РЕФЕРАТ
на тему:
“Індивідуальна свобода
як передумова самовизначення особистості”
ПЛАН
Вступ
1. Поняття і структура свободи
2. Структура свободи особи
3. Історична необхідність і свобода особи
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Людина – це не пасивний продукт обставин, а суб’єкт своєї
життєдіяльності, народжується й живе в історично сформованому
середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є
людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи,
держави, власності, моралі, культури, зрештою, до самої себе.
Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які
залежать як від об’єктивних обставин її існування, так і від рівня її
свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути вірним, невірним або
суперечливим. Дії особи мають також різний ступінь адекватності щодо
об’єктивного плину історичної необхідності. Це позначається на
суспільному визнанні особи. І хоч безпомилкове суспільне визнання має
суперечливий, історично зумовлений характер, філософія поділяє особи
різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту
тощо на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну
особу.
Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх
творчість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена
економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками.
Творчість спрямована на створення якісно нових матеріальних і духовних
цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися
поза свободою волі всіх дійових осіб історичного акту. Без свободи не
може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення
оригінального на практиці.
Індивідуальна особа виступає ключовою передумовою самовизначення
особистості.
1. Поняття і структура свободи
Свобода – самовизначення духа, свобода волі, здібність діяти у згоді з
самим собою і не визначатися зовнішніми обставинами. Свобода особистості
– це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв’язок різних
компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного.
Свобода також тісно зв’язана з проблемою відповідальності. Тривалий
період за певних умов у вітчизняній філософії панувала точка зору, що
свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських
концепцій свободи Спінози, Гольбаха, Фейєрбаха, Маркса. Свобода людини
подавалася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і
природного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність
і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може
надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися
обставинам. У зв’язку з цим треба розглянути найбільш концептуальні
філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і
Миколи Бердяєва [5, c.18].
Концепція свободи особи Іммануїла Канта і досі в філософії має велике
теоретичне і гуманістичне значення, впливає суттєво на дальший пошук
напрямку. Іммануїл Кант майже першим в історії філософії обґрунтував
принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю
світу зовнішнього, природно-матеріального. Людина, за Іммануїлом Кантом,
не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна і
моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від
визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і
складає свободу людини. Іммануїл Кант розводить свободу і необхідність
як суті різних рівнів буття, зараховує зовнішню необхідність тільки до
світу явищ, а свободу людини – до речей самих по собі, і тим самим
визнає два види причинності: зовнішню і вільну. Дійсно, свобода людини
належить до складу речей у собі, з усіма притаманними їм філософськими
характеристиками. Свобода має різні поняття належного, що є фактором, що
зв’язує причинність різних рівнів. Іммануїл Кант так пояснює зв’язок:
належне, що ніколи ще не відбувалося зовні, може визначати діяльність
людини і бути причиною її вчинків. Проявляється взаємообумовленість двох
світів, а не тільки їх розбіжність. Своєрідне поле діяльності свободи –
це моральність людини. У моральності людини Іммануїл Кант бачить ту
суттєву якість, що відрізняє і підносить особистість. Важливо, що
філософ не моралізує і не вчить правилам моральності, а, навпаки,
формулює принцип автономії моралі: все, що робить людина, повинно
виходити, насамперед, від її власних волі і розуму.
Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найвідоміших
представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На
його думку, суть людини – це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким
намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що
оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що
станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами
(суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей.
Людина – вільна істота. Все залежить від того, ким вона захоче бути.
Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля,
яку я бачу перед собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом,
чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та
сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як
підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс,
значення людина надає речам.
Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди
посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої
гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря
відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля
людини визначає її ставлення до ситуації. Людина – вільна істота, бо
вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини,
але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо
завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти
відповідальність на природу, на історію або на Бога. Людина приречена на
свободу, робить висновок Сартр. «Буття в свободі» викликає тривогу й
почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи.
Існує лише один шлях втечі – смерть.
Філософія свободи Сартра трагедійна. І це не випадково. Абсолютна
свобода «пожирає сама себе». Вона встановлює норми життя, які сама ж
повинна подолати! Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої
детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас руйнує їх. Тому
смерть – єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи.
Сартр у цьому висновку, мабуть, правий. Помиляється він в іншому – в
уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття немає.
Все в нашому житті пов’язане одне з одним. Людина існує в оточенні
подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі, її
оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі
об’єктивних умов життєдіяльності, які впливають на неї. Хіба залежить
від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не в іншій
країні, в той, а не в іншій час тощо? Хіба можна змінити ці обставини
свідомістю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином
обмежений. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, кинути
дітей. Але чи залишається тоді людина людиною?
Видатний філософ Микола Бердяєв є відомим теоретиком свободи людини. У
центрі філософської концепції – особа в усій різноманітності її
духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина
соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як
всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія
величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття
особи у Миколи Бердяєва має концептуальний зміст: усі його роздуми
починаються і закінчуються поняттям людина, вважається, що кожна людина
є особистість, що основа її духовного буття і призначення людини полягає
саме у можливості відкриття у собі особистості шляхом безкінечного
самоутвердження. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в
індивідуальному. Особа має свій неповторний образ. Індивідуальне буття
людини, вважає Микола Бердяєв, є первісним, визначальним. Зовнішня
реалізація всього індивідуального і неповторного, що має людина, складає
зміст творчості. Творчість – найважливіша характеристика людини як
особистості. Свобода у Миколи Бердяєва безпосередньо зв’язана з суттю
людини: основна якість духа особистості. Особа, насамперед, за духовною
природою є істота вільна і творча. Свобода є позитивною, творчою
потужністю, що нічим не обумовлюється і не обґрунтовується, – це
потужність духу творити не з природного світу, а із самого себе.
Свобода, вважає Микола Бердяєв, є самоочевидною і не потребує зайвих
філософських обґрунтувань і доказів.
Свобода особи в Миколи Бердяєва протиставляється світу необхідності, що
підкоряє людину. Філософ негативно характеризує не тільки необхідність,
а будь-яку форму визначення взагалі. Усі форми визначення вважаються
видами рабства людини. Проблема суперечностей рабства і свободи набуває
змісту вічної боротьби світу духовного, де панує свобода і творчість, і
світу зовнішнього, об’єктивірованого, підкорюваного. Філософ виділяє
різні рівні свободи людини: формальний, близький до свавілля;
матеріальний і вищий, духовно досконалий рівень свободи. У формальній
свободі воля взагалі не має предмета свого вибору. В матеріальній
свободі такий предмет є. Але це ще замало мати предмет своїх прагнень:
такий предмет може бути зовнішнім чи випадковим, і не відбивати суть
самої особи. Досконалий, зрілий рівень свободи припускає зростання і
підіймання внутрішньої людини, її органічне об’єднання з іншими людьми і
космосом. Зміст теорії свободи Миколи Бердяєва полягає в усвідомленні
того, що свобода людини є динамічний, що розгортається протягом життя,
процес [2, c.40-41].
2. Структура свободи особи
В структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня
свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні
принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну
незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект
самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя.
Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так
закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є
інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але
необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві,
де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче
загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода
стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження
індивідуальної суті людини і її духовної незалежності наперекір
соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у
самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення
внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості
та індивідуальності.
У тісному зв’язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий
важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий
вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це
також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення
особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна
проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів.
Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини.
Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один
мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох
мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.
В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля
особистості. Воля – усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію
власних намірів. Воля людини об’єднує у собі два основі компоненти:
чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і
обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх
здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля
виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у
прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення – це результат
вибору. Вибір і рішення – найважливіші прояви суті волі. Людина має
свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний
вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не
може обрати відповідний мотив, що йде від її власної індивідуальної
суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини
обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб’єкта стає
воля диктуючого суб’єкта. Отже, незалежність від інших – суттєва
характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама
визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння – це і є
свобода волі. Свобода – суттєва якість волі особи [6, c.59].
3. Історична необхідність і свобода особи
З моменту появи людини суспільство постійно впливає на неї, визначаючи
її особистісне становлення. Спочатку через сім’ю, школу, потім через всю
сукупність соціальних інститутів. Визначальний вплив соціуму має певний
позитивний зміст: саме в суспільстві лише й можливе становлення людини
як особистості, в суспільстві ж і знаходяться всі необхідні умови
дальшого розвитку особи. Але з іншого боку, особистість за своєю суттю є
вільною, творчою індивідуальністю, яка прагне до самореалізації.
Суспільство ж як єдине ціле більш статичне, консервативне, насамперед,
захищає інтереси цілого, тобто особи, прагне визначально впливати,
підпорядковуючи особистість. Щоб докладніше розглянути важкий і багато в
чому суперечливий процес взаємодії особистого і суспільного, необхідно
виділити той елемент величезного механізму соціального визначення, яке
безпосередньо і постійно впливає на особу і її свободу. Такою
універсальною, найбільш простою, своєрідною частинкою механізму
соціального визначення є соціальна норма. Саме в соціальній нормі
виражаються стійкі в суспільній свідомості психологічні уявлення про
соціальну необхідність, користь і справедливість. Соціальні норми не
лише універсальні, а ще й безпосередньо впливають на особу, її свободу,
тому що, на відміну від інших форм соціальних ідеалів, цінностей та ін.,
реально присутні і постійно діють у житті кожної людини. Через соціальні
норми людина засвоює традиції, правила життя суспільства, в якому живе.
Соціальні норми для особи та її свободи – вагомі об’єктивні фактори, з
одного боку, є суспільні явища, з іншого ж, суспільні явища
сформульовані, звернені до особи як вимоги належної поведінки. Особа не
може повністю усунутися від виконання соціальних норм, навіть якщо норми
не відповідають її власним цінностям. Це зв’язано, насамперед, з тим, що
суспільству, як певній цілісності (соціальній групі, нації, державі),
належить функція контролю і підкріплення соціальних норм [7, c.34-35].
Соціальні норми – це правила, вимоги суспільства до особи, в яких
визначені об’єми, характер, а також кордони можливого і припустимого в
її поведінці. Одночасно в нормах є мотиви, а також критерії оцінки і
засоби соціального контролю з боку суспільства. В складній структурі
соціальної норми найважливішим є мотив. Мотив в соціальній нормі має
певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність
людини в бажаному для суб’єкта соціальної норми напрямку. Але для
реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як
адекватну основу, що відповідає особистим інтересам і переконанням.
Мотиви, що закладені в соціальних нормах, відрізняються своєю
орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості
безпосередньо пов’язана з такими особистісними мотивами, що виражають,
насамперед, індивідуальність і неповторність особи. В такій ситуації
зіткнення мотивів різних рівнів та спрямованості, особистого і
соціально-нормативного, вже закладеш передумови можливих суперечностей,
гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма
наказує особі вимоги обов’язкового виконання. Так відбувається
корегування мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить
від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми,
насамперед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи
ідеологічних. Ідеологізовані соціальні норми, характерні для
тоталітарних систем, і відрізняються силою вимог до особистості, а отже,
не залишають особі не лише варіантів вибору, а й можливості вибору,
орієнтовані на єдину систему цінностей з ворожим, нетерпимим ставленням
до всього іншого. В суспільстві владні структури зацікавлені в
жорстокому контролю за поведінкою і діяльністю особистості, акценти в
змісті соціальних норм зміщуються в бік ідеологізованого компонента в
збиток загальнолюдського, а сам вибір особистості втрачає свою моральну
суть. Та проблема взаємовідносин суспільного і особистого набагато
складніша. Справа в тому, що вплив на особу з боку соціального
(державного), соціальної групи, з присутніми їм уявленнями про належне,
справедливе, обов’язково орієнтоване, насамперед, на
внутрішньоособистісне проникнення. Прийнятий внутрішньо особистісно
обов’язковий в своїй суті вплив соціальної системи через її норми,
переживається людиною як своє власне переконання. Це трапляється, коли
мотиви, що закладені в соціальній нормі і виражена в них воля,
ототожнюються з власною суттю особи, з її індивідуальним Я. Це
відбувається в декілька етапів. Спочатку під впливом широко
розповсюджених цінностей, що пропагуються як загальнозначні і
незаперечні, принципів та норм, що їх виражають, у свідомості особи
поступово і ніби непомітно складається визначена для суспільства система
настанов, тобто формується стан схильності до сприйняття світу і людини.
Настанови ж, розвиваючись, ведуть до утворення стереотипів, що є для
людини вже незаперечною стійкою нормою її свідомості і мотивами вчинків.
Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В процесі
адаптації до конкретного соціального середовища у особі складаються
стійкі внутрішньоособистісні морально-психологічні структури, що служать
масштабом та критерієм оцінки соціальної реальності. Отже, в процесі
взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і
соціальні норми, особистість пристосовується до анонімної влади і
засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування
людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе
суб’єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється
ілюзія свободи.
Зовнішня детермінація, що передається від владних структур до людини
через систему соціальних норм, витісняє духовну, що йде з середини самої
особистості. Такі явища активно вивчаються соціальною філософією,
психологією. Для їх позначення існують поняття: модальна людина,
соціальний характер. Будь-яка соціально-політична система, а не тільки
тоталітарна, хоча саме в ній ця проблема найбільш гостра, сприяє своїм
впливом формуванню певного типу особи з певними настановами,
стереотипами свідомості. У відомого західного філософа Еріха Фромма ця
проблема звучить в контексті дослідження про соціальний характер людини,
де показується, що, пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває
в собі ті якості характеру, що спонукають її хотіти діяти саме так, як
їй доводиться діяти [9, c.81].
Висновки
Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою
і способом життя – істота суспільна, і в такому значенні -частина
єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчастіше нав’язуючи
їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Однак, знаходячись в
межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим,
творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби
внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди
залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами
часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями.
Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися
від єдиного соціального для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися
з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною,
творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес
суспільства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об’єктивні
соціальні фактори.
Проте головний сенс будь-якого людського вибору – передусім у діянні,
яке стає можливим на його основі.
Доцентровий вектор свободи вибору й морального самовизначення спрямовує
діяльність людини в щільний і складний, сповнений суперечливих інтересів
світ тут-і-тепер буття, світ, де кожна дія неминуче стає символом певної
суб’єктивної позиції, демонстрацією тієї або іншої системи моральних
цінностей. Інакше кажучи – стає вчинком.
Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно
підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві
принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається, виробляючи
власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ
індивідуальності.
Список використаної літератури
Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія.— К-,
1996.
Бердяев Н. А. Самопознание.— М., 1990.
Бердяев Н. А. Философия свободного духа.— М., 1994.
Кон Й. С. В поисках себя.— М., 1984.
Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз /
Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. – К.: Знання України, 2002
– 580 с.
Соболєва Н. Соціологія суб’єктивної реальності. – К., 2002.
Табачковський В. Г. Людина. Світ. Світопорядки // Практична філософія –
2003 – № 3 – С. 34 – 41.
Франкл В. Человек в поисках смысла.— М., 1990.
Фромм Є. Бегство от свободи.— М., 1990.
Фромм Э. Иметь или быть. – М.: Прогресс, 1986.
PAGE
PAGE 12
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
