Сценарій
Свято козацького роду (у дошкільному закладі)
Мета: Розкрити кращі традиції козацького родинного виховання дітей
дошкільного віку, школярів довести раціональність використання кращих
здобутків козацької родинної педагогіки; показати широчінь можливостей
використання мудрості сімейного виховання в сучасних умовах.
Завдання: Виховати почуття глибокої любові до батьків, роду свого,
почуття пошани до людей праці, гордості за майстерність родичів,
близьких; сформувати певні уміння і навички добирати бажані матеріали із
скарбниці козацької мудрості і застосовувати їх в сімейному вихованні;
навчити популярних творів фольклору з сімейного виховання в козацькій
сім “і.
Учасники ранку: вчителька-господиня, ведучі учні, гості — батьки учнів
двох поколінь.
Обладнання: Записи козацьких пісень про сім’ю, виставка вишиванок,
предметів домашнього побуту, виставка літератури.
Хід ранку
Звучать українські козацькі пісні про сім’ю і кохання, про взаємини між
членами родини.
Ведучі виносять паляницю та солянку на вишиваному рушнику.
1-й учень:
Гостей дорогих ми вітаємо щиро, По-козацьки стрічаємо з хлібом і миром.
2-й учень: Для гостей відкрита
Наша хата біла,
Тільки б чужа кривда
До нас не забігла.
3-й учень: Хліб духмяний в хаті,
Сяють очі щирі,
Хай живеться в правді,
Хай живеться в мирі.
4,5 учні: Щирі вітання й найкращі побажання, міцного здоров’я та багато
років щасливого життя.
Вручають хліб-сіль вчительці-господині.
Учителька: Сьогодні наш урок ранок присвячено козацькій родині. А коли
говорити точніше, — нашій родині, бо всі ми нащадки козацької слави,
козацьких традицій, козацької мудрості сімейного виховання.
Учителька: Сама тема говорить про те, що мова йтиме про наш рід
козацький: сім’ю, матір, хату, Україну. Про наш прекрасний український
народ, рід, про його побут, пісні, страви, звичаї, які благословили
козаки на довге життя. Тож давайте пригадаємо, що нам уже відомо:
— Що таке родина і якою була козацька сім’я?
— Що таке родове древо?
Так, родина — це наша сім’я: батько, матуся, бабусі, дідусі,
прабабусі… З дитинства ми в чарівних колисанках душу формували, до
козацтва славного доріжку прокладали.
Тут колисанка — і вихователь, і взірець, і спонукання, і глибока довіра
до виконавця (матусі, бабусі, рідше — тата та дідуся).
Український фольклор має величезну кількість колисанок, а от послухайте
одну, що написана на народних традиціях павлоградською поетесою Ларисою
Власенко:
Мій синочок маленький,
В нього чубчик біленький,
В сина брови-шнурочок —
Гарний буде козачок.
Цілий вечір находив,
Малі ніжки натрудив,
І коники сього мив,
Малі ручки натомив.
Уже чисті ручки й личко
І надходить темна нічка.
Нічка пахне м’ятою,
Сон іде під хатою,
Мама чубчик розчесала
І дитя заколисала.
Підросте за нічку
Козак невеличкий.
Учителька: Учителі добре знають, що наші пращури, славні запорозькі
козаки, до колисанок ставились надзвичайно серйозно: кожен малесенький
твір, по-перше, прийшов до нас із сивої давнини, по-друге, без цієї
пісеньки просто неможливо виховати справжнього козака, прекрасну людину,
а по-третє, ці малесенькі шедеври, адресовані у вічність.
Наша хата повна снами,
Вони ляжуть спати з нами,
Нам покажуть ліс і річку,
І травицю, і пшеничку,
І барвінок, і вербицю,
І царицю білолицю.
Сни веселі і барвисті,
Добрі, лагідні і чисті,
Як квітки в зеленім рясті,
Накупають дитя в щасті,
Щоб міцніло, здоровіло.
Добрий розум, сила зріли.
Всім до ранку спочивати.
Спи, дитинко.
Сон до хати.
Колисанки виконують дві заздалегідь запрошені і підготовлені бабусі
учнів.
Учителька: Діти підростають, на зміну колисанкам приходять інші
пісеньки, які вимагають певних рухів руками, ніжками. Всі ви чули пісні
“Два півники”, “Сімсот солов’ят”, “Пішла киця по водицю” та ін.
От давня пісня маленьких козачат, її виконують Юрась, Івась і Оксаночка:
Хиті, хиті,
Коники в житі,
Та нікому вигнати —
Тільки Хариті.
Хиті, хиті,
Коники в житі,
Тільки не всі —
Половина у вівсі!
Учителька: Коні, коники завжди були невід’ємною часткою козацького
життя. Тому козацькі діти змалку вчилися догляду за кіньми, вчилися
їздити на них, напувати, купати в річці, і коні відповідали вдячністю.
От ще одна пісенька козацьких діточок-козачат із збірки “Пішла киця по
водицю”.
Ковалики — ковалі
То великі, то малі.
А старого коваля
Посадили на коня,
А старую ковалицю
Посадили на телицю,
А малих коваленят —
На строкатих котенят, —
Поїхали!
Учителька: Підростали діти і розуміли, що кожна їх сім’я — це родина.
Кожен батько продовжує рід свого батька, а початківцем роду є козацьке
життя і козачка — жінка-мати. Прекрасні образи жінок створені Тарасом
Григоровичем Шевченком, народно-пісенною творчістю.
Ми щиро вітаємо всіх наших мам і бабусь, присутніх на уроці-ранку, і
виконаємо для них пісню “Мала мати одну дочку”.
Учителька: А тепер учениці нагадають вам давню пісню-гру юних козачат
“Десь тут була подоляночка”.
Цю популярну пісню-гру діти виконували на галявинах або в тій хаті, де
увечері відбувалися вечорниці парубків і дівчат.
А тепер перенесемося безпосередньо у світ козацької родини. У цьому нам
допоможуть юні учасники уроку-ранку і познайомлять вас з козацькою
мудрістю. (Учні читають козацькі приказки і прислів’я).
Учителька: А чи всі знають, що в козацьких сім’ях діти, якими б
дорослими вони не були, до тата свого, до матусі рідної, до
батьків-хрещених і всіх старших звертаються лише на “Ви”. “Тату, Ви
дозволите перед випасом покататися на Гривастому коні?”, “Мамо, не
хочете подивитися, як я вишила кайму на скатертині?”
Учителька: А ще в козацьких сім’ях батьки казали, коли треба було, таке:
— Ти чиниш, як справжній козак…
— Що ж, твої вчинки варті справжньої козачки…
— Зупинись, так справжній козак не вчинить!
І це було і спонуканням для козачат, і заохоченням, і покаранням.
1-й учень: Було б добре, якби і наші сім’ї були б козацькими.
2-й учень: Щоб і виховання було шляхетним, козацьким…
3-й учень: Щоб і ми лицарями духу ставали…
4-й учень: Щоб навчилися кіньми управляти…
5-й учень: Щоб про всіх нас казали: “Ці діти чинять по совісті, вони
справжні нащадки запорозьких козаків!”
Учителька: Наша козацька родина—це не тільки сім’я, а це і хата, де ви
народилися, це і наше з вами село, це вихованість і духовність,
лицарство і честь.
А які козацькі пісні ви знаєте і бодай інколи співаєте в своїх сім’ях?
(“їхав козак на війноньку”, “Розпрягайте, хлопці, коней”, “їхали козаки
із Дону додому”, “Ой на горі, та й женці жнуть”, “Засвистали козаченьки”
та ін.).
Учителька: В козацьких сім’ях існував своєрідний кодекс честі, з
основами яких вас познайомлять юні помічники-ведучі:
I. Ніколи не кривдь маленьких та інших членів сім’ї.
II. Шануй тата свого і матір свою як найцінніше в житті.
III. Завжди чини по совісті і честі, не говори неправди, не вигадуй для
себе полегшення.
IV. Свято вшановуй своїх родичів, які вже відійшли в інші світи.
V. Вивчай традиції свого народу і власної родини, будь гідним зватися
юним козаком і юною козачкою.
Учителька: Сьогодні ми говорили про нашу козацьку сім’ю, наш козацький
рід, нашу хату, але наша велика родина — це весь наш український народ.
Веселий, співучий, роботящий. Всі ми любимо рідну землю, матір-Україну,
яку так гаряче захищали козаки, боролися за її свободу і незалежність.
Ми любимо нашу Україну, благословенну козаками.
1-й учень: Рідна земля
Ріднокрай мій зелений,
Пісня в шелесті трав,
Промінь сонця в росі.
Ти нам щиро даєш,
Україно, натхнення,
Ти до сонця ведеш
Всіх своїх козачат.
2-й учень: Скільки світлих доріг
Ти для нас відкриваєш,
Скільки нових зірок
В край космічний ведеш.
Кров козацька у нас,
Запорозька в нас вдача,
Найдорожча з усіх
Україна для нас.
Усі діти разом виконують пісню: “Червона калина “.
Учителька: Чи відомо вам, що козацькі танці “Гопак”, “Козачок”,
“Повзунець” та інші завжди були для українців магічними, адже кожен рух
мав своє символічне значення. В одному випадку це були рухи — заклик до
перемоги, в іншому — заклинання темних сил або розповідь про звитягу
молодих, чи демонстрація сили незламної, волі всеперемагаючої, молодості
чарівної, музики казкової. Тож пропонуємо подивитися козацький танок
“Гопак” у виконанні учнівського гурту “Чарівний чобіток”. Постановка
танцю члена батьківської ради…
Учителька: В козацьких сім’ях і харчування було незвичним. Всі полюбляли
куліш і борщі (“Гетьманський”, “Отаманський”, “Козацький”, зелений,
холодний, з лящами, з линами, з квасолею пісний, затовчений часником і
салом).
А ще в козацьких сім’ях полюбляли вареники з картоплею і м’ясом, з
картоплею і печінкою, з картоплею і вишкварками, з сиром, капустою,
вишнями. Не на останньому місці були різні види печені, риба смажена,
фарширована,
пампушки, пиріжки, коржики, бублики, печиво і тістечка, узвар, козацькі
чаї з м’ятою! Господи, просто в голові наморочиться лише від назв
козацьких страв! Тож пропонується всім відвідати нашу козацьку харчевню
сімейних страв І “Борщ з пампушками” і скуштувати тих страв, що
приготували матусі.
Мета. Виховувати в учнів почуття чуйності, доброти, милосердя, поваги
до старших.
Обладнання. Святково прибраний клас, застелений скатертиною стіл, на
столі у квітах ікона Божої Матері; на дошці вислови:
«Добре бачить тільки серце, найголовнішого очам не видно»
(Екзюпері).
«Віра без добрих діл – мертва, так як тіло без душі»
(Біблія).
«Скарай, недоле, людину, яка кривдить сиротину»
(народна творчість).
Епіграф уроку. Молодосте, зазирни у вічі старості.
Запрошені. Одинокі люди села, батьки дітей.
Вступне слово вчителя.
Сьогодні у нас свято «Твори добро, бо ти – Людина», присвячене Дню людей
похилого віку. Людей, на долю котрих лягли тяжкі випробування, людей,
яких сьогодні держава неспроможна захистити, їм потрібні наші підтримка
і допомога. На урок ми запросили одиноких людей нашого села, а також
членів шефської групи «Милосердя», ваших батьків. А поговоримо про те,
як живеться одиноким людям, про добро, яке так необхідне кожному з нас.
На Україні проживає майже 2 мільйони одиноких людей. Така вже їхня доля
– залишитися у чотирьох стінах сам на сам із своїми проблемами,
хворобами. Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь з нас завітав до
них. Ми часто не помічаємо їх – згорблених, зморщених. А вони завжди
поруч. В автобусі молодик несамовито штовхає дідуся, який хоче
примоститися на краєчку лавки. Як виявилося, це місце він зайняв для
свого товариша, що має зайти в автобус. І дідусь ніяково відходить,
схиливши голову.
Стара бабця гірко нарікає на свою долю: «Маю дітей та онуків, а вони
відцуралися від мене, кричать, ненавидять, обзивають». І таких прикладів
-безліч. Постає запитання: що це? Невихованість? Дефіцит совісті? А,
може, ми думаємо, що старість обмине нас?
Ні! Старість – уперта бестія, що покриває зморшками обличчя і руки,
чіпляє на плечі горб і дає кожному костур. Старість більше ніж потребує
уваги, любові, турботи та ласки. Але часто так і залишається без цього.
Когось вона змушує жебракувати, когось рятуватися від голоду і холоду…
Щодня бачимо сумні очі тих, кого в одне ціле об’єднало слово «старість»,
бачимо безнадію, розпач. І з самого серця виринають слова: «Молодосте,
зазирни у вічі старості»…
Учень. Живе одинока людина,
Чому ж ми проходимо мимо?
Живе одинока людина,
Ніким у житті не любима.
Учениця. І серце у неї відкрите
Для ласки людської й привіту,
Печальним льодком оповите.
Віддалене горем від світу.
Учень. Чому ж ми не прийдемо в хату,
її не покличем з собою?
Бо буде одна вікувати
Людина з своєю журбою.
Учениця. Нам легше, бо ми не самотні.
Ходімо ж до неї в світлицю,
І серце людини з безодні
Полине над нами, як птиця
(Л. Забашта).
У нашому селі також живуть одинокі старенькі. яким потрібна наша
підтримка і допомога.
Дивлячись на нас, молодих, вони радіють, а водночас і сумують. Радіють з
того, що ми – їхнє продовження, а сумують, напевне, через те, що ми
часто забуваємо про них, обминаємо їх.
Найвища наука життя – мудрість. А найвища мудрість – бути добрим.
Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердечність, уміння розділити
чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді –
це завжди було в характері нашого українського народу. У наших традиціях
споконвіку зберігалася звичка наділити прохаючого, прихилити
подорожнього, надати допомогу немічному, порятувати хворого чи каліку,
заступитися за беззахисного і скривдженого.
Але що потрібно зробити для того, щоб ці згадані добрі звички і
традиції, оте всенародне милосердя, що здавна було властиве нашому
народові, зберегти на віки?
Напевне, треба менше говорити про добро, а просто проявляти милосердя до
тих, хто бажає підтримки.
Учень. Не говори про доброту, коли ти сам нею не сяєш,
Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.
Учениця. Бо доброта не тільки те, що обіймає тепле слово,
В цім почутті така основа, яка з глибин душі росте.
Учень. Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині,
Немає вищої святині, як чисте сяйво доброти
(О. Довгий).
Сценка.
Ведуча. Прибіг щодуху син додому й до тата голосно гука:
Син. А я провідав у лікарні свого товариша-дружка.
То ж правда, тату, я чутливий і маю серце золоте.
Ведуча. Замисливсь тато на хвилину і так йому сказав на те:
Тато. Коли тебе в тяжку хвилину людина виручить з біди,
Про це добро аж поки віку ти, синку, пам’ятай завжди.
Коли ж людині ненароком ти зробиш сам добро колись,
Про це забудь, аж поки віку мовчи й нікому не хвались
(Д. Компанієць).
Учениця. Нам би про душу хоч не забути,
Нам би хоч трохи добрішими бути,
Ми лише раз, так уже повелося,
Живемо на цій грішній землі…
Хай прокинуться сплячі душі,
Що, як квіти у квітнику.
Що потребують дощу і суші
На довгім життєвім шляху.
Хай романтика Віри й Любові,
Слова людського тепла й доброти
Нам порожнини в душах заповнить,
Куди вже війнули ринкові вітри
(І. Тулундай).
Вчитель. Зараз такий розбурханий світ. Наша країна знаходиться в
економічній і соціальній кризі. Багато людей сьогодні живуть у злиднях,
багато мешкають у напіврозвалених хатинках або й взагалі не мають даху
над головою. Деякі жебракують і раді хоч черствому кусочкові хліба.
Учениця. Простягає руку, молиться натхненно,
У благенькім платті, хусточці рябій,
А у шибку вітер стукає студений:
– Що, мовляв, бабусю, треба тут тобі?
Людям на вокзалі клопітно і тісно,
Скоро розвезуть їх в далину авто.
Потемніло небо, хмари сині виснуть:
– А тебе, бабусю, захистить же хто?
Випрошені гроші, дві-чотири гривні
На шматочок хліба, може ще й на квас…
Україно-нене, простягни долоні,
Від лихої долі захисти всіх нас!
(Василевська).
Вчитель. Діти, ми з вами живемо добре, маємо батьків, котрі дбають про
нас, і нам важко уявити, що тисячі людей страждають не тільки від холоду
й голоду, а ще й від того, що не чують теплого слова, їм ні з ким
поговорити. І якщо матеріально ми не завжди можемо допомогти їм, то що ж
перешкоджає нам хоч морально підтримати їх?
Учень. Кажімо більше ніжних слів знайомим, друзям і коханим,
Нехай комусь тепліше стане від зливи наших почуттів,
Нехай тих слів солодкий мед чиюсь загоїть рану,
Чи перший біль чи то останній –
Коли б то знати наперед.
Учениця. Кажімо більше ніжних слів, комусь всміхаймось ненароком,
То не життя людське коротке, короткі в нас слова черстві,
Кажімо більше ніжних слів
(Г. Вовк).
(Звучить пісня «Не сумуйте, старенькі».)
Вчитель. Інколи в нас закрадається думка і постає запитання: яка вулиця
веде до храму? Де той шлях до правди і добра, яким треба йти кожному? На
це запитання публіцист Ігор Золотухін відповів так: «Ця вулиця проходить
через душу кожного з нас, і той храм, храм добра, правди і любові, кожен
повинен будувати в собі, вимітаючи з своєї душі зло і брехню, які
вгніздились в ній і руйнують її».
Якби кожна зла людина зробила на одну злу справу менше, а кожна добра —
на одну добру справу більше, наскільки світлішим стало б наше життя.
Якби кожен, хто може, допоміг би хоча б одній конкретній людині, світ
став би набагато кращим.
Учень. Лікуймо наші зболені серця,
Лікуймо наші душі зачерствілі,
Несімо правди непогасний стяг,
І кривда в нашу душу не поцілить.
Є ще спасіння від недуг людських,
Джерела віднайдімо лиш цілющі…
Мов подорожником торкнімося до них,
Й добром розквітнуть, просвітліють душі.
Окропімо серце щире, нечерстве,
Людського милосердя еліксиром,
Воно, хоч кволе, знову оживе,
У справедливість й людяність повірить.
Вчитель. Час невпинно біжить вперед. Збігають хвилини, години, пливуть
роки. Хочеться вірити, що у вас буде все гаразд, хочеться, щоб слова
доброти, почуті сьогодні, ви пронесли крізь усе життя. Пам’ятайте,
людина на цім світі не вічна, життя коротке і гріх розтринькувати його
на погані справи.
Учень. Не зобидь ні старця, ні дитину, поділись останнім
сухарем,
Тільки раз ми на землі живемо, у могилу не бери провину.
Зло нічого не дає крім зла, вмій прощати, як прощає мати,
За добро добром спіши воздати – мудрість завше доброю була.
Витри піт солоний із чола і трудись, забувши про утому,
Бо людина ціниться по тому, чи вона зробила що могла.
Скільки сил у неї вистачало, щоб на світі більше щастя стало
(М. Луків).
Вчитель. Старість – не радість, ніхто її не жде. Всяк старається
відсунути її небажаний прихід. Та вона все ж несподівано підкрадається,
і ти вже з печальною розсудливістю розумієш, що усе найкраще вже було,
усе в минулому. А з тобою лише спомини та недуги. Добре, коли поруч тебе
рідні – діти, онуки. А якщо їх немає?
А багато є випадків, що і при живих дітях батьки стають самотніми. Діти
виростають, забувають стежку до рідної хати, дбаючи лише про своє
благополуччя. А матерям хочеться бачити їх, погладити по голівці,
торкнутися до їхніх рук і почути теплі слова любові.
(Інсценівка вірша «Розмова з мамою».)
Син. Розкажіть мені, мамо, про вишні, їх було так багато в саду.
Мати. Були, сину, морози невтішні, а вони кого хочеш зведуть.
Син. Розкажіть мені, мамо, про зорі, чи такими були і колись?
Мати. А той, сину, хто виріс у горі 7 не часто на зорі дививсь.
Син. Розкажіть мені, мамо, про долю, чи людині підвладна вона?
Мати. Наша доля, мій сину, як море – той пливе лиш, хто має човна.
Син. Розкажіть мені, мамо, про роки – чи спливають помітно вони?
Мати. Роки, сину, помітні допоки… Матерів пам’ятають сини
(М. Довнич).
Вчитель. Будьте добрими, людяними, милосердними, терпеливими, нехай не
черствіють ваші душі в щоденних клопотах, бережіть свої серця від усього
злого.
А зараз хочу подарувати вам пам’ятки про нашу сьогоднішню зустріч і
прошу пам’ятати про те, що ще літописець Київської Русі Володимир
Мономах у своєму «Повчанні дітям» закликав:
– не забувайте убогих, подавайте сиротам, захистіть вдову;
– не майте гордощів у своєму серці, старших шануйте;
– не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово мовте;
– на світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і
скажіть: «Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром
виправдав життя своє».
У кожному селі та місті біля церков є дзвони, які щонеділі й свята
кличуть людей на службу Божу. Але з давніх-давен, окрім богослужіння,
дзвони використовувались як набат для сповіщення про якесь лихо, біль,
били на сполох під час пожежі чи ворожого нашестя.
А сьогодні дзвони б’ють на сполох, закликаючи нас до милосердя, доброти.
Бо тільки доброта і милосердя роблять нас справжніми людьми. Хай наше
серце завжди відгукується на них і відкривається для добра.
(Учень і учениця підходять до ікони Божої Матері, всі діти встають,
склавши руки до молитви.)
Учень. Помолимось за тих, хто у розлуці помруть відірвані від рідних
хат. Помолимось за тих, хто у розпуці вночі без мами плачуть і не
сплять.
Учениця. Помолимось за тих, кого лишили мами, помолимось за одиноких і
сиріт. Над ними, Господи, в небесній тверді відкрий свої долоні
милосердні.
Підсумкове слово вчителя.
Ось і закінчилася наша розмова. Я надіюся, що всі ми станемо добрішими,
милосерднішими. І ця година доброти переросте у щоденну потребу робити
добро. Всім нам нелегко у сьогоднішній скрутний час, але пам’ятаймо, що
поруч є люди, яким набагато гірше. А ми можемо хоч на крихту покращити
їхнє життя. То я звертаюся до вас з словами-проханням, словами-накащом:
«Молодосте, зазирни у вічі старості!».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
