РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
Соціологічні погляди
Михайла Драгоманова
та Сергія Падолинського
Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович
Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної людини, як і
народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з
цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати
український національний рух та його програму з європейськими
ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої
національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки
низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до
прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо
коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не
вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, від-повідно до
якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається
перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов
вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади.
Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні,
формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою
всіх можливих соціальних порядків.
У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: “Принципи сучасної
всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його
найпослідовнішій формі, федералізм – в справах державних, демократизм –
в справах соціальних з найтвердішою гарантією – асоціацією в справах
економічних, раціоналізм – в справах письменництва, наукових.”
Згодом ліберальні ідеї М.Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван
Франко, Богдан Кістяківський.
В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше
розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про
необхідність об’єднання своєї діяльності, створення єдиної організації.
У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у
Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські
діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком
переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до
політичної діяльності.
У 1903 р. на з’їзді Всеукраїнської беспартійної організації було
прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і
розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було
доручено обраній раді у складі Б.Грінченка, С.Єфремова, М.Левицького,
І.Чехівського, Є.Чекаленка. А на з’їзді 1904 року було офіційно
проголошено про створення Української демократичної партії (УДП) і
прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері
прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП
виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже
ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні –
Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер,
сприймалося негативно. Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї
злилися в одну – Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з
тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким,
Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах
державної автономії.
Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за
списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах,
послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена
Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з
адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально
налаштованої інтелігенції та парламентарів був “Український вісник” (під
редакцією М.Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон
Петлюра, пізніше ставши його редактором.
Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії,
пов’язаної з виходом відомого збірника “Вехи”. Серед помітних
українських громадських діячів – теоретиків лібералізму ключове місце
посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського
університету Олександра Кістяківського – активного діяча “Старої
громади” та журналу “Основи”.
Б.Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну
частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його
багатотомної праці “Політичні твори”. У творчості Кістяківського,
першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час
визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної
ідей. 1902 року він друкує статтю “Російська соціологічна школа та
категорія можливості”, яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції
лібералізму. Про неохідність по-єднання соціальної ідеї з ліберальною
йдеться в роботі “Держава правова та соціалістична” (1906), де право
розглядається в контексті соціальних наук і обгрунтовується розуміння
філософських засад правової держави.
Підводячи певний підсумок історичних досліджень, можна виділити деякі
основні ліберальні принципи, на яких здебільшого грунтується українська
ліберальна традиція.
Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов
у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше
місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи,
витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина,
недоторканність особи, життя, приватного листування, національності
(мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору
житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та
спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських
правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом.
Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин – суспільство –
держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не
випадково для обгрунтування цього принципу він активно залучає досвід
демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”).
Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський,
зокрема, у статті “На захист права”, розміщеній у збірнику “Вехи”. Він
вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є
передумовою міцного правопорядку. “Правова особистість”, на його думку,
є ідеальною формулою особистості: з одного боку – це особа,
дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого – особа,
наділена всіма правами, якими вона вільно користується. “Головний і
найсуттєвіший зміст права складає свобода, – пише Кістяківський, –
щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним
середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива
лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для
першої.” Державна влада із влади сили має стати владою закону – у цьому
сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці
ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової
держави. У праці “Соціальні науки і право” він пише, що правовий устрій
– це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для
приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна
безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має
постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива
проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження
прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно:
аргументовано доводиться небез-печність таких дій.
Самоврядування. Самоврядування – основа демократичного суспільства. Саме
тому інститут самоврядування – це не лише форма децентралізації держави,
а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М.
Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та
громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі
інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин – громада – волость
– повіт – область – держава (лише державні органи не є самоврядними),
тобто у схемі організації місцевого само-врядування закладена так звана
громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії
місцевого самоврядування.
Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про
українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про
націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно
шукати чогось іншого – загальнолюдського, що було б вище над усіма
національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея
“космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а
лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і
Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції
організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист
Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для
мене, а власне і для Вас, … стоїть на першому місці, але культура
українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією
мовою в критичний момент історії нас об’єднала”.
Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності
і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив
значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його
знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою
руху значної частини української інтелігенції.
Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця
філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою
ставить розвиток особистості, здійснення природніх прав людини на життя,
свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі
народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і
розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави
і громадянського суспільства. Грунтовною ознакою ліберальної філософії є
міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних
формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової
сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав.
Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.
Ми дали лише побіжний огляд історії української ліберальної думки.
Безперечно, ця тема заслуговує на грунтовні наукові праці, які
охоплювали б нашу історію від доби Київської Руси і до наших часів.
Ліберальна традиція ніколи не переривалася в Україні, і має тут глибоке
коріння як у народній ментальності, так і у філософській та політичній
думці.
Спираючись на багатий досвід світового та українського лібералізму,
сучасний ліберальний політик в Україні має широке поле діяльності і
серйозну перспективу. Минає час, і масова свідомість українського народу
зазнає кардинальних змін. Поступово відходить у минуле прищеплена
сімдесятилітнім комуністичним пануванням психологія державного
патерналізму та зрівнялівки, і на перший план виступають одвічно
притаманні світоглядові української людини традиційні цінності – труд,
правда й воля.
Соціологічна концепція Сергія Подолинського.
С.Подолинський (1850-1891) – учасник загальноросійського визвольного
руху (українофіл). Він відстоював думку, що при соціалізмі не буде
державного постійного війська, яке стояло б проти народу, а буде
загальнонародне ополчення, по-друге, не буде ніякого начальства,
державно-адміністративного апарату, який стоїть над народом і проти
народу, а буде адміністративний поділ на округи; по-третє, не буде
станових, поліцій, жандармерії, тюрем, а злодіїв і інших правопорушників
наказуватимуть народ, суспільство; по-четверте, не буде суду і законів,
“вигаданих начальством”.
Ідеал Сергія Подолинського – суспільство, в якому народ сам управляє і
керує всіма економічними, політичними і культурними справами,
організовує вибрану адміністрацію і т.п.
Визнаючи автономно-федеральну систему суспільно-політичного устрою,
Сергій Подолинський відкидав анархізм.
Література:
Грушевський М. “На порозі нової України”.- К.,1991.
Драгоманов М. Вибране.- К.,1991.
Кистяковский Б. “Вехи”. В защиту права., 1909.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
