Публічне управління у вимірах інформаційного суспільства (реферат)

Публічне управління у вимірах інформаційного суспільства

У свій час Т. Кун запропонував науковій громадськості важливий критерій,
що дозволяє констатувати звершення наукової революції[]. Цим критерієм є
зміна “парадигми”, яка, на його думку, є однієї із фундаментальних засад
розуміння закономірностей розвитку наукового знання. Зміст наукової
революції відповідно до зазначеного критерію виявляється не в появі
нових фактів або й теорій, а у народженні нової “парадигми”, від якої
залежить нове бачення світу, встановлення нових теорій. В узагальненому
сенсі парадигма – це зразок, приклад, еталон, який береться для доказу
певних смислових зв’язків між досліджуваними явищами. Вона визначає дух,
стиль наукових досліджень [, с. 192]. Виходячи з цієї семантики, ми
розумітимемо під парадигмою публічного управління сукупність основних
принципів та правил (писаних і неписаних), які визначаються не лише
регламентуючими документами, а й певним управлінським духом. Вони
виступають зразком, прикладом для суб’єктів управління іншими людьми і
діють часто не тільки на свідомому, але й на неусвідомленому рівнях.

Останнім часом все більше уваги приділяється дослідженню проблем
удосконалення державного та муніципального управління. Подальший
розвиток державного управління автори цілком обґрунтовано вбачають у
трансформації цілей, завдань і функцій держави та державного управління
[]; “менеджеріалізації” та інформатизації органів публічного управління,
насамперед, виконавчих органів влади [, с. 53-54], удосконаленні
державної служби на основі формування позитивного іміджу державної влади
в цілому []. Вже стала усталеною думка, що розвиток муніципального
управління має ґрунтуватись на впровадженні методів сучасного
муніципального менеджменту [], утвердженні цінностей, що сприяють
розвитку самоврядування, пошуку джерел соціальної енергії та
впровадженні системи мотивації [; ; ; ]. Частина наукових праць
присвячується теоретико-методологічним основам впливу глобалізаційних
процесів на трансформацію державно-управлінських систем світу [;],
розробці моделі самоорганізації та управління з застосуванням
понятійного апарату синергетики [; , ]. Зазначені дослідницькі роботи
фактично присвячені аналізу окремих елементів нової парадигми публічного
управління та пошуку адекватного методологічного інструментарію для
наукового аналізу проблем його удосконалення. В комплексі досліджень, на
погляд автора, недостатньо приділяється уваги соціально-філософському,
соціально-психологічному аналізу “духу” нової парадигми управління як
конструкту, що дозволяє розробляти моделі та описувати на рівні
абстрактних понять особливості органів публічного управління як
соціальних агентів та механізми їх взаємодії з іншими агентами
соціальної дії в умовах здійснення децентралізованої влади. Основна ціль
цієї роботи полягатиме у з’ясуванні глибини модернізаційних зрушень щодо
формування нової парадигми публічного управління, які відбулися за часи
незалежності України, наданні характеристик окремим її елементам,
фіксації уваги на факторах, що заважають цьому процесу.

Ґрунтовний аналіз діючої парадигми управління є проблематичним, оскільки
остання виявляє себе більшою мірою на неформальному рівні і потребує
з’ясування комплексу питань, в тому числі таких, висновки щодо яких
можна зробити лише за результатами соціологічних досліджень. Останні,
наскільки відомо автору, в зазначеному контексті не проводились.
Переважають соціологічні дослідження, ціль яких полягає в з’ясуванні
взаємовідносин між інститутом державного управління та суспільством,
органами місцевого самоврядування і територіальною громадою. Сутність
досліджуваних питань зводиться до отримання інформації щодо рівня довіри
до влади, дотримання прав людини, свободи політичного вибору, рівня
надання публічних послуг тощо, на основі яких не уявляється можливим
зробити остаточні висновки щодо “духу”, який панує в структурах
публічного управління. З огляду на зазначене, більш коректно описувати
ідеальну модель публічного управління та порівнювати її з окремими
результатами практичних управлінських дій.

Ідеальні моделі управління можуть мати різні варіації, залишаючись в
рамках двох основних парадигм управління, які були продемонстровані
історією людства. Вони фактично є екстраполяцією на рівень соціальних
відносин вроджених властивостей людини, які на цьому рівні
репродукуються в соціокультурному середовищі та виявляють себе як
психічні квазіструктури [, с. 189 – 190]. Це — парадигми насильницького
і ненасильницького управління, які умовно можна назвати парадигмами
примусу та вибору. Інші парадигми управління є комбінаціями їх
елементів. Суспільне життя в радянську епоху майже повністю ґрунтувалось
на парадигмі примусу. Командно-адміністративна система радянського
зразку як конкретний історичний вияв парадигми примусу дісталася Україні
у спадок від минулих часів і сьогодні модифікується шляхом поступового
формування елементів, які притаманні за термінологією Р.А. Даля
поліархічному суспільству[]. Остаточне завершення цього процесу можна
констатувати після виникнення нового управлінського “духу”, якого слід
вважати головною ознакою нової парадигми публічного управління.

Модернізація органів публічного управління, що здійснюється в Україні
на основі перегляду традиційних цінностей, значною мірою відбувається
за рахунок екзогенних факторів, — під впливом глобалізаційних процесів.
Узагальнюючи їх сутність, акцентуємо увагу на таких взаємопов’язаних
позиціях (цінностях), які можуть слугувати відправною точкою для
характеристики глибини зрушень від парадигми примусу до парадигми
вибору:

а) відносини “влада – власність” (ринкова економіка);

б) відносини “держава – суспільство” (громадянське суспільство);

в) відносини центр – регіони – територіальні громади (децентралізація
прийняття рішень, когерентна взаємодія);

г) відносини держава – суспільство – особистість (цивілітарна або
соціогуманітарна держава);

д) відносини “держава – знання”(інформаційне суспільство);

Уникаючи зайвої деталізації, зупинимося на найбільш суттєвих
характеристиках, які стосуються безпосередньо інформаційного
суспільства, та які визначають “дух” нової парадигми — парадигми вибору.
Залишимо поза увагою позиції а), б), в), аналіз яких безпосередньо не
передбачений завданнями цієї роботи. Методологічна спрямованість
подальшого аналізу орієнтуватиметься на зміст концепту інформаційного
суспільства, визначення якого включає характеристики демократії та
свободи особистості. У декларації Всесвітньої зустрічі на вищому рівні
з питань інформаційного суспільства (Женева, 10 – 12 грудня 2003 р.) у
пункті 4. зазначено, що необхідним фундаментом інформаційного
суспільства є право людини на свободу переконань та їх вільне вираження,
що передбачає право безперешкодно шукати, отримувати і розповсюджувати
інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів. Автор виходить із
методологічного припущення, що цінності демократії та свободи
особистості, будучи інтеріоризовані в структури публічного управління,
складають сутність та “дух” управлінської парадигми вибору.

Парадигми управління відрізняються одна від одної засобами та методами
впливу на об’єкт управління. В умовах інформаційного суспільства такими
засобами стають інтелект людини, її творчий потенціал, інформація та
знання, а методи управління ґрунтуються на партнерських відносинах та
когерентній взаємодії з соціальними агентами суспільного розвитку.
Відповідно економіка суспільства визначається більшою мірою не
матеріальними, а інформаційними ресурсами,
інформаційно-інтелектуальною діяльністю та спроможністю продукувати нові
знання. “Оскільки інформаціоналізм ґрунтується на технології знання і
інформації, – пише М. Кастельс, – у інформаціональному способі розвитку
має місце тісний зв’язок між культурою та виробничими силами, між духом
і матерією. Звідси витікає, що ми маємо очікувати виникнення історично
нових форм соціальної взаємодії, соціального контролю та соціальних
змін”[, с. 40].

Нові форми соціальної взаємодії мають принципове значення для процесів
суспільного розвитку в напрямку інформаційного суспільства. В
українському соціумі кардинально змінилося законодавче поле, проте майже
незмінними залишилися соціально-психологічні механізми взаємодії між
органами публічного управління та іншими колективними та індивідуальними
агентами. Перехід від переважно адміністративних до переважно
інформаційно-комунікативних та інтеграційно-координуючих засобів впливу
на процеси розвитку є для української бюрократії поки що непереборною
ментальною перешкодою. Внаслідок адміністративної реформи система
публічного управління була модернізована, але за своєю
соціально-психологічною сутністю та духом вона не змінилася. Як і
раніше вона спирається на матрицю управлінської поведінки, що була
сформована за минулих часів. Не зважаючи на досить демократичну правову
базу в сферах децентралізації влади та більш як десятирічний досвід
функціонування місцевого самоврядування, факт правової реальності у
більшості випадків ще не став фактом свідомості, мотиватором практичної
дії та регулятором взаємовідносин. Парадигма адміністративного примусу
обумовлює механістичний тип управлінського мислення, для якого
характерним є схильність к маніпулюванню соціальними агентами через такі
інструменти як укази, постанови, інструкції. Докладна логіка інструкцій
і постанов спускається зверху вниз. Остаточні судження дозволяють собі
тільки ті суб’єкти, які знаходяться на більш вищому ступені в ієрархії
влади.

Принцип механістичності виявляється також в регулюванні процесів
внутрішньої організації діяльності органів публічного управління. Єдиний
духовно-психологічний моноліт, що панує в структурах управління, не
сприяє створенню умов для поєднання організаційної відповідальності та
виявлення творчої ініціативи. Механістична управлінська технологія
керується не своїм суто менеджеріальним інтересом, тобто інтересами
кожного окремого працівника в отриманні результату, а співвідношенням
ієрархічно побудованих владних сил як у середині організації, так і поза
неї. Таким чином, органи публічного управління значною мірою
представляють собою “соціальну машину”, характерними рисами якої є
ментальна замкнутість, однозначне формулювання цілей і завдань, які не
припускають відхилення від плану та самодіяльності. Жорстка ієрархія
перешкоджає реалізації можливостей доступу до нових ідей та інформації
про зовнішнє середовище; прихильність до правил породжує негнучкість
організаційних структур; привілеї, що пов’язані з державною або
муніципальною службою сприяють формуванню консервативного мислення.

Зазначені тенденції складають сутність дисфункціональних проявів
бюрократії не лише в Україні, але й в країнах західної демократії. Але
там на сьогодні запроваджені механізми договірних відносин між центром і
регіонами, сформовані моделі захисту суспільних інтересів, які
компенсують механізми, що спричиняють інертність та відчуженість влади.
Так, наприклад, у Великобританії в 1998 році був укладений соціальний
контракт з назвою про принципи взаємодії третього сектору і держави щодо
кооперації в галузі соціальних послуг для населення. Аналогічні
контракти розробляються зараз в Хорватії, Канаді і Естонії. В останній
країні предметом співпраці органів публічного управління та
громадськості в рамках соціального контракту 2003 р. є програма
адміністративної реформи. Україна ще не має практичного досвіду
реалізації соціальних контрактів, які на Заході використовуються як
інструменти проведення масштабних соціальних реформ. Не розроблена також
теорія соціального контракту, яка має дати пояснення феномену масової
поведінки та формуванню очікувань населення, закласти наукові основи
розвитку механізмів прийняття рішень, досягнення угод між громадськими,
політичними групами та владою з приводу пріоритетів розвитку.

r t ?

1/4

основі виникає проблема опору з боку бюрократії тим соціальним змінам,
які зачіпають її інтереси. Для характеристики зазначеної проблеми М.
Крозьє застосовує термін “зона невизначеності”. Вона формується в
системі відносин влади у вигляді формальних та неформальних норм та
правил, за якими діють правові і неправові механізми впливу одного
учасника (актора) на вибір (рішення) іншого. В цій зоні виникають для
кожного учасника елементи бажаної свободи і самостійності. Кожний актор
чинитиме опір змінам, які, на його думку, позбавлять його можливостей
контролю за зоною невизначеності, й тим самим статусу аттрактора, тобто
фактору вирішального впливу на рішення інших. Для людей, які не знайомі
з правилами гри в зоні невизначеності, останні виступають незрозумілою
ірраціональною силою, яка спроможна звести нанівець всілякі раціональні
дії.

В зоні невизначеності, сформованої в рамках адміністративного примусу,
значну роль відіграють офіційний і неофіційний статус (статуси) людини.
Офіційний статус, що корелює з посадою в ієрархії державної влади або
місцевого самоврядування може бути поєднаний з неофіційним статусом в
економічних структурах. Людина, що не має офіційного статусу в
структурах влади, може мати тісні зв’язки з тими, хто його має і, таким
чином, використовувати неправові механізми впливу на рішення і
поведінку інших. Правові норми, які регулюють цю сферу відносин, як
показує практика, можуть успішно ігноруватись. У такому разі зростає
роль “статусних” норм як механізмів, регулюючих суспільне життя.
Останні, визначаючи принципи і характер взаємодії органів публічного
управління та соціальних агентів, спотворюють закономірності суспільного
життя. Всілякі зміни, що порушують зазначений баланс та усталені правила
гри, будуть зустрічати супротив з боку бюрократії та людей, які мають з
нею спільні інтереси. Протиріччя між офіційно задекларованими цілями та
інтересами збереження зони невизначеності спричиняє інформаційну
непрозорість діяльності учасників. Саме тому головними характеристиками
зони невизначеності є консервативність та інформаційна закритість.

Подолання “порочного ефекту” в Україні потребує формування відповідних
механізмів компенсації його негативних впливів. Зазначені механізми
мають стати складовими управлінської парадигми вибору як умови вияву
інтелектуальних і духовних потенцій суспільства в цілому і кожного
окремого громадянина. Ідеальними носіями нової управлінської парадигми в
контексті вимог інформаційного суспільства є такі люди, які керуються
принципами права, добра, справедливості, психологією, орієнтованої на
“природну” модель людини, колективу, суспільства. Такий кадровий склад
публічного управління спроможний розглядати мікро та макросоціуми як
самодіяльних соціальних агентів, що здатні на основі самоврядування
самостійно задовольняти свої культурні та соціально-економічні потреби.
Це управлінський центр, який створює політико-правові,
організаційно-правові умови автономії колективних та індивідуальних
соціальних агентів, які самостійно організовують свою власну діяльність
в особистісній, економічній, політичній сферах. За цими умовами
здійснюється “некероване” керування та гармонізація їх діяльності. Лише
в цьому разі самодіяльні агенти виявлятимуть зацікавленість в успіху
діяльності керуючих структур, тобто різних гілок і рівнів влади. Це
якісно інший стан та “дух” управлінської системи, в якій політичну,
державну відповідальність несуть не лише політичні або адміністративні
лідери, але й всі інші соціальні агенти. Корпоративна публічність
(корпоративний колективізм) має стати критерієм державної
відповідальності та принципом оновлення державного управління, фактором
нового функціонального середовища демократії []. Корпоративна
публічність передбачає політично функціональну відкритість, яка, як
зазначає Юрген Габермас, “потребує не лише гарантій від інституцій
правової держави, а й розраховує, що їй підуть назустріч культурні
традиції та зразки соціалізації, розраховує на політичну культуру
призвичаєного до свободи населення” [, с. 37]

Публічне управління країн-центрів нової інформаційної цивілізації
орієнтується на методологію і принципи, відповідно до яких його цілі і
засоби інтерпретуються в термінах аксіології, тобто з точки зору надання
переваг цінностям, а не цілям виробництва []. За такою
організаційно-управлінською технологією зміст результату, що планується,
включає, окрім суто економічних характеристик, реалізацію творчих
можливостей людей, розвиток організації, самоврядування, зміцнення
міжособистісних стосунків. Аксіологічна природа розвитку свободи
особистості, самодіяльності колективних агентів з необхідністю включає
зміну сутності дихотомії “держава – знання”. В українській перспективі
значимість публічного управління визначатиметься не стільки масштабами
виробництва, скільки мобільністю, інформованістю та вмінням швидко
реагувати на виникаючі проблеми, інноваційністю підходів до їх
розв’язання. В країнах, які досягли економічного успіху, знання та
інформаційні технології стали основою технологізації процесу публічного
управління. Знання забезпечують його інноваційність, раціоналізм,
прагматизм та ефективність. Такі досягнення стали можливими за рахунок
державної стратегії децентралізації та когерентної взаємодії в сфері
відносин “держава – знання”.

Держава як особливий суб’єкт знання вже втратила монопольне право як на
наукове знання, так і на знання взагалі, яке умовно можна назвати
знанням про дійсний стан речей. Особливістю останнього виду знання є: а)
те, що його предмет є суто прагматичним, й тому може бути сформульований
у термінах цілей та мотивації саме цієї держави (цього уряду або іншого
органу публічного управління) і саме в цей час. З цієї причини він
потребує періодичного перевизначення; б) цей предмет не має чітко
окреслених границь, тому держава має великі складнощі щодо визначення
кола суб’єктів знання, достатнього для вироблення необхідного об’єму
знань; в) об’єм цього виду знань ніколи не може бути надлишковим,
потреби в ньому ніколи не можуть бути точно визначені. Зазначені
особливості в умовах інтенсифікації інформаційно-комунікативних
зв’язків, зростання обсягів інформації та знань детермінують ситуацію, в
якій кожний окремий суб’єкт знання має фрагментарне уявлення про
дійсність. Держава сьогодні може ефективно діяти в сфері управління
суспільним розвитком лише за умови когерентної взаємодії з іншими
агентами соціального простору, які є суб’єктами знання і здатні до
самоорганізації. Органи публічного управління всіх рівнів мають
виконувати, висловлюючись мовою синергетики, роль аттракторів, тобто
таких соціальних агентів, соціальна позиція яких є точкою сходження дії
всіх інших агентів. В цьому аспекті рух до інформаційного суспільства
передбачає посилення та розширення тенденції інституціоналізації знання
взагалі, а не тільки наукового. Йдеться про перехід контингенту
індивідуальних та колективних агентів, які мають знання, до кола
інституціоналізованих суб’єктів знання, які, маючи такий статус, не
тільки мають, але й реалізують знання, включаючись в процес когерентної
взаємодії в цілях суспільного розвитку.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що органи публічного управління в
Україні знаходяться ще на початковій стадії формування елементів
парадигми вибору. Побудова інформаційного суспільства має виходити з
філософії реформ, яка передбачає одночасне перегрупування всіх елементів
соціальної організації, в першу чергу, системи публічного управління як
ключової зони невизначеності з урахуванням можливого опору запланованим
змінам з боку людей, які є кадровим складом цієї системи. Остання має
бути поставлена в умови когерентної взаємодії з іншими соціальними
агентами, особливо в площині обміну інформацією та знаннями, що потребує
формування так званої сітьової культури [, с.57-58]. Це, в свою чергу,
актуалізує проблему створення цілераціональної когнітивної схеми
прийняття рішень у масштабах суспільства, тобто такої схеми, яка
породжує суспільно важливі рішення за результатами операцій над різними
видами знань різними суб’єктами знань. Така схема має стати поряд із
специфікою розподілу та кооперації праці однією з базових умов
функціонування суспільства, визначати такі структурно-функціональні
зв’язки елементів, які притаманні інформаційному суспільству. Вслід за
Дж. Гелбрейтом ці базові умови ми можемо назвати техноструктурою. Під
цим поняттям він розуміє апарат для групових рішень, апарат для
об’єднання та аналізу інформації, що доставляється множиною людей, з
тим, щоб дійти рішень, які виходять за межі компетенції кожної окремої
людини [, с. 119]. Цілераціональна техноструктура має перетворити
соціальний простір в єдиний організаційно-динамічний комплекс, визначити
в суспільстві найбільш ефективний розподіл влади та відповідальності,
ієрархію взаємозалежностей у процесі формулювання та прийняття рішень,
створити умови для встановлення відносин та зв’язків між суб’єктами як
носіїв різних знань, позицій і субкультур.

Кун Т. Структура научных революций / Пер. с англ. И.З. Налетова. Общее
редактирование и послесловие С.Р. Микулинского и Л.А. Марковой. Изд-е
2-е. – М.: Прогресс, 1977. – 302 с.

Цикин В.А. Философия самоорганизации сложных систем: Монография. –
Сумы: СДПУ, 2001. – 196 с.

Термін “публічне управління” ми застосовуємо для позначення процесу
реалізації двох гілок публічної влади – державної влади і місцевого
самоврядування.

Оболенський О.Ю. Державне управління та державна служба: сучасні
напрями розвитку / Рецензенти М.П. Орзіх, А.Ф. Мельник. Одеса, АО Бахва,
2003. – 320 с.

Державне управління в Україні. Наукові, правові, кадрові, організаційні
засади: Навч. посіб. /За заг. ред. Н.Р. Нижник, В.М. Олуйка. – Львів,
2002. – 351 с.

Серьогін С. М. Державний службовець у відносинах між владою і
суспільством: Монографія. – Д.: ДРІДУ НАДУ при Президентові України,
2003. – 456 с.

Шаров Ю. Стратегічне планування в муніципальному менеджменті:
концептуальні аспекти. – Д., Видавництво ДФ УАДУ, 2001. – 303 с.

Алексєенко І. Соціокультурні підстави нової системи міського управління
//Зб. н. пр УАДУ при Президентові України. – Випуск 2,Частина 1. К.:
Вид-во УАДУ, 2000.- С. 3 – 9.

Бойчук В. Регіональний аспект мотиваційних особливостей підвищення
кваліфікації державних службовців// Зб. н. пр. УАДУ при Президентові
України. – Вип. 2, ч. 1.- К.: Вид-во УАДУ, 2000.- С. 282 – 289.

Бойко-Бойчук О., Мейжис І., Федів І. , Хорунжий А. Соціально-культурні
бар’єри на шляху муніципальної реформи: Колективна монографія / За заг.
ред. О.Бойка –Бойчука. – Миколаїв, Атол, 2000.- 254 с.

Смаг ін І. Ідеологічне поле державної служби: структура та
взаємозв’язок з управлінською свідомістю // Зб. н. пр. УАДУ при
Президентові України. – Вип. 2, ч. 1.- К.: Вид-во УАДУ, 2000. – С. 219 –
224.

Войтович Р. Історичні та теоретико-методологічні передумови виникнення
сучасних процесів глобалізації управління // Вісник НАДУ при
Президентові України. – 2003. – № 3. С. 557 – 565.

Храмов В.О., Храмов О.В. Цивилитарное государство в перспективе
глобального мира // Соціогуманітарні проблеми глобалізації. Матеріали
засідання Дискусійного клубу української науково-педагогічної
інтелігенції 7 листопада 2003 р. – К.: Видавництво УАЗТ. – с. 21 – 24.

Линьок К. До проблеми використання процесів самоорганізації у державних
ієрархіях//Управління сучасним містом.- 2003.- № 4-6 (10).- с.9-16.

Нижник Н., Черленяк І. Синергентично-рефлексивна модель соціальної
самоорганізації та управління // Вісник НАДУ при Президентові України. –
2003. – № 3. С. 5 – 14.

Цикин В.А. Философия самоорганизации сложных систем: Монография. –
Сумы: СДПУ, 2001. – 196 с.

Молодцов А.В. Соционика для менеджера: Учебное пособие. – К.: ИСИО. –
208 с.

Даль Р.А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / Пер. З
англ.. О. Д. Білогорського. – Х.: Каравела, 2002. – 216 с.

Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура / Пер.
С англ., под науч. ред. О.И. Шкаратана. – М.: Гос. Ун-т. Высш. шк.
эномики, 2000. – 606 с.

Соломкина М.М. Изменение как социологическая проблема и как системний
феномен.// Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и
политология. -1998.- № 1. С.93-100.

Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження,
категорії, громадянське суспільство / Пер. з нім. А. Онишка. – Львів:
Центр гуманітарних досліджень Львівського національного ун-ту ім. І.
Франка, 2000. – 317 с.

Марчук Є.К. Україна: нова парадигма поступу. К.: “Аваллон”, 2001. – 216
с.

Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество/ пер. с англ. / М.:
Прогресс. – 1969.- 480 с.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter