Реферат на тему:
Теоретичні основи і принципи соціально-економічного районування
План
1. Теоретичні засади комплексування і районізації. Сучасні проблеми
реґіоналізації України.
2. Поняття соціально-економічного району.
3. Принципи соціально-економічного районування.
4. Структури і типи соціально-економічних районів.
5. Рівні соціально-економічного розвитку.
– 1 –
Відміни в характері способу життя, функціонування та розвиток
господарства в межах однієї країни обумовили проблему її розчленування,
поділу, що дістала в науковій літературі назву районування. Районування
є могутнім методом наукового аналізу і синтезу складних явищ і об’єктів,
їх прогнозування, планування і управління ними; це складний процес
просторового впорядкування інформації, вид географічної таксономізації
(поряд з зонуванням і ареалоутворенням), що дозволяє глибше зрозуміти
особливості розміщення досліджуваних явищ і об’єктів та їх
територіальної організації.
Районування – це об’єктивний процес формування і розвитку територій як
інтегральних виробничо-територіальних систем (економічне районування)
або суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районування).
В дійсності цей процес проходить незалежно від його пізнання. В
районотворенні відбиваються об’єктивні та суб’єктивні чинники формування
і розвитку економічних, соціальних та соціально-економічних районів.
Комплексний економiчний i соціальний розвиток – це процес, спрямований
на рацiональне використання мiсцевих природних i трудових ресурсiв,
ефективний розвиток економiчного потенцiалу певної територiї при
науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї її господарства i, одночасно, на
розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послуг для населення,
виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охорони
навколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i
соцiальний розвиток спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i
соцiальної ефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi
суспiльної працi, виробництво продукцiї з найменшими затратами,
пiдвищення життєвого рiвня населення. Разом з цим, необхiднiсть
забезпечення оптимального поєднання галузевого i територiального
управлiння економiкою, з метою всебiчного розвитку продуктивних сил i
посилення територiального аспекту, не означає повного задоволення потреб
суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило б
територiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй
в замкнутi системи.
Термiн “соцiально-економiчний територiальний комплекс” означає
взаємоузгодженi ланки суспiльного виробництва на певнiй територiї
(С.Я.Ниммик, 1969). Тобто СЕК – це iсторично сформованi, взаємопов’язанi
i взаємообумовленi на певнiй економiчнiй територiї галузi виробничої i
соціальної сфер, якi вiдзначаються спiльнiстю проблем розвитку,
функцiональною структурою, цiлiснiстю, вiдносною автономнiстю i своєю
часткою в суспiльною територiальному подiлi працi (Hиммик С.Я., 1981).
Соцiально-економiчний територiальний комплекс У.I.Мересте визначає як
територiальну єднiсть суспiльного виробництва в цiлому на певнiй
суспiльно-iсторичнiй основi.
В економічній географії проблема реґіоналізації є передусім проблемою
економічного районування країни. Проф. Шаблій О.І. пропонує в даному
питанні звернути основну увагу на такі проблеми реґіоналізації:
1) мета районування;
2) методологічні засади районування;
3) теоретичні основи районування, в т.ч. принципи районування;
4) українська національна спадщина у сфері економічної реґіоналізації.
Він же виділяє такі цілі районування:
а) науково-пізнавальні – виявлення реальних просторових відмін у різних
сферах життєдіяльності суспільства;
б) управлінсько-регулятивні – розроблення регіональної політики та її
реґіоналізації;
в) дидактичні – викладання у середній та вищій школах економічної
географії.
Сьогодні великий район слід розглядати як відносно автарктичну
демососоціоеконоічну систему. Ряд з трьох категорій повертається в
зворотному напрямку: не спеціалізація – комплексність – автаркія, а
автаркія – комплексність – спеціалізація. В ринковому суспільстві
територіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не
його основою.
Традиційно трактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному
поділі праці, звужує діяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом
повноцінного функціонування, а часом і виживання регіону. Навіть
економічно вигідна, але надмірна спеціалізація призводить до монополізму
спеціалізованих районів.
З урахуванням конституційного положення про Українську державу із
соціальною економікою, комплекси господарства районів потрібно
розглядати як соціально орієнтовані. Тому їх треба трактувати не стільки
як економічні (господарські), скільки як суспільно-географічні системи.
У структурі кожної системи комплексоформування ядром є не галузі
спеціалізації, а населення з його проблемами.
– 2–
Як зазначає У.Г. Прагі, такий район розглядається як інтегральний
господарський комплекс, розміщений на певній території. Він включає
виробничу і невиробничу сферу і населення конкретного регіону з усією їх
економічною і соціальною взаємодією.
Опустимо тлумачення соціально-економічного району, пропоноване М.Д.
Шаригіним, Є.Б. Алаєвим, але згадаємо як це поняття подає О.М.
Паламарчук: “ – це така територіальна частина суспільства, яка
розвивається в конкретних природно-господарських умовах і являє собою
цілісність, яка сформувалась на основі закономірностей розвитку
суспільства і взаємодії суспільства і природи.
Більш модерно тлумачить термін СЕР М.Д. Пістун, вводячи поняття
суспільно-географічний район – ділянка території, відносно цілісна ланка
суспільства, яка характеризується певною спеціалізацією і
комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності. В основі згаданих
визначень лежить економічний принцип.
Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її
потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та
інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на
соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане
О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття “соціально-економічний
район”, “антропогеографічний район”, суспільно-географічний район” – це
великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим
населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним
та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і
геопросторову організацію.
– 3 –
При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із
закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування
території.
М.І. Долішній, М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють
наступні принципи соціально-економічного районування:
– змістовність соціально-економічного районування –
соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за
якоюсь ознакою ( дуже поширене уявлення), а соціально-економічною
єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.
Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У
наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють
на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону.
Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього
лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому
інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні
зв’язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.
З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне
районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення
кількісних показників, тут обов’язково повинні бути і якісні неформальні
моменти, структурне наповнення виділених таксонів.
– перспективний аналіз районування – визначається часова властивість
мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і
прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може
реконструктуювати минуле, відбивати стан реґіоналізації
соціально-економічної диференціації.
Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони
повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.
– проблемність районування – націленість його на вирішення
соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з
районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні
проблеми.
– відповідність соціально-економічного районування і
адміністративно-територіального устрою України – незбалансованість
окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої
соціально-економічної розбалансованості.
Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники
пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування
історико-географічних особливостей українських земель, національно та
етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації
виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального
розвитку території; ;4) збереження єдності локальних систем розселення;
вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів
Проф. О.І. Шаблій виділяє наступні ознаки районів, які певною мірою
можна визнати принципами районування:
1) Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний
взаємозв’язок території району з головним ядром її найбільшим за
кількістю населення містом.
2) Формування у великому регіоні ТСЕК, тобто такого просторового
поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в
якому на основі їх взаємозв’язаності, збалансованості
взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності
суспільства.
3) Спеціалізація району в загальноукраїнському поділі та інтеграції
праці.
4) Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та
координацію соціальних, економічних, демографічних процесів на
субукраїнському рівні.
Виділяються, за М.Д. Пістуном, фактори районоутворення:
– рівень розвитку географічного поділу праці, господарська вигода від
нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв’язків та особливості їх
територіальної локалізації;
– рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної
озброєності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа,
будівельна база, регіональна технічна політика);
– наявність необхідних природних умов і ресурсів як матеріальної основи
діяльності людини (рівень освоєності території);
– наявність трудових ресурсів з певними трудовими навичками,
кваліфікацією праці, національними та етнічними особливостями;
– функціональні типи населених місць;
– рівень урбанізованості території;
– рівень розвитку соціальної інфраструктури, його територіальна
локалізація;
– національні межі.
Конкретними критеріями процесу районування повинні бути:
– наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і волі
людей;
– урахування районоформуючого значення міст як ядер господарських
вузлів, центрів і пунктів;
– рівень сформованості та інтенсивності зв’язків;
– вплив історичних особливостей розвитку людської та природних
характеристик території (заболоченість, залісненість, гористість тощо);
– рівень життя населення.
– 4 –
Основний зміст суспільно-географічного району характеризується
структурою, насамперед функціональною структурою – сукупністю суттєвих
зв’язків між його компонентами, внутрішніми властивостями предметів і
явищ. Найважливішими її суспільно-географічними ознаками є територіальна
спеціалізація, комплексно-пропорційний розвиток та особливості
управління.
Функціонально-територіальна структура соціально-економічних районів
характеризує співвідношення і взаємне розміщення різних форм
територіального зосередження діяльності людини.
Функціонально-управлінська структура соціально-економічного району
повинна бути ієрархічно підпорядкована системі органів управління життям
населення в регіоні. Вона повинна територіально реалізувати механізм
прийняття рішень, від яких залежить стратегія і тактика діяльності
людини, досягнення певних соціально-економічних та економічних
результатів (цілей). Сьогодні відбувається становлення новітньої системи
управління. Що поєднує галузеве і територіальне управління.
Література:
Андрейцев Ю.І. Екологічна експертиза, право та практика. – К.: 1998,
230 с.
Бахмачук Ю.А. Доповідь про забезпечення народогосподарського комплексу
водою і стан водних ресурсів. – Львів: 2000, 58 с.
Білявський Г.О. Основи загальної екології. – К.: 1999, 154 с.
Водний кодекс України.
Ворнов А. К. Навколишнє середовище та розвиток. – Харків: 1998, 243 с.
Друзь В.Л. Методичні засади еколого-географічних досліджень річкових
систем. – Рівне: 2000, 139 с.
Махортов Ю.А. Эколого-экономические проблемы использования земельных
угодий. – Луганск: 1999, 140 с.
Музика О.Л. Проблеми використання водних ресурсів України. – К.: 2000,
352 с.
Постанова Верховної Ради України Про основні напрями державної політики
України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та
забезпечення екологічної безпеки.
Пропозиції Держводгоспу до проекту програми діяльності Кабінету
Міністрів України.
Семенченко П.М. Практика экономического регулирования и охраны
окружающей среды /Приаз. гос. техн. ун-т. – Донецк: 1997, 143 с.
Старченко В.Я. Проблеми і перспективи розвитку водних ресурсів К.: 1998,
108 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
