Реферат на тему:
Молодіжний та дитячий рух в Україні у контексті державної молодіжної
політики
ПЛАН
1. Міжнародні підходи до формування молодіжної політики в світі.
2. Державна молодіжна політика в Україні її суть та особливості.
3. Нормативно-правова база регулювання діяльності молодіжних та дитячих
громадських організацій.
4. Статут – як складова регулятивної підсистеми молодіжного руху.
1. Міжнародні підходи до формування молодіжної політики в світі.
В Україні у 80-х роках відбулася зміна у філософії від ідеалів
суспільства загальної благодаті до підвищення особистої
відповідальності. З’явилося розуміння того, що молодь не можна
розглядати як єдину однорідну групу і що до неї необхідно застосовувати
індивідуальні та гнучкі підходи. Це породило тенденцію до
децентралізації у формуванні молодіжної політики з делегуванням
відповідальності місцевим органам влади і залученням до цієї роботи
місцевих молодіжних організацій.
У кожної країни є свій комплекс політичних цілей і політичних засобів,
але серед них можна виділити чотири загальних напрямки:
– сприяння участі молоді у створенні молодіжної політики в державі;
– захист найбільш незахищених верств молоді;
– профілактика анти суспільної поведінки, яка наносить шкоду здоров’ю;
– забезпечення і захист політичних, юридичних і соціальних прав молоді.
Зважаючи на ці основні напрямки, можна вести мову про підходи до
формування державної молодіжної політики. Кожна країна має свої підходи
та політичні засоби стосовно молоді. Проте, виділяють два основні
підходи, зокрема:
? Реактивний
? Проактивний
На практиці ці два підходи можуть застосовуватися разом для формування
цілісної стратегії. Розглянемо кожний із зазначених підходів.
Реактивний підхід передбачає, що держава реагує на проблеми – молодь (у
політичному розумінні) стає ненадійною частиною суспільства
(електорату). Політичні заходи носять патерналістський характер (від
латинського батьківський). Це показна благодійність, удаване піклування
про потреби молодих людей. Метою цього підходу є визначення для молоді
пануючих суспільних норм, яких молодим людям необхідно притримуватися у
суспільстві. Такий підхід може бути ефективним у якості лише
„надзвичайного” засобу стосовно наявних або виникаючих потреб вразливих
груп молоді. Проблема полягає в тому, що реактивні політичні заходи
здійснюються відокремлено, не утворюючи послідовної системи та
стратегії.
Проактивний підхід, якому віддається перевага в останні роки, тісно
пов’язаний із дискусіями про долю молоді. Він передбачає такі заходи,
які б дозволили молодим людям застосовувати свої здібності та брати
участь у розвитку суспільства, в тому числі у галузях і сферах, які
безпосередньо стосуються їхніх інтересів. Це означає, що молодь
безпосередньо залучається до розробки і втілення молодіжної політики.
Молоді люди є неоднорідною верстою населення, яка живе в світі, що
постійно змінюється. Тому програми, які їм пропонує держава повинні
відображати цю неоднорідність і різноманітність. Для ефективного
формування підходів в галузі проблем молоді необхідно враховувати
потреби різних категорій молоді. Також суттєвим є необхідність чітких
меж для молодіжної політики, а також і загальнонаціонального
координуючого органу. В 90-х роках багато країн створили молодіжні
національні ради. Наприклад: Албанська національна рада молоді,
Хорватська ліга молоді, Словацька молодіжна асамблея.
Відзначимо, що в Західній Європі все ширше визначається необхідність
державної молодіжної політики, яка включала б конкретні заходи та
програми, що здійснюються на місцевому рівні, тому що молоді люди є
досить неоднорідною групою, що постійно змінюється, отже запропоновані
їм програми повинні відображати цю неоднорідність та залучення самих
різних груп молоді. Це найефективніше здійснювати на місцевому рівні.
2. Державна молодіжна політика в Україні її суть та особливості.
Ще зовсім недавно молодь не цікавила державна політика в цій досить
важливій сфері, але вже сьогодні ситуація кардинально змінилася. На
підтримку цієї думки свідчать статистичні дані. Зокрема, у 2000 р. лише
12% опитаних молодих людей часто обговорювали питання державної
молодіжної політики, 57% – це робили час від часу. Наступне опитування
підтвердило, що вже через рік відсоток молоді, які цікавляться цією
сферою становив – приблизно 40%. Найактуальнішою ця тематика виявилася
для молоді, яка оцінює свій матеріальний стан як дуже низький позитивно
відповіли на запитання 68% опитаних. Відповіді респондентів дають
підстави зробити висновок, що більш освідчена молодь частіше обговорює
політику держави щодо молодого покоління. Ця тема цікавить 70% молодих
людей з вищою освітою і лише 52% – з неповною. Хоча членами громадських
молодіжних організацій є незначна кількість молоді, але саме вона
найбільше зацікавлена у розв’язанні молодіжної проблематики. Лише кожен
10 член молодіжної організації зазначив, що ніколи не обговорює їх в
колі колег, водночас серед тих, хто не є членом молодіжної організації –
таких третина.
Перший нормативний документ щодо молодіжної політики в Україні –
Декларація „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні”
від 15 грудня 1992 року. У ньому проголошено, що державна молодіжна
політика в Україні є пріоритетним та специфічним напрямком діяльності
держави, що здійснюється в інтересах молодої людини, та з урахуванням
можливостей України, її економічного, соціального, історичного,
культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді.
Отже, державна молодіжна політика – це системна діяльності держави щодо
конкретної особистості, молоді, молодіжного руху, що здійснюється в
законодавчій, виконавчій, судовій сферах.
Мета державної молодіжної політики – створення соціально-економічних,
політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого
самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді,
реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в
інтересах суспільства.
Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 14
до 28 років, незалежно від походження соціального та майнового стану,
расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до
релігії, роду і характеру занять. Молодіжна політика держави
розглядається як політика а також як практична діяльність таких
суб’єктів як: держави, її органів, що реалізують таку політику;
політичних партій, громадських рухів, об’єднань громадян; самих молодих
людей.
Державна політика стосовно молодіжних громадських організацій має певні
завдання, напрямки, а також механізм її формування та реалізації. У
Декларації „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні”
вказано 5 основних завдань, причому 2 із них прямо торкаються
молодіжного та дитячого руху. Отже, завдання державної молодіжної
політики щодо молодіжних громадських організацій сформульовано наступним
чином:
1. створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних
гарантій щодо діяльності молодіжних організацій для повноцінного
соціального становлення та розвитку молоді;
2. координація зусиль усіх організацій та соціальних інститутів, які
працюють з молоддю.
У цьому ж документі розглядається 7 головних принципів державної
молодіжної політики, один із них (четвертий) стосується саме молодіжного
руху, а саме: розвиток молодіжної ініціативи, молодіжного руху,
підвищення рівня участі молодих людей у громадсько-політичному житті.
Даний документ дає характеристику реалізації державної молодіжної
політики в різних сферах життєдіяльності молоді (у соціально-економічній
сфері, соціально-політичній сфері, в галузі освіти і культури, у
сімейно-побутовій сфері). Розглянемо реалізацію державної молодіжної
політики стосовно молодіжних організацій. Держава та її органи на місцях
повинні підтримувати і стимулювати діяльність молодіжних організацій,
зорієнтованих на вирішення проблем молоді в її та державних інтересах.
Підтримка державою молодіжних організацій може здійснюватися матеріально
та організаційно. Це передбачає:
– звільнення молодіжних організацій, створених ними підприємств,
закладів і установ від оподаткування;
– безоплатної передачі молодіжним організаціям споруд, приміщень,
матеріальної бази, необхідної для роботи з молоддю;
– звільнення молодіжних організацій від внесення плати за користування
землею;
– надання молодіжним організаціям на вигідних засадах різноманітних
кредитів та субсидій;
– створення молодіжним організаціям умов для здійснення обмінів,
широкого співробітництва з молодіжними організаціями інших країн.
У Національній програмі підтримки молоді на 2003-2008 роки у п. 7
„Розвиток громадянської активності молоді, забезпечення постійної
співпраці органів місцевого самоврядування з молодіжними та дитячими
громадськими організаціями” дещо розширено та конкретизовано реалізацію
державної молодіжної політики у питанні молодіжних та дитячих
організацій, а саме:
? створення національного та обласних центрів молодіжних та дитячих
організацій
? організація лідерів та активістів молодіжних та дитячих громадських
організацій
? підтримка засобів масової інформації при молодіжних та дитячих
громадських організаціях
3. Нормативно-правова база регулювання діяльності молодіжних та дитячих
громадських організацій.
Основний закон України – Конституція встановлює базові принципи, які
визначають та гарантують існування громадських організацій в Україні
(стаття 36, та 37) там же подано перелік заборон на створення та
діяльність об’єднань громадян.
Нормативні акти, які регулюють статутну діяльність організацій
називається статусним законодавством. В Україні на даний момент стосовно
молодіжного руху статусним законодавством вважається:
1.Закон України „Про об’єднання громадян” (16 червня 1992 р.)
2. Закон України „Про молодіжні та дитячі громадські організації” (1
грудня 1998 р.)
3. Закон України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку
молоді в Україні” (5 лютого 2003 р.)
Перший із перелічених законів поклав початок утворенню та діяльності
громадських об’єднань, в тому числі молодіжних та дитячих організацій. У
цьому законі визначено принципи і підходи до формування решти
законодавства, яке регулює питання утворення та діяльності різних типів
громадських організацій. Він складається із шести розділів та 34 статей.
У законі визначається необхідний мінімум норм для встановлення порядку
утворення організації (11 – 13 ст.). Встановлено конкретні норми
легалізації організацій (14 – 17 ст.). Регламентується порядок
діяльності організації (20 – 24 ст.). Зокрема, 25 – 32 статті визначають
порядок контролю та нагляду над діяльністю громадської організації з
боку державних органів. У статті 9 визначається порядок визнання
громадської організації. 1, 2, 3 статтях подано визначення, які
використовуються у даному законі.
Для того, щоб реалізовувати цей закон у життя було прийнято ряд
постанов:
1. „Про затвердження Положення про порядок легалізації об’єднань
громадян” (від 26 лютого 1993 р) за № 140.
2. „Про порядок справляння та розміри збору за реєстрацію об’єднань
громадян” (від 26 лютого 1993 р.) за № 143.
3. „Про порядок реєстрації символіки об’єднань громадян” (від 26 лютого
1993 р.) за № 145.
4. „Про порядок реєстрації філіалів, відділень, представництв та інших
структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних
держав в Україні” (від 26 лютого 1993 р.) за №144.
У законі „Про молодіжні та дитячі громадські організації” визначено
особливості організаційних та правових засад утворення та діяльності
молодіжних та дитячих організацій а також державні гарантії забезпечення
їхньої діяльності. Дамо коротку характеристику даного закону:
1 стаття – законодавство про молодіжні та дитячі громадські організації
2 стаття – дає визначення молодіжної громадської організації, дитячої
громадської організації, УНКМО
3 стаття – вказує на принципи утворення та діяльності молодіжних
громадських організацій, а саме: добровільності, рівноправності,
самоврядування, законності та гласності
4 стаття – говорить про те, хто може бути засновником: громадяни
України, іноземці, та особи без громадянства, які перебувають в Україні
на законних підставах і досягли 15 років
5 стаття – регулює питання щодо членства у МГО
6 стаття – визначає статус МГО, ДГО, та УНКМО
7 стаття – регламентує права МГО
8 стаття – обумовлює участь молодіжних громадських організацій та
дитячих громадських організацій у підготовці та прийнятті рішень з
питань державної молодіжної політики
9-10 статті визначають форми державної та фінансової підтримки
11 стаття відображає відповідальність МГО та ДГО за порушення
законодавства, головним чином акцентується увага на використанні
державних коштів
12 стаття містить прикінцеві положення.
У Законі України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку
молоді в Україні” (05.02.2003 р.) серед 16 статей дві присвячені МГО.
Зокрема, ст. 14 – розкриває правовий статус МГО та ст. 15 – гарантії
діяльності молодіжних громадських організацій.
4. Статут – як складова регулятивної підсистеми молодіжного руху. Статут
– це основний закон організації, ним визначається завдання, роль, місце
даної організації в суспільстві а також права та обов’язки її членів.
Статуту обов’язково повинні дотримуватися всі члени організації. Він
приймається на з’їзді або на загальних зборах. У Законі України „Про
об’єднання громадян” (стаття 13) вказано на те, що статут повинен
містити наступні пункти:
? назву об’єднання громадян (відмінну від інших);
? мету і завдання;
? умови та порядок прийому в члени даної організації;
? права і обов’язки членів;
? порядок утворення та діяльності статутних органів;
? джерела надходження коштів та порядок їх використання;
? порядок внесення змін і доповнень до статуту;
? порядок припинення діяльності та вирішення майнових питань, які
пов’язані з його ліквідацією.
Є одна досить суттєва вимога до статуту – він не повинен суперечити
законодавству України. У статуті може міститися від 5 до 8 розділів.
Наведемо конкретний приклад: І розділ – загальні положення (назва
організації, юридична адреса, символіка, територія на яку поширюється
діяльність організації). ІІ розділ – членство в організації. ІІІ розділ
– структура та керівні органи. ІV розділ – майно та кошти організації. V
Розділ – ліквідація чи реорганізація організації. VІ розділ – порядок
внесення змін до статуту. VІІ розділ – міжнародні зв’язки організації
(цей розділ є не завжди у статуті організацій).
Література:
Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов
В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф Ю.Г. Волкова.
– Ростов-н /Д.: Феникс, 2001.
Головатый Н.Ф. Соціологія молодежи: Курс лекций. – К., 1999.
Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997.
Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для студ. высш. пед. Учеб.
заведений. – М. Издательский центр «Академия», 2002.
Павловский В.В. Ювентология: проект интегративной науки о молодежи. –
М.: Академический Проект, 2001.
Про становище молоді в Україні. Щорічна доповідь президента України
Кабінету Міністрів та Верховній Раді України.
Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
