Політологія (шпаргалка)

1. Політологія, як наука, її місце в системі гуманітарних наук.

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це одне з
основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства:
економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін
«політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу
Арістотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву
«Політика». політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це
одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства:
економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо
Політологія, якою вона є сьогодні — це явище новітнього часу. Вона
з’явилася на сучасному етапі людської цивілізації — у період утвердження
індустріального суспільства. Організаційне оформлення політологія набула
у країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX
ст. у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося
вченням про державу. Політична наука стає самостійною, почєинає активно
взаємодіяти з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Спід
звернути увагу на те, що політика виступає об’єктом вивчення багатьох
гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки?
Щоб відповісти на це запитання потрібно розрізняти політику у вузькому і
широкому розумінні. Загальне визначення предмета політології можна було
б запропонувати таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна
теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин
соціальних суб’єктів з приводу влади.

2. Політика, як наука і мистецтво.

Слід зазначити, що суть політики визначається двоїстим характером цього
явища.

По-перше, політика — наука, оскільки вона базується на законах
суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов’язкового
розгляду цього явища крізь призму розуміння об’єктивної логіки його
законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може
виступати в суспільному житті як сфера дії окремої особи, соціальної
групи або класу.

По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій,
закономірностей і методів, а мистецтво, яке полягає в умінні
використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені
політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених
історичною практикою логічних висновків, так і за допомогою уяви,
інтуїції, творчої сміливості та ініціативи.

Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового й
емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність,
характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного
діяча. Роль мистецтва в політиці значна і зумовлюється ймовірнісним
характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні
умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих
результатів і т.п.) Однак необхідно пам’ятати про те, що мистецтво
політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми
та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм
політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над
теоретико-раціональними засадами політики. Треба також взяти до уваги,
що мистецтво без міри — це великий ризик виродження справжньої політики
у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та
властолюбства.

3.Значення політичних ідей для розвитку суспільства.

Політика (гр. politike — мистецтво управління державою) — це одне з
основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства:
економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо.
Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до
сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до
світу, її виникнення було зумовлене цілою низкою об’єктивних чинників у
різних сферах суспільного життя, але насамперед — у сфері виробництва та
сфері економічних відносин. Політика має місце в період переходу від
первіснообщинного життя суспільства до цивілізації. Діяльність держави
як всередині країни, так і поза її межами та відношення до цієї
діяльності класових сил відтак стали визначатися поняттям “політика”.
Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних
процесів, коли з’явилися нації, а згодом — політичні партії та масові
суспільні організації, кожна з яких захищала інтереси та настрої
багатьох людей, політика набуває нового змісту. Політика виражає
докорінні інтереси різних спільнот, партій, держав і цілі, якими вони
керуються. В усіх сферах, де здійснюється політика, вона набуває
різноманітних форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв’язані
сфери політики — внутрішню та зовнішню. Водночас багатогранність
реального життя дозволяє і зобов’язує виокремити у внутрішній і
зовнішній політиці більш вузькі й у той самий час важливі сфери
політики, такі як економічна, соціальна, національна, політика розвитку
народовладдя, культурна політика тощо. Зрозуміло, що багатоплановість
політики, вимагає виділення та розгляду інших більш конкретних сфер
діяльності суспільства. Наприклад, тільки у сферу економічної політики
входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна,
фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно
визначити і такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова,
національна, молодіжна тощо.

4. Політичні ідеї античності. Погляди Платона та Арістотеля на політику.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична
філософія Стародавньої Греції. Різні соціально-політичні вчення, що
виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії.
Цьому сприяв особливий устрій Греції. Йдеться про поліси — держави, що
являли собою общини вільних громадян. В цих полісах йде класова
диференціація, виникають багаті та бідні прошарки. Йде шалена боротьба
за владу, з’являються реалістичні концепції влади.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до
н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Він написав спеціальний твір —
«Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій,
«влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької
демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих),
тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади
протиставляє власний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у
ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні
визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять
філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

Величезну роль в історії політичної думки відіграв інший античний
мислитель Арістотель (384—322 рр. до н.е.). Арістотель розглядав державу
як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою
політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через
суспільство. Держава, стверджував Арістотель, виникла не через угоду між
людьми, а природним шляхом — із сім’ї. Мета створення держави полягає не
тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у
тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм
задовольняти потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля
критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він
вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

5. Проблеми теорії політики в епоху Середньовіччя та Відродження.
Протиставлення політики богослов’ю.

Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло
феодальне суспільство. В умовах існуючої феодальної роздробленості (V—Х
ст.) католицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами —
справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Головним у
комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення
«отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста,
Григорія Міського та інших про нікчемність земного існування, про
марність та даремність людських зусиль. Найбільш відомими
соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін
(пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський. Так Августин
Блаженний вважав, що все соціальне, політичне, державне, все, що
напрацьовано людством – гріховне. Виправдовував нерівність в
суспільстві. Вважав необхідним підкорення світської влади церкві. Фома
Аквінський – середньовічний філософ і теолог, читав твори Арістотеля.
Розглядає людину як суспільну істоту. Признає право народу постати проти
своїх вождів.

Відродження пов’язаане з виникненням буржуазії. Зокрема буржуазні
революції дали поштовх широкому розвитку вчень про політику (концепції
розподілу влади, народного суверенітету, демократіі, правової вллади
тощо). Політична думка цього часу звільнюється від релігії. Ідеологи
Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква
принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то
гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та
безмежні її здібності до саморозвитку.

6. Ніколо Макіавеллі, його погляди на політику і мораль. Суть
”макіавелізму».

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи
Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд
творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед
цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта
Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну
галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі
й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його
думку політика має:

1.пояснити минуле

2.керувати сучасним

3.прогнозувати майбутнє

Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:

1.фортуна (доля)

2.фірті (енергія).

Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє
середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської
природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні
риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення
держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань.
Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату
можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим
насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.

Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть
особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при
надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато
уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну
роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.

7. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу. Просвітництво як ідеологія
буржуазії.

Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології
Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який
рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва
поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші)
заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові
привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для
розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея
«природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними
правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в
переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути
рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію
природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас
Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). В своїх вченнях ці мислителі
ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність – це
початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система
природного права.

На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної
думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант
(1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно обгрунтував
політичну доктрину лібералізму.

Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі).
Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного
соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

8. Політична думка в Київський Русі.

В ІХ-ХІІ в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і
почали розвиватися поняття держави, права, політичні погляди, наука,
література, філософія тощо. У цьому процесі важливу роль відігравало
християнство.

Підтвердженням розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі
може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних
джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб,
релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба
відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і
благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє»,
«Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія
Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін. Так,зокрема, останній
закликає не чинити беззаконня не тільки самим князям, але й їх слугам.
Проте загальний рівень розвитку політики, філософії, права у Київській
Русі був досить низьким. З політичної точки зору Київська Русь була
далека від демократичної (античної) моделі західної цивілізації.

9. Особливості політичної думки в Україні в 16-17 ст.

В історії суспільно-політичного життя в Україні XVI-XVII ст.
характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху,
пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період,
коли на зміну бурхливому розквіту прийшов етап занепаду й розпаду,
тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу
відігравали освіта, наука, мистецтво. Поширенню освіти сприяли братські
школи. Саме вони стали основою створення Киево-Могилянської академії. Ця
установа стала першим вищим закладом на східнослов’янських землях.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за
волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. Саме в його
контексті стало можливе створення Конституції Пилипа Орлика 1710 року.
Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має
велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре
зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою.
Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі,
де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені
державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика
посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

10. Політична думка в Україні кінця 19 — початку 20 ст.

Цей етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з
постаттю відомого вченого та політичного діяча М. Драгоманова.
М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської
науки, до ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектики, що посідала
центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних
програмах і соціально-філософських теоріях. Драгоманов поділяв
марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад і позитивно
ставився до спенсерівської теорії еволюції. Політична програма
М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти провідних принципах:

1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного
життя

2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи

3.визнання вирішального значення ідеї культурництва

4.європоцентризм

5.ідея федерації

Провідну роль в розвитку укр. політ. думки належить М.С.Грушевському
(1866— 1934), видатному вченому-історику, політологу, публіцисту і
політичному діячу. Він проголошував ідею пріоритетів інтересів народу,
суспільства над інтересами держави. Досліджуючи історію України вчений
дійшов висновку, що основа укр. народу – селяни, а головна його мета –
земля і воля. Проте Грушевський стояв на засадах федирації, розглядаючи
її не як втрату волі, а як шлях до нових можливостей розвитку.

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем
консервативного напрямку був ВЛипинський (1882—1931). Українська держава
у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією
спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської
влади. Політична програма В.Липинського базувалася на: 1) гарантія
недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на
землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) об’єднання всіх українських
земель, а в зовнішній політиці — союз із Росією і Білорусією.

Особливу роль у розвитку української політичної думки відіграли
націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського.

12. Лібералізм та неолібералізм як політичні течії.

. Термін «лібералізм» (лат. лібераліз – вільний) почали активно вживати
у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії
лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII
ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як
ДЛокк, Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін.

Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу
особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності.
Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній
надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не
набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму:

1.критика феодальної регламентації економічного життя

2.критика обмеження зовнішньої торгівлі.

3.за повний простір приватної ініціативи

4.звільнення економіки з-під опіки держави

5.пропаганда буржуазно-парламентського устрою.

Найбільшого розквіту лібералізм досяг в Великобританії.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну
класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних
органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту».
Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати
найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в
економічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали
необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм
власності, життєздатність яких мав визначити ринок.

13. Консерватизм та неоконсерватизм як політичні доктрини.

Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від
латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом
концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі,
Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької
революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною
дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму
стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція
середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом
капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм
спрямований на такі форми державного і суспільного життя, які склалися
історично. Основні риси:

1.спадкоємність

2.стабільність

3.державний авторитет.

4.принцип свободи.

В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним,
основні його положення іволюціонували. Консерватизм переростає в
неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується
такими ліберальними принципами:

1.конституціоналізм

2.поділ влади

3.загальне виборче право.

14. Політичний екстремізм.

Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і
дій. Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати
різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різкий спад життєвого
рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер
існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування
інакомислячих, національний гніт тощо. У політичній течії екстремізм
традиційно поділяється на лівий та правий. Як свідчить політична
практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до
ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий
радикалізм), проголошуючи себе найпослідовнішими борцями «за справу
пролетаріату», «трудящих мас» і т.п. На противагу лівим, праві
екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй
консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію,
егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», відсутність
«порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним
рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили
країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції
в Росії.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз,
слугують дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина
інтелігенції, окремі фупи військових, частина студентства,
націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою.

Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й
міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території
багатьох країн світу.

15. Соціалізм, як політична течія.

Вчення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло наприкінці
40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн,
бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в
тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть
зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин, створені умови
для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з
погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через
асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через
класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через
встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ на
соціальні класи і приведе до однорідного, соціальне справедливого
суспільства.

Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в XX
ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали
перевірку часом. Проте й нині залишаються актуальними діалектичний метод
аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості та солідарності,
положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку
всіх тощо.

16. Влада як явище суспільно-політичного життя.

Влада в загальному розумінні – це здатність і можливість справляти
певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних
засобів – волі, авторитету, права, насилля.

Влада, як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її
класифікувати. Влада має типові, родові та видові характеристики. Тип
влади можна визначити виходячи з існуючого в державі
соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або
демократичного. Кожен з типів влади складається з родів влади:
політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, в свою
чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі
види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.

Влада створюється та функціонує в суспільстві на кількох
взаємопов’язаних рівнях: макрорівні вищих центральних політичних
інститутів, вищих державних установ та організацій; середньому рівні,
тобто у регіональних, обласних та ройонних маштабах, і на мікрорівні
відносин між людьми, малими групами та всередині них. Середній рівень
влади зв’язує два інших системою органів управління, через нього
проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає
відповідні реакції суспільства на них.

17. Механізм здійснення та поділ влад у суспільстві.

Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади.
Політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність
та неподільність є гарантами стабільності політичного життя. Водночас
політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо
вона виступає в різних формах: законодавчій, виконавчій, судовій. Суть
поділу влади полягає у впровадженні в політичне життя суспільства, його
політичну систему таких стримувань та противаг, котрі б надійно
забезпечували продуманість, єдність цілей, консенсус в діяльності всіх
ланок державного апарату, гарантуючи цим належну ефективність його
роботи.

Проблема поділу влад стала нині однією з найважливіших проблем
удосконалення структури влади в Україні. Поєднання влади недопустимо.
Так, наприклад, поєднання законодавчої та виконавчої влади підриває
верховенство закону. Якщо судді не тільки судитимуть, а й займатимуться
законотворчістю, то навіть життя людей може за певних умов опинитися під
загрозою.

Влада в суспільстві повинна виконувати такі функції:

1.забезпечувати законні права громадян, їх конституційні свободи.

2.утверджувати право, як стрижень суспільних відносин

3.виконувати ідеологічну, економічну, соціальну та інші функції.

18. Проблеми формування й функціонування влади в Україні.

Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане
стабільною та ефективною, коли беде здатною вирішувати ряд проблем,
центральне місце серед яких належить організації суспільного життя та
влади на демократичних засадах. Перспектива розвитку демократії в
Україні багато в чому залежить від погодження інтересів різних верств
населення країни. Адже в посттоталітарному суспільстві, яке має місце в
Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з
поділеним суспільством. За різних умов співвідношення між частиною
населення, що підтримує нову систему, і тією, що тяжіє до минулого, може
бути неоднаковим. Тому існує небезпека для демократії.

Як свідчить світовий досвід шлях до розбудови державності і
ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство
повинно уникати таких небезпек:

-надмірної концентрації влади в руках певних осіб чи інституцій.

-елітарний авангврдизм (прогнення еліти взяти на себе всю повноту влади,
мотивуючи це корисністю для народу).

-антидержавний анархо-лібералізм (відмова від державного регулювання
суспільного життя).

Є підстави ствержувати, що успіхи в розбудові державності та розвитку
демократії багато в чому залежатимуть від таких чинників, як формування
та співвідношення різноманітних форм власності, взаємозв’язок етнічного
та соціального складу населення, характер відносин між політичними
партіями, форми правління, рівня політичної активності та культури
населення тощо.

19. Політична система суспільства: поняття й структура.

Політична система – відображає політичну діяльність, підкреслює
системний характер політичного життя. Вона має монополію на здійснення
державної влади. Через інститути політичної системи здійснюється
політичне управління. Політична система – це інтегрована сукупність
державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління
справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами,
соціальними групами, що забезпечують стабільність суспільства, певний
соціальний порядок. Політична система конкретного суспільства
визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою
правління (парламентське, президентське і т.п.), типом держави
(монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний,
тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в політичній практиці можна
виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні, пост
капіталістичні, перехідні, пост колоніальні та ін.

Вивчаючи політичну систему, доцільно, на наш погляд, визначити такі її
компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та
організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді
конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур
регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного
режиму;

5) політичну культуру, що виявляється у політичних поглядах, ідеях,
теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці

20.Президентська форма правління.

Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що
базується на ідеї поділу влад. На чолі такої держави стоїть президент,
якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням.
Президент поєднує повноваження глави держави з повноваженнями глави
уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає
перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не
залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але
має право «вето» — право заперечити прийняттю парламентом небажаного
йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента
(глава держави й глава уряду) зумовлені в основному широкою соціальною
базою, яку надає йому порядок обрання через всенародне голосування.
Президент не несе відповідальності перед парламентом, але у випадку
порушення президентом конституції він може бути притягнутий до
кримінальної відповідальності при дотриманні особливої процедури
(імпічменту — в США). Президентська республіка була вперше впроваджена в
США, а також дуже поширена в країнах Латинської Америки.

21. Політичні партії: поняття, сутність, місце в політичній системі

Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі
найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і
гуртів. Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему
цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену
організаційну структуру, покладають на своїх членів певні обов’язки та
встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям бути могутнім
чинником підвищення рівня організованості політичного життя. Зміст і
сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. Виходячи
з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають
інтереси:

1) окремих класів

2) окремих соціальних верств та гуртів;

3) кількох класів та соціальних гуртів

3 ідеологічного погляду розрізняють:

1) ідейно-політичні або світоглядні партії;

2) прагматичні або партії виборчої кампанії.

За принципами організації розрізняють:

кадрові партії;

2) масові партії

3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах
членства 4) партії, в яких відсутній інститут офіційного членства;

5) парламентські партії.

До основних функцій політичних партій у суспільстві належать:
представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична
соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу
й участь в її здійсненні, розробка політичного курсу, формування
громадської думки тощо. Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього
життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та
багатопартійності. суспільства.

22. Місце і роль держави в політичній системі суспільства.

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить
особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава виступає
основним носієм політичної влади та головним знаряддям реалізації
класових інтересів, головним суб’єктом і одночасно головним об’єктом
політичної діяльності і політичних відносин у суспільстві. Існує
декілька теорій походження держави:

-теологічна

-договірна

-психологічна

-марксиська

Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову.
Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу
і судову. Держава, виступаючи від імені суспільства, регламентує
політичну діяльність всіх його організацій, встановлює основні норми
цієї діяльності, її методи, умови формування й функціонування
недержавних організацій. Держава існує через здійснення нею сукупності
необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу,
запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання
економічних та інших суспільних відносин, здійснення загальної для
країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів —
соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та
ін., виконання зовнішньополітичної функції захисту інтересів країни,
функції оборони країни тощо. Досить поширеною є класифікація держави за
формою державного правління:

-парламентська республіка,

-президентська республіка,

-конституційна монархія.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою:

-унітарна

-федеративна.

Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони
виконують:

-військова або поліцейська державу

-правова,

-соціальна держава.

23.Громадсько політичні організації у політичній системі.

Існування та функціонування суспільно-політичних об’єднань — характерна
ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних
організацій і рухів, на відміну від державних інститутів,
характеризується тим, що ці організації та рухи не мають жодних владних
повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на
меті оволодіти державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов
може набирати політичного характеру. Виходячи з цієї різниці, суспільні
рухи й організації можна класифікувати як масові добровільні об’єднання,
що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі їхніх
спільних інтересів. У демократичному суспільстві держава не втручається
в їхню діяльність, хоча й регулює її згідно з чинним законодавством.
Головні засади діяльності суспільних об’єднань — це добровільність,
поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівність
усіх членів, законність та гласність. Важливою проблемою політології є
критерії класифікації суспільних організацій. За найбільш важливий
звичайно беруть характер взаємозв’язків членів організації або вид
їхньої діяльності. В основу типології суспільних організацій можна також
покласти поставлені цілі: або захист громадянських, політичних,
економічних та культурних прав і свобод громадян (наприклад, професійні
спілки, союз підприємців, товариство споживачів і т.п.), або задоволення
професійних чи аматорських інтересів (союзи журналістів, письменників,
художників і т.п.), або участь у добродійній діяльності (товариство
милосердя, фонд миру). Різні цілі дають можливість здійснювати типологію
і за видами їх діяльності. За цим показником можна виділити економічні,
релігійні, науково-технічні товариства, товариства у сфері освіти й
культури, спортивні й туристичні, охорони здоров’я тощо.

24.Політичні партії та суспільно-політичні об’єднання в Україні.

Сьогодні у політичному житті України умовно можна виділити п’ять
основних напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань,
виходячи з їхнього ставлення до:

1) ідеї державної незалежності;

2) історичного періоду перебування України у складі Росії та СРСР;

3) нинішньої Росії та СНД;

4) форми державного устрою, організації влади й політичного режиму;

5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.

Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати
чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал центристський,
ліберальний та соціал-комуністичний. Аналіз програмних положень партій,
організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної
концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи,
не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Порівняння
програм і платформ дозволяє зробити висновок, що багато світоглядних
позицій громадсько-політичних рухів ніколи не зблизяться і завжди
існуватимуть передумови до ідейного суперництва з широкого кола проблем.
Розширенню бази для співробітництва має сприяти спільна робота з
утвердження державного суверенітету і незалежності України, перехід до
соціально орієнтованої ринкової економіки. Саме з цих базових цілей
мають виходити політичні партії та громадські організації, визначаючи
можливість співпраці між собою. Важливим елементом розвитку політичних
процесів в Україні має стати завершення правового оформлення
багатопартійності. Треба прийняти відповідні нормативні акти, які б
чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за
результатами парламентських виборів, і вжити необхідних заходів для
державної підтримки виборчих кампаній.

25.Політика і політичне життя: суть, елементи та їх характеристика.
Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади,
тип політичної системи, партійних систем, політичної організації
суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного
режиму, стан суспільного порядку тощо. Формування політичного життя
перебуває під серйозним впливом культурно-історичних традицій та
національних особливостей народу, які проникають у політичний побут
державних, суспільних структур або в самоуправління тощо. У формуванні
політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють
економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми
спільного життя людей і суспільних відносин. На розвиток політичного
життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадських і
політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо)
Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знає періоди
піднесень і спадів, апатії та бурхливих вибухів. В умовах демократії до
активної й добровільної участі у політичному житті заохочується значна
кількість населення і його пасивна частина може стати порівняно
незначною. Усі компоненти політичного життя у демократичних суспільствах
орієнтовані на забезпечення стабільності системи суспільних відносин і
разом з тим на створення умов для активізації діяльності її суб’єктів.
Зовсім інакше відбувається політизація життя у суспільствах
диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу. Формально в цих
суспільствах у політичному житті не бере участі лише мінімальна частина
населення, але сама ця участь часто зводиться тільки до виконання
державних і партійних розпоряджень. Як свідчить історична практика
нашого минулого, у такій слухняності значну роль відігравала дисципліна
страху.

26.Політичні режими: типологія та їх характеристика.

Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного
владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й
політичної влади. Він включає спосіб і порядок формування
представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої
влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних
партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус
особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На
політичний режим впливає рівень політичної стабільності суспільства,
співвідношення соціальних сил, історичні та соціокультурні традиції в
суспільстві. Ці фактори лежать в основі типології політичних режимів. У
сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних
режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим,—
це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови
для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх
сферах діяльності. Авторитарний режим базується на безумовному
підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється шляхом
кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на
відповідальні державні посади.. В умовах такого режиму безроздільно
панує виконавча влада. Парламент хоча й зберігається, але, як правило,
значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на
дорадчу установу при голові держави, котрий, у більшості випадків, сам
посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності
— накази й команди. Тоталітарний режим являє собою насильницьке
політичне панування групи «виняткових», яких очолює «вождь» (Фюрер,
Дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами
життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних
організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї
загальновизнаної ідеології. В умовах тоталітаризму особистість цілком
підкорено владі.

28. Громадянське суспільство та правова держава.

Громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин, галузь
спонтанного самопрояву інтересів і волі вільних індивідів і їх
об’єднань, захищена законами від регламентації їх діяльності з боку
державної влади. Головне в громадянському суспільстві – взаємодія
суспільства і держави. Чим більше воно розвинуте, тим більше розвинута
демократія.

P

f

Oe!O!D»Z1\1i1?5R9v;VAZA(B,JBNHNuiuaaaUeuuuuuuOEEuuu1/4u

?\NTHN?OlODOeFOe1/4OeaeY?TH1/4THhssAaVaPaRa?a&e(e?euuuuuuuuuuuooeaOOOooo
ooo

&

-ви є поділ влад, який передбачає оптимальний поділ сфер діяльності,
поділ функцій і компетенцій між основними органами державної влади —
законодавчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного
функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин особистості,
держави, суспільства. Найвища з трьох влад — законодавча. Демократичні
вибори членів законодавчого органу (парламентарів, народних депутатів),
можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють
умови для контролю з боку народу за діяльністю законодавчої влади.
Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, які прийняті
законодавчим органом. Призначення судової влади — бути арбітром,
вирішувати юридичні суперечки, впроваджувати правосуддя, яке може
здійснюватися тільки судом.

Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип
юридичної взаємовідповідальності держави й особи Обмеження прав та
свобод людини закріплені конституційно і виявляються в конкретних
законах. Форми відповідальності держави перед особою різні. До них
належить і звітність виконавчих органів перед законодавчими, і
референдуми, які б оцінювали роботу або пропозиції уряду, і надання
повної й вірогідної інформації громадянам з усіх питань, за винятком
тих, що становлять державну таємницю.

29.Форми державного правління та форми державного устрою.

Досить поширеною є класифікація держави за формою державного правління.
Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної
державної влади, її структуру, правовий статус та субординацію вищих
органів, порядок їхньої діяльності. Основними сучасними формами
правління є: парламентська республіка, президентська республіка,
конституційна монархія. Основу концепції парламентської республіки
становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На
чолі республіки стоїть посадова особа (президент), яку обирає парламент.
Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе політичну
відповідальність. Президентська республіка — це також республіканська
форма правління, що базується на ідеї поділу влад. На чолі такої держави
стоїть президент, якого обирають загальним голосуванням. Уряд
призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом.
Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від
президента. Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді
парламентської монархії — такої форми правління, коли посада глави
держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого
феодального титулу. Законодавча влада за цієї форми правління
зосереджена у двопалатному парламенті, виконавча — в уряді. Монарх у
парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати
важливі державні.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою.
Адміністративно-територіальний устрій є і формою державного устрою:
унітарною чи федеративною. Унітарна форма — це така форма державного
устрою, за якої в країні функціонують єдині вищі органи влади й
управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні
одиниці (Італія, Польща та ін.). Федеративна форма — це така форма
устрою держави, за якої відбувається добровільне об’єднання державних
утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний
адміністративно-територіальний поділ.

31.Форми власності у нашому суспільстві та їх вплив на політику.

З метою забезпечення економічної свободи в Україні прийнято Закон «Про
власність». Громадяни нашої держави можуть мати приватній власності
земельні ділянки, житлові будинки, цінні папери, підприємства у сфері
виробництва, побутового обслуговування громадського харчування
(магазини, їдальні тощо), в інших галузях господарської діяльності.
Селяни — мати власне селянське господарство з господарськими будівлями,
насадженнями на земельній ділянці, продуктивною та робочою худобою,
домашньою птицею сільськогосподарською технікою, транспортними засобами.
У тих секторах економіки, де дрібне й середнє виробництво є
найефективнішим (наприклад, у сфері послуг), приватна власність може
відіграти позитивну роль в розвитку економіки. Згідно з цим законом,
група ми громадян можуть бути створені кооперативи, а також господарські
товариства та об’єднання. Поряд зі створенням нових підприємств повинно
відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов’язково перехід до
індивідуальної власності, можлива передача або продаж державної
власності трудовим колективам, кооперативам, акціонерам. У результаті
створюється власність колективного підприємства, товариства, кооперативу
акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й
орендувати державні підприємства і майно. Оренда зумовлює пере дачу
орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджати ся його
власністю на певний термін і за відповідну оплату. Можуть також
створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних
організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства.
Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають
особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або
окремих регіонів. Перетворення державної власності в колективну, яка б
управлялася самими колективами, виникнення акціонерних, кооперативних,
спільних і приватних підприємств створює різноманітні й рівноправні
форми власності.

33.Діалектика взаємозвязку політики та економіки.

Співвідношення економіки і політики є ключовим у розумінні характеру
суспільного ладу, визначальним щодо наслідків економічної та політичної
діяльності . Від правильного і збалансованого їхнього взаємозв’язку
залежить економічний потенціал суспільства, добробут населення, рівень
розвитку демократичних процесів, а в цілому —життєздатність
суспільно-політичної та економічної системи. Неправильне розуміння
співвідношення економіки і політики є однією з причин хибної економічної
політики і, як наслідок цього, — економічної кризи, зниження життєвого
рівня населення, хронічного дефіциту товарів народного споживання,
інфляції. Все це відбувається, по-перше, в результаті того, що однобічна
орієнтація на економічні фактори, недооцінка, приниження ролі політичної
дії призводить до пасивності влади, до посилення некерованих, стихійних
процесів у суспільному організмі. По-друге, зневажливе ставлення до
вимог економіки, віра у всесилля політичних рішень і гасел позбавляють
політичне керівництво необхідної об’єктивної основи і, таким чином,
перетворюють його в царство суб’єктивізму і свавілля. Належне
співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття
«економічна політика». Економічна політика — це свідома, цілеспрямована
діяльність державних органів, політичних партій та суспільних
організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах
суспільства. Відповідно до її впливу на економіку економічна політика
буває трьох видів. По-перше, вона може відповідати об’єктивному процесу
функціонування і розвитку економіки, а тому стимулювати її. По-друге,
економічна політика може діяти всупереч об’єктивним процесам
функціонування і розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть
створювати кризову ситуацію. По-третє, економічна політика, визначаючи
основні напрямки, шляхи і методи розвитку економіки, може стимулювати
одні методи розвитку економіки і обмежувати, блокувати інші.

34. Економічна політика та необхідність переходу до ринкових відносин
в Україні.

Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних
органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній
сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.

Економічна політика держави має кілька завдань: здійснювати регулювання
економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;

зв’язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп,
які мають політичну владу, так і тих, які не мають її; забезпечувати
функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий
обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);
налагоджувати й розвивати взаємовигідні економічні зв’язки з іншими
країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.

Особливості історичного розвитку в СРСР призвели до створення командної
економіки або, як прийнято говорити, командно-адміністративної системи
управління. Ця система, що проіснувала протягом десятиліть, стала
головною причиною застою, а потім і кризи, в яку потрапила радянська
економіка у 80-ті роки.

Альтернативою командно-адміністративної системи управління економікою,
яка себе повністю дискредитувала, є ринкова економіка. Життєздатність та
результативність ринкової економіки доведена світовим досвідом.
Узагальнення цього досвіду дозволяє зробити висновок, що ринкова система
— це могутній засіб підвищення ефективності виробництва. Товарно-грошові
відносини — провідний регулятор економічного життя в умовах будь-якого
розвинутого виробництва.

Перехід до ринкової економіки в Україні в інтересах кожної людини — така
економіка дозволить створити умови для заохочення творчості, ініціативи
кожної людини, а також економічні стимули для високопродуктивної праці.

35. Соціально-класова обумовленість політики.

В політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок
діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на
забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на
реалізацію життєво важливих соціальних потреб та інтересів людей і
соціальних спільнот. Соціальна політика — це діяльність владних
структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій
вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів
для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в
регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною
метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги,
стабільності, цілісності й динамізму.

Говорячи про соціально-класову обумовленість політики слід
зазначити, що ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства повинна
приволювати над інтересами держави.

36. Місце і роль національних відносин у політичному житті
суспільства.

Національність — це належність людини до певної етнічної (від грецької
«етнос» — народ») спільності. Нація — це найбільш розвинута етнічна
спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в
результаті поєднання, «змішування» представників різних племен та
народностей. Сам факт існування у світі понад двох тисяч
етнонаціональних спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні
відносини. Національні відносини — це відносини між суб’єктами
етнонаціонального розвитку — націями, народностями, національними
групами та їхніми державними установами. Проблема національних відносин
займає важливе місце в політичному житті багатонаціональної країни. І це
зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б
вирішити без огляду на національний склад населення. Національні
відносини — складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних
форм соціальних відносин. Безпосередньо до сфери політики належать такі
питання національних відносин, як національне самовизначення, поєднання
національних та загальнолюдських інтересів, рівність прав націй,
створення умов для вільного розвитку національних мов та культур,
підготовка й представництво національних кадрів у структурах влади і ряд
інших питань. Оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між
великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин
націй і народностей носять політичний характер.

38.Міжнаціональні конфлікти: причини виникнення та шляхи розвязання.

Важливою функцією національної політики є розробка ефективних
шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування
та запобігання їм. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є
специфічним конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей,
а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і
детермінованим соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до
конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика
руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі
сторін — учасниць конфлікту — “дістати перемогу” неминуче наштовхується
на протидію протилежної сторони. Суть науково обгрунтованої національної
політики в Україні — постійний баланс загальнодержавних,
загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут
проживають. Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної
держави можливі і вияви націоналізму. За всієї багатоманітності
конкретних виявів він має чітку ознаку: визнання власної національної
винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це
намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її
інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок
їхнього обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може тільки
породжувати націоналізм інших. У національній політиці слід чітко
розрізняти підвищення національної самосвідомості й націоналізму.
Підвищення національної самосвідомості — це природний і закономірний
наслідок економічного і культурного прогресу народів. Національне життя
не визнає насилля. Як не можна штучно пришвидшити хід етнічного розвитку
людства, зігнати нації до однієї “купи”, так не можна штучно зводити
паркан між націями, консервувати відмінності між ними.

39. Людина в системі суспільно-політичних відносин.

Сутність людини полягає в тому, що вона може сформуватися тільки в
умовах суспільства. Історична практика переконливо свідчить, що людина
вдосконалюється й самореалізується у процесі підключення до різних
аспектів суспільних відносин. Ось чому й нині не втрачає актуальності
теза Арістотеля про те, що «людина є політична істота, якій природно
призначено жити в суспільстві». Можливості впливати на процеси в
суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її
здатності знаходити канали участі в соціальній практиці, масштабності
впливу та соціальній значущості ролей, які відіграє особа в соціальному
й політичному житті. В реальній ситуації політичний вплив «пересічного»
фомадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких основних
чинників:

—соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і
соціальній ієрархії, ступінь життєвої зрілості);

—усвідомлення власних інтересів та їх співвідношення з інтересами
соціальних груп, верств і класів;

— масштаби та значущість виконуваних соціальних ролей;

— політична активність та вміння вести політичну діяльність;

—наявні у суспільстві соціальні обмеження активності (групові привілеї,
різноманітні цензи — майновий, освітній, національний, релігійний, тягар
традицій тощо);

— рівень свідомості й політичної культури тощо.

40.Політична свідомість..

Політична свідомість — це духовне утворення, яке включає в себе
політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття
народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні
та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути
політичної системи. Політична свідомість завжди конкретно історична,
вона відбиває інтереси конкретних людей в конкретній країні з певним
рівнем економічного й духовного розвитку. Першим важливим компонентом
політичної свідомості є політичні знання та сформовані на їхній основі
типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя
суспільства.Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і
політична свідомість в цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та
теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень
та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого
класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна
політична свідомість характеризується чітко вираженими
соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями,
емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів,
подій та рішень. Більш високим рівнем політичної свідомості можна
вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє собою сукупність
ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі
наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів,
проникнення в їхню сутність, глибинні взаємозв’язки і суперечності,
закономірності розвитку.

41.Сутність та структура політичної культури

Політична культура — це специфічний, історично і класове зумовлений
продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що
відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними
спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення,
передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного
досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності
людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та
групових інтересів. У загальному розумінні політична культура— це
культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь
цивілізованості характеру і способів функціонування політичних
інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Термін
“політична культура” має багато тлумачень: система переконань, вірувань
та почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу і
забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в
політичній системі; система переконань про моделі політичної поведінки і
політичні інститути; модель орієнтації і поведінки в політиці;
сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що торкаються
взаємовідносин влади і громадян; ідеологічне, надбудовне явище,
особливий різновид культури, якість, спосіб духовно-практичної
діяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення й
реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів тощо. Ось чому
політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним
досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє
вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності,
а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або
суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності
держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій,
трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в
системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

42.Функції політичної культури.

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті
суспільства. В науці під функцією розуміють роль, яку соціальний
інститут або явище відіграють у житті суспільства. Пізнавальна функція
політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної
діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки
з питань політики й політичного життя. Важливого значення тут набувають
знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів,
способів політичного управління суспільством, структури й функції
політичної системи і т.п. Регулююча функція політичної культури
виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей
та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих
політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових
осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття
політико-управлінських рішень і т.п. Виховна функція полягає в тому, що
політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості,
розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням Сутність
комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які
домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної
свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Шляхом виховання й
навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління
сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Інтегративна
функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої
політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення,
створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого
класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю
населення.

43.Проблема формування політичної культури сучасного українського
суспільства.

Політична культура суспільства протягом історичного розвитку
пристосовується до соціальних, у тому числі й до расових інтересів,
носії яких посідають у політичній системі панівне становище. Під тиском
історичних, економічних та інших факторів домінуюча політична культура
зазнає певних змін, які не відбуваються швидко й автоматично, оскільки в
даному випадку порушуються політичні цінності та уявлення, що глибоко
вкорінилися в суспільстві. Перехід від авторитарної до плюралістичної
демократичної політичної системи неможливий без радикального подолання
старої політичної культури. Головною передумовою для здійснення такої
роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної
освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично
налаштованої частини наукової, педагогічної та управлінської
інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах.
Створюючи таку систему, слід враховувати як досвід країн з розвинутою
демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що
потребує реалізації в політичній освіті таких засад: — пропаганда
національної і соціально-класової толерантності як єдиної можливості
уникнути соціального вибуху і громадянської війни за умов тяжкої
соціальної кризи; — утвердження свободи (слова, пересування, совісті і
т.д.) як абсолютної і неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне
пережити труднощі посттоталітарного розвитку; — руйнування
психологічного стереотипу “завченої безпорадності”, зв’язаного з
переконанням, що нормальне життя можливе тільки “десь там”, а ми
приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності
багатого Заходу; — створення іміджу Української держави як спільного
дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім
цивілізованим країнам, але насамперед —своїм найближчим сусідам, від
миру в домі котрих залежить і мир у нашому власному домі.

44. Політична соціалізація особи та її особливості в умовах України.
Політична соціалізація — сукупність суспільних процесів, які впливають
на політичну позицію людини. Політична соціалізація функціонує на
кількох рівнях взаємодії людини й політичної системи(на соціальному
рівні, соціально-психологічному рівні, внутрішньоособистісному рівні).
Фактори впливу на процес політичної соціалізації особи: моральний та
ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи,
соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової
інформації, культури і мистецтва тощо), кожному індивіду притаманні
певні біопсихічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо),
рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи,
соціальний статус особи. Проблема політичної соціалізації людини
загострюється при переході суспільства від одного стану до іншого.
Українське суспільство переживає саме такий перехідний період.
Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна
політичної, економічної ситуації — все це пред’являє жорсткі вимоги до
людини. Формування нових норм і правил поведінки людини у суспільстві,
створення нових типів організації вимагають тривалого часу. Для
сьогоднішніх поколінь перехід від адміністративної до ринкової економіки
означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності й
готовності до безперервного підвищення кваліфікації або зміни роботи й
відповідної перекваліфікації, посилення інтенсивності праці, щоб мати
достатній прибуток в умовах всезростаючої диференціації рівня життя
різних верств і соціальних груп. В сучасних умовах здійснюється не лише
соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього
раніше соціалізованого населення.

45.Зростаюче значення людини та її участі у політичному житті
суспільства.

Сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність являє собою
заснований на матеріальному виробництві і здійснюваний у системі
суспільних відносин процес свідомого, цілеспрямованого ставлення до
навколишнього світу і до себе. Але сутність людини не існує сама по
собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів.
Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість, з усіма
притаманними їй біологічними та соціальними особливостями.. Особистість
— це соціальний суб’єкт, в якому знаходить свій вияв уся багатюща
сутність людини. Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може
сформуватися тільки в умовах суспільства. Можливості впливати на процеси
в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її
здатності знаходити канали участі в соціальній практиці, масштабності
впливу та соціальній значущості ролей, які відіграє особа в соціальному
й політичному житті. В реальній ситуації політичний вплив “пересічного”
громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від основних
чинників: Становище людини системі суспільних відносин у політології
визначається поняттям “статус”. Статус — це певне місце людини в
суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю,
родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження,
національність) і такий, що досягається (освіта, кваліфікація тощо).
Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в
первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина.
Кожна людина поєднує в собі кілька статусів (мати, дружина, службовець,
член політичної партії та ін.). Статус тісно пов’язаний з політичною
роллю особи, що означає сукупність прав та обов’язків людини. Політична
роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка. Політичні
ролі особистості багатоманітні: роль виборця, депутата, члена політичної
партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.

59. Місце України в сучасному геополітичному просторі. У сучасних умовах
для України особливо великого значення набувають. розробка й формування
такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх
економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури
суспільства та нової системи цінностей. У тій дуже складній економічній
і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня
політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати
інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за
ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства,
налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні економічні
зв’язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми
сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими
країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних
інтересів. Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності
України є розширення її участі у діяльності міжнародних організацій.
Наша держава і надалі проводитиме лінію на активне співробітництво з
00Н, яка була і залишається одним із гарантів суверенітету,
територіальної цілісності й непорушності наших кордонів. Ось чому
необхідно і надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій
діяльності 00Н. Україна як самостійна держава зі значним природним,
економічним, культурним та інтелектуальним потенціалом може зробити
суттєвий внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення
міжнародної безпеки.

48.Поняття “еліта” та “політична еліта”. Теорія еліт Г.Моски, В.Парето,
Р.Міхельса.

Значний внесок у розвиток політ-думки 20ст. внесли представники теорії
еліт(Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельс) . За Парето в б.-я. Суспільстві
реально править певна еліта. У суспільстві еліта виникає в економічній,
політичній, духовній та інших сферах життя і поділяється на “правлячу
(панівну) еліту” і “неправлячу еліту”. На думку вченого, існування
“правлячої еліти” випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності
панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація
призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та
зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара
пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Необхідно підкреслити,
що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне
залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування
цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад,
структура “правлячого класу” без зміни його функцій. Влада меншості над
більшістю стає можливою за рахунок кращої організації меншості. Водночас
правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і
ліберальним. Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також
стверджував, що суспільство не може існувати без панівного “політичного
класу”. З цією метою дослідник обгрунтував свій “залізний закон
олігархічних тенденцій”. Згідно з цим законом демократичний розвиток
суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної
організації. А цей процес неможливий без виділення у суспільстві еліти —
активної меншості, якій маса має довіряти через об’єктивну неможливість
прямого контролю широких верств населення над великою організацією.

49.Політична еліта України: особливості формування та етапи еволюції.
Липинський. Видатним українським політичним мислителем і політичним
діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська
держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною
монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею усплдкованої
гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і
виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави.
Основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав
встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та
економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення
права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4)
гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в
зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і
Білорусією. В.Липинський дає своє визначення і поняттю української
нації. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння,
виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це
хотіння не реалізується в матеріальних формах держави. Вчений говорить
про три вічні стадії, які наслідують одна одну і через які проходять у
своєму житті всі нації (вже згадувані класокра-тія, демократія та
охлократіяУ цілому високо оцінюючи роль української творчої
інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та
наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас відзначає її
абсолютну нездатність до праці політичної. В.Липинський зазначав, що
одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале
виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, всього
українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба
за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою
перетворення нації недержавної в державну.

50.Сутність і типологія політичних лідерів.

Лідер (англ. leader— вождь) — авторитетний член організації або малої
групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у
соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на
інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на
задоволення інтересів даного суспільства. Багато дослідників лідерства
спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог
М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2)
харизматичне; 3) раціонально-легальне. Традиційне лідерство — це право
на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно
в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство
базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона
існувала завжди, і ця влада зв’язана з традиційними нормами, на які
посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Харизматичне
лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя
та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий
лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому
вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. Раціонально-легальне
лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через
демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку
демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом)
повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність
перед виборцями. За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що
передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та
демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в
управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють
формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв’язаний зі
встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні
відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.

51. Принципи висування політичних лідерів у суспільстві.

Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить
до нього необхідні, а іноді і досить суворі вимоги, які випливають із
конкретної політичної ситуації. Виборцю завжди цікаво знати, кому він
вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть
особисте життя. Головне, щоб деталі особистого життя кандидата не
впливали на виборця більше, ніж його передвиборна програма. З іншого
боку, згадаємо відомий афоризм «Найбільш серйозний іспит— іспит владою».
Психологи й політологи вважають, що влада розбещує багатьох людей: гарні
можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому люди, яким
притаманний тиранічний характер, не повинні бути допущені до державної
влади. На які ж особисті риси кандидата слід звернути увагу виборцю? Чи
є такі риси, котрі повинна обов’язково мати людина, яка претендує на
роль політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати
об’єктивні проблеми розвитку суспільства, бачити, в чому полягають
можливості й небезпека, знати свої цілі і залежно від цього приймати
рішення, виконувати свої обіцянки. Необхідні й «пробивна сила» та вміння
переконувати і об’єднувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути
також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та
совісним.

56. Поняття політичного конфлікту причини виникнення.

Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним
конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого
— власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим
соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже
небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила.
Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць
конфлікту — “дістати перемогу” неминуче наштовхується на протидію
протилежної сторони. Прикладом цього можуть слугувати події на Кавказі,
в Таджикистані, у колишній Югославії тощо. Суть науково обгрунтованої
національної політики в Україні — постійний баланс загальнодержавних,
загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут
проживають. Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної
держави можливі і вияви націоналізму. За всієї багатоманітності
конкретних виявів він має чітку ознаку: визнання власної національної
винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це
намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її
інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок
їхнього обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може тільки
породжувати націоналізм інших. У національній політиці слід чітко
розрізняти підвищення національної самосвідомості й націоналізму.
Підвищення національної самосвідомості — це природний і закономірний
наслідок економічного і культурного прогресу народів. Національне життя
не визнає насилля. Як не можна штучно пришвидшити хід етнічного розвитку
людства, зігнати нації до однієї “купи”, так не можна штучно зводити
паркан між націями, консервувати відмінності між ними. І те, й інше
однаково небезпечне й однаково трагічне.

57. Сучасний світ та його основні тенденції розвитку.

Світовий процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й
глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та
інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На
світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та
організації. Завдяки цьому політичний процес набуває власного змісту,
специфічних рис та закономірностей розвитку. В документах 00Н вживається
поняття “світове співтовариство”. Воно означає сукупність усіх держав,
що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має специфічні риси й
належить до того чи іншого типу сучасного суспільства. Під міжнародними
відносинами, як правило, розуміють системну сукупність політичних,
економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і
гуманітарних зв’язків між основними суб’єктами світового співтовариства.
Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації.
Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в новітній
час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя
сучасного світу, де співіснують понад 200 різних держав, величезна
кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.
Світове співтовариство характеризується не тільки сукупністю держав, а й
їх зв’язками. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно
пов’язана з іншими. Таким чином, всі елементи е взаємозв’язаними,
взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І чим
глибші, багатоманітніші ці зв’язки, тим сталіше світове співтовариство,
тим більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї
гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція
до зближення всіх його компонентів через все більшу внутрішню схожість.
Упровадженню в міжнародні відносини принципів демократизації.
демілітаризації та гуманізації повинно активно сприяти сучасне політичне
мислення.

58. Поняття глобальних проблем людства. У другій половині нашого
століття людство зіткнулося з глобальними проблемами, від вирішення яких
залежить подальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Глобальні
проблеми можна розділити на чотири основні групи: —
соціально-політичного характеру — запобігання ядерній війні; припинення
гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та
міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насилля на основі
довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;
—соціально-економічного характеру — подолання економічної відсталості і
зв’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення
ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук
шляхів вирішення енергетичної, сировинної та продовольчої кризи;
оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, що розвиваються;
освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;
—соціально-екологічні, що зумовлені подальшим погіршенням природного
середовища. З особливою гостротою постає необхідність ужити заходів для
поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої і неживої природи,
раціонального використання природного потенціалу планети; — стосовно
прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу — дотримання
соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація
голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості;
подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави тощо.
Цілком очевидно, що, не вирішивши цих проблем, людство не подолає
глибоку кризу цивілізації, не забезпечить своє виживання і подальший
всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши
велику загрозу людству, народи за допомогою національно-державних
інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше
втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі
принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *