
визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками —
християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької
Римської імперії.

Торжество християнства означало занепад античної культури, переривання
розвитку науки, техніки, досягнуті античністю. Нова релігія стає
панівним елементом духовного життя суспільства і підпорядковує своєму
контролю всі клітини суспільної організації.

Пізнання, мистецтво, спосіб життя у своїх орієнтаціях відриваються від
землі і переносяться на небо. Наука стає зайвою або ж виступає
прислужницею нової, впевненої в своїй правоті ідеології.

Використана література

Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до
початку XX ст.) — К.: 1993.

Радугин А.А., Радугин Р.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.

Социология: Учебное пособие. — М.: 1995.

Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш
Н.) – К.: 1996.

Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. – К.:
1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020