Комплекс базових виробництв Центрально-Східного економічного району. Сільськогосподарський комплекс Західноекономічного району. Потенційні запаси прир

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З РПС

на тему:

Комплекс базових виробництв Центрально-Східного економічного району.
Сільськогосподарський комплекс Західноекономічного району. Потенційні
запаси природно-сировинних ресурсів

ПЛАН

Вступ

1. Комплекс базових виробництв Центрально-Східного економічного району

2. Сільськогосподарський комплекс Західноекономічного району

3. Потенційні запаси природно-сировинних ресурсів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Економіка України характеризується значним потенціалом, як трудовим,
ресурсним, так і виробничим, однак виробничі комплекси в Україні
потребують нових підходів, масової модернізації та виробленні продукції,
яка є конкурентоспроможною на внутрішніх та зовнішніх ринках.

Територія України, опираючись на наукові підходи і методи, поділена на
економічні райони, які визначаються виробничими спеціалізаціями та
особливостями економічного розвитку. Даний поділ на економічні райони
дає більший економічний ефект, оскільки враховються місцеві ресурси,
трудовий потенціал та історичні аспекти розвитку тих чи інших виробничих
комплексів.

Комплекс базових виробництв Центрально-Східного економічного району

Центрально-східний соціально-економічний район – один із найпотужніших
за економічним і соціальним потенціалом районів України. Він включає три
області середнього Придніпров’я – Дніпропетровську, Запорізьку і
Кіровоградську (83,7 тис.км 2).

Центрально-Східний район характеризується складною
галузево-функціональною структурою. В ній переважає важка промисловість,
яка сформувалася на основі чорної металургії, а та, в свою чергу, стала
передумовою розвитку паливно-енергетичної і хімічної промисловості,
металомісткого машинобудування, легкої і харчової промисловості. Отже,
провідною галуззю функціональної структури господарського комплексу
Придніпров’я с чорна і кольорова металургія.

Металургійний комплекс Придніпровського району мас характер повного
циклу,— видобуток сировини, палива і виробництво металу. Основними
передумовами, які визначають високий рівень розвитку чорної металургії в
районі, с багаті родовища (поклади) залізних і марганцевих руд,
безпосередня близькість родовищ коксівного вугілля, забезпечення
нерудною металургійною сировиною, величезний виробничий і
науково-технічний потенціал, кваліфіковані кадри. В свою чергу,
металургія мала великий вплив на розвиток ряду галузей промисловості та
на специфіку територіальної організації продуктивних сил району. Основна
маса залізної руди видобувається в старому Криворізькому басейні, а
також у нових Білозсрському і Кременчуцькому залізорудних районах. Рудні
бази розміщені дуже вигідно до районів видобутку коксівного вугілля.
Відстань між Кривим Рогом і Донбасом становить 250—300 км. Великі
гірничозбагачувальні комбінати створені в Криворізькому залізорудному
басейні. Звідси залізорудний концентрат йде на всі металургійні заводи
України, а також на експорт, в т.ч. у центральну Росію.

У чорній металургії Придніпров’я діють сучасні підприємства, на яких
виробляють чавун, сталь, прокат, феросплави тощо. Нині частка
Придніпровського металургійного району становить більше половини чорних
металів, які виробляють в Україні. Основні металургійні підприємства
розміщені в Кривому Розі, Дніпропетровську, Дніпродзср-жинську та
Запоріжжі. Як підгалузь тут можна розглядати трубне виробництво в
Дніпропетровську, Новомосковську і Нікополі. В Запоріжжі розвинена
електрометалургія. Вона спеціалізується на виробництві високоякісних
сталей і феросплавів (завод “Запоріжсталь”), титану і магнію
(титаномагнієвий завод). На привізній сировині працює також Запорізький
алюмінієвий завод. До кольорової металургії району потрібно віднести
Побузький нікелевий завод (Кіровоградська обл.), який працює на місцевій
сировині.

У комплексі з чорною металургією розвивається потужна коксохімічна
промисловість, її підприємства розміщені поблизу металургійних заводів.

Машинобудування займає друге місце в системі структурних елементів
господарського комплексу району — від важкого і металомісткого до
кваліфікованого точного і трудомісткого. Основною передумовою значного
розвитку машинобудування є наявність потужної металургійної бази, добре
забезпечення кваліфікованими трудовими ресурсами, велика внутрірайонна
потреба в продукції машинобудування, вигідне скономіко-географічнс
положення щодо основних районів споживання, високорозвинсна
науково-технічна і просктно-конструкторська база.

Машинобудівні заводи розміщені на території району рівномірніше, ніж в
інших галузях. Вони діють не тільки у великих містах (Дніпропетровськ,
Запоріжжя, Кривий Ріг), але і в середніх та малих (Кіровоград,
Верхньодніпровськ, Дніпродзержинськ, Павлоград, Нікополь, Мелітополь,
Бердянськ, Токмак та ін.). Важливе значення для подальшого розвитку
машинобудування району мас виробництво деталей, матеріалів, запчастин.

У територіальній структурі галузевого комплексу виділяються
машинобудівні центри (всі обласні центри, а також Кривий Ріг,
Дніпродзержинськ, Павлоград, Нікополь, Мелітополь та ін.) і кущі
(найбільш розвиненим с Дніпропетровський кущ, який включає підприємства
в міських поселеннях його приміської зони).

Комплекс хімічної промисловості району також є важливою ланкою галузевої
структури господарства. Спочатку він розвивався на основі виробництва
коксу. В тісному зв’язку з коксохімією розвивається виробництво азотних
міндобрив (Дніпродзержинськ), лакофарбове (Дніпропетровськ) і шинне
виробництво (Дніпропетровськ). Усі вони мають міжрайонне і міжнародне
значення. В перспективі можливе розширення виробництва побутової хімії,
хіміко-фармацсвтичних виробів та мінеральних добрив.

Комплекс хімічної індустрії поєднується деякими виробництвами з іншими
МТК: агропромисловим (виробництво міндобрив), будівсльно-індустріальним
(виробництво лаків і фарб), транспортним (виробництво шин) тощо.

Головними районами і центрами зосередження окремих підприємств комплексу
є Придніпров’я і Криворіжжя — орієнтація на металургію і коксохімію,
зосередження робочої сили і споживача.

Паливно-енергетичний комплекс району фактично виник у повоєнні роки,
коли тут почала розвиватися палив-

на промисловість — видобуток кам’яного вугілля Західного Донбасу
(Дніпропетровська обл.) і бурого вугілля Дніпровського басейну
(Кіровоградська обл.), а згодом зміцніли й інші галузі: переробна
(коксування і брикетування), використання (технологічне і енергетичне
паливо).

Провідною галуззю комплексу с також електроенергетика, представлена
великими ГЕС Дніпровського каскаду (Кременчуцька, Дніпродзсржинська,
Дніпрогсс-1, Дніпрогес-2), великими тепловими (Придніпровська,
Криворізька) та атомними (Запорізька) і рядом невеликих ТЕС і ТЕЦ.
Теплові електростанції працюють, головним чином, на місцевому бурому і
кам’яному вугіллі. В районі П’ятихаток добувають уранові руди, а в
Дніпропетровську виробляють з нього паливо для АЕС. Усі електростанції
району об’єднані в системі “Дніпроснерго”.

Обслуговуючими галузями в комплексі е виробництво і ремонт
гірничовидобувного і енергетичного устаткування (Кривий Ріг,
Дніпропетровськ, Запоріжжя), підготовка кадрів для гірничої і
електроенергетичної промисловості (Дніпропетровськ, Кривий Ріг,
Запоріжжя), просктно-конструк-торська діяльність, наукове обслуговування
(Придніпровський науковий центр) тощо.

Територіальна структура комплексу представлена двома
вугільно-снсргстичними районами, Дніпровським каскадом ГЕС і рядом
енергетичних центрів: у Кривому Розі, Нікополі, Кіровограді, Мелітополі
та інших містах.

Будівельна індустрія складається з двох груп галузей: виробництва
будівельних матеріалів і власне будівництва — житлового, промислового,
сільськогосподарського, транспортного та соціально-культурного.

Промисловість будівельних матеріалів району включає до свого складу
виробництво будівельного каменю, стінових матеріалів — залізобетонних
конструкцій, будівельних блоків, цегли тощо; в’яжучих матеріалів —
цементу, вапна, гіпсу; облицювальних матеріалів — облицювальної плитки
різних видів, ізоляційних і покрівельних матеріалів, черепиці, шиферу,
толі, будматеріалів з деревини — деревообробні виробництва.

Будівництво як галузь комплексу характеризується тісними зв’язками зі
споживачами своєї продукції — об’єктами будівництва. Найбільшими вузлами
і центрами галузі є всі обласні центри, міста Придніпров’я, Криворіжжя
та ін.

Агропромисловий комплекс об’єднує сільське господарство та переробку
його продукції — легку і харчову промисловість. У районі він мас дуже
сприятливі умови для розвитку — родючі грунти (переважно чорноземні),
сприятливі кліматичні умови, зростаючі потреби споживача.

Провідне місце в сільському господарстві району займає рослинництво. В
структурі посівних площ перше місце належить посівам зернових культур
(48%). Вирощують озиму пшеницю і кукурудзу на зерно. Досить значна
частка технічних культур (13—15%). Найбільш поширеними технічними
культурами є цукрові буряки, які вирощують переважно в Кіровоградській
обл. Повсюдно в районі вирощують соняшник.

Тут розвинені всі види тваринництва. Але внаслідок обмеження кормової
бази рівень його розвитку незадовільний.

Другою важливою ланкою агропромислового комплексу є харчова
промисловість. Профілюючими в її складі е цукрова і олійна
промисловість. Вони розвиваються відповідно в Лісостеповій і Степовій
частинах, де зосереджені посіви цукрових буряків і соняшнику. Важливе
внутрірайоннс значення має м’ясо-молочна промисловість, підприємства
якої є в багатьох містах. Внутрірайонне значення мають також
шюдоовочсконсервна, спирто-горілчана і виноробна галузі промисловості.

Легка промисловість (третя ланка комплексу) виконує в основному
внутрірайонні функції. Швейні фабрики розміщені в більших містах району.
Виникають трикотажна, текстильна, шкіряна і взуттєва галузі, які
орієнтуються на місцеві трудові ресурси, споживача і частково на
привізну сировину та напівфабрикати.

У районі добре розвинені галузі, які обслуговують систему АПК:
виробництво і ремонт сільськогосподарських машин (Кіровоград),
мінеральних добрив (Дніпродзержинськ), підготовка кадрів (усі обласні
центри). Однак вузьким місцем обслуговування АПК залишається недостатній
розвиток спеціального машинобудування для легкої і харчової
промисловості, переробка сировини в сільській місцевості.

Рекреаційний комплекс включає санаторно-курортне і туристське
господарство та сферу відпочинку. Основним районом рекреації є
Придніпров’я — Дніпро, його водосховища і плавні, зокрема острів
Хортиця. Зараз у зв’язку з відродженням українського козацтва
Придніпров’я плавні та Хортиця набувають все більшого значення.
Планується перетворити Хортицю в національний парк як пам’ятку історії
України. Ще однією пам’яткою історії є Чорний ліс як місце зародження
Гайдамаччини в середині XVIII ст. (освячення зброї), а також регіон
боротьби українських патріотів проти більшовицьких загарбників (в
1918—1920 pp.).

Перспективним районом організації відпочинку є також узбережжя
Азовського моря.

Транспортний комплекс забезпечує рівень комплексного розвитку
господарства району. Тут розвиваються всі види транспорту, але основою
транспортної системи є річковий і залізничний транспорт, які мають
міжрайонне і міжнародне значення. Це пов’язане з матеріаломісткістю
виробництва і масовістю перевезень.

Автомобільний транспорт виконує переважно внутрірайонні перевезення і
має допоміжне значення, але розвинений не гірше від залізничного і
водного.

Для міжрайонних зв’язків району велике значення мають Дніпровський
водний шлях (з великими річковими портами в Запоріжжі і
Дніпропетровську), а також морське сполучення по Азовському морю
(основний порт Бердянськ). У районі розвинений трубопровідний,
електролінійний і повітряний транспорт.

Основними вузлами галузей транспортного комплексу є обласні центри і
Кривий Ріг (багатогалузеві центри), а також інші міста (менші вузли).
Головні політранспортні магістралі: Дніпровський шлях, Кривий
Ріг—Дніпропетровськ—Донецьк,
Харків—Дніпропетровськ—Запоріжжя—Севастополь, Кременчук—Кіровоград—Одеса
та ін.

2. Сільськогосподарський комплекс

Західноекономічного району

Сільське господарство Західноекономічного ринку спеціалізується на
виробництві зерна, цукрових буряків, льону-довгунця, м’ясо-молочному і
м’ясо-вовняному тваринництві. В Закарпатті розвинене виноградарство, в
усіх областях – садівництво. У 2005 р. тут вироблено 64,6%
сільськогосподарської продукції від обсягів виробництва в 2001 р.

Найбільшого спаду зазнала галузь у Чернівецькій області, де обсяги
виробництва порівняно з базовими скоротилися майже вдвічі. Найменше
кризові явища торкнулися сільськогосподарського виробниива на
Закарпатті. Тут обсяги його скоротилися на 25% проти 1990 р. Всього в
2005 р. в районі вироблено сільськогосподарської продукції на суму 2831
млн грн. у цінах 1996 р. (у 1990 р. – 4583 млн грн.).

Загальна площа сільськогосподарських угідь становить 5661 тис. га, в
тому числі ріллі 1762 тис. га, сіножатей і пасовищ – 761 тис. га.
Посівні площі сільськогосподарських культур становлять 1714 тис. га
(проти попередніх років скоротилися на 19 тис. га).

Під зерновими зайнято 679 тис. га ( найбільше у Львівській області – 325
тис.га, найменше в Закарпатській – 68 тис. га). Площі посівів зернових
дещо зросли. Валовий збір зерна в 2005 р. становив 1366 тис.т, у тому
числі у Львівській – 573, Чернівецькій – 336, Івано-Франківській – 267,
Закарпатській – 190 тис.т. Серед зернових найбільше значення мають озима
пшениця, ячмінь, кукурудза, вирощують також жито, овес, гречку, із
зернобобових – сою, горох, вику та ін.

Під технічні культури відведено 95 тис.га (найбільше у Львівській
області – 43 тис. га, найменше в Закарпатській – 3 тис. га). Останнім
часом площі посівів їх скоротилися на 12 тис. га. Провідна культура в
Подільській частині району – цукрові буряки, валовий збір яких у 2005 р.
становив 1048 тис.т. Збитковість виробництва, великі витрати на
вирощування цукрових буряків, відсутність ринків збуту і належної
інфраструктури для забезпечення повного технічного ланцюга від
виробництва до доведення готової продукції до споживача на фоні майже
повного самоусунення держави від розв’язання проблем розвитку
бурякоцукропромислового підкомплексу призвели до того, що лише за
минулий рік виробництво цукросировини зменшилося майже вдвоє. У
Передкарпатській частині широко вирощують льон-довгунець, на Закарпатті
– тютюн. З олійних переважають посіви соняшнику. Його валовий збір у
2005 р. становив 3,7 тис. т проти 8,9 тис. т у 2004 р., в тому числі в
Чернівецькій області -відповідно 2,6 проти 6,1, у Закарпатській -1,1
проти 2,8 тис. т.

Значні площі (243 тис. га) відведено під картоплю (валовий збір її-2020
тис. т), овочі (464 тис. т). Вирощують картоплю переважно у домашніх та
власних підсобних господарствах.

Важливими галузями сільськогосподарського виробництва у районі стали
садівництво, виноградарство. Розміщення садів визначається насамперед
природними чинниками. Площа їх у структурі сільськогосподарських угідь
становить більше 3% в Закарпатській і Чернівецькій областях, а у
Львівській та Івано-Франківській – 2 – 3%. У гірських масивах площі
садів незначні (до 1%). У насадженнях переважають яблуня, слива,
черешня.

На Закарпатті розміщені великі плантації винограду, хоча в другій
половині 80-х років їх площі значно скоротилися у результаті
непродуманих урядових рішень того часу. Тут культивують високоякісні
європейські сорти для переробки на вина, соки та споживання у свіжому
вигляді.

Кормові культури в 2003 р. займали 698 тис. га, що на 38 тис. га менше,
ніж у попередньому році.

На розміщення тваринництва впливають природні умови, що формують сукупно
ресурси кормовиробництва. Провідними галузями тут є молочно-м’ясне
скотарство, свинарство, птахівництво, у гірській частині району
розвинуте вівчарство м’ясо-вовнового напрямку. В Карпатах широкого
розвитку набуло бджільництво, а показники продуктивності ставкового
рибництва одні з найвищих серед регіонів України.

У територіальній організації сільськогосподарського виробництва чітко
виділяються три зони: поліська – льонарство, хмелярство, картопля-рсво,
молочно-м’ясне скотарство; лісостепова – зернове господарство,
буряківництво, м’ясне і молочне скотарство, свинарство, птахівництво;
карпатська з підзонами передкарпатською (зернове господарство,
льонарство, картоплярство, молочно-м’ясне скотарство, садівництво,
овочівництво), гірською (м’ясо-молочне скотарство, льонарство),
закарпатською (виноградарство, садівництво, тютюнництво, молочно-м’ясне
скотарство, птахівництво).

Передгірні та гірські райони Українських Карпат охоплюють частину
Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької областей та Закарпатську
область. У гірських районах розводять велику рогату худобу, займаються
вівчарством, є невеликі посіви зернових (жита, вівса, ячменю) і
технічних (льону-довгунця) культур, картоплі.

У передгірних районах висівають жито, пшеницю, кукурудзу, картоплю,
льон-довгунець, грави, а в тваринництві переважає розведення великої
рогатої худоби У Закарпатті розвивається багатогалузеве сільське
господарство: висівають озиму пшеницю, кукурудзу, тютюн; поширене
садівництво й виноградарство; розвивається продуктивне тваринництво.

Навколо великих міст і промислових центрів формуються приміські
овочево-молочні зони.

Розміщення найважливіших галузей рослинництва. Частка рослинницьких
галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить
56,5%.

Харчова промисловість – одна з провідних у районі, орієнтується
переважно на переробку місцевої сировини. Розміщення м’ясного
виробництва характеризується концентрацією його в промислових вузлах та
потужною сировинною базою. У 2003 р. у районі вироблено 28 тис. т мяса.
М’ясні консерви й вироби випускають НП «Бистриця» (Івано-Франківськ),
м’ясокомбінат у Стрию, м’ясопереробні підприємства у Львові
(«Прикарпаття»), Самборі («Самбірчанка»), Береговому, Мукачеві, Рахові,
Ужгороді, Хусті, Чернівцях, Коломиї, Ходорові, Золочеві, Дрогобичі ,
Сокалі, Стрию.

Молочна промисловість дає в середньому за рік 51 тис. т продукції з
незбираного молока, 5,6 тис. т вершкового масла, 5,2 тис. т жирних
сирів. Вона об’єднує молочно-консервну, сироробну, маслоробну галузі,
виробництво продукції з незбираного молока з тяжінням здебільшого до
районів споживання. Найбільші такі підприємства є у Львові (молочні
завод і комбінат, жировий комбінат), у Дрогобичі, Яворові. Миколаєві,
Мукачевому, Ужгороді, Чернівцях, Долині, Івано-Франківську. Городку,
Мостиській, Самборі, Слобідці. Львові. Діють завод сухого молока у
Бродах, маслозаводи й сирозаводи в Заставній, Радехові, Рахові, Вижниці,
Раві-Руській, Золочеві, Сокирянах, Хотині, Виноградові, Тячеві,
Городенці, Галичі, Коломиї, Косові, Снятині, Жидачеві, Стрию, Самборі та
інших містах.

Борошномельно-круп’яна промисловість відіграє провідну роль у
забезпеченні населення та інших галузей харчової промисловості борошном
і крупами. В районі в 2003 р. було вироблено 284 тис. т борошна,
випечено 217 тис. т хліба та хлібобулочних виробів. Борошно продукують
«Львівелеваторзернопром», «Харчопродукт» (Львів), завод продтоварів
(Стрий), комбінати хлібопродуктів (Рогатин, Галич), хлібопродуктові бази
(Калуш, Снятин, Снятинський район). Виробниками макаронних виробів є НП
«Бистриця» (Івано-Франківськ), макаронні фабрики у Львові та Стрию. З
цією галуззю тісно пов’язана хлібопекарська й кондитерська
промисловість, розміщення якої відзначається певною рівномірністю
орієнтації виключно на споживача. Найбільшими підприємствами є
«Львівхліб». КФ «Світоч». «Харчопродукт». СП «Коронекс» (Львів), НП
«Бистриця», кондитерська фабрика, «Хлібопром» (Івано-Франківськ),
хлі-бзавод, харчосмакова фабрика (Чернівці).

У лісостеповій зоні району розвинена цукрова промисловість, що зумовлено
тяжінням переробки сировини до сировинних баз. У 2003 р. було вироблено
113 тис. т цукру, в тому числі у Львівській області 49 тис. т,
Чернівецькій – 41 тис. т. Найбільші цукрові заводи в Городенці,
с.Бовилові Галицького, с.Павліві Радехівського, с.Моївка Чернівецького,
Неликівцях Кельменецького, містечку Ситківці Немирівського, Зарожанах
Хотинського районів, а також у с.Кострижівці (завод «Хрещатик»),
Сам-борі, Ходорові, Красному, Чернівцях.

Плодоовочевоконсервна промисловість зорієнтована на виробництво
продукції овочівництва і садівництва. Фрукти й овочі сушені, а також
консервовані в бляшаних та скляних банках випускають консервні заводи
(Берегове, Великий Березний, Виноградів, Тячів, Ужгород, Хуст, Мукачеве,
Заставна, Дрогобич, Городенка, Броди, Буськ, Кам’янка-Буська, Нестерів,
Золочів, Коломия), АТ «Мрія» (Коломия), «Едельвейс» (Тлумач), «Прут»
(Коломийський район), овочесушильний завод у Галичі. В 2003 р. було
вироблено 75 млн ум. банок консервів, з них 76% – у Львівській області.
Останнім часом обсяги виробництва цієї галузі різко знизилися внаслідок
падіння рівня життя населення та його купівельної спроможності, низької
рентабельності виробництва та існуючих традицій населення, котрі не
сприяють повноцінному розвитку галузі.

Соки фруктові, овочеві, напої з молочної сироватки та мінеральну воду
виробляють і коркують: завод безалкогольних напоїв (Львів, Галицький
район); консервні заводи в Кам’янці-Буській, Буську, Береговому,
Золочеві та Коломиї; заводи продтоварів у Бориславі. Радехові, Самборі,
ЗАТ «Галка» (Львів), «Карпати (Кам’янка-Буська); харчосмакові фабрики
(Снятин, Калуш); завод безалкогольних напоїв (Воловець); соко-екстрактні
й сокові заводи (Долинський район, Чернівці, Мукачеве, Тлумач); заводи
мінеральних вод (Свалява, Рогатин, Перегінське, Олесько); соковинний
завод (Ужгород).

Олійна промисловість представлена жировим комбінатом, ВО «Прикарпаття»
(Львів), ОМП (Чернівці), м’ясокомбінатом (Золочів), м’ясопереробним
заводом (Дрогобич), маргариновим заводом (Ужгород), олійно-жировим
комбінатом (Чернівці). У 2003 р. вироблено 6,5 тис. т олії, найбільше в
Чернівецькій області (5,2 тис. т., або 80%).

3. Потенційні запаси природно-сировинних ресурсів

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють
сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за
сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання
мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й
нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового
виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика,
машинобудування, хімічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля,
запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7
млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні
запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і
Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в
Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно
на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові
розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь
виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним
резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За
існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють
збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі
запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що
зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській,
Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та
Львівській областях.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С,
оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні
родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах,
Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне
з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28
млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої
потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та
Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в
Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на
узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській
області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов’ї. Унікальні
родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних
елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку
золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль,
самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний
камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т)
зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів
України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів,
виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів
фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі
здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота,
міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів,
фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками
збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у
1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування
вуглеводнів) [9, с 47].

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення
народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також
основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового
господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення,
господарського використання і особливостей правового режиму відносяться
до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний
потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з
важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і
своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України
становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального
призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа
(суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її
сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність —
57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь
перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням
земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9 млн.
га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га,
або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами,
житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті
поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га,
або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується
такими співвідношеннями: державні та колективні сільгосппідприємства,
кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства — 46,7 млн.
га, або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства — 7,2 млн.
га, або 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв’язку та ін. —
2,1 млн. га, або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров’я
та ін. — 0,2 млн. га, або 0,3%; установи природоохоронного та
рекреаційного призначення — 0,3 млн. га, або 0,5%; водогосподарські
підприємства — 0,5 млн. га, або 0,8%; житлово-експлуатаційні організації
— 0,1 млн. га, або 0,2%; землі державної власності — 3,3 млн. га, або
5,5%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить
диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у
господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській
областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить
високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома
вага грунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для
продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність
території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%),
Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та
Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері
земельних ресурсів виступають: підвищення ефективності їх використання
та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації
грунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого
співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування
продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної
основи розв’язання продовольчої проблеми.

Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов’язані з
посиленням ролі держави в управлінні земельними ресурсами, проведенням
ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики,
залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій
перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для
несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних
галузей народного господарства до нормативних величин.

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового
водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього
народного господарства та у життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і
визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських
вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з
яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб.
км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов’язаних з
поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві
України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на
одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045
куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і
північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не
відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша
кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних
споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні
області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу
чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське
господарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територіальних
відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1
тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких
знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних
каналів і 10 водоводів тощо.

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто
відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних
процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне
господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в
межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика,
водний транспорт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси — запаси
енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря.
Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї
енергії поверхневого стоку. Розрізняють потенціальні, технічно можливі
(за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для
використання гідроенергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України
становлять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для
використання — 21,5 млрд. кВт – год.; економічно доцільні для
використання становлять 16 млрд. кВт – год.

Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та
збереження водних ресурсів України полягають у: забрудненні водних
об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і
комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних
фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій
продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та
самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором
системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення
водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.

Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у формуванні
ефективних правових, економічних та організаційних передумов
раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм
господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з
мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних
джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну
спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе
водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних
джерел.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього
середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим
сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її
лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4
млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень
територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до
1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на
рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними
запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько
51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в
екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За
останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів
лісокористування. Загальні обсяги заготівлі деревини зменшилися з 14,4
млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 p., тобто майже на 30%.

Вікова структура лісів України характеризується такими співвідношеннями:
молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та
стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних
величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових
насаджень загинула від промислових викидів та постраждала від аварії на
ЧАЕС. Крім того, загальний стан лісів України не відповідає
еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства
здійснюється в складних економічних умовах.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо формування і
раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення
збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і
екологічними вимогами; значне виснаження лісосировинної бази, погіршення
природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість
інвестицій для лісогосподарського виробництва; скорочення обсягів
лісокористування та низький рівень задоволення потреб у деревині за
рахунок місцевих ресурсів.

Вирішення названих проблем тісно пов’язано з розширеним відтворенням
лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охорони і використання.
Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових
насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни
переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних
екологічних функцій і лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити
експортні мож- ливості лісового господарства України.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток І життєвих сил
людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для
регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення. До
рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження,
які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку,
туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі),
кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені
практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є
дуже нерівномірним.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях
України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької
та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні
рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних
вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий
Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник)
областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в
Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.

Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються
потужні рекреаційні комплекси. Територіальна структура рекреаційного
комплексу представлена рекреаційними пунктами (окремо розміщені
санаторії, пансіонати тощо), рекреаційними районами (рекреаційні пункти
і курорти з відповідною інфраструктурою), рекреаційними регіонами (група
рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність
взаємопов’язаних регіонів).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення та
13 курортів місцевого значення, є понад 400 санаторіїв, які можуть
прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих. Разом з тим за
останні роки спостерігається тенденція зменшення мережі та місткості
закладів організованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз,
що значно звузило можливості ефективного використання рекреаційних
ресурсів.

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів
України полягають у: максимально повному задоволенні потреб населення у
повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні
рекреаційних ресурсів; зростанніякості послуг у цій сфері. Перспективи
розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні
додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби
рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії
відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної
сфери у зростанні національного доходу країни.

Висновки

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно
на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові
розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Україна
багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль,
самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний
камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т)
зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і
визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських
вод. Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа
її лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4
млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень
територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до
1,8% в Запорізькій.

Список використаної літератури

1. ГоликовА. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економічної і
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с.

2. Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплексного
развития территории. — К. : Наукова думка, 1994. — 296 с.

3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 178—215.

4. Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова
думка, 1993. — 210с.

5. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 139—179.

6. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — С. 4—10.

7. РуденкоВ.П. Природно-ресурсний потенціал України. — К.: Либідь,
1994.— 150с.

8. Трегобчук В. Ресурсне — екологічна складова національної безпеки //
Економіка України. — 1999. — № 2. — С. 4—15.

9. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т.1. — 163 с.

10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т.2. — 117 с.

PAGE

PAGE 18

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter