Лицар в іржавих обладунках
Матеріали до вивчення роману Сервантеса “Премудрий ідальго Дон Кіхот з
Ламанчі”
Центральною ідеєю твору Сервантеса є міф про лицаря, що оволодів
свідомістю головного героя. Цей міф про лицаря в Іспанії епохи
Відродження став національним варіантом міфу про людину, тобто
особистість, що має необмежені можливості для самореалізації у світі,
сповненому дивами, перепонами, небезпекою
Інститут лицарства, що відігравав у житті західноєвропейського
середньовічного суспільства суттєву роль, був породжений особливостями
структури феодального суспільства. За прийнятим у ХІ столітті законом
про наслідування латифундій та станів, усі землі й усе майно померлого
феодала переходили у спадщину лише до старшого сина, а всі інші сини
мали самі дбати про себе. Дехто з них обирав церковну кар’єру, та
більшість поповнювала лицарський стан. Лицарі мали нести військову
службу у могутніх феодалів, служити при дворах, виступати у хрестові
походи.
Лицарі та лицарська література
Поступово лицарство виросло у могутню, широко розгалужену організацію,
що жила за своїми законами і певними правилами моралі та етики.
Лицарський кодекс правил поведінки, честі й доблесті відзначався
гуманністю і благородством. Лицар давав клятву бути стійким і мужнім,
чесним і справедливим, добрим і щедрим, захищати усіх слабких та
беззахисних, особливо жінок, бути безмежно відданим своєму сюзеренові та
завжди готовим стати на захист країни й церкви тощо. Кожен лицар мав
служити своїй дамі серця, якій він присвячував усі свої перемоги. Ця
піднесена постать ідеального лицаря була створена уявою численних
лицарських поетів і романістів. Насправді ж таких благородних героїв
майже не існувало, оскільки в реальному житті ці високі ідеали часто
переходили навіть у свою протилежність.
Головною особливістю лицарських романів є наявність фантастичних та
авантюрних елементів. Герой такого роману діє, маючи на меті інтереси і
накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається у двобої з іншими
лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів і таким
чином завойовує собі славу в віках.
Занесені трубадурами із Франції лицарські романи з’явилися в Іспанії у
другій половині XIV століття. Розквіт їх популярності на батьківщині
Сервантеса спостерігається на початку XVI століття, тобто на три віки
пізніше, ніж у Франції, Німеччині та Англії. Головним взірцем для
авторів іспанських романів слугувала передовсім лицарська література
Англії і Франції. Багато романів цих країн було перекладено у XV
столітті іспанською мовою. На початку XVI століття з’явилися й іспанські
лицарські романи, що мали великий успіх у читачів. Найбільшою
популярністю користувалися “Зерцало принців і лицарів, у якому
розповідається про безсмертні подвиги лицаря Феба та його брата
Росиклера”, “Лісуарте Грецький”, “Амадіс Гальський”, “Беліаніс Грецький”
та ін.
Найбільш відомим лицарським романом був “Амадіс Гальський”,
опублікований в Сарагосі у 1508 році. Схема його типова для творів цього
жанру: Амадіс, син короля Гальського і принцеси Єлисени, служить не
батьківщині, не королю, а своїй дамі Оріані. Образ героя побудований на
контрасті: це сміливий, мужній воїн і водночас галантний, тремтливий
закоханий. На честь своєї дами він бореться з велетнями, казковими
чудовиськами, і за свої подвиги отримує імена: Лицар змії, Лицар
Полум’яного Меча, Лицар Юної Шпаги, Лицар Карлика. Його зведений брат
Галаон не поступається Амадісу у мужності, але, на відміну від нього,
Галаон мінливий у коханні.
Книга про Амадіса Гальського мала багато продовжень, які, однак, були
позбавлені ідейної і художньої глибини, у порівнянні з першим романом.
Так, існують романи про сина Амадіса – Еспландіана, його племінника
Флорисандо та онука Лісуарте. Услід за “сім’єю Амадісів” з’явилися й
інші герої-ліцарі, про яких було написано безліч романів.
Лицарська література переносила читачів у світ ілюзій, які відволікали
від проблем реальної дійсності. Лицарі та їх подвиги були близькими і
зрозумілими людям, які недавно завершили війну з маврами і ходили у
плавання в далекі країни. Лицарські романи писалися доступним стилем,
вони розважали людей та зверталися до їх добрих почуттів. Вони,
насамперед, описували вічні теми: смертельну небезпеку та піднесене
кохання. Боротьба добра зі злом в цих творах завжди закінчувалася
перемогою добра. Лицарська література описувала те, як усе повинно бути,
а не те, як було насправді.
Любов до лицарських романів рівняла класи. Відомою є історія Франсіска
Португальського, що розповів про свого знатного співвітчизника: одного
разу повернувшись додому, той знайшов усіх своїх рідних у сльозах.
Причиною такої журби виявилася смерть Амадіса, про яку родина щойно
дізналася.
Можна спитати в учнів, які лицарські романи знаходились в бібліотеці Дон
Кіхота (про це вони повинні були прочитати вдома у розділі VI першої
частини).
Загальне захоплення лицарськими романами, що не відрізнялися високим
художнім та ідейним рівнем, псували не лише смак читачів. Сліпе
прийняття відумерлих лицарських ідеалів та відірваність цих творів від
реального життя призвели до того, що вони почали гальмувати розвиток
іспанської літератури в цілому. Ще раніше того видатні іспанські
мислителі, моралісти і теологи того часу виступали з передосторогою
проти масового читання лицарських романів. На їх думку, подібна
література робить людей грубими, жорстокими, розпусними, підриває
моральність та уводить від достойного життя.
Серванес також вважав, що лицарські романи віджили своє і стали
шкідливими для іспанського суспільства, тому й задумав свій твір як
пародію на цей жанр.
Назва роману Сервантеса та ім’я головного героя
Коли взимку 1605 року у книжкових лавках Мадрида з’явилася книга
“Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”, читачі були трохи збентежені,
відчуваючи щось незвичне. Форма цієї книжкової назви мала дивний та
цікавий відтінок. У той час читач добре знав, що назва роману дає чітке
уявлення про його героя, жанр і сюжет. Наприклад, роман про Амадіса
Гальського був виданий під заголовком: “Чотири книги про непереможного
лицаря Амадіса Гальського, в яких розповідається про його великі подвиги
на полі битви та про галантні походження”. Тут усе було зрозуміло. А от
в новому романі Сервантеса у самому заголовку містилося якесь протиріччя
та невизначеність.
До лицарських імен автори часто додавали епітети “відважний”,
“могутній”, “непереможний”, “доблесний” тощо. Епітет у назві твору
Сервантеса – “премудрий” (так М. Лукаш переклав іспанське слово
“ingenioso”, яке не піддається однозначному перекладу українською мовою)
– був не зовсім звичним. Адже слово “премудрий” (ingenioso) у часи
Сервантеса означало дивне поєднання марення, меланхолії й
винахідливості. Вже в цьому епітеті звучала прихована полеміка з жанром
лицарського роману.
Відомо, що в художньому творі немає “німих” імен. Кожне ймення є певною
підказкою читачеві на те, які риси та якості героя автор хоче
актуалізувати. Тому при вивченні кожного художнього тексту необхідно
звертати увагу на імена персонажів, адже літературне ім’я у
конденсованому вигляді містить максимум інформації: національність, вік,
професія, морально-духовна подоба, соціальне положення та ін.
Ім’я героя – Кіхот – вводило читача у світ лицарства: іспанською слово
“quijote” означає настегенник, тобто частину лицарських обладунків.
Можна було припустити, що герой книги був лицарем. Але у словосполученні
Дон Кіхот з Ламанчі є певний комізм. Які подвиги можна здійснити в
Ламанчі, це зовсім не героїчна область в Іспанії: там завжди палить
сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної
червоними пагорбами? Пригоди в цій місцевості не могли обіцяти нічого
цікавого. До того ж у побутовій мові “La mancha” – це “пляма”, “шматок
землі”. Таким чином, ім’я головного героя роману буквально звучало як
дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім’я повинно було приводити до тями
захоплених шанувальників Бельянісів Грецьких, Пальмерінів Англійських та
Амадісів Гальських. Без суміву, сучасники Сервантеса етимологію дивного
імені героя Сервантеса добре відчували.
Нарешті, звертало на себе увагу сполучення титулу “дон” зі словом
“гідальго”, що означало людину хоч і благородну, але не дуже високого
походження. Недарма перші читачі роману, односельці сервантесівського
лицаря, такі ж бідні гідальго, як і він, були обурені тим, що він назвав
себе без усяких на це прав “доном”.
Отже, Сервантес використав в назві своєї книги принцип художньої
творчості, що ґрунтується на наслідуванні зразків минулого. Тільки це
наслідування було пародійним.
“Дон Кіхот” як пародія на лицарський роман
Приступаючи до аналізу І-VI розділів роману, необхідно зазначити, що у
“Передньому слові” до книги Сервантес вказав на головну мету свого
твору: “вщент зруйнувати баламутну споруду лицарських романів”. На
останніх сторінках твору письменник також не відмовляється від свого
завдання і пише, що “не мав іншого бажання, як тільки викликати у людей
оскому до брехливих і несвітських історій, у лицарських книгах
приточуваних; і от хай моя історія про достеменні подвиги Дон Кіхотові
побиває і поб’є ці книги, так що невдовзі буде вже, безперечно, по них”.
Герой роману, 50-літній бідний іспанський гідальго Алонсо Кіхано,
проводить увесь свій вільний час за читанням лицарських романів,
внаслідок чого втрачає здоровий глузд і вирішує стати мандрівним
лицарем. У творі “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” описуються
смішні і нерозважливі пригоди Дон Кіхота, які він здійснює спочатку
наодинці, а потім у товаристві зброєносця Санчо Панси – свого сусіда,
якого він повів за собою.
Найбільш кумедні, безглузді й дивні вчинки герой здійснює у першій
частині роману, майже повністю витриманій у пародійному дусі. Щоб
довести шкідливу роль захоплення лицарською літературою, Сервантес
обирає головним героєм свого роману не звичайну, просту людину, а
інтелігента, мислителя, гуманіста. Головню особливістю Дон Кіхота є його
хвороблива і багата на фантазії уява, чуйне до страждань і горя серце,
благородна душа. Надмірна пристрасть до читання лицарських романів
довела до того, що він загубився між двома світами: реальним та
ілюзорним. У своїх мріях герой відірвався від дійсності.
Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів?
Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон
Кіхот – не справжній лицар, він лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які
здійснює герой Сервантеса – не справжні подвиги, бо часто вони
обертаються не допомогою, а шкодою.(Тут варто пригадати історію з
пастушком Андресом; розділ IV.)
Дон Кіхот вирушає у подорож, вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій
шкапі, яку він назвав Росинантом, тобто Перешкапою. У його особі ми
бачимо осудження і викривання письменником лицарських романів.
Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, мовна витіюватість,
вжита без мети і потреби, словесна декоративність, надумана образність
героїв лицарської літератури.
Тільки наприкінці роману виснажений мандрівкою Дон Кіхот знову
перетворюється з лицаря на дрібного гідальго Алонсо Кіхану, він одужує
від свого божевілля і проголошує лицарські романи безглуздими дурницями.
Перед смертю герой складає заповіт, у якому позбавляє свою небогу
спадщини, якщо та одружиться з людиною, яка захоплюється лицарською
літературою.
Дуже уважно і послідовно треба прослідкувати разом з учнями, у яких
моментах “премудрий гідальго” наслідує героїв лицарських романів і чому
це виходить комічно. Наголос слід зробити на тому, що збожеволілий Дон
Кіхот дотримується насамперед зовнішніх сторін лицарського ритуалу.
Аналізувати пародію на лицарські романи в образі Дон Кіхота пропонуємо
за таким планом:
Обладунки Дон Кіхота. (Розділ І).
Кінь “премудрого гідальго”. (Розділ І.)
Дама серця лицаря з Ламанчі. (Розділ І.)
Головна мета мандрів героя Сервантеса. (Розділ ІІ.)
Вартування при зброї. (Розділ ІІІ.)
Висвята Дон Кіхота на лицаря. (Розділ ІІІ.)
Перші “подвиги” і лицарська слава героя. (Розділ IV.)
Начитавшись лицарських романів, Дон Кіхот озброюється заіржавілими
рештками збруї своїх предків, сідає верхи на жалюгідну шкапу з
претензійним іменем Росинант (rocin (ісп.) – “шкапа”, “робочий віл”,
ante – “майже”) та вирушає встановлювати справедливість у світі і
здобувати подвиги на честь своєї дами серця, прекрасної вродливиці
принцеси Дульсінеї Тобоської, яка насправді є простою селянкою з
сусіднього села Тобосо.
2
4
4
обоко – це місце в Іспанії, де виробляють бамбукові горщики. Ось якою
постає Дульсінея в уяві її лицаря: “Врода в неї надлюдська, бо в ній
поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети раси, якими поети
ущедрюють своїх коханих: волосся її – то щире золото, чоло – Поля
Єлісейські, брови – веселки, очі – сонця, личко – троянди, вуста –
коралі, зубоньки – то перлоньки, шия – любайстер, перса – мармур, руки –
мов кість слонова, уся вона – мов сніг біла, а ті частини тіла, що
цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що
ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти”
(розділ XIIІ).
І хоч би яким надуманим не було почуття героя, але воно надає йому міці
та енергії. Чисту пристрасть Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської можна
назвати справжнім коханням, це почуття морально підтримує лицаря з
Ламанчі та вносить у його внутрішній світ гармонію. У скрутних
обставинах Дон Кіхот може шукати підтримки лише у своїй високій мрії,
адже в реальному світі він самотній…
Герой роману не намагається видати вигадану жінку за реальну: для нього
значення має лише особиста уява. Усіх подорожніх він зупиняє наказом:
“Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над
володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!” За це герой часто
отримує побої, але не зрікається свого лицарського кохання.
Сцену висвяти Дон Кіхота на лицаря можна зачитати та з’ясувати, як
Сервантес пародіює важливий лицарський обряд.
Подвиги героя такі ж карикатурні, як і його зовнішній вигляд. У нагороду
за шляхетні поривання Дон Кіхот дістає лише глузування та стусани. Але
лицар з Ламанчі опанований пристрастю подвигів, і ця пристрасть примушує
його долати всі негаразди й побиття.
Важливо підкреслити, що за образом Дон Кіхота стоїть не лише світ
лицарських романів XIII-XVI століть, занесених до Іспанії із Франції,
але й “лицарська” Іспанія XVI століття. Відродження мандрівного
лицарства у особі Дон Кіхота доводило, що ситуація в сучасній
Сервантесові Іспанії була дійсно загрозливою: посилення національного
нещастя, еміграції, грабування правлячої верхівки, економічний і
політичний занепад країни, поширення несправедливості, бідування
простого люду.
Письменник блискуче впорався із завданням, яке поставив перед собою:
після виходу в світ першої частини “Дон Кіхота” лицарські романи в
Іспанії почали швидко втрачати свою популярність і більше майже не
видавалися. Проте навіть першу частину твору Серватеса вважати тільки
пародією на лицарські романи недоречно і так само не слід відносити
головного героя до постаті лише комічного плану. Будучи пародією на
лицарську літературу, “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” є
водночас сатирою на сучасну Сервантесові Іспанію, а мандрівний лицар з
Ламанчі поєднує в собі властивості комічного і трагічного героя.
Учителю варто звернути увагу восьмикласників на ті моменти, що
лицарський матеріал у свідомості Дон Кіхота – не головне. Особливість
образу “премудрого гідальго” полягає в тому, що лицарські казки для
нього є цілком реальним життям, і герой прагне здійснити закладені в них
ідеали.
У 50-літньому віці Алонсо Кіхано раптом зрозумів, що не може більше
залишатися бездіяльним та дивитися собі у вікно на дисгармонію та
несправедливість, що панують у світі. І от він робить вільний вибір
свого життєвого шляху. Важливо зрозуміти, в ім’я чого здійснюється цей
вибір. У голові Дон Кіхота роїться безліч справедливих завдань: скільки
в світі “зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки
сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей
виконати!” Мета, що її бачить для себе лицар з Ламанчі, полягає у тому,
аби захищати тих, кого “Господь і природа створила вільними”.
Дон Кіхот продовжує не лише лицарські традиції, але й переймається
ідеологією гуманізму. Головною ідеєю героя є зміна світу на краще. Те ж
завдання ставив перед собою й гуманізм. Дон Кіхот має високі уявлення
про людину і творить з неї ідеал.
Лицарство давно вже віджило, коли Дон Кіхот вирішив відродити його
минулу славу. Тому лицар з Ламанчі є, з одного боку, пережитком старого.
І смішний він, за словами Д. Затонського, “не тому, що худий і старий,
що сидить на кволому Росинанті, закутий в іржаві обладунки і голову його
покриває тазик для гоління… а насамперед тому, що не вписується в свою
епоху”.
Ідеал лицаря, захисника слабких і знедолених, не був лише ілюзією.
Багато з лицарів у дійсності були грубими та жорстокими. Але серед них
було чимало і людей честі, справжніх захисників справедливості. У
лицарів були свої закони, яких вони повинні були притримуватися: закони
благородства, мужності, честі, щедрості тощо. У “Дон Кіхоті” Сервантес
пародіював лицарство, але в той же час письменник яскраво втілив
справжній лицарський ідеал.
Ім’я для зброєносця Лицаря Сумного Образу Сервантес, як гадають,
запозичив з іспанської приказки: “Там Санчо їде на своєму віслюкові”.
Прізвище Панса (ісп. panza) означає в перекладі “черево”, “живіт”. Вибір
зброєносця для лицаря – дуже відповідальна справа, адже зброєносець –
повинен розділити з ним усі труднощі та перешкоди, на його відданість
треба покладатися стовідсотково. Чому ж саме Санчо Пансу запросив Дон
Кіхот до себе за джуру? Мабуть, Алонсо Кіхано виходив із тої думки, що
“був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то
кажуть, без олії в голові” (розділ VII). Санчо Панса – це хазяйновита,
практична і простосерда людина, що дбає насамперед про свої інтереси і
мріє збагатитися. Це бідний чоловік, який зазнав за життя злиднів й
утисків, тому він легко спокушається на пропозицію Дон Кіхота,
сподіваючись дістати з цього матеріальну користь. На противагу своєму
панові, Санчо відправляється у мандри не заради високих ідеалів – він
мріє про губернаторство, і його мрія ґрунтується на глибокій вірі власну
людську гідність.
Спочатку образ Санчо Панси в романі виконує лише пародійну роль, але з
розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово
вимальовується живий і правдивий образ допитливого іспанського
землероба, сповнений глибокого соціального й етичного змісту. Сам
Сервантес у “Передньому слові” до роману писав, що в образі Санчо Панси
він “згромадив до купи всі чесноти, що оздоблюють джуру, тоді як у тих
пустозвонних лицарських романах вони трапляються лише поодинці”.
Санчо Панса – безмежно наївна і простувата людина. Він єдиний, хто
вірить фантазіям Дон Кіхота. Простодушність і наївність, проте,
поєднуються у нього з селянською хитринкою і часткою шахрайства. Санчо
вважає, наприклад, що якщо його підданими на острові виявляться негри,
то можна буде збагатитися за рахунок работоргівлі. Зброєносець ніколи не
забуває, що він годівник своєї родини і тому завжди щось вимагає у свого
пана: або грошей, або віслюків, або рецепт чудодійного бальзаму тощо.
Після кожного подвигу Лицаря Сумного Образу Санчо вишукує собі трофеї на
полі битви.
Головна особливість образу Санчо – його твереза розсудливість. На
противагу Дон Кіхоту він увесь – на землі, у реальному світі, живе
сьогоденними проблемами. І на свою службу зброєносця спочатку дивиться
тільки з точки зору матеріальної користі.
Але згодом Санчо сам підпадає під вплив Дон Кіхота і починає вірити в
його ідеали. Поступово зброєносець внутрішньо просвітлюється, стає
безкорисливою та гуманною людиною, носієм народної мудрості. Санчо Панса
починає розуміти, що Дон Кіхот – божевільний, проте вже не може залишити
його і всюди слідує за ним, забуваючи колишню корисливість і прозаїзм.
Проста, темна, неграмотна людина виявилася здатною зрозуміти
піднесеність, природну доброту та високі ідеали Дон Кіхота. Про те, що
Санчо Панса не залишає свого пана й завжди знаходиться поряд, свідчить
його духовна і моральна стійкість.
Місце Санчо Панси в цьому світі – особливе. Герой одночасно знаходиться
у двох світах: казковому, фантастичному світі Дон Кіхота та прозовому,
реальному житті сучасної йому Іспанії. Поєднання цих двох світів у
свідомості зброєносця відбувається досить гармонійно, тому герой не
відчуває дискомфорту. Розумом Санчо оцінює всі поразки й приниження Дон
Кіхота, але його серце схиляється перед змістом величних і чесних
подвигів Лицаря Сумного Образу, якому він відданий усією душею. Зрештою
Санчо Пансу приваблює вже не стільки губернаторство, скільки висока
натура, ентузіазм і духовна енергія його пана. Санчо починає
підтримувати Дон Кіхота у його фантазіях і безумствах.
Автобіографія образу Дон Кіхота
Художній образ мандрівного лицаря з Ламанчі створювався у в’язниці.
Отже, біографія Сервантеса в даному випадку особливо важлива: вона дає
ключ до розуміння його роману. У “Передньому слові” письменник заявляє,
що він “не здолів таки переступити закону природи, що, який, мовляв,
батько, такий і син. І справді, що іншого міг спородити мій недійшлий та
недолугий розум, як не повість про худого, хирного і химерного сина,
повного розмаїтих думок та гадок, що зроду ніякій душі живій і в сні не
приверзеться?”
Багато літературознавців проводять паралель між Сервантесом та його
героєм, вважаючи, що в образі Дон Кіхота письменник висміяв самого себе,
свій героїзм та свою гордість. Тому роман про “премудрого гідальго”
можна в якійсь мірі вважати “авторською сповіддю”, завуальованою
автобіографією. І це ствердження легко довести.
Сервантес і його герой – однолітки: їм обом близько п’ятидесяти років.
Вони обидва – збіднілі гідальго. Та головне, що їх поєднує, – це
гуманістичні ідеали та трагічна доля. Саме з простосердості й доброти
письменника народився Лицар Сумного Образу. Той, кого пізніше персонажі
роману стали називати Алонсо Кіхано Добрий.
Три чи чотири зуби, вибиті спереду і збоку внаслідок сутички Дон Кіхота
з пастухами, нагадують беззубий рот автора “Премудрого гідальго Дон
Кіхота з Ламанчі”.
Так само, як інший герой його роману – Санчо Панса, Сервантес мріяв
дістати одного дня якесь прибуткове губернаторство, і з цим проханням
він 1590 року звернувся до Верховного Радника з питань Індії. На це
прохання ніхто так і не зважив.
У книзі Сервантеса його сучасники впізнавали в рисах персонажів постаті
реальних людей, насамперед письменників, драматургів і поетів Лопе де
Вегу, Тірсо де Моліну, Хуана де ла Куеву, Суареса де Фігероа.
Читач кілька разів зустрічає у творі згадки імені самого автора, що було
новаторським художнім засобом. У розділі VI, наприклад, Перо Перес,
сусід Дон Кіхота, пропонує не спалювати роман “Галатея” Сервантеса, його
давнього друга. Знаходимо згадку і про сервантесівську “Повість про
Рінконета й Кортаділья” (розділ XLVII). Не забуває письменник згадати і
про свою п’єсу “Нумансія” (розділ XLVIII).
Про життя Сервантеса в алжирській неволі дізнаємося з вуст
персонажа-невільника: “Один лише бранець безпечне собі мався –
гишпанський вояк на прізвище Сааведра.
Добре він дався туркам узнаки всякими своїми штуками, щоб то якось на
волю вирватись, отже не чіпав його наш пан – і сам не бив, і другим не
велів, ба навіть слова гнилого йому не сказав, хоч ми боялись, що й за
найменшу витівку не минути йому палі, та й сам він часом було потерпав.
Шкода, що часу не маю, а то б розказав вам дещо про подвиги цього вояка
– цікавіше й дивніше воно б вам іздалося, аніж моя вбога історія”
(розділ XL).
Таким чином, знання біографії Сервантеса допомагає зрозуміти поведінку,
поривання, пристрасті та думки героя його роману.
Конфлікт роману
Ознайомившись з головним героєм роману Сервантеса, восьмикласники
намагаються визначити конфлікт твору. Вчитель креслить на дошці схему.
уявний світ дійсність
ілюзія К реальність
благородні наміри неможливість їхнього втілення
Розтлумачуючи написане на дошці, учні доходять висновку, що дійсність не
відповідає уявленням про неї Дон Кіхота, але це його не непокоїть. Він
живе не в реальному світі, а у вигаданому, ілюзорному. Саме цей
ілюзорний світ і слугує йому грунтом, на якому він здійснює свої
“подвиги”. Реальна дійсність чинить жорсткий опір шляхетним намірам
лицаря з Ламанчі, і, хоча герой роману часто страждає від свого
ілюзіонізму, це не гасить його активності і бажання творити добро.
У романі виведено дві реальності:
1) реальність, що народжена хворобливою уявою мандрівного лицаря з
Ламанчі. Ця реальність перетворює дійсність у чудовий, поетичний,
чарівний світ, де панують закони “лицарського кодексу честі”;
2) справжня реальність, що складається з області Ламанчі та її бідного
простору, вбогих заїжджих дворів, вбогого населення.
Відношення Дон Кіхота з навколишнім світом достатньо суперечливі. Свої
високі ідеали лицар з Ламанчі втілює в життя без урахування реального
стану речей. Конфлікт зіткнення Дон Кіхота з дійсністю обертається для
героя трагедією, бо він безсилий усунути антагонізм ображених і тих, хто
ображає.
Світ уявний здається Дон Кіхотові більш гідним, аніж світ реальний.
Жодні випробування долі не можуть змінити його поглядів. Ця особливість
героя викликає повагу до нього автора й читача.
Конфлікт роману Сервантес вивів з іспанського життя XVI – початку XVII
століття. Іспанія була величезною імперією з багатими заокеанськими
колоніями. На перший погляд, країна створювала уявлення безмежної
стійкості. Та незабаром виявилося, що її велич і міць ілюзорні.
Герой роману – людина, ідейно піднесена, духовно непереможна. Але в
реальному світі на її долю випадає багато страждань. Не кожен може
узгоджувати між собою високу ідею і реальність, уявний світ і дійсність,
але прагнути до цього потрібно, щоб не загубитися десь посередині, як
загубився Дон Кіхот.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
