Реферат на тему:
Соціальна геронтологія
ПЛАН
Поняття та зміст соціальної геронтології.
Соціальні теорії старіння.
Історичний аспект місця і становища старої людини в суспільстві.
Історія розвитку соціальної геронтології.
Соціальна геронтологія як розділ геронтології – це суспільна дисципліна
покликана вирішувати демографічні та соціально-економічні проблеми
старіння населення.
Соціальна геронтологія вивчає біологічні процеси старіння людини з метою
відшукати соціальні можливості для збереження тілесної і духовної
значимості, притаманні літньому та старечому вікові.
Геронтологія знаходиться у системі дисциплін, які досліджують людину і
суспільство (медицина, соціологія, соціальна психологія, філософія,
економіка та ін.).
Термін “соціальна геронтологія” був уперше вжитий американським вченим
Е. Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття. На початку 60-х р.
м.ст. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова
дисципліна.
У соціальному аспекті геронтологія вивчає:
– індивідуальні переживання старих людей;
– місце і становище їх у суспільстві;
– соціальну політику стосовно старих людей.
Соціальна геронтологія має ще один важливий аспект своєї діяльності –
соціальну роботу, зміст якої полягає у наступному:
* Надання практичної допомоги літнім і старим людям, сім’ям та групам
осіб старечого віку з низьким рівнем достатку та порушеними соціальними
контактами.
* Соціальна реабілітація (процес відновлення основних соціальних
функцій) літніх і старих людей, створення умов, які підвищують їхню
соціальну активність.
* Проведення соціальних експериментів з метою отримання результатів і
створення банку даних для покращення життєвих умов та матеріального
благополуччя старих людей.
Соціальна геронтологія займається проблемами підвищення якості життя
старих людей, розвитку для них служб здоров’я, створення такого життя,
щоб у ньому знайшлося гідне місце для старих людей.
Одна із перших соціальних теорій старіння була запропонована
американськими психологами Каммінзом та Генрі у 1961 році. Це теорія
звільнення, роз’єднання.
Теорія активності. Її прибічники вважають, що в середньому віці, при
нормальному старіння, повинні підтримуватись соціальні контакти та
активність.
Теорія розвитку і неперервності життєвого шляху. Із позицій даної
теорії, для адекватного розуміння життя старої людини необхідно знати
специфіку її попередніх життєвих етапів, тобто зміст усього життєвого
шляху, який передував старості.
Теорія маргінальності подає старість як стан девіантності. Представники
старшого покоління безкорисні, маргінальні, ті, що втратили попередні
можливості, впевненість у собі і почуття соціальної та психологічної
незалежності.
Теорія вікової стратифікації. Прихильники даної теорії розглядають
суспільство як сукупність вікових груп, які мають обумовлені віком
відомості у здібностях, рольових функціях, правах та звичках, т. б.
суспільство розділене у віковому та соціальному відношенні.
Значимою характеристикою старості є соціальний статус – показник
становища людини в соціальній ієрархії суспільства.
Він включає в себе:
стать;
професію та становище;
календарний вік.
Соціальний статус старої людини визначається у першу чергу:
її професійною активністю, індивідуальними можливостями;
інтересами поза межами трудової діяльності;
фізичною активністю, яка відповідає стану здоров’я;
умовами і способом життя.
Соціальне довголіття являє собою збільшення виживання і середньої
тривалості життя у даній популяції, у певний час, у конкретних
суспільних, економічних та соціальних умовах.
Індивідуальне довголіття ґрунтується на біологічних особливостях певних
індивідів і не залежить від життєвого шляху та соціального статусу.
На думку більшості демографів загальний характер старіння населення
знаходиться у прямій залежності від рівня суспільно-політичного розвитку
і за своєю природою є прогресивним процесом. Він притаманний тільки
нашому часові і має серйозні демографічні, економічні, психологічні,
культурні і медичні наслідки. Змінилась вікова структура населення і
процеси природного руху – народження і смерті.
Висловлювалась думка, що старіння населення є причиною соціальних
конфліктів, оскільки з економічної точки зору старі люди являють для
суспільства тягар, причому затрати на їхнє утримання постійно
збільшуються (теорія Стігліца) ще в 1949 році особливе незадоволення
викликала та обставина, що “сучасна цивілізація дозволяє слабким людям
дозріти до літніх років”, у результаті “мільйони таких старих створюють
небезпеку для виживання найбільш здібних”. Він вбачав у цьому порушення
законів природи, розцінюючи “потурання” суспільства старим людям як
“дороговартуюче рицарство”. Саме недомагання та хвороби старих людей, на
його думку, є причиною “бюджетної асиметрії” та економічних труднощів.
Проте таке ставлення до людей, які ще вчора створювали матеріальні та
духовні цінності, є дуже цинічним та жорстоким. Заявляючи про те, що ці
люди є тягарем для суспільства, сучасні політики і державні діячі
повинні пам’ятати, що вони таким чином оцінюють своїх батьків, котрі
забезпечили їм можливість отримати освіту і, кінець-кінців, дали їм
життя.
Кожна працююча людина рік за роком створює значно більше ніж споживає. З
першої хвилини трудової діяльності людина починає повертати свій борг за
роки довиробничого віку. Вже у віці 30-35 років людина (працююча)
повертає суспільству усі засоби, витрачені на її виховання і навчання, а
протягом наступних 20-30 років професійного життя вона створює
“залишки”, частину яких суспільство повертає у вигляді пенсії і
безкоштовної охорони здоров’я.
Історія розвитку людства свідчить про те, що старі люди у різний час
займали різне становище у суспільстві і здійснювали на нього неоднаковий
вплив.
Американський антрополог і етнограф Я. Морган виділив 3 основних періоди
у розвитку суспільства: дикість, варварство і цивілізацію.
16 грудня 1991 року Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Декларація прав
старої людини, яка являє собою збірку етичних норм щодо старих людей.
Одним із перших дослідників соціально-психологічних аспектів старості
вважається американський вчений Дж. Холл, а його монографія “Старіння,
остання половина життя” (1922 р.) була прологом нової науки – соціальної
геронтології. Вона почала швидко розвиватися після II світової війни.
Батьківщиною соціальної геронтології вважається США, які першими
зіткнулися з економічними проблемами старих людей. Потрясіння, викликані
“Великою депресією”, і масові рухи старих людей у 30-ті роки вперше
показали, що їхні соціально-психологічні труднощі являють собою гостру
соціальну проблему.
У 1928 р. була організована Американська асоціація захисту старості, а в
сер.60-х рр.. у Мічиганському університеті була розроблена програма
нової навчальної дисципліни – соціальної геронтології.
У наш час США вважаються центром теоретичної соціальної геронтології.
Першочерговим завданням є підготовка спеціалістів – соціальних
геронтологів, які повинні добре знати і розуміти процеси старіння,
пропонувати реальні заходи для підвищення соціальної захищеності старих
людей.
Література:
Яцемирская Р. С., Беленькая И. Я. Социальная геронтология. – М., 1999.
Бедный М. С. Демографические процессы и прогнозы здоровья насиления. –
М., 1980.
Козлов А. А. Социальная герентология. – М., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
