Тернопільська державна сільськогосподарська академія
Кафедра економіки
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни “Розміщення продуктивних сил”
ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
Виконав: ст. 2 курсу Е-21
Самчишин Мирослава
2001 р.
Зміст
1. Сутність, роль і місце в народногосподарському комплексі України.
2. Паливно-енергетичний баланс і його структура.
3. Вугільна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та
перспективи розвитку.
4. Нафтова і нафтопереробна промисловість України: сучасний стан,
основні проблеми та перспективи розвитку.
5. Газова промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та
перспективи розвитку.
6. Роль електроенергетики в господарському комплексі України та
особливості її розміщення.
7. Проблеми і перспективи розвитку електроенергетики України.
1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ
В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ
Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового
виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво
електроенергії, їх транспортування та використання. До складу
паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості
(вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що
включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний
транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це також трубопровідний
транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це крупна міжгалузева
територіальна система, складова частина єдиного господарського комплексу
країни; це базовий комплекс важкої індустрії. Кінцева мета його
функціонування — надійне забезпечення потреб населення та всього
господарського комплексу в паливі та електроенергії.
Виходячи з цього, стає очевидно, що прискорений соціально-економічний
розвиток країни нерозривно пов’язаний з рівнем розвитку всіх галузей
паливно-енергетичного комплексу, вдосконалення енергетичного балансу з
обов’язковим врахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Всебічна
інтенсифікація виробництва ставить перед паливно-енергетичним комплексом
нові завдання, збільшує його роль у прискоренні темпів економічного
зростання, у підвищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню
її енерго- та електроозброєності.
Відомо, що ефективність та інтенсивність суспільного виробництва значною
мірою залежить від його енергозабезпеченості, бо енергетика створює
особливі матеріальні ресурси — енергетичні, які обумовлюють
функціонування практично всього виробничого апарату сучасної економіки.
Тому в нових економічних умовах паливо і енергію слід розглядати і як
матеріальний ресурс, і як матеріальний фактор суспільного виробництва.
На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно
зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і
економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення,
створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і
підвищення рівня життя людей.
При цьому розвиток паливно-енергетичного комплексу необхідно
підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх
видах палива і енергії при планомірному проведенні в усіх галузях і
сферах народного господарства цілеспрямованої енергозберігаючої
політики.
Енергетичний баланс і еволюція його структури характеризують не лише
певний рівень використання тих чи інших енергоносіїв, а й
науково-технічні, соціальні, організаційні та виробничі зрушення в
промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побутовому
обслуговуванні населення.
Одним з найважливіших завдань щодо вдосконалення структури енергетичного
балансу є підвищення ефективності використання енергоресурсів, всіляка
їх економія. Подальше підвищення ефективності використання
паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) залишається надзвичайно актуальним.
У зв’язку з цим дуже важливо по-господарськи використовувати вугілля,
природний газ, нафтопродукти тощо. Це вимагає певної перебудови в усіх
галузях і насамперед широкого впровадження енергозберігаючої техніки і
технології, вдосконалення нормативів, використання матеріальних і
моральних стимулів у досягненні економії, посилення відповідальності за
перевитрати, перевищення норм та лімітів.
Численні факти свідчать про наявність значних втрат енергоресурсів на
всіх стадіях — від їх видобутку і переробки до кінцевого споживання.
Зараз втрачається понад половини видобутого палива і виробленої енергії,
що свідчить про значні резерви їх економії.
Найбільш енергомісткими сферами є промисловість і транспорт.
Промисловість споживає понад 60% усіх паливно-енергетичних ресурсів. На
її частку припадає 80% можливої економії, яка може бути досягнута шляхом
реалізації певних заходів, включаючи модернізацію виробництва і зміни в
рівні споживання енергії.
В основних положеннях Програми стратегічного розвитку держави до 2010 р.
передбачається здійснити докорінне вдосконалення структури
енергоспоживання за рахунок економії палива і енергії в усіх сферах
народного господарства; перебудови структури економіки; заміни рідкого і
газоподібного палива — вугіллям; збільшення видів енергії, які
виробляються на базі ядерної енергетики і використання вугілля;
розширення використання вторинних та нетрадиційних відновлювальних
джерел енергії.
На всіх етапах економічного розвитку першочергове значення завжди
відводилось розвитку енергетики. В результаті в Україні була створена
досить могутня паливна і енергетична база як складова частина ядерного
паливно-енергетичного комплексу колишнього СРСР, яка забезпечувала
енергетичними ресурсами потреби народного господарства республіки та
експорту. Разом з тим подальше забезпечення розвитку продуктивних сил
України енергетичними ресурсами у зв’язку з набуттям нею незалежності в
1991 р. пов’язане з певними труднощами.
Починаючи з 1991 p., у зв’язку з відсутністю відповідних інвестицій,
став різко зменшуватися видобуток вугілля та природного газу в Україні.
Це стосується і виробництва електроенергії. Так, видобуток вугілля за
період 1991—1997 pp. знизився з 164,8 млн. т до 76,3 млн. т, або більше
ніж удвічі, видобуток природного газу — відповідно з 28,1 млрд. м до
18,1 млрд. м3, або на 10 млрд. м3. Виробництво електроенергії за цей же
період знизилось на 122,0 млрд. кВт – год і становило 176,5 млрд. кВт –
год. в 1997 р. До цього слід додати, що через відсутність платежів за
енергоресурси розпочалося зниження поставок нафти і газу в Україну з
інших регіонів колишнього Союзу, і насамперед з Росії.
Ресурси, що формують енергетичний баланс (особливо електроенергія),
визначають темпи науково-технічного прогресу, ефективний і прискорений
розвиток економіки в цілому. Використання електроенергії в народному
господарстві сприяє зниженню затрат суспільної праці, зменшенню
фондомісткості продукції у високоенергоспоживаючих галузях, впровадженню
комплексної механізації і автоматизації виробництва тощо.
Таким чином, головне завдання розробки і дотримання енергетичного
балансу — це ефективне і надійне забезпечення потреб країни в енергії
високої якості з прийнятими техніко-економічними показниками, що
визначають його тісний зв’язок з масштабами, структурою і темпами
розвитку всього народного господарства.
Взаємозалежність між розвитком усього народногосподарського комплексу
країни і формування енергетичного балансу не вичерпуються їх взаємним
впливом на масштаби, темпи розвитку і структуру енергетики та економіки
в цілому. Широке застосування енергії впливає на рівень
енергоозброєності праці, а відтак і на його продуктивність, що має
велике значення для всіх галузей народного господарства. Крім того,
галузі, що виробляють енергію, мають районоутворююче значення, на базі
їх формуються територіально-виробничі комплекси. Вони впливають на
процеси концентрації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію
і поглиблення територіального поділу праці.
Завдяки зазначеним вище органічним взаємозв’язкам галузей, що виробляють
паливо і енергію, з іншими галузями народного господарства створюється
реальна основа для системного, комплексного підходу до розміщення цих
галузей і обгрунтування оптимальних шляхів їх розвитку з урахуванням
народногосподарської загальнодержавної ефективності.
2. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ БАЛАНС ТА ЙОГО СТРУКТУРА
Паливно-енергетичний баланс (ПЕБ) складається з прибуткової і витратної
частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як
видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, дров
(природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів, які
включають виробництво електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) і
атомних електростанціях (АЕС). Крім того, до цієї частини балансу
відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру,
сонця, геотермальна, низько-потенціальне тепло та ін.), а також відбір
газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів
на початок року.
Друга частина балансу (витратна) включає споживання енергетичних
ресурсів і складається з таких статей витрат:
• перетворення в інші види енергії — електро- і теплоенер-гію, стиснене
повітря і доменне дуття;
• виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати при збе-і реженні,
транспортуванні і формуванні держрезерву;
• закачка природного газу в підземні сховища газу;
• експорт;
• залишок у постачальників та споживачів на кінець року.
В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля.
Питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як на нафту припадає
близько 7%, на природний газ — 25%. Разом з тим в споживанні
паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу.
Питома вага природного газу в загальному споживанні котельно-пічного
палива становить близько 54%, тоді як вугілля — лише 24%, паливного
мазуту — 6%.
Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енергетичних ресурсів
переважає вугілля, то в структурі споживання провідна роль належить
природному газу.
Розрив господарських зв’язків з республіками колишнього СРСР, який в
основному і призвів до енергетичної кризи в Україні, посилює негативний
вплив на забезпечення країни паливно-енергетичними ресурсами.
Забезпеченість потреб України у природному газі і нафті за рахунок
власного виробництва надто низька. В основному вся потреба в цих видах
енергетичних ресурсів забезпечується за рахунок постачання з-за меж
України (переважно з Росії та Туркменистану). Разом з тим відсутність
валютних коштів на закупівлю необхідної кількості цих видів ресурсів
лише погіршує стан в економіці. За цих умов надійне забезпечення
народногосподарських потреб паливно-енергетичними ресурсами —
найважливіша умова стійкого функціонування економіки України. Тому
концепція формування паливно-енергетичного балансу України на
довгострокову перспективу повинна випливати з необхідності саме цієї
умови. До того ж, враховуючи в цілому слабку забезпеченість України
виробництвом власних паливних ресурсів, необхідно проводити
цілеспрямовану і систематичну роботу по перебудові структури виробництва
з метою значного зменшення питомої ваги енергомісткої продукції,
впровадженню енергозберігаючих технологій та інших досягнень
науково-технічного прогресу. Зазначене стосується насамперед таких
галузей, як чорна металургія, машинобудівна і хімічна промисловість.
Структурна перебудова виробництва і науково-технічний прогрес повинні
привести до істотного зменшення питомих норм витрат енергетичних
ресурсів на одиницю продукції і сприяти зменшенню обсягів їх споживання
в країні. Виходячи з оцінки запасів вугілля в Україні, основна роль у
забезпеченні потреб народного господарства в паливі повинна належати
вугіллю.
В результаті значного вичерпання запасів нафти і газу на основних
родовищах України, введення в експлуатацію переважно дрібних родовищ, а
також внаслідок інших негативних факторів виникає серйозна проблема щодо
збільшення обсягів видобутку цих найбільш прогресивних паливних ресурсів
і, як наслідок, — необхідність їх ввезення в Україну у постійно
зростаючих масштабах. Це ускладнює економічну ситуацію і вимагає
вирішення ряду нелегких питань (політичних, економічних, технічних),
оскільки без надходження певних обсягів нафти і газу не можна сформувати
прийнятний паливно-енергетичний баланс.
Для підвищення надійності паливо- і енергозабезпеченості народного
господарства України (зважаючи на значні поставки нафти і газу в
Україну) доцільно і необхідно розширити кількість джерел постачання
нафти і газу з тим, щоб залежність від постачання по кожному паливному
ресурсу з одного джерела не перевищувала 30% (з урахуванням загальних
обсягів постачання).
Виробництво електро- і теплоенергії повинно збільшуватися за рахунок
використання твердого палива (вугілля), що вимагає будівництва і
розширення мережі електростанцій поряд з реалізацією заходів щодо
охорони навколишнього середовища. Крім того, потрібно збільшувати
потужність атомних електростанцій.
В умовах значних ускладнень у забезпеченні потреб народного господарства
України в паливно-енергетичних ресурсах особливо актуальним є
використання в усе більших обсягах нетрадиційних відновлювальних джерел
енергії (вітрові, сонячні, тепла землі та інших видів).
Основними стратегічними напрямами вдосконалення структури
паливно-енергетичного балансу України та вирішення інших проблем у цій
сфері є:
• концентрація народногосподарських зусиль на всебічному прискоренні
проведення енергозберігаючої політики. Цей найважливіший напрям вимагає,
крім проведення різноманітних заходів щодо підвищення ефективності
використання палива і енергії, вдосконалення самої структури народного
господарства з пріоритетним розвитком менш енергомістких виробництв;
• вдосконалення структури балансів енергоносіїв кінцевого використання.
Передбачається збільшення питомої ваги електроенергії і тепла при
зниженні частки моторного палива і котельно-пічного палива
безпосереднього використання. Значно збільшиться також частка споживання
природних енергоресурсів як сировини, а також для інших непаливних
потреб.
Генеральним напрямом розвитку електроенергетики в найближче десятиліття
є зростання ролі атомної енергетики.
В балансі енергоносіїв кінцевого використання передбачається подальше
збільшення частки переробних і облагороджених видів палива з підвищенням
як якості, так і рівня переробки первинної сировини. Особливо
характерним у цьому відношенні є розвиток нафтопереробки із зростанням
потужностей по вторинних процесах і скороченням споживання мазуту як
котельно-пічного палива. Зростання затрат на видобуток нафти обумовлює
економічну доцільність перевищення обсягів виробництва моторного палива
та інших світлих нафтопродуктів за рахунок збільшення глибини переробки
нафти замість отримання цих продуктів за рахунок додаткового видобування
нафти при незмінній глибині переробки.
При формуванні територіальної структури паливно-енергетичного балансу
особливого значення набуває запровадження енергозберігаючих заходів у
дефіцитних на енергоресурси районах, а також залучення нетрадиційних
джерел палива (енергії). Ці заходи створюють можливість скорочення
транспортних витрат на доставку енергоресурсів з інших районів, що
забезпечує суттєвий ефект, особливо для зон, які віддалені від
енергетичних баз.
3. ВУГІЛЬНА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ:
СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
Запаси вугілля на території України зосереджені в основному в трьох
басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському (табл. 6).
В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома
вага належить Донецькому басейну — 87,0% (101,9 млрд. т),
Львівсько-Волинському та Дніпровському — відповідно 2,0% (2,3 млрд. т)
та 3,5% (4,1 млрд. т). ;
Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської
областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т.
Із загальних запасів 42,5 млрд. т віднесено до прогнозних ресурсів.
Запаси вугілля в Україні цілком достатні для задоволення власних потреб
і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та
технологічні умови розробки вугільних родовищ України, в першу чергу
Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у
вугільній промисловості.
Таблиця 1
РОЗМІЩЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАПАСІВ ВУГІЛЛЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ на 01.01.1998
p.*
Запаси всього Балансові запаси
Забалансові запаси
басейни
млрд
% А+ В + С, С2 Всього
млрд. т
%
млрд. т % млрд. т %
млрд. т %
Україна 117,1 100,0 45,7 100,0 11,2 100,0 56,9 100,0 17,4 100,0
Донецькуй
басейн 101,9 87,0 42,2 92,3 10,7 95,5 52,9 93,0 16,7 96,0
Львівсько-Волинський басейн 2,3
2,0
1,2
2,6
0,25
2,2
1,5
2,6
0,4
2,3
Дніпровський басейн 4,1
3,5
1,9
4,2
0,25
2,2
2,2
3,9
0,2
1,1
* За даними Державного балансу запасів корисних копалин України
(вугілля).
Наведені в табл. 7 дані характеризують стан вугільних басейнів України.
Вони свідчать про те, що геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні
зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2
м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна
— становить 1400 м. На горизонтах понад 600 м функціонує майже 60% шахт,
на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля.
Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і
газу, характерні для 40% шахт.
Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського
басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів
Львівсько-Волинського басейну становить 550 м, а потужність пластів
вугілля — від 1 до 1,5 м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу
майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно
перевищує аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси
вугілля досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля України).
В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на
відміну від кам’яного має більш низьку теплотворну здатність і
Таблиця 2
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВУГІЛЬНИХ БАСЕЙНІВ УКРАЇНИ
(заданими 1997р.)
Показники
По Мін-вугле-прому Донецький басейн Львівсько-Волинський басейн
Дніпровський басейн
Промислові запаси вугілля кат. А + В+ С1 млрд . т 45,7
42,2
1,2
1,9
Розроблювані і підготовлені до освоєння запаси, млрд. т 23,3
21,5
0,7
0,8
Середня потужність розроблюваних пластів, м 1,18
1,06
1,24
3,27
Максимальна глибина розробки, м 1400 1400 550 100
Мінімальна глибина розробки, м 24 123 345 24
Середня глибина розробки, м 651 692 456 77
Виробничі потужності, млн. т 115,1 109,1 4,0 2,0
Видобуток вугілля, млн. т 75,9 70,9 3,6 1,4
в тому числі: коксівного, млн. т 31,6 31,6
енергетичного, млн. т 44,3 39,3 3,6 1,4
Зольність видобутого вугілля, % 36,0 36,2 47,6 21,7
Середньоспискова чисельність НИМ, тис. чол. 428,0 403,2 19,3 5,5
використовується головним чином для виробництва буро-вугільних брикетів,
які споживаються населенням на комунально-побутові потреби. Розробка
буровугільних родовищ проводиться підземним та відкритим способом.
Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання пластів
невелика — максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах
сягає 90 м, на розрізах — 64 м. Зольність видобутого вугілля нижча, ніж
у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак
запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України).
Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан виробничих фондів
шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти
мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20
років.
Незважаючи на значний строк експлуатації шахт, обсяги реконструкції і
будівництва нових шахт з 1975 р. стали різко зменшуватися. За останні
15—20 років у Донбасі не було закладено жодної шахти, у
Львівсько-Волинському басейні — одна, в Дніпровському басейні — один
розріз. Остання масова реконструкція вугільних шахт була проведена у
другій половині 60-х — на початку 70-х років. Тоді вона була здійснена
на 25% підприємств.
Однією з причин такого важкого стану було обмеження капітальних вкладень
на оновлення виробничих потужностей вугільної промисловості України. Це
пов’язано з тим, що протягом трьох останніх десятиліть вся інвестиційна
діяльність у вугільній промисловості була орієнтована на розвиток
видобутку вугілля у східних регіонах колишнього СРСР.
Усе це і визначило різке гальмування процесу оновлення виробничих
потужностей і погіршення структури шахтного фонду в Україні.
Виробничі потужності, що вибули у 1991—1997 pp., склали 78,7 млн. т. Це
призвело до втрати реальної виробничої потужності шахтного фонду в
обсязі 77,3 млн. т і зниження видобутку вугілля до надзвичайно низького
рівня — 75,9 млн. т в 1997 р. при 164,8 млн. т в 1990 p., або більше ніж
у два рази (табл. 8).
Найбільше зниження обсягів видобутку відбулося за цей час у
Дніпровському буровугільному басейні — на 84,8%, тоді як у Донецькому —
на 51,1 %, а Львівсько-Волинському — на 65,7%.
Таблиця 3
ВИДОБУТОК ВУГІЛЛЯ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp., млн. т
1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997
Україна 164,8 135,6 133,6 115,7 94,4 83,6 71,7 75,9
Донецький басейн 145,1 120,4 119,4 103,6 85,3 76,4 66,3 70,9
Львівсько-Волинський басейн 10,5 8,0 8,4 8,0 6,4 4,9 3,8 3,6
Дніпровський басейн 9,2 7,2 5,8 4,1 2,7 2,3 1,6 1,4
* За даними Міністерства вугільної промисловості України.
Із загального обсягу постачання вугілля на територію України до 95%
припадає на донецьке вугілля, з якого майже 30% становить коксівне.
Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну
використовується головним чином як енергетичне паливо на електростанціях
та в комунальному секторі економіки.
Основним споживачем донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська,
Луганська і Запорізька області, де воно використовується головним чином
для потреб енергетики та коксохімічної промисловості. В решту областей
донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики.
Львівсько-Волинське вугілля постачається у західні області
(Івано-Франківська, Львівська та ін.) і до того ж лише на енергетичні
потреби. Буре вугілля використовується головним чином для виробництва
буровугільних брикетів (Кіровоградська, Черкаська області).
Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та Донецької областей
постачається на експорт, головним чином у Молдову та країни далекого
зарубіжжя.
Імпорт вугілля в Україну здійснюється в основному з Росії і Казахстану
(для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі.
Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація
вибуваючих потужностей за рахунок завершення вже початого будівництва і
реконструкції ряду шахт. Крім того, слід закрити ряд нерентабельних шахт
й переглянути політику цін на вугілля і вугільну продукцію. Це дасть
змогу дещо сповільнити спад виробництва, а потім стабілізувати видобуток
вугілля і створити передумови для його зростання завдяки будівництву
нових шахт, збільшенню обсягів реконструкції діючих та при-діленню
особливої уваги технічному переозброєнню галузі.
Підприємства вугільної промисловості відносяться до еколо-гонебезпечних,
оскільки розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічний
режим експлуатації поверхневих і підземних вод, посилює забруднення
повітряного басейну, погіршує родючість грунтів.
Специфічним забрудненням водних басейнів республіки є скидання значної
кількості високомінералізованих шахтних вод у поверхневі водойми та
водостоки, а також у накопичувачі, в яких відбувається відстій шахтного
водозливу та зливу збагачувальних фабрик.
Вугільна промисловість забруднює і повітряний басейн. Викиди забруднених
речовин в атмосферу підприємствами Мінвуглепрому становлять до 25% від
викидів цих речовин по Україні. На очисні споруди направляється менше
половини всіх викидів, з яких уловлюється й обезводнюється 95%. Решта
викидів здійснюється без очистки у вигляді газоподібних та рідких
речовин.
Значним джерелом забруднення повітряного басейну, поверхневих та
підземних вод, а також зниження родючості грунтів є розміщення відходів
вуглевидобутку і особливо вуглезбагачення в спеціальних природних
відвалах та накопичувачах — щорічно у відвали скидається 60—70 млн. м3
породи. Кількість природних відвалів становить майже 1300, з яких
близько 300 — це ті, що горять. Втрата родючості земель під відвалами
становить більш як 7000 гектарів.
Незадовільний екологічний стан у вугледобувних районах, особливо у
Донбасі, посилюється також високим рівнем концентрації підприємств
металургійної та хімічної промисловості, що посилює техногенне
навантаження на навколишнє середовище і характеризує його як надзвичайно
небезпечне для здоров’я населення.
4. НАФТОВА І НАФТОПЕРЕРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН,
ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
На території України вперше видобуток нафти розпочато в Передкарпатті на
початку XVII ст. Як галузь промислового виробництва нафтова
промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в
кінці XIX — на початку XX ст. із застосуванням глибокого буріння
свердловин.
У той же час було відкрито і ряд інших родовищ у Передкарпатті.
Найбільшого рівня видобуток нафти досяг в цьому районі у 1909 р. (2053,1
тис. т), однак у подальшому він почав знижуватися і становив у 1938 р.
370 тис. т.
У повоєнні роки нафтова промисловість Передкарпаття швидко розвивалась.
Було здійснено докорінну реконструкцію підприємств галузі на новій
технічній основі. В результаті значного розширення обсягів
геологорозвідувальних робіт на нафту й газ було відкрито нові родовища в
Передкарпатті — Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське,
Орів-Уличнянське та ін.
В результаті зосередження геологорозвідувальних робіт на нафту і газ у
східних районах України було відкрито майже 150 нафтових родовищ у
Полтавській, Сумській та Чернігівській областях, які за видобувними
запасами нафти значно перевищували родовища Передкарпаття. До найбільших
належать — Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське,
Рибальське, Качанів-ське, Новогригорівське та ін. Розробка цих родовищ
стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості
республіки.
Найбільшого розвитку нафтова промисловість досягла в роки дев’ятої
п’ятирічки. Так, максимального рівня видобутку нафти й газового
конденсату (14,5 млн. т.) було досягнуто у 1972 р. Потім обсяги
видобутку нафти стали скорочуватися, і зараз вони становлять близько 4
млн. т. за рік. Тільки за 1990—1997 pp. видобуток нафти в Україні
знизився майже на 22%.
Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон.
Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже
80%. У Південному нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси
становлять 3% від запасів України, тому видобуток нафти практично
відсутній.
Тенденція до скорочення видобутку нафти в Україні пояснюється не лише
вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих
свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000—2500 м,
в той час як середня глибина основних покладів нафти становить 3000—4000
м.
Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього
обладнання. Так, загальне спрацювання основних фондів по AT «Укрнафта»
становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів.
Подальший розвиток нафтової промисловості в Україні обумовлює
необхідність вирішення цілого ряду проблем. Одна з найголовніших — це
пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в
Україні.
Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення
технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є
стримуючими факторами щодо збільшення видобутку нафти. Одночасно
наявність на території України значної кількості науково обгрунтованих
прогнозних запасів високоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних
сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в
нафтопродуктах стимулюють розвиток нафтовидобувної промисловості. Успіхи
цієї галузі прямо залежать від результатів геологорозвідувальних робіт
по пошуку нафти.
Необхідно відзначити, що ці роботи проводились в останні роки з низькою
ефективністю та систематичним невиконанням завдань щодо приросту
промислових запасів. Практично в останні роки не було відкрито жодного
нафтового родовища не тільки велико-об’ємного за запасами, але й
середньооб’ємного.
У нафтовидобувній промисловості країни необхідно різко збільшити обсяги
експлуатаційного буріння на діючих родовищах, значно прискорити освоєння
нових родовищ, які передбачається відкрити в процесі
геологорозвідувальних робіт, ущільнити мережу свердловин, а також
впровадити комплекс методів щодо поліпшення стану заводнення та нових
методів нафтовіддачі.
В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних
заводів (НПЗ) — Кременчуцький, Лисичанський, Херсон-140
ський, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Відносно новими і
надпотужними заводами є Кременчуцький та Лисичанський. Перший з них
побудований у 1966 p., його потужність з первинної переробки нафти
становить зараз 18,6 млн. т. за рік (табл. 9). Другий побудований у 1976
р. і має потужність 16,0 млн. т за рік. Решта заводів (крім
Дрогобицького) споруджені ще в довоєнні роки і мають значно меншу
потужність. У повоєнний період в результаті реконструкції їх потужності
зросли до 2,7—7,1 млн. т за рік (1997 p.). Разом з тим глибина переробки
нафти в країні залишилась досить низькою — до 60%. У Західній Європі
вона досягла узагальнено 80%, а у США — понад 90%. Зазначені дані по
Україні свідчать про те, що значна частка обсягу вироблених
нафтопродуктів припадає на паливний мазут. Сумарна потужність вторинних
процесів (по всіх НПЗ) становить приблизно 35% потужності первинних
процесів (близько 12% з 35% — поглиблення переробки нафти, 23%
облагородження нафтопродуктів), що, звичайно, недостатньо, виходячи з
сучасного світового рівня розвитку нафтопереробки.
Таблиця 4
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ НАФТОПЕРЕРОБНИХ ЗАВОДІВ УКРАЇНИ у 1996—1997 pp.
НПЗ
Рік вводу в експлуатацію Потужність за 1997 p., млн. т/рік Чисельність
ПВП за 1996 p., тис. чол.
Кременчуцький 1966 18,6 4,1
Лисичанський 1976 16,0 4,2
Херсонський 1938 7,1 1,5
Одеський 1949 3,9 1,0
Дрогобицький 1964 4,2 1,6
Надвірнянський 1907 2,7 1,5
Разом — 52,5 13,9
• Примітка. Чисельність промислово-виробничого персоналу на НПЗ за 1997
р. практично не змінилась. За даними об’єднання «Укрнафтохімпереробка».
Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної промисловості
України, недосконалість технологічних схем НПЗ, випуск неякісних
нафтопродуктів викликають інтенсивне забруднення навколишнього
середовища. Основними забрудниками від нафтопереробних заводів є сірчані
сполуки, окисли вуглецю, сірки азоту, сажа тощо.
У зв’язку з незначним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки
значною мірою залежать від масштабів поставок її з-за меж країни.
Фактична забезпеченість споживання нафтопродуктів на території України
власною нафтою за останні роки показана в табл. 10. Зовнішні поставки
нафти здійснюються головним чином з Російської Федерації. В Україні
склалася вкрай несприятлива ситуація, коли наші нафтозаводи, маючи
достатні потужності для виробництва в необхідних обсягах нафтопродуктів
(з усіх основних найменувань), простоюють. З 1991 р. подача нафти в
Україну з Росії різко знижувалась. Відповідно скорочувалися і обсяги
нафтопереробки. Якщо в 1990 р. було перероблено 58,1 млн. т, то у 1997
р. — лише 12,3 млн. т (табл. 11). До того ж якість багатьох
нафтопродуктів не відповідає вимогам споживачів. Разом з тим готова
продукція імпортується з Росії, Білорусі та інших країн. Але орієнтація
на масовий імпорт готових нафтопродуктів є марнотратною для будь-якої
країни, тим більше для України в період кризи її економіки.
Таблиця 5
РІВЕНЬ СПОЖИВАННЯ НАФТОПРОДУКТІВ В УКРАЇНІ ЗА РАХУНОК НАФТИ ВЛАСНОГО
ВИРОБНИЦТВА з 1990—1997 pp.*
Показники 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997
Обсяги видобутої нафти (включаючи газовий конденсат), млн. т 5,2 4,9 4,5
4,2
4,2
4,1
4,1
4,1
Орієнтовний обсяг нафти, еквівалентний обсягу виробництва спожитих
нафтопродуктів, млн. т 57
51
42
27
26
23
23
24
Орієнтовний рівень забезпеченості споживання нафтопродуктів нафтою
власного виробництва, % 9,1
9,6
10,7
15,6
16,2
17,8
17,8
17,1
* За даними AT «Укрнафта».
Таким чином, Україна стоїть перед необхідністю вирішення складних
проблем, пов’язаних з подальшим розвитком нафтопереробки як однієї з
найважливіших галузей промисловості і всього народногосподарського
комплексу, а також з раціональним та стабільним забезпеченням НПЗ сирою
нафтою (власною і привізною).
Таблиця 6
ОБСЯГИ ПЕРЕРОБКИ НАФТИ НА
ПЕРЕРОБНИХ ЗАВОДАХ УКРАЇНИ
у 1990—1997 pp., млн. т*
НПЗ 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997
Кременчуцький 18,3 16,7 13,1 10,0 9,1 7,7 5,9 4,7
Лисичанський 21,8 19,6 10,6 4,3 4,8 2,1 2,2 3,2
Херсонський 8,2 7,6 5,6 2,3 1,6 2,2 1,5 1,7
Одеський 3,8 3,5 3,4 0,9 1,3 2,0 1,5 1,0
Дрогобицький 3,1 3,3 2,9 1,4 1,3 1,2 1,0 1,0
Надвірнянський 2,9 3,0 2,0 1,2 1.0 1,1 0,9 0,7
Разом 58,1 53,7 37,6 20,2 19,1 16,3 13,0 12,3
* За даними об’єднання «Укрнафтохімпереробка».
Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є
забезпечення істотного зростання технічного рівня виробництва.
Насамперед слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що
мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80%. Це може бути досягнуто до
2010 р. Поглиблення переробки нафти для України має зараз першорядне
значення, бо дозволяє значно економити нафту (до 30%), не зменшуючи
виробництва світлих нафтопродуктів, в першу чергу найбільш споживаних —
автомобільного бензину, дизельного палива, авіаційного гасу. Правда, при
цьому знизяться обсяги виробництва паливного мазуту. Однак він може і
повинен заміщатися іншими видами палива, насамперед вугіллям. З
поглибленням переробки нафти в Україні поліпшиться загальна структура
випуску нафтопродуктів та більш ефективним стане використання нафтової
сировини.
5. ГАЗОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
Розвиток газової промисловості в Україні розпочався наприкінці XIX ст.
На той час будувалися заводи з виробництва штучного газу, який
використовувався переважно для освітлення вулиць, особняків, вокзалів
тощо. У промисловості такий газ майже не використовувався.
Для газової промисловості України в першій половині XX ст. характерними
були незначні обсяги виробничого та видобувного газу, його висока
собівартість та низька продуктивність праці.
Незначний розвиток газової промисловості у довоєнний період пояснюється
певною мірою відсутністю спеціального оснащення для газових промислів і
надто обмеженою кількістю розвіданих газових родовищ. Разом з тим у 40-х
роках XX ст. були створені відповідні передумови для відокремлення
газової промисловості у самостійну галузь паливної індустрії.
Якісно новий період у розвитку газової промисловості настав після другої
світової війни, коли розпочалася інтенсивна експлуатація вже відкритих
родовищ природного газу у західних областях і активізувались пошуки по
всій території республіки.
Завдяки зростанню обсягів геологічної розвідки та буріння свердловин у
1946—1950 pp. було відкрито Шебелинське, Радченківське, Більче-Волицьке
газові родовища, а також нові горизонти на Опарському та Дашавському
родовищах. Було введено в експлуатацію Угерське та Хідновицьке родовища.
Відкриття і введення в експлуатацію в останні роки нових газових родовищ
створили передумови для перебудови системи газотранспортних магістралей
значної протяжності: Дашава — Київ, Дашава — Калуш — Галич — Добівці,
Бендери — Івано-Франківськ.
Важливе значення для газової промисловості та її розвитку мало введення
в експлуатацію у 1956 р. Шебелинського газового родовища в Харківській
області. В подальшому були відкриті такі великі газові родовища, як
Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-Розбишівське, Машівське, Пролетарське
та Рибальське (на сході України), а також Хідновицьке, Пинянське,
Бітків-Бабчинське (на заході).
Це привело до того, що в розміщенні газової промисловості республіки за
1950—1970 pp. відбулися суттєві зміни. Так, якщо раніше провідну роль
відігравала західноукраїнська нафтогазоносна область, то вже в 60-х
роках акцент в розміщенні сировинних ресурсів був перенесений на схід
України (Дніпровсько-Донецька западина). За двадцятиріччя (1950—1970
pp.) питома вага Східного регіону у видобутку газу зросла від нуля до
76%, тоді як доля Західного регіону зменшилась від 100% до 22,6%. Разом
з тим розпочався видобуток газу і на півдні республіки.
За цей же період значно зросла кількість газифікованих міст республіки,
розширилась сфера застосування природного газу. Видобуток газу
збільшився з 1,5 млрд. му 1950 р. до 60,9 млрд. м3 у 1970 p., або більше
ніж в 40 разів.
Найбільший обсяг видобутку газу був досягнутий у 1975 р. — 68,7 млрд.
м3. У наступний період після 1975 р. мала місце тенденція зниження
видобутку газу в Україні, який зараз становить близько 17 млрд. м3 за
рік (табл. 12). Разом зі зниженням видобутку газу в Україні, починаючи з
1991 p., спостерігається зменшення споживання газу, що пов’язано із
загальним спадом в промисловому і сільськогосподарському виробництві.
Таблиця 7
ВИДОБУТОК ПРИРОДНОГО ГАЗУ ПО НАФТОГАЗОНОСНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ у
1990—1997 рр
Регіон 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997
Східний 25,1 21,7 18,8 17,1 16,1 15,7 15,7 15,4
Західний 1,2 1,0 0,8 0,8 0,9 1,1 1,3 1,3
Південний 0,6 0,5 0,5 0,5 0,6 0,7 0,7 0,7
Україна — разом 26,9 23,2 19,8 18,4 17,6 17,5 17,7 17,4
* За даними Державного геологічного підприємства ГЕО. 1НФОРМ.
У межах України зараз виділяється дев’ять нафтогазоносних областей,
розміщення яких дозволяє об’єднати їх в три нафтогазоносні регіони:
Східний — Дніпровсько-Донецька газонафтонос-на область; Західний —
Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та
Південний — Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська,
Індоло-Кубанська, Азово-Березансь-ка область.
При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську,
Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний —
Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську
області; Південний—Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну
Республіку Крим.
Запаси природного газу категорій А+В+Q станом на 01.01.1998 р.
становлять 1098,4 млрд. м3, категорії С2 — 331,3 млрд. м3 (табл. 13).
Запаси газу категорій А +В + СІ + СІ зосереджені переважно у Східному
нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від загальних запасів цих
категорій в цілому по Україні. Відповідно на цей регіон припадає і
найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%).
Крім цього, Україна станом на 01.01.1998 р. має перспективні ресурси
(Сз) — 711,89 млрд. м3, прогнозні ресурси (ДІ + Д2) — 2651,79млрд. м3.
Таблиця 8
РОЗМІЩЕННЯ ЗАПАСІВ ПРИРОДНОГО ГАЗУ ПО НАФТОГАЗОНОСНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ
на 01.01.1998 p., млрд. м3 *
Регіон Кількість родовищ Запаси газу по категоріях Забалансовані запаси
А+В+СІ С-, усього %
усього % усього %
Східний 155 921,9 84,0 245,1 74,0 2,8 96,6
Західний 60 118,2 11,0 27,2 8,0 — —
Південний 26 58,3 5,0 59,0 18,0 0,1 3,4
Україна — разом 241 1098,4 100,0 331,3 100,0 2,9 100,0
* За даними Державного геологічного підприємства ГЕО. ІНФОРМ.
Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні
роки становить 21—22% (табл. 14). До того ж спостерігається тенденція до
зростання цього показника. Це пов’язано в першу чергу з тим, що темпи
скорочення потреб у природному газі дещо випереджають темпи спаду його
виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить
майже 80%), імпортується з Росії та Туркменистану.
Найбільша частка газоспоживання в Україні припадає на промислово
розвинутий Східний регіон — майже 62%, на Західний і Південний регіони —
відповідно 32 та 6% загальної потреби в газі. При цьому у промисловості
використовується майже половина спожитого в державі газу, близько 30%
газу витрачається на потреби енергетики, 18% — в комунально-побутовому
секторі.
Таблиця 9
ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ СПОЖИВАННЯ ГАЗУ В УКРАЇНІ ЗА РАХУНОК ВЛАСНОГО ВИРОБНИЦТВА
у 1990—1997 pp.*
1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997
Видобуток газу (включаючи супутний), млрд. м3 26,1 24,4 20,9 19,2 18,3
18,2 18,4 18,1
Споживання газу, млрд. м3 112,0 111,3 114,1 102,8 92,4 85,4 86,0 81,3
Забезпеченість споживан
ня газу за рахунок власного виробництва, % 25,0
21,9
18,3
18,8
19,8
21,3
21,4
22,3
* За даними Держкомстату України.
Для вирішення сезонної нерівномірності газоспоживання особливе значення
мають підземні газосховища (ПГС). В Україні зараз експлуатуються 13
газосховищ з проектним обсягом 62,4 млрд. м3. Використовуються ці
сховища для підвищення надійності забезпечення газом споживачів в
екстремальних ситуаціях. При цьому питома вага ПГС, розміщених на сході
України, становить 17,3%, на заході — 76,3%, на півдні — 6,4%.
Нерівномірність розміщення ПГС, а також відсутність гарантій стабільного
постачання газу в Україну викликає необхідність збільшення обсягів
резервування газу на сході та півдні України.
Завдяки відкриттю великих газових родовищ на сході України, в
Оренбурзькій та Тюменській областях, на Північному Кавказі і в Середній
Азії широкого розвитку набув магістральний трубопровідний транспорт.
Газопровідний транспорт України розвивався як складова частина єдиної
газопостачальної системи колишнього СРСР. Функціонуюча сьогодні система
газопроводів України забезпечує поставку газу усім споживачам та на
експорт. Загальна протяжність газопроводів у межах України досягла майже
35 тис. км. До основних магістральних газопроводів слід віднести такі,
як: Уренгой—Помари — Ужгород; Острогожськ — Шебелинка; Шебелинка —
Дніпропетровськ; Кривий Ріг — Ізмаїл; Шебелинка — Полтава — Київ; Дашава
— Київ; «Союз» та ряд ін. Пропускна здатність усіх газопроводів, що
входять на територію України з Росії, становить понад 2000 млрд. м газу.
Через територію України здійснюється транзит газу на експорт з Росії у
Європу (в середньому понад 100 млрд. м~ за рік). Характеристики основних
магістральних газопроводів України наведено в табл. 15.
Перспективи розвитку газової промисловості України пов’язані з
розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового
буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з
цим слід широко впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу,
зокрема новітніх технологій і техніки.
Екологічні проблеми в газовій промисловості мають свою специфіку, яка
визначається в основному відчуженням та забрудненням земель в районах
промислової експлуатації газових родовищ та проведенням
геолого-пошукових робіт на нафту й газ. Щодо використання природного
газу в різних секторах економіки та галузях народного господарства, то
цей вид ресурсу є найбільш екологічно чистим порівняно з такими
енергетичними ресурсами, як вугілля, мазут, торф.
Таблиця 10
ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ МАГІСТРАЛЬНИХ ГАЗОПРОВОДІВ УКРАЇНИ
Газопровід
Діаметр, мм Пропускна здатність, млрд. м3/рік Протяжність, KM
Шебелинка — Дніпропетровськ
33,9
І нитка 700
200
II нитка 800
193
III нитка 1000
200
IV нитка 1200
200
Дніпропетровськ — Кривий Ріг
22,7
І нитка 700
129
II нитка 1000
*29
III нитка 1200
129
Кривий Ріг — Ізмаїл
7,3
І нитка 700/1000
583
II нитка 1000/800
583
Таганрог-Маріуполь
5,3
І нитка 500
56
II нитка 700
59
III нитка 1000
61
Херсон — Крим 700 3,0 114
Шебелинка — Диканька — Киш
26,5
І нитка 1200
478
II нитка 1000
478
III нитка 700
550
«Союз» (Оренбург — Західний кордон) 1400 26,0 1532
Уренгой — Ужгород 1400 28,0 1146
Уренгой — Помари — Ужгород 1400 28,0 1136
Торжок — Долина 1400 27,0 673
6. РОЛЬ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ В ГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ ТА
ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ РОЗМІЩЕННЯ
Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається
тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування
населення пов’язаний з використанням енергії.
В процесі розвитку продуктивних сил безперервно змінюються і
вдосконалюються джерела та види споживаної енергії. У далекому минулому
енергетичною базою виробництва була мускульна сила людей, яку
доповнювали силою тварин, води та вітру. З відкриттям енергії пари
пов’язана промислова революція XVIII ст., наступний технічний прогрес
виробництва і зростання продуктивності праці. Енергетичною основою
розвитку продуктивних сил на сучасному етапі технічного прогресу є
електрична енергія. Застосування електроенергії дало змогу просторово
роз’єднати робочі машини і первинні генератори, відокремити місце
виробництва енергії від її споживачів. В результаті виробництво енергії,
її передача і розподіл відокремились у самостійну галузь —
електроенергетику, а споживачі енергії розосередились по різних галузях
промисловості і народного господарства. Це відкрило простір для
концентрації виробництва в різних галузях і розміщення виробництва на
відстані від енергетичних джерел.
Електроенергетика є високомеханізованою галуззю промисловості. У зв’язку
з цим в затратах на виробництво енергії відносно мала питома вага
заробітної плати. Разом з тим високий технічний рівень обумовлює високу
кваліфікацію робітників та інженерно-технічного персоналу.
Таким чином, електроенергетика є провідною галуззю промисловості, а
використання її продукції — електричної енергії — забезпечує підвищення
технічної озброєності і зростання продуктивності праці.
Створення матеріально-технічної бази існування будь-якого суспільства
нерозривно пов’язане з електрифікацією і вдосконаленням на цій основі
техніки, технології і організації виробництва. У промисловості
електроенергія використовується на здійснення силових, теплових,
електрохімічних процесів та на освітлення.
Великий економічний ефект дає електрифікація транспорту і сільського
господарства. Перехід на електротягу дозволяє збільшити вагу та
швидкість руху поїздів. В сільському господарстві електрифікація є
основою його комплексної механізації, покращання умов праці і побуту.
Умови і фактори розміщення об’єктів електроенергетики залежно від типу
генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні.
Район розміщення теплової електростанції і її потужність повинні
визначатися з урахуванням розвитку електроспоживання, наявності паливних
ресурсів та відомостей щодо гідрології районів. Варіант розміщення
електростанції вибирається після проведених порівняльних розрахунків
вартості перевезення палива та передачі електроенергії в район
споживання. При виборі конкретного місця будівництва ТЕС, яка працює на
твердому паливі, повинна враховуватись можливість збільшення
вантажопотоків по залізницях та водних шляхах сполучень. Для
електростанції на рідкому чи газоподібному паливі враховується розвиток
трубопровідного транспорту. При виборі місця будівництва уточнюється
можлива остаточна потужність електростанції щодо водопостачання,
паливопостачання та генерального плану розміщення об’єкта.
Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтацією на
наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів та
потужного споживача.
Площадки для розміщення ТЕС необхідно вибирати з урахуванням таких
вимог:
• електростанції повинні бути максимально наближені до джерел палива і
водопостачання, споживача енергії і під’їзних шляхів;
• рівень ґрунтових вод має бути нижче глибини підвалів, останні не
повинні затоплюватися паводковими водами;
• не можна розташовувати станції над заляганням корисних копалин, а
також на зсувних ділянках;
• ухил площадки розміщення не повинен перевищувати — 0,5°—1°;
• електростанції повинні розміщатися поблизу населеного пункту з
урахуванням санітарної зони;
• шлако- і золовідвали повинні розміщатися на негожих земельних
ділянках, якомога ближче до площадки електростанції.
Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід
розміщувати поблизу водних об’єктів. Крім цього, атомні станції повинні
будуватися на значній відстані від великих міст. ГЕС та ГАЕС
розміщуються біля водних об’єктів з мінімальним затопленням земель під
водосховища.
Одним з важливих факторів розміщення об’єктів електроенергетики є
екологічна безпека, додержання санітарних норм і мінімізація екологічних
втрат як при будівництві, так і при експлуатації об’єкта.
Нині в Україні експлуатуються три типи генеруючих потужностей: теплові
(паротурбінні та дизельні), гідравлічні (гідроелектростанції,
гідроакумулюючі станції) та атомні.
Сумарна встановлена потужність електростанцій України на 1.01.1998 р.
становила 51,87 млн. кВт, у тому числі за типами: теплові — 31,72 млн.
кВт (61,2%), атомні — 12,82 млн. кВт (24,7%), ГЕС + ГАЕС — 4,69 млн. кВт
(9,0%) і блок-станції промислових підприємств — 2,64 млн. кВт (5,1%).
Електростанціями України в 1998 р. було вироблено 172 млрд. кВт – год.
електроенергії, у тому числі більше половини — на теплових, близько 40%
— на атомних і майже 4% — на гідроелектростанціях. Загальний спад
виробництва електроенергії за 1991—1997 pp. складає 122,0 млрд. кВт –
год. Він був спричинений переважно загальним зниженням споживання
електроенергії галузями народного господарства (особливо в
промисловості), скороченням експорту та гострою нестачею паливних
ресурсів для електростанцій.
В таблицях 16 і 17 наведено дані про виробництво електроенергії на
існуючих типах електростанцій об’єднаної енергетичної системи України у
1990, 1995 і 1998 pp. та його розподіл по областях в регіонах.
Таблиця 11
ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ОБ’ЄДНАНОЮ ЕНЕРГЕТИЧНОЮ СИСТЕМОЮ УКРАЇНИ
у 1990,1995 та 1998 pp., млрд. кВт • год.*
1990 1995 1998
Всі електростанції системи 296,3 192,6 172,0
у тому числі: АЕС 76,2 70,5 75,2
ТЕС 201,7 104.1 77,4
ГЕС + ГАЕС 10,7 10,1 15,9
Промстанції 7,7 7,9 3,5
* За даними Міністерства енергетики України.
Таблиця 12
ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ПО ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ
у 1995—1997 pp., млрд. кВт год.’
1995 1996 1997
Україна 192,6 183,0 178,0
Донецький 39,6 34,9 29,9
Донецька 34,8 30,1 25,0
Луганська 4,8 4,8 4,9
Придніпровський 58,1 64,3 62,8
Дніпропетровська 19,9 16,4 14,6
Запорізька 36,5 46,5 46,5
Кіровоградська 1,7 1,4 1,7
Східний 13,4 9,6 11,0
Полтавська 1,4 1,4 1,3
1995 1996 1997
Сумська 0,6 0,7 0,6
Харківська 11,4 7,5 9,1
Центральний 21,1 20,2 12,7
Київська 19,1 18,4 10,9
Черкаська 2,0 1,8 1,8
Поліський 13,1 13,9 14,7
Волинська 0,5 0,2 0,2
Житомирська 0,2 0,2 0,2
Рівненська 11,5 12,2 12,8
Чернігівська 0,9 1,3 1,5
Подільський 13,0 9,3 12,3
Вінницька 6,4 3,7 5,0
Тернопільська 0,3 0,4 0,4
Хмельницька 6,3 5,2 6,9
Причорноморський 19,9 19,9 23,1
Автон. Респ. Крим 0,6 0,6 0,6
Миколаївська 17,3 17,4 20,5
Одеська 0,3 0,4 0,3
Херсонська 1,7 1,5 1,7
Карпатський 14,4 10,9 11,5
Закарпатська 0,2 0,3 0,4
Львівська 3,0 2,3 2,6
Івано-Франківська 10,3 7,4 7,6
Чернівецька 0,9 0,9 0,9
Розраховано за даними Держкомстату України.
Обсяги споживання електроенергії за останні роки також різко
скоротилися. У 1997 р. всіма галузями народного господарства було
спожито близько 178,0 млрд. кВт • год, що на 92,0 млрд. кВт. • год
менше, ніж у 1990 р.
Значно змінилась і структура споживання: особливо зменшилась частка
споживання галузями промисловості та будівельним комплексом. Практично
не змінилась у структурі споживання частка транспорту. У зв’язку з
низькою якістю спожитого палива значно зросли витрати електроенергії на
власні потреби електростанцій та технологічні втрати електроенергії в
електромережах. У загальному обсязі споживання електроенергії зросла
частка комунально-побутового сектора економіки (табл. 18). Показники
споживання електроенергії в розрізі регіонів України наведено в табл.
19.
Таблиця 13
СТРУКТУРА СПОЖИВАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ГАЛУЗЯМИ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
УКРАЇНИ у 1990,1997 pp.
Галузі
1990 1997
млрд. кВт гол %
млрд. кВт • год %
Споживання — всього 270 100,0 178,3 100,0
у тому числі: Промисловість 147,6 54,3 75,4 42,3
Сільське господарство (на виробничі потреби) 19,0 7,5 9,3 5,2
Будівництво 3,98 1,5 1,4 0,8
Транспорт 14,5 5,4 9,6 5,4
Комунально-побутові потреби міського і сільського населення 44,62 16,5
41,0 23,0
Споживання електроенергії на технологічні потреби електроенергетики 40,3
14,8 41,6 23,3
* Розраховано за даними Держкомстату України.
В електроенергетиці України відбувається структурна перебудова. На
першому етапі створено 4 генеруючі компанії, Державну енергетичну
компанію електромереж 220—750 кВт, підприємство «Енергоринок».
Таблиця 14
СПОЖИВАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ В РЕГІОНАХ УКРАЇНИ
у 1990—1997 pp., млрд. кВт. • год
1990 1995 1996 1997
Україна 270,0 188,0 181,0 178,3
Донецький 68,7 48,0 45,0 43,8
Донецька 44,8 32,7 31,2 30,3
Луганська 23,9 15,3 13,8 13,5
Придніпровський 75,8 49,7 47,9 48,9
Дніпропетровська 47,1 29,8 29,0 29,9
Запорізька 22,8 15,6 15,3 15,6
Кіровоградська 5,9 4,3 3,6 3,4
Східний 29,9 19,0 18,3 18,1
Полтавська 8,9 6,1 5,8 5,7
Сумська 5,5 3,4 3,4 3,2
Харківська 15,5 9,5 9,1 9,2
Центральний 16,7 11,7 11,5 10,5
Київська 10,2 6,9 6,9 6,0
Черкаська 6,5 4,8 4,6 4,5
Поліський 16,1 11,7 11,5 11,0
Волинська 2,6 1,9 1,9 1,7
Житомирська 4,3 3,1 3,0 2,9
Рівненська 5,1 3,8 3,8 3,8
Чернігівська 4,1 2,9 2,8 2,6
Подільський 13,5 11,0 10,3 10,0
Вінницька 6,0 5,1 4,7 4,7
Тернопільська 2,9 2,3 2,2 2,0
Хмельницька 4,6 3,6 3,4 3,3
Причорноморський 28,7 23,2 22,9 22,5
Автон. Респ. Крим 9,2 7,0 7,0 7,0
Миколаївська 6,2 5,2 5,2 5,1
Одеська 7,9 6,5 6,6 6,4
Херсонська 5,4 4,5 4,1 4,0
Карпатський 20,6 13,7 13,6 13,5
Закарпатська 2,9 2,3 2,1 2,1
Львівська 9,4 5,2 5,5 5,6
Івано-Франківська 6,1 4,5 4,3 4,2
Чернівецька 2,2 1,7 1,7 1,6
Розраховано заданими Держкомстату України.
Основними районами концентрації великих конденсаторних електростанцій
(КЕС або ДРЕС) є: на сході України — Дніпропетровська, Запорізька,
Донецька, Харківська та Луганська області; на Заході — Львівська та
Івано-Франківська області; в центрі — Вінницька та Київська області.
Великі теплоелектроцентралі (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни:
Києві, Одесі, Харкові та ін. П’ять атомних станцій розміщені в
Запорізькій, Київській, Миколаївській, Хмельницькій, Рівненській
областях. Основні гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська
ГЕС і ГАЕС) — в Київській області, Канівська ГЕС — в Черкаській,
Кременчуцька — в Полтавській, Дніп-родзержинська — в Дніпропетровській,
Каховська — в Херсонській області та Дніпрогес — в Запорізькій області.
Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС — у Львівській області.
Основну електроенергетичну базу України становлять теплоелектростанції
(Запорізька, Вуглегірська, Зміївська, Трипільська, Придніпровська,
Ладижинська, Бурштинська, Київська ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6), атомні
електростанції (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська,
Хмельницька, Чорнобильська) та гідроелектростанції (найбільші шість
станцій Дніпровського каскаду).
7. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ УКРАЇНИ
У відповідності з розробленою Національною енергетичною програмою
України до 2010 р. електроенергетика матиме кілька напрямів розвитку.
Рівень електроспоживання. Для визначення оптимальних рівнів споживання
електроенергії враховувались майбутні структурні зрушення в економіці
України, зокрема:
розвиток промислового потенціалу для виробництва продукції, яка
забезпечить першочергові потреби в продовольчих та промислових товарах;
прискорений розвиток агропромислового потенціалу, паливно-енергетичного
комплексу, переорієнтація машинобудування на виробництво складної
наукомісткої і конкурентоспроможної продукції;
збільшення обсягів експортної продукції та імпортозамінної продукції;
зниження обсягів виробництва неконкурентоспроможної продукції та ін.
У відповідності з цими напрямами розвитку економічного потенціалу та з
урахуванням прогнозу чисельності населення, житлового фонду, розвитку
комунальної і соціально-економічної сфер найбільш імовірні обсяги
споживання електроенергії можуть досягти в 2000 р. 185 млрд. кВт • год,
2005 р. — 200 млрд. кВт • год, 2010 р. — 225 млрд. кВт • год.
Розвиток окремих типів електростанцій. Основним напрямом розвитку ТЕС на
органічному паливі є їх реконструкція і модернізація, впровадження нових
технологій, орієнтація на використання низькосортного вугілля.
На період до 2000 р. намічається:
продовження на 15—20 років строку служби діючих енергоблоків шляхом
впровадження малозатратних повузлових реконструкцій;
підвищення ефективності, екологічної безпеки та маневреності
енергоблоків, спорудження газотурбінних надбудов на Вугле-гірській,
Трипільській та Зуєвській електростанціях;
застосування високоефективного парогазового обладнання;
проектування ТЕС для нового будівництва;
виведення з експлуатації і демонтаж неефективних і екологічно
небезпечних енергоблоків та іншого застарілого обладнання ДРЕС та ТЕЦ;
будівництво нових енергоблоків на існуючих ТЕС з використанням нових
технологій і обладнання.
На другому етапі (2001—2010 pp.) передбачається:
продовження реконструкції і модернізації існуючих електростанцій із
заміною котлоагрегатів;
впровадження високоефективних газоочисних установок на ТЕС;
будівництво комплексів «шахта — ТЕС»;
будівництво енергогенеруючих установок на базі нових технологій
спалювання вугілля;
будівництво на ТЕС комплексів по переробці відходів в іншу корисну для
народного господарства продукцію (будівельні матеріали, продукцію
переробки сірки, ванадію та інших рідкозе-мельних матеріалів);
будівництво нових ТЕС загальною потужністю більш як 0,3 млн. кВт.
Зростання концентрації теплових навантажень і високі ціни на паливо
створюють умови для розвитку ТЕЦ та джерел теплопос-» тачання за такими
напрямами:
реконструкція і технічне переоснащення більшості ТЕЦ;
введення нових потужностей на деяких ТЕЦ (Київській ТЕЦ, Харківській
ТЕЦ-5, Одеській — ТЕЦ-2, Львівській ТЕЦ-2 та ін.);
спорудження котельних великої потужності, а також широке впровадження
установок утилізації відведених газів.
Нестача органічного палива, а також деякі інші екологічні переваги
підвищують ефективність гідроенергетики. У зв’язку з цим слід збільшити
частку високоманеврених потужностей в енергосистемі України,
реконструювати діючі об’єкти.
Розвиток гідроенергетики в майбутніх проектах передбачається у таких
напрямах:
збільшення потужностей на ГЕС + ГАЕС до 9 млн. кВт, доведення
середньорічного виробництва електроенергії до 17 млрд. кВт • год;
на етапі до 2001 р. передбачається ввести в експлуатацію Дністровську
ГЕС-2, Олександрівську ГЕС, ряд ГАЕС та дрібних гідроелектростанцій;
на другому етапі до 2010 р. — ввести нові потужності на Канівській ГАЕС,
на нових ГЕС в басейні р. Тиса та Верхнього Дністра.
Встановлені потужності АЕС (14 працюючих енергоблоків потужністю 12,8
млн. кВт) становлять 25% сумарної потужності електростанцій України.
Основним завданням на перспективу є реконструкція діючих АЕС з метою
підвищення їх надійності та безпечності, а також введення блоків високої
будівельної готовності (Хмельницька — блок № 2, Рівненська — блок № 4)
та блоків середньої готовності — на Хмельницькій АЕС — блок У° 3 та 4.
При цьому АЕС зможуть довести виробництво електроенергії майже до 98
млрд. кВт • год в 2010 р. Необхідно також передбачити введення нових
потужностей на базі нових, більш безпечних реакторів на площадках
існуючих АЕС (замість реакторів, які виробили свій ресурс).
Разом з тим подальший розвиток атомної енергетики залежить від виконання
таких програм:
1. Підвищення рівня безпеки АЕС, які вимагають докорінної реконструкції
автоматизованої системи управління технологічними процесами, системи
діагностики, введення додаткових систем безпеки, проведення комплексу
робіт щодо надійності і безпеки експлуатації, модернізації протипожежних
систем та ін.
2. Створення ядерно-паливного циклу в Україні на базі передових
технологій, який забезпечить гарантовану незалежність АЕС від імпорту
ядерного палива і знизить потреби України в його закупівлі.
До складу ядерно-паливного циклу повинні входити підприємства по
видобутку і переробці уранової руди, виробництву цирконієвого сплаву та
його прокату, тепловиділяючих елементів та підприємства по переробці
відпрацьованого ядерного палива і по його похованню.
Нетрадиційні та поновлювані джерела енергії. Одним з перспективних
шляхів вирішення проблеми виходу з енергетичної кризи є залучення до
паливно-енергетичного балансу України нетрадиційних поновлюваних джерел
енергії (енергія сонця, вітру та ін.).
Оцінка потенційних можливостей використання цих видів енергії на
території України свідчить, що їх запаси досить значні. Широке
впровадження і використання енергії нетрадиційних джерел може дати до
1800 млрд. кВт • год електроенергії на рік. Використання нетрадиційних
джерел енергії дає змогу покращити екологічну обстановку в регіонах,
замінити і зекономити дефіцитне паливо, вирішити певні
соціально-економічні проблеми сільської місцевості, які не мають
централізованого енергопостачання, тощо. Географічне положення України
дозволяє розвивати усі напрями нетрадиційної енергетики, і особливо
використання енергії вітру, сонця, геотермальної, біомаси.
Екологічні проблеми. Електроенергетика України являє собою складну
організаційно-технічну систему, численні об’єкти якої (ГРЕС, ТЕЦ, ГЕС,
АЕС, лінії електропередач, водойми — охолоджувачі, шлакоохолоджувачі,
шлакозоловідвали, сховища радіоактивних відходів та ін.) розосереджені
по території, функціонують у безперервно змінних умовах природного
середовища. Серед забруднювачів природного середовища найбільш
масштабними і шкідливими є газопилові викиди теплової енергетики.
Небезпека об’єктів теплової енергетики для населення і природного
середовища України обумовлена їх розміщенням (особливо потужних ТЕС) у
великих містах та густонаселених районах, а також наявністю в їх
викидах, крім основних токсичних домішок (сірчистий ангідрид та окисли
азоту), дрібнодисперсного попелу окису вуглецю і таких канцерогенів, як
бензопірен, окис ванадію, високомолекулярних органічних сполук тощо.
Крім забруднення атмосфери, викиди енергетики інтенсивно забруднюють
атмосферну вологу і опади за рахунок розчину в них окислів сірки і
азоту; поверхню, грунти, рослинність — за рахунок випадання на них пилу,
забрудненого дощу та снігу; поверхню вод — за рахунок осідання на водні
об’єкти шкідливих речовин та змиву їх у річки і водойми дощовими
струмками. Наслідком такого забруднення земної поверхні є закислення
сільсь- когосподарських земель та накопичення у грунтах важких металів з
вугільного попелу, що пригнічує розвиток лісових біоценозів, знижує
урожайність сільськогосподарських культур і забруднює небезпечними для
людини сполуками продукти харчування. Найбільш небезпечними в цьому
відношенні є вугільні ТЕС, які використовують високозольне і сірчане
вугілля.
З інших (крім пилогазових викидів) небезпечних для навколишнього
середовища видів впливу ТЕС слід відзначити скиди хімічно забруднених
стоків в річки і водойми, теплове їх забруднення, що різко змінює і
погіршує термічний і гідрохімічний режим поверхневих вод, пригнічує
водні біоценози.
Небезпечний локальний вплив на навколишнє середовище ТЕС здійснюють і
шлакозоловідвали. Вони є причиною інтенсивного забруднення грунтів та
місцевих поверхневих і ґрунтових вод. Зараз під шлакозоловідвалами ТЕС
зайнято майже 3 тис. га, на яких заскладовано понад 300 млн. т.
золошлаків. Щорічне зростання цих золошлаків становить 12 млн. т.
Крім хімічного забруднення, електроенергетика здійснює ряд фізичних
впливів, до яких належать: теплове забруднення атмосфери паровими
викидами великих градирень охолоджуючих водоймищ ТЕС і АЕС, що викликає
негативні зміни місцевого клімату; значний шумовий вплив на навколишні
території; утворення постійно діючих потужних електромагнітних полів
вздовж трас високовольтних ЛЕП, а також формування під факелами
аерозольних викидів потужних ТЕС небезпечного для здоров’я людини
електричного поля. Серед фізичного впливу слід також відзначити і
радіаційний вплив на населення і біосферу радіоактивних викидів атомних,
деяких вугільних теплових електростанцій, попіл яких може мати
радіоактивні речовини.
Шкідливий вплив на природне середовище здійснюють і хімічно чисті
гідравлічні та гідроакумулюючі електростанції, водойми яких призводять
до затоплення і виведення з господарського використання значних площ
високопродуктивних земель та ріллі, формування екологічно шкідливих
мілин, а також суттєвих змін гідрологічного і погіршення гідрохімічного
режимів регульованих цими водоймами рік.
З точки зору хімічного забруднення природного середовища найбільш
чистими вважаються атомні електростанції. Разом з тим вони є потенційно
небезпечними з точки зору радіоактивного забруднення, про що свідчить
аварія на Чорнобильській АЕС, яка призвела до глобальної
радіоекологічної катастрофи, негативні наслідки якої будуть відчуватися
на території України, Росії, Білорусі ще багато десятиліть.
Разом з тим у зв’язку з нестачею в Україні традиційних енергоносіїв
(вугілля, нафти і особливо газу) і незначних запасів відновлюваних
джерел енергії (гідро-, вітро-, біо-, геотермальної та ін.) І єдиним
надійним джерелом енергозабезпечення народного господарства може бути
лише атомна енергія. Однак для її використання необхідно разом з
будівництвом нових високонадійних реакторів і блоків АЕС створити на
території України на базі наявних багатих покладів уранової руди
власного ядерного енергетичного циклу, а також вирішити проблему
консервації і демонтажу АЕС, що відпрацювали свій термін і безпечного
довготермінового зберігання радіоактивних відходів. Зараз щорічний
приріст цих відходів становить майже 11 тис. м3. Для забезпечення
енергетичної безпеки функціонування ядерно-енергетичного комплексу
необхідно дотримуватися при його створенні і експлуатації правил ядерної
безпеки, а також організації високоефективної системи радіаційного
моніторингу природного середовища і всіх установок цього комплексу.
Основними шляхами забезпечення екологічної безпеки традиційної теплової
енергетики є економія споживання електричної і теплової енергії,
збагачення палива і вдосконалення процесів його спалювання з метою
зменшення викидів вуглецю та окислів азоту, впровадження
високоефективного пило- та газоочисного обладнання, утилізація уловлених
відходів та розробка економічних важелів екологізації енергетики.
Література
1. Герасимович В. Н., Голуб А. А. Методология зкономической оценки
природних ресурсов. — М: Наука, 1988. — 140 с.
2. Глобальная знергетическая проблема /Под ред. Й. Д. Иванова. —
М:МьІсль, 1985. —240с.
3.ДавьІдоваЛ. Г., Буряк А. А. Знергетика: пуги развития й перспективи. —
М: Наука, 1981. — 120 с.
4.Дорогунцов С. Й., Пириашвили Б. 3. Основньїе направлення фор-мирования
знергетической политики УкраиньІ. — К: Зкономика Украйни. — 1992. — № 8.
— С. 3—8.
5. Зонова Л. М. Знергетическая политика США. — М: Наука, 1987 — 140с.
6. Кузнецов Г. А. Зкология й будущее. — М: МГУ, 1988. — 158 с.
7. Народне господарство України у 1990 p.: Статистичний щорічник. — К:
Техніка, 1991. — 496 с.
8. Пириашвили Б. 3. Развитие й совершенствование
топливно-знер-гетического комплекса Украинской ССР. — К: Знание, 1986. —
53 с.
9. Піріашвілі Б. 3. Якою буде енергетична політика, таким стане наше
життя. — К: Віче, 1994. — С. 47-54.
10. РешетнякА. А. Зффективность развития топливно-знергети-ческого
комплекса УкраиньІ. — К: Наукова думка, 1991. — 124 с.
11. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана — К.:
Вища школа, 1998. — С. 112-126.
12. Формирование й реализация знергетической политики УкраиньІ. Сб.
науч. тр. / Под ред. Б. 3. Пириашвили — К.: СОПС УкраиньІ ПАН УкраиньІ,
1992. — 140 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
