Реферат на тему:
Харківська область
Історія регіону
Харківська область утворена 27 лютого 1932 року. Вона становить собою
основну частину історико-культурного й географічного регіону Слобідська
Україна. Перші слов’янські пам’ятки, знайдені на півночі області, вчені
датують VI-VII ст. н. е. Пізніше цю землю населяло слов’янське плем’я
сіверців, і край тоді звався Сіверщиною, пам’ять про що збереглась у
назві головної річки цієї місцевості – Сіверського Дінця. У VIIІ ст.
територія Харківщини входила до складу Переяславського князівства.
Масове заселення краю українськими козаками, селянами й переселенцями з
Росії розпочалось у XVII ст. Від найменування їхніх поселень – “слобод”
– увесь край і отримав назву Слобожанщина.
Протягом XVIII ст. кордони Росії поступово пересувалися на південь, тому
Харків почав втрачати своє воєнне значення й перетворився на торгового
посередника між північними і південними регіонами країни. Економічному
зростанню міста в цей період сприяло його вигідне географічне положення
– він зв’язував обидві столиці – Москву та Петербург – з Кримом,
Кавказом, Україною та Поволжям.
Після реформи 1861 року Харківщина стає регіоном швидкого розвитку
великої промисловості. Значну роль у цьому відігравало становлення в
Донбасі та на Криворіжжі потужної вугільної і металургійної
промисловості.
Значення культурно-просвітницького центру місто Харків почало набувати в
І половині XVIII ст. 1726 року з Бєлгорода до Харкова було переведено
слов’яно-греко-латинську школу, яка 1727 року була перейменована на
Харківський колегіум. Тут викладав видатний філософ Григорій Сковорода.
На початку ХІХ століття Харків перетворився на один з найбільших
наукових центрів дореволюційної Росії. У 1805 році відкрився Харківський
університет, заснований відомим ученим та громадським діячем Василем
Назаровичем Каразіним.
У грудні 1917 року в Харкові пройшов І Всеукраїнській з’їзд рад, на
якому Україну було проголошено республікою. Після закінчення
громадянської війни в 1919-1934 роках Харків був столицею України. В цей
період тривало досить бурхливе індустріальне зростання міста.
Нині Харківська область розбита на 27 адміністративних районів, на її
території знаходиться 18 міст, 7 з яких обласного значення (Харків,
Ізюм, Куп’янськ, Лозова, Люботин, Первомайський, Чугуїв), 61 селище
міського типу, 381 сільська рада, 1683 сільських населених пункти.
Загальна чисельність наявного населення Харківської області станом на 5
грудня 2001 року складала 2914,2 тис. чол., скоротившись у порівнянні з
1989 роком на 9%. Щільність населення по області становить 93 чол. на
кв. км. У містах області проживають 2288,7 тис. чол., або 78,5% усього
населення, в сільській місцевості – 625,5 тис. чол., або 21,5%. В
обласному центрі, м. Харкові, проживає 1470 тис. чол.
В області на 1000 чоловіків припадає 1176 жінок. Рівень народжуваності
дорівнює 6,7 дітей на тисячу осіб, смертності – 15,3 чол. В області
проживає 1736,9 тис. чол. працездатного віку (60,1%). В усіх сферах
економічної діяльності зайнято 1,38 млн. громадян. Найбільша частина
населення Харківської області працює в таких галузях, як промисловість
(28,6%), сільське господарство (14,6%), освіта (12,2%), охорона здоров’я
(9,6%), транспорт (8,3%).
Аналіз політичної структуризації регіону
В області діють осередки 91 політичної партії, серед них 4 всеукраїнські
партії (у м. Харкові зареєстровані Всеукраїнська партія жіночих
ініціатив, Партія захисників Вітчизни, партія “Союз труда”, а у
Вовчанському районі – партія “Русь єдина”), 82 обласних партійних
осередки, 2 міські організації у м. Харкові (Соціал-національної партії
України, СВІЧА) та 3 районні (Партії пенсіонерів України в
Сахновщинському районі, Української консервативної республіканської
партії в м. Вовчанську, Організації українських націоналістів в
Харківському районі).
Виборчі процеси в регіоні
Під час парламентських виборів 1998 року до парламенту пройшли 5 партій
та виборчих блоків.
Під час парламентських виборів 2002 року 4-х відсотковий бар’єр подолали
в області 7 суб’єктів виборчого процесу.
Високий результат комуністів пояснюється великою питомою вагою
пенсіонерів у структурі населення області та досить відчутним протестним
потенціалом населення, що підсилюється через значний контраст між
відносно благополучним життям більшості жителів регіону в радянські часи
і їх масовим зубожінням та втратою соціального статусу протягом
останнього десятиліття. Відносно невисокі показники на цьому тлі СПУ та
блоку Наталії Вітренко можна пояснити передовсім слабкістю
організаційних структур цих партій та млявою агітаційною роботою.
Водночас слід відзначити, що СПУ вдалося привабити до себе частину
електорату, що не поділяє “лівих” поглядів, насамперед за рахунок іміджу
Олександра Мороза. Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” не набрав у
регіоні значної кількості голосів через те, що тут його асоціюють з
“націоналістичними” силами, які не мають підтримки більшості населення.
Другу позицію блоку політичних партій “За єдину Україну!” можна віднести
значною мірою на рахунок відкритої підтримки його обласною владою та
використання адмінресурсу як у передвиборній боротьбі, так і в день
виборів. Члени виборчих штабів інших політичних сил неодноразово робили
заяви про тиск на них органів влади та про масові порушення з боку блоку
“За єдину Україну!”.
Зіставляючи підсумки цих двох виборів, слід зауважити втрату позицій
Комуністичною партією та більш високі відсотки “партій влади”. Деякою
мірою це спричинено й певним покращенням соціально-економічної ситуації
в області: в останні роки тут практично погашена заборгованість по
зарплаті, стабільно платяться пенсії, підвищується рівень доходів
населення. Попри всі проблеми в селі почалася аграрна реформа, і селяни
вже відчули деякі перші її наслідки. Пожвавився ринок праці, й сьогодні
в регіоні існує гостра нестача робітничих кадрів високої кваліфікації,
передусім у галузі машинобудування. Не останню роль у послабленні
протестних настроїв зіграла достатньо активна постійна робота нинішньої
обласної та міської влади із засобами масової інформації та більш
масована рекламна кампанія під час виборів. Однак відсутність рішучих,
передусім економічних реформ та досить низький загальний рівень життя
населення залишають за Компартією досить велику частку електорату. До
того ж якщо “бренд” комуністів відомий не тільки в Харкові, але й в
області, то активність конкуруючих з ними партій лівої частини спектру
рідко виходить за межі Харкова та райцентрів, а до того ж вони мають
досить слабке представництво в трудових колективах великих підприємств.
Певну роль у перерозподілі голосів зіграли й такі чинники, як широке
використання в передвиборній кампанії та під час виборів адмінресурсу і
вагомі організаційні прорахунки штабів лівих партій. Приблизно тими ж
причинами обумовлюються й позиції блоку Наталії Вітренко. Електорат СПУ
досить сталий, і втрату цією партією 1% голосів можна певною мірою
віднести на рахунок тієї частки електорату, що їх принесла на минулих
виборах у загальний “політичний капітал” блоку СелПУ. “Команда озимого
покоління” на останніх виборах посіла місце Партії зелених України і,
можна сказати, певною мірою “успадкувала” її ж електорат.
У мажоритарних округах Харківщини обирається до Верховної Ради 14
депутатів. У 1998 році було обрано до парламенту принаймні 4
представники опозиційних сил (2 – від КПУ, 1 – від ПСПУ та 1
позапартійний, підтримуваний СПУ) попри конкуренцію між комуністами і
представниками інших “лівих” партій, що послаблювала позиції опозиційних
сил.
Вибори 2002 року були принципово відмінними від виборів-1998. За даними
ЦВК, восьмеро з депутатів, що перемогли в округах, представляли блок “За
єдину Україну!”, інші були самовисуванцями. Однак двох із них теж
підтримував блок “За єдину Україну!” (свідченням чого є список
кандидатів по мажоритарних округах, що підтримуються блоком, який був
опублікований у газеті обласної організації НДП й об’єднання “Нова
Україна”). Ще один депутат з числа самовисуванців, обраний в окрузі №
173, – Володимир Гошовський – є сином кандидата в депутати по округу №
179 Валентини Гошовської, ім’я якої теж значилось у списках
підтримуваних цим блоком. В окрузі № 179 депутатом було обрано
заступника гендиректора держадміністрації залізничного транспорту
України з питань пасажирських перевезень Василя Гладких. Отже, прямої
підтримки цього блоку не мали лише двоє самовисуванців, які перемогли в
мажоритарних округах, – голова спостережної ради громадської організації
“Ведмідь” Михайло Добкін та президент АТ “УПЕК” Анатолій Гіршфельд.
Жодного представника опозиційних сил в мажоритарних округах обрано не
було.
На виборах 2002 року місцева влада досить відкрито підтримувала блок “За
єдину Україну!” (у 1998 році підтримка “своїх” кандидатів була більш
завуальованою). Цей блок заздалегідь заявив про підтримку одного
кандидата в кожному окрузі, що виключало конкуренцію серед підтримуваних
кандидатів (яка мала місце в кількох округах на попередніх виборах),
дозволило сконцентрувати наявні ресурси та уникнути непорозумінь “в
одному таборі”. Представники штабів ряду партій і блоків звинувачували
кандидатів блоку “За єдину Україну!” в застосуванні адміністративного
ресурсу і вчиненні численних порушень у ході виборів.
Спільними рисами виборчих змагань 1998 і 2002 років можна вважати
слабкість позицій партій правого та правоцентристського напрямку – попри
гучні заяви їхніх лідерів вони не змогли не тільки провести своїх
кандидатів, але й взагалі впливати на хід виборчого процесу (окрім блоку
“Нова Україна”, який у 2002 році виступив із жорсткими заявами про
численні порушення під час проведення виборів). Спільною рисою була й
підтримка більшістю ветеранських організацій, які до 1998 року
традиційно були опорою “лівих” сил, кандидатів від провладних партій.
Вибори Президента 1999 року
31 жовтня в першому турі президентських виборів Леонід Кучма набрав у
Харківській області 28,07% голосів, а Петро Симоненко – 32,87%. У
другому турі, що відбувся 14 листопада, за Леоніда Кучму проголосували
46,64% виборців, а за П. Симоненка – 46,46%. Такий результат
спостерігачі пов’язують як із “природним” перерозподілом голосів у
ситуації вибору лише з двох кандидатів, так і з застосуванням
“адміністративного ресурсу”. Варто нагадати, що на попередніх
президентських виборах 10 липня 1994 року Леонід Кучма здобув 71,01%
голосів виборців Харківщини, хоча адміністративний ресурс був тоді
скоріше на боці його конкурента.
Участь політичних партій у формуванні місцевих та регіональних органів
влади
У формуванні місцевих органів влади партійна належність того чи іншого
кандидата не відіграє значущої ролі, окрім хіба що виборів на найвищі в
області посади. Відтак в обласній раді є представники різних політичних
сил переважно “центристської” частини спектру за загальної й досить
високої лояльності депутатів до облдержадміністрації. Воднораз тут можна
говорити про професійну структурованість: більшість депутатів облради
складають керівники агрогосподарств регіону, представники силових
структур та нафтогазового комплексу.
В складі Харківської міськради нинішнього скликання налічується 11
членів НДП, 8 – КПУ, 5 – СДПУ(о), 2 – Партії зелених України, по одному
– від Партії комуністів (більшовиків), Партії регіонів, Партії
промисловців і підприємців, екологічної партії України “Захист”,
об’єднання “Жінки за майбутнє”, партії “Солідарність жінок України”. За
цього більшість депутатів міськради (43 особи) є безпартійними.
Регіональні лідери та їх роль у розвитку регіону
Ключовими гравцями харківської еліти є Євген Кушнарьов, Олександр
Фельдман, Анатолій Гіршфельд, Олександр Бандурка та Володимир Шумілкін,
які роблять вагомий внесок у розвиток регіону, перебуваючи на найвищих
щаблях української і харківської влади.
Євгена Кушнарьова було обрано депутатом Харківської міської ради і
депутатом Верховної Ради України вже на перших демократичних виборах
1990 року. Того ж року він очолив Харківську міськраду, ставши згодом
одним з ініціаторів створення і першим головою Асоціації міст України. У
1994 році він став мером Харкова, отримавши в першому турі виборів
абсолютну більшість голосів. 20 грудня 1996 року Є. Кушнарьов був
призначений главою адміністрації Президента України. У жовтні 2000 року
він став главою Харківської облдержадміністрації. З листопада 1998 року
Є. Кушнарьов є першим заступником голови НДП, а з осені 2000-го –
лідером політичного об’єднання “Нова Україна”.
Народний депутат України Олександр Фельдман є президентом ЗАТ “Концерн
“АВЕК і C0” та Харківського міського благодійного фонду “АВЕК”. Він
очолює також Асоціацію національно-культурних об’єднань України та
Харківську обласну об’єднану єврейську громаду, є почесним президентом
ВАТ “Футбольний клуб “Металіст” (концерн “АВЕК і C0” контролює близько
70% акцій ФК “Металіст”). О. Фельдман частково контролює ринок біля
станції метро імені Барабашова, а через футбольний клуб “Металіст” –
Центральний та Кінний ринки м. Харкова. Під його ж контролем перебуває й
газета “Час”.
Народний депутат України Анатолій Гіршфельд до обрання був президентом
створеного в 1995 році АТЗТ “Українська промислова енергетична
компанія”, яке володіє блокувальними чи контрольними пакетами акцій
низки акціонерних товариств, таких як “Харверст”, Харківський
підшипниковий завод, Лозовський ковальсько-механічний завод, швейна
фабрика ім. Тінякова, “Укрелектромаш”. Ця компанія також володіє 6
агрофірмами, 5 хлібоприймальними підприємствами, 2 млинами, є
співзасновником банку “Факторіал” та інтернет-провайдера “Телепорт”.
Академік Академії правових наук України, заслужений юрист України,
заслужений працівник МВС СРСР, професор, доктор юридичних наук,
генерал-полковник міліції Олександр Бандурка є ректором Харківського
національного університету внутрішніх справ. Він іще 1990 року обирався
до Верховної Ради УРСР, а в 1994 році – до Верховної Ради України. У
1998 та 2002 роках він знову вигравав вибори до парламенту.
Фахівець із систем управління, кандидат технічних наук,
член-кореспондент Академії прикладної радіоелектроніки Володимир
Шумілкін має понад 100 наукових робіт і 15 винаходів. У 1990 році його
було обрано депутатом Дзержинської районної ради, а згодом він став її
головою. З 15 січня 1991 року він суміщав цю посаду з посадою голови
райвиконкому. На ці посади він обирався ще двічі в 1994 і 1998 роках. На
початку 2000 року його було призначено заступником глави Харківської
облдержадміністрації, а 31 березня того ж року обрано харківським
міським головою.
Соціологічні дослідження
За даними соціологічного опитування, яке проводилось у грудні 2002 року
соціологічним факультетом Харківського національного університету ім. В.
Каразіна за підтримки Східноукраїнського фонду соціальних досліджень,
35% опитаних відносили себе до категорії бідних, зазначаючи, що в їхній
сім’ї грошей не вистачає на найнеобхідніші продукти (2 роки тому таких
було 51%). Близько третини населення області зазнають значних
матеріальних труднощів, виявляють невдоволення, оцінюють ситуацію в
регіоні та діяльність адміністрації як незадовільні. До числа
найгостріших проблем, що постали перед більшістю жителів області,
відносяться матеріальне становище родини (для 51% опитаних), ціни на
комунальні послуги (для 41%), на продукти, одяг, транспорт (для 36%), на
ліки (для 29%). Окрім того, 38% респондентів непокоїть доля їхніх дітей
та внуків. Воднораз, як показало дослідження, харків’яни переважно
задоволені ситуацією з електро- і газопостачанням в області. Серед
найбільш “критичних” напрямів, що викликають незадоволення в населення
м. Харкова й області, – стан доріг та навколишнього середовища,
відсутність боротьби з корупцією і хабарництвом і стан справ у системі
охорони здоров’я.
На думку 82% харків’ян, губернатора має обирати населення області. Лише
10% вважають, що його повинен призначати Президент України. Не
визначилися з відповіддю на це запитання лише 8% респондентів.
Аналіз регіональної економіки
Промисловий потенціал Харківщини представлений понад 600 підприємствами.
Основою промисловості регіону є підприємства з високим ступенем обробки,
на яких припадає близько 70% обсягів промислового виробництва.
Провідними галузями економіки регіону є машинобудування (24,9% у
загальному обсязі промислового виробництва) та харчова і переробна
промисловість (30%), а також видобуток енергетичних матеріалів і
виробництво електроенергії. За рівнем розвитку машинобудування в
структурі промислового комплексу Харківська область посідає 1 місце
серед областей України. Загальна чисельність працюючих на підприємствах
цієї галузі (а їх понад 170) складає більше половини зайнятих у
промисловості. Машинобудування має складну структуру: це підприємства
оборонно-промислового комплексу, тракторного та сільгоспмашинобудування,
верстатобудування й інструментальної промисловості, електротехнічного та
енергетичного машинобудування. Серед найбільш наукомістких і
конкурентоспроможних галузей промисловості Харкова – аерокосмічна,
верстатобудівна, електротехнічна, радіоелектронна та інші. У Харківській
області випускається 100% складених в Україні турбін, 55% підшипників,
55% великих електричних машин, 62% тракторів, 23% двигунів перемінного
струму, 80% облицювальної плитки, 40% газу, 53% мостових кранів, 15%
шиферу, 10% цементу, 17% каустичної соди. Харківська область утримує 9
місце в Україні за обсягами експорту і 7 – по імпорту.
У 2002 році промисловим комплексом області було вироблено продукції на
суму 10,1 млрд. грн., що на 5% більше, ніж за 2001 рік. Зростання
обсягів виробництва промислової продукції досягнуто в 3 містах обласного
значення із 7 та в 7 із 9 районів міста Харкова, 14 сільських районах із
25. За 12 основними видами економічної діяльності з 13 забезпечено
приріст обсягів виробництва.
Обсяги промислового виробництва у 2002 році зросли в порівнянні з
попереднім роком на 5%, у т. ч. виробництво товарів народного споживання
– на 8,4%. Зростання досягнуто в 12 з 13 основних видів економічної
діяльності: у видобуванні неенергетичних матеріалів (+15,2%),
целюлозно-паперовій, поліграфічній промисловості, видавничій справі
(+13,0%), хімічній та нафтохімічній промисловості (+10,7%), харчовій
промисловості та переробці сільгосппродукції (+5,3%), машинобудуванні
(+0,9%) та інших. У промисловості порівняно з 2001 роком рівень
бартерних операцій скоротився майже вдвічі.
Разом із тим у промисловості 4 міст обласного значення, двох районів м.
Харкова, 11 сільських районів обсяги виробництва порівняно з 2001 роком
знизилися, зокрема на підприємствах легкої промисловості на 13,2 млн.
грн., або на 17%. На більшості цих підприємств повільно проводиться
оптимізація виробництва, наявні потужності практично не оновлюються, а
їх завантаженість складає лише 10-30%, що й зумовлює високу собівартість
продукції.
Кредиторська заборгованість промислових підприємств перевищує
дебіторську в понад 1,3 разу, а в легкій промисловості – вдвічі.
Половина промислових підприємств – збиткові. Хоча загалом
зовнішньоторговельний оборот області збільшився в 2002 році на 4,2%,
проте експортні поставки скоротилися на 8,3%.
Найбільші підприємства регіону
1994 року Харківський тракторний завод ім. С. Орджонікідзе було
перетворено на ВАТ. За час свого існування підприємство випустило понад
3 млн. тракторів більше 30 моделей різних модифікацій. Воно є найбільшим
в Україні й одним із найбільших у СНД виробників уніфікованих гусеничних
та колісних тракторів загального призначення. З 1973-го до початку 1990
року основною машиною, що випускалася на заводі, був трактор
багатофункціонального призначення “Т-150К” – із заводського конвеєра їх
сходило близько 50 тис. на рік. Сьогодні завод щорічно випускає близько
2 тис. тракторів.
Харківський паровозобудівний завод, нині – ДП “Завод ім. Малишева”,
засновано 1895 року. Сьогодні завод є одним із найбільших у СНД
виробників бронетанкової техніки, продукції важкого і транспортного
машинобудування, важких дизелів. Він випускає танки “Т-84”, ряд моделей
БТР, дизельні двигуни, устаткування для нафтогазової галузі, займається
модернізацією бронетехніки, випущеної в СРСР та інших країнах світу.
Підприємство має замкнений цикл машинобудівного виробництва,
конструкторські бюро з двигунобудування та сільгоспмашинобудування.
Останніми роками тут освоєно виробництво деяких видів сільгосптехніки,
зокрема зернозбирального комбайна “Обрій”.
ВАТ “Турбоатом” (у минулому Харківський турбінний завод) засновано в
1934 році. Він є одним із найбільших світових виробників енергетичного
устаткування і має сертифікат ISO 9001. Продукція “Турбоатому” відома в
більш ніж 40 країнах Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.
Турбінами, виготовленими на заводі, оснащені 40% теплових, 85% атомних і
95% гідроелектростанцій України. Нині підприємство роздержавлено –
реалізовано 24,78% акцій, акціонерами товариства є 8347 фізичних і 49
юридичних осіб, іншими акціями розпоряджається Фонд держмайна України.
Харківське державне авіаційне виробниче підприємство починаючи з 1926
року серійно випускає літаки різних типів, серед яких були перший у
світі реактивний пасажирський лайнер Ту-104 та один із найкращих у світі
ближньомагістральних літаків Ту-134. З кінця 80-х років завод працює в
тісному співробітництві з колективом Авіаційного науково-технічного
комплексу “Антонов” (Київ), а також у тісній кооперації з російськими
партнерами. Нині на підприємстві випускаються багатоцільові літаки
сімейства Ан-74 і регіональний пасажирський літак Ан-140.
ДП НПО “Електроважмаш” створене в 1946 році. 1954 року воно почало
випускати турбо- і гідрогенератори, а згодом – машини постійного струму
і прокатні двигуни. У 1985 році на базі заводу було створене
науково-виробниче об’єднання “Електроважмаш”, до складу якого входять
завод і науково-дослідний інститут важкого електромашинобудування. НПО
“Електроважмаш” здійснює проектування і виготовлення турбо- та
гідрогенераторів, великих електричних машин постійного струму для
металургійної, вугільної і нафтопереробної промисловості,
електрообладнання для залізничного, міського й автотранспорту, для
дизель-електростанцій, цукрових заводів, а також товарів народного
споживання. Близько 70% установленої потужності турбогенераторів на
теплових електростанціях і майже 80% гідрогенераторів на українських ГЕС
виготовлені на цьому підприємстві.
ДП “Харківський машинобудівний завод “ФЕД” – провідне в СНД підприємство
із серійного виробництва та ремонту електропривідних насосних станцій і
виробів інших галузей машинобудування. Продукція заводу унікальна,
виробництво окремих агрегатів не має аналогів у світі. Скажімо,
інтегральні гідроприводи виробляються крім заводу “ФЕД” тільки
американською фірмою “Hamilton Sundstrand”. Його продукція
застосовується практично на всіх типах літаків і вертольотів, що
випускаються країнами СНД, і експлуатується у більш ніж 60 країнах
світу. Нині на базі заводу створена науково-виробнича корпорація “ФЕД”,
до складу якої входять Первомайський машинобудівний завод (Луганська
область), котрий спеціалізується на серійному випуску гідроагрегатів для
авіаційної і спеціальної техніки, Вовчанський агрегатний завод
Харківської області, що випускає вироби для авіаційної техніки,
устаткування для газоперекачувальних станцій, запасні частини для
автомобільної промисловості, і власний розробник – Харківське
агрегатно-конструктор-ське бюро.
ДП “Виробниче об’єднання “Комунар” відоме тим, що саме воно налагодило
серійне виробництво апаратури систем управління першої бойової ракети
СРСР Р-1 головного конструктора С. Корольова. Згодом завод здійснював
серійне виробництво апаратури систем управління для бойових ракет, брав
участь у створенні систем дистанційного управління і контролю за
ракетними комплексами. Підприємство брало й бере участь у розробці та
виготовляє апаратуру для систем управління космічних носіїв усіх
пілотованих космічних кораблів як СРСР, так і Росії, та ракет, що
виводили в космос космічні апарати різноманітного призначення. З 1979
року “Комунар” випускає апаратуру системи управління ракети-носія
“Зеніт” розробки КБ “Південне”, беручи участь у міжнародній програмі
“Морський старт”. Поряд із космічним напрямом починаючи з 1954 року на
підприємстві здійснюється випуск товарів народного споживання. ВО
“Комунар” залишається єдиним в Україні із підприємств-виробників
побутових телевізійних апаратів, яке використовує при випуску кольорових
телевізорів комплектацію виключно власного виробництва. У перспективі
передбачається перетворення його на холдингову структуру з приватизацією
окремих виробництв.
Завод “Південкабель” має великий досвід масового виробництва
кабельно-провідникової продукції: силових, контрольних,
сигнально-блокувальних кабелів для об’єктів транспорту, енергетики,
зв’язку, атомних станцій. Наразі ЗАТ “Завод “Південкабель” є одним з
унікальних та універсальних виробництв своєї галузі. Потужності
підприємства дозволяють забезпечити випуск продукції обсягом до 100 млн.
дол. США на рік. Завод стабільно щорічно збільшує обсяги виробництва та
реалізації на 15-20%, експорту – до 7%, прибутку – до 10%. Виробництво
кабельно-провідникової продукції націлене на заміну випуску паперового
просоченого ізоляцією кабеля на кабелі з ізоляцією із зшитого
вулканізованого поліетилену, які в Україні не виробляються, а потреби в
них задовольняються виключно за рахунок імпорту. В межах реалізації
затвердженого інвестиційного проекту очікується забезпечити річний
випуск до 2000 км кабелів з більш високими експлуатаційними
характеристиками, що дозволить підприємству експортувати близько третини
своєї продукції.
Стан приватизаційних процесів у регіоні
Починаючи з 1993 року в області приватизовано 4650 об’єктів. Серед
підприємств комунальної власності найбільше продано об’єктів малої
приватизації (3212), а серед об’єктів державної власності переважали
об’єкти груп Б, В і Г – так звані середні підприємства (554). Найменше
приватизовано об’єктів групи Ж (соціальна сфера) – жодного комунальної
власності і тільки 27 – державної. Значна частина об’єктів (1003) була
приватизована в 1996 році, а найменше – в 1993-му (232).
За даними Фонду держмайна України, станом на 1 жовтня 2001 року
недержавні підприємства Харківської області на 75,5% перевищували
державні і комунальні за обсягами виробництва. В обробній промисловості
перевищення складало 3,5 разу, в харчовій промисловості і переробці
сільськогосподарських продуктів – 12,6 разу, виробництві деревини і
продуктів з неї – 21,9 разу, виробництві неметалевих мінеральних виробів
(будматеріалів і скляної продукції) – 20,8 разу.
Оцінка бюджетних процесів в області та міжбюджетних відносин
A
Ae
Ae
Kзом із неефективною податковою політикою держави стосовно заохочення до
ефективної роботи регіональної промисловості призводить до суттєвого
гальмування соціально-економічного розвитку Харківщини.
У структурі сплати податків до бюджетів усіх рівнів по Харківській
області, за даними 2002 року, на частку промисловості припадає 53,6%,
сільського господарства – 1,6%, транспорту – 9,6%, будівництва – 4,5%,
торгівлі та громадського харчування – 8,6%, житлово-комунального
господарства – 14,7%, інших галузей – 7,4%. Основну частку надходжень
податків від промисловості забезпечують підприємства газодобувної і
нафтопереробної галузі (37,4% від загального обсягу податків, що
збираються у промисловості) та харчової галузі (36,5%). За оцінками
економістів, така залежність податкових надходжень від ефективності
роботи тільки двох галузей промисловості свідчить про нестійкість
доходної частини бюджетів усіх рівнів у регіоні.
Розвиток малого та середнього бізнесу
Харківська область посідає 1 місце на Сході України і 3 – в Україні за
кількістю підприємств малого і середнього бізнесу, яка зросла в 2002
році на 13% і нині сягнула 52 на 10 тис. жителів (у середньому по
Україні – 48).
Сфера малого бізнесу та підприємництва забезпечує роботою понад 325 тис.
чол., або близько чверті зайнятих у всіх сферах економічної діяльності
регіону. За 2002 рік кількість підприємств малого бізнесу збільшилася на
2 тис. Того року підприємства малого і середнього бізнесу виробили 10,3%
загального обсягу продукції, випущеної в регіоні, причому третину
вироблених ними товарів склала промислова продукція.
Голова ради Харківського обласного відділення УСПП та Харківського
обласного об’єднання роботодавців Леонід Рубаненко вважає: “У регіоні –
нормальний бізнес-клімат, який, на жаль, нічим не відрізняється від
середньоукраїнського. Кращий бізнес-клімат, на мій погляд, тільки в
Донецькій області. За останній рік у нашому регіоні налагоджується
взаємодія бізнесу і місцевої влади – з мером Харкова, інших міст
області. Тут іде нормальний рух – чого не можна сказати про
облдержадміністрацію, де немає такого розуміння ролі малого і середнього
бізнесу в розвитку економіки області. З боку області є декларації
підтримки бізнесу, але конкретно вони, як правило, не підтверджуються.
Важливу роль у формуванні бізнес-клімату в регіоні відіграють громадські
організації – деякі з них співпрацюють із владою як із системою, інші –
з окремими чиновниками. Наш регіон за активністю третього сектора у цих
питаннях серед провідних в Україні. У Харкові створена перша в Україні і
найбільш дієва громадська колегія об’єднань підприємців”.
Стан аграрної реформи в регіоні
Станом на 1 січня 2003 року майнові свідоцтва отримали 84,9% власників
майнових паїв. В області видано 126,9 тисяч державних актів, що складає
50,7% від загальної кількості виданих сертифікатів. За оренду земельних
паїв виплачено 131,3 млн. грн. орендної плати (93,5%), за майнові паї –
5,5 млн. грн. (81,5%).
У Харківській області працюють понад 700 сільськогосподарських
підприємств ринкового типу. Площа орних земель становить 1,9 млн. га.
Науковим забезпеченням агропромислового комплексу займаються 15
спеціалізованих НДІ та навчальних закладів.
У 2002 році зросли обсяги виробництва зернових культур – було намолочено
2643 тис. тонн зерна. Це найбільший урожай, який область отримувала
починаючи з 1990 року. Виробництво соняшнику в 2002 році зросло проти
2001 року на 28% при збереженні площ вирощування.
Близько 88% сільськогосподарських підприємств завершили 2002 рік із
прибутками (у 1999 році таких було 17%, у 2000-му – 63%, у 2001-му –
78%). Різної сільськогосподарської техніки було придбано на суму понад
100 млн. грн., що вдвічі більше, ніж було використано на ці цілі в
середньому в 2000-2001 роках. Середня заробітна плата в сільському
господарстві області зросла за цей період на 110 гривень, або в 1,7
разу, і вже досягла 271 грн. на одного працівника. Це другий показник в
Україні після Донецької області.
Оцінка регіонального інвестиційного клімату
У 2002 році обсяг інвестицій в основний капітал області сягнув майже 2,3
млрд. грн., що на 13% більше, ніж попереднього року. Основним джерелом
інвестицій були власні кошти підприємств і організацій, які протягом
останніх років становлять 70-75% від загального обсягу інвестицій. Решта
– це кошти державного та місцевих бюджетів, зовнішні й банківські
інвестиції та інші.
Інвестиції підприємств були спрямовані на реконструкцію, технічне
переоснащення та розширення діючих виробництв, насамперед на об’єкти
транспорту та зв’язку (22%), видобування енергетичних ресурсів (1,1%) та
в харчову промисловість (10%). За рахунок цих вкладень були введені в
експлуатацію залізничні колії, автоматичні телефонні станції, газові і
нафтові свердловини, лінії для виробництва кондитерських та макаронних
виробів.
Одним із пріоритетних напрямків використання інвестицій було будівництво
об’єктів освіти, охорони здоров’я та культури. З державного бюджету на
будівництво об’єктів соціальної сфери області було виділено майже 15
млн. грн., що становить 77,5% від передбаченого планом, з місцевих
бюджетів були направлені капітальні вкладення в обсязі близько 80 млн.
грн. Кошти підприємств нафтогазового комплексу склали понад 14 млн.
грн., що в 1,7 разу більше, ніж у 2001 році.
Загальний обсяг іноземних інвестицій на 1 січня 2003 року складає 211,75
млн. дол. США, які надійшли з 71 країни світу і були вкладені в 344
підприємства та організації області. У 2002 році іноземні інвестори
вклали в економіку області 78,25 млн. дол., що в 1,6 разу більше, ніж у
2001 році. За даними Інституту реформ (Київ), Харківська область стала в
2002 році лідером серед регіонів України за темпами росту інвестицій. За
останні два роки в економіку області залучено 127,15 млн. дол. США, тоді
як за 1993-2000 роки загалом було вкладено лише 115,9 млн. дол. США.
Найбільші іноземні інвестиції надійшли в такі галузі, як харчова
промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів (36,66 млн.
дол., або 17,3% до загального обсягу іноземних інвестицій по області),
фінансова діяльність (58,52 млн., або 27,6%), операції з нерухомістю і
послуги юридичним особам (36,32 млн., або 17,2%), оптова та роздрібна
торгівля, торгівля транспортними засобами (28,7 млн., або 13,6%), тобто
ті галузі, які гарантують швидке повернення капіталу. За цього в
машинобудування було вкладено тільки 6,24 млн. дол. США (2,9%), хімічну
та нафтохімічну промисловість – 9,9 млн. (4,67%), будівництво – 0,78
млн. (0,37%).
Майже всі іноземні інвестиції сконцентровані в місті Харкові, де їх
обсяг складає 92,1% від загального обсягу залучених інвестицій, тоді як
у 10 із 27 районів області залучено всього 7,9%, або 16,81 млн. дол.
США. Область значно відстає й за таким показником, як обсяг прямих
іноземних інвестицій на душу населення. Якщо загальнодержавний показник
складає 111,3 дол. США, то Харківська область має тільки 57 дол. (12
місце серед регіонів України).
Значну роль в активізації інвестиційної діяльності відіграє спеціальний
режим інвестиційної діяльності на території міста Харкова, введений з 1
січня 2000 року терміном на 30 років. Згідно з прийнятим Верховною Радою
України 11 травня 2000 року законом “Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності на території міста Харкова” такий режим застосовується до
суб’єктів підприємницької діяльності, які зареєстровані на території
міста Харкова і відповідно до укладеної з Харківською інвестиційною
радою угоди реалізовують інвестпроекти на території міста.
За роки дії спеціального режиму інвестиційної діяльності Харківською
інвестиційною радою затверджено 72 інвестиційних проекти загальною
кошторисною вартістю 325,2 млн. дол. США, в яких іноземні інвестиції
складають 17,5% (57 млн. дол.). Підприємства-суб’єкти СРІД залучили
інвестицій на суму 64,6 млн. дол., у т. ч. 19,3 млн. дол. іноземних
інвестицій, сплатили до бюджетів усіх рівнів податків та обов’язкових
платежів на суму 72,6 млн. грн., а пільг отримали на 71,6 млн. грн. Ними
реалізовано продукції на 916,3 млн. грн., у т. ч. направленої на експорт
– на 147,4 млн. грн. (16,1%), створено та збережено майже 6 тис. робочих
місць.
2003 року триває виконання 11 харківських проектів зі створення
“Технопарку”, в рамках яких вироблено інноваційної продукції на суму 149
млн. грн., у т. ч. за 2002 рік – на суму 139 млн.
Загальна оцінка рівня забезпеченості населення соціальними послугами
Рівень заробітної плати працівників області відстає від середнього по
Україні. 15% працюючих отримують заробітну плату на рівні або нижче
мінімального її розміру. Несвоєчасно отримують заробітну плату ще майже
70 тис. працюючих, або 9% від загальної чисельності зайнятих в економіці
області. Борги по платежах до Пенсійного фонду становлять понад 100 млн.
грн., до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на
виробництві та профзахворювань – 1,3 млн. грн. Неврегульованим
залишається питання про збільшення асигнувань із державного бюджету на
виплату соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, унаслідок чого їм
заборговано 15,9 млн. грн.
Протягом останніх двох років проведено п’ять підвищень розміру пенсій,
які зросли порівняно з 2001 роком в середньому на 23,1%, та забезпечено
їх своєчасну виплату. Розмір виплат на народження дитини збільшився за
цей період майже вдвічі, щомісячна допомога по догляду за дитиною до
трьох років – в 1,5 разу.
Середньомісячний розмір допомоги сім’ям з дітьми зріс порівняно з 2001
роком майже втричі, а малозабезпеченим сім’ям – на 20%. Державну
соціальну допомогу отримують 69 тис. малозабезпечених сімей, а також
сімей, у складі яких є діти та інваліди. Кожна п’ята сім’я отримує
фінансову підтримку за рахунок реалізації державної програми житлових
субсидій. Витрати на згадані цілі склали поточного року 73,0 млн. грн.
Запроваджена виплата населенню субсидій на тверде паливо та скраплений
газ у грошовій формі. Рівень бідності населення області знизився з 23,5%
у І півріччі 2000 року до 18,4% за аналогічний період 2003 року (по
Україні – 28,3%).
Рівень і динаміка безробіття
Станом на 1 січня 2003 року чисельність безробітних, що перебували на
обліку в службі зайнятості, склала 56,9 тис. чол., а рівень безробіття –
3,33%. У 2002 році було подано допомогу в працевлаштуванні понад 40 тис.
громадян, за рахунок всіх джерел фінансування створено 49,5 тис. робочих
місць. На фінансову підтримку 81,7 тис. безробітних витрачено 33,8 млн.
грн. Середній розмір допомоги по безробіттю становив 93,3 грн. за
мінімального розміру в 74 грн.
Оцінка діяльності ЗМІ регіону
В обласному управлінні у справах преси та інформації зареєстровані 942
друкованих ЗМІ, з яких 310 виходять регулярно. Українською мовою
випускається 67 газет і 5 журналів, російською – 50 друкованих видань,
матеріали обома цими мовами публікують 188 видань.
Найбільші наклади мають російськомовні та двомовні видання – майже 1,5
млн. примірників, у той час як тиражі україномовних видань дорівнюють
204 тис. примірників.
Державі та місцевій владі належать газети “Слобідський край” (орган
облдержадміністрації та облради, виходить 5 разів на тиждень накладом 24
тис. прим.) і “Слобода” (орган Харківської міської ради, виходить двічі
на тиждень тиражем 15,3 тис. прим.), щотижневий бюлетень “Офіційні
відомості” (видається Харківською облдержадміністрацією накладом 1,5
тис. прим.). У регіоні випускається 27 районних і міськрайонних газет,
співзасновниками яких є райдержадміністрації (сумарний тираж цих газет
складає понад 80 тис. прим.). Крім того, тією чи іншою мірою
контролюються державою ряд багатотиражок, що виходять на державних
підприємствах та у ВНЗ, а також газета Південної залізниці “Південна
магістраль”.
Основна частина недержавних харківських газет – це розважальні та
рекламні видання. Однак у регіоні виходить і декілька видань
суспільно-політичного й інформаційного спрямування, зокрема “Время”
(виходить тричі на тиждень накладом 26,5 тис. прим.), “Вечірній Харків”
(тричі на тиждень, накладом 6,6 тис. прим.), щотижневики “Харків’яни”,
який видається обласною організацією Народно-демократичної партії та
політичним об’єднанням “Нова Україна” тиражем 2,3 тис. прим., та
“Объектив-Но”, що його випускає медіа-група “Об’єктив” накладом 5 тис.
прим., а також “Слово ветерана” та інші.
Великою проблемою для ЗМІ регіону є значний відплив кадрів, передусім
перспективних молодих журналістів та інших фахівців, до Києва й меншою
мірою до Москви та далекого зарубіжжя. Причини цього криються в набагато
нижчому порівняно із столицями рівні оплати праці та гірших умовах
роботи, відсутності як серйозних перспектив професійного росту, так і
попиту громади на “якісну пресу” та серйозних інвестицій у цей бізнес
протягом останніх років.
Регіональне телебачення
Населення Харківської області має можливість приймати телевізійні
програми 4 загальнодержавних каналів, 2 програми обласної державної
телекомпанії та 7 програм місцевих недержавних телерадіокомпаній.
Покриття трансляцією телеканалів районів області нерівномірне.
Крім телерадіокомпаній в області працюють і кілька агентств телевізійних
новин та незалежних виробників телепрограм, а також студій у районних
центрах області, що готують програми місцевих новин тощо. Активно
розвивається супутникове та кабельне телебачення.
Провайдери Інтернету
Статистичних даних щодо цієї сфери немає, але тільки в “Золотих
сторінках” 2003 року нараховується 37 інтернет-провайдерів, хоча можна
припустити, що такі послуги надає значно більше організацій – адже,
наприклад, у багатьох будівлях, які повністю або майже повністю здаються
під офіси, працюють субпровайдери, що здійснюють підключення абонентів
через мережу “Ethernet”. ВАТ “Укртелеком” відкрив інтернет-вузли в
Харкові та багатьох населених пунктах області.
Оцінка розвитку третього сектора та становлення принципів громадянського
суспільства в регіоні
У Харківській області зареєстровано понад 4 тис. громадських
організацій. Найбільшу питому вагу серед них мають об’єднання ветеранів
і інвалідів, оздоровчі та фізкультурно-спортивні організації,
організації за інтересами (професійної спрямованості, культурні
об’єднання тощо) та молодіжні спілки.
Учасники науково-практичної конференції “Взаємодія молодіжних
громадських організацій і органів влади”, що пройшла в грудні 2002 року
в Народній українській академії, дійшли висновку, що взаємодія органів
влади і молодіжних об’єднань в Україні розвинута недостатньо. Серед
причин цього вони назвали недостатню ініціативність населення, слабкий
розвиток громадських організацій, неефективний менеджмент молодіжних
організацій, незацікавленість органів місцевої влади в співробітництві з
молоддю, слабке законодавче забезпечення такої взаємодії.
2002 року 68 громадських організацій Харкова подали на розгляд
експертної ради свої соціальні проекти, прагнучи вибороти фінансування з
міського бюджету. Усього на фінансування проектів, спрямованих на
соціальний захист дітей, розширення можливостей у сфері
працевлаштування, організацію навчання, профпідготовки, надання
юридичних консультацій у сфері праці для молоді, в четвертому кварталі
2002 року було виділено 65 тис. грн.
Та загалом можна сказати, що діяльність значної частини організацій
третього сектора або швидше декларується, аніж відбувається у
реальності, або ж має доволі обмежений характер, і відтак про неї відомо
більше грантодавцям, аніж громадськості.
Серед найбільш стабільних та ефективно діючих організацій третього
сектора слід назвати Харківську правозахисну групу, що існує вже понад
10 років і є одною з найвпливовіших правозахисних організацій СНД.
Активно працюють також обласне відділення Спілки солдатських матерів,
обласне та міське товариства ветеранів Афганістану, жіноча
народно-демократична спілка “Дія”, Харківське міське товариство
інвалідів, міська жіноча громадська організація “Надія”, спілка
“Чорнобиль” та ряд інших.
Наталія Качанова, президент благодійного фонду “Суспільні ініціативи”,
який починаючи з 1999 року надає консультативну, освітню й інформаційну
підтримку громадським організаціям регіону та за сприяння Агентства
міжнародного розвитку США здійснює програму “Ресурсний центр для
громадських організацій Харківської області”, вважає: “Сьогодні не можна
сказати, що існують якісь стратегії розвитку третього сектора регіону,
які б розуміла та поділяла велика частина організацій. Третій сектор на
Харківщині розвивається і стоїть на шляху розробки такої загальної
стратегії. Що стосується впливовості громадських організацій у регіоні –
є окремі лідери, яких поважають та до думки яких прислухаються. Говорити
про те, що є впливовий третій сектор загалом чи окремі громадські
організації, ще не доводиться”.
Аналіз міжсекторної співпраці
Співпраця влади, бізнесу і громадських організацій у регіоні набула
певного розвитку, але цей процес вирізняється неоднозначністю. Влада
декларує зацікавленість у такому співробітництві. Вона регулярно залучає
бізнес до вирішення соціальних питань регіону, проте серйозна
структуризація громадських організацій, що репрезентують інтереси
бізнесу, відбулася лише останнім часом. Провідну роль у цьому процесі
відіграє обласна організація Української спілки промисловців та
підприємців, на базі якої минулого року було створене обласне об’єднання
організацій роботодавців. Уже кілька років поспіль місцева організація
УСПП є одною із сторін тристоронньої угоди (дві інші сторони –
облдержадмністрація та профспілки), а цього року інтереси роботодавців у
ній репрезентує обласне об’єднання, що має більш точні та вагомі важелі
впливу на ситуацію, закріплені законом. Ці структури активно, послідовно
й результативно взаємодіють у виконанні своїх стратегічних завдань,
широко залучаючи до своєї роботи фахівців та співпрацюючи з іншими
громадськими організаціями. Загалом у регіоні активно працюють більше
десятка організацій, що відстоюють інтереси підприємців.
Досить вагомим чинником у провадженні регуляторної реформи стала
діяльність у регіоні проекту BIZPRO, який займається експертною оцінкою
регуляторних актів, що розробляються на місцевому рівні, та організовує
громадське обговорення цих документів.
З бізнесом багато організацій працюють на рівні індивідуальних
контактів. Говорити про те, що бізнес готовий підтримувати якісь
соціальні проекти третього сектора, напевно, ще не варто, але те, що
сьогодні бізнес і влада вже знають про громадські організації, – це
однозначно.
Діяльність профспілок
Пік активності харківських профспілок у пострадянський період припадає
на початок 90-х років, коли вони проводили в регіоні більше десятка
масових акцій на рік, до яких залучалося від тисячі до 10 тис. чоловік.
А в загальнообласному попереджувальному страйку в червні 1993 року, що
був організований об’єднанням профспілок Харківської області, взяли
участь понад 100 тис. членів профспілок 9 галузей промисловості регіону.
Основними вимогами профспілок у той час було припинення розвалу
виробництва, відновлення економічних зв’язків із країнами СНД, вирішення
соціальних проблем трудящих та гарантії права на працю. Але в 1994 році
обласна профспілкова конференція проголосила лінію на захист прав та
гарантій членів профспілок через “соціальне партнерство” з владою.
Ініціативу в опозиції владі з найбільш гострих соціальних питань
перехопили значною мірою ліві політичні організації, новостворені
професійні організації (Профспілка підприємців, Профспілка
військовослужбовців та ін.) та створювані на підприємствах страйккоми.
На ряді підприємств Харківщини в моменти загострення соціальної напруги
профспілкові організації посідали “конструктивну” позицію стосовно
адміністрації підприємств, тож протестну частину працівників
репрезентували створені ними самими страйккоми. На думку багатьох
спостерігачів, сьогодні діяльність об’єднання профспілок за своїми
формами та пріоритетами надто копіює підходи радянських часів, що
призвело до зменшення їх чисельності та зниження активності. Однак
останнім часом можна констатувати їх прагнення відігравати більш активну
роль, що певною мірою каталізоване високою активністю в регіоні
об’єднань роботодавців.
Оцінка соціальної активності населення регіону
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років Харківщина була досить
“киплячим” регіоном України. Перебудова пробудила до громадської
активності величезну кількість населення, насамперед представників
чисельної харківської інтелігенції, студентства, частину робітничого
класу. На Харківщині відбувався процес бурхливого становлення політичних
та культурних організацій, громадських рухів, клубів та об’єднань.
Свідченням впливовості демократичного руху на Харківщині був його успіх
на перших демократичних виборах до Верховної Ради України (Харківщина
проголосувала за підтримуваних демократичними силами письменника Віталія
Коротича та поета Євгена Євтушенка, “проваливши” кандидатів, яких
висували партійні структури КПУ) та до місцевих органів самоврядування.
Однак зупинка харківських заводів, що призвело до масового фактичного
безробіття та зубожіння населення, руйнація наукової сфери регіону,
практична ліквідація самоврядування у ВНЗ, несприйняття більшістю
демократичної спільноти регіону політичних декларацій центральної влади
та її практичних дій спричинилися до розчарування значної кількості
активних учасників демократичних процесів у регіоні, а багато хто з них
просто опинився перед необхідністю зосередити всі свої зусилля на
забезпеченні хоча б мінімальних матеріальних потреб. Ця ситуація значною
мірою характерна для Харківщини й донині. Осередки політичних партій
окрім Комуністичної та “партій влади” НДП і СДПУ(о) нечисленні, а їхня
діяльність має доволі номінальний характер. Незважаючи на те, що
політичні акції в регіоні, такі як мітинги та пікетування, відбуваються
досить часто, чисельність їх учасників коливається зазвичай від кількох
осіб до 2-5 сотень чоловік, склад яких в основному постійний. Більш
масові акції проводяться в основному під “дати” (1 травня, 7 листопада
та ін.) або в рамках усеукраїнських політичних заходів (акції “Повстань,
Україно!” та ін.). Певну роль у цьому відіграє й традиційна
деідеологізованість та толерантність харків’ян, спричинена в тому числі
високим рівнем освіти. Усе це дає змогу органам влади позиціонувати
Харківщину як “соціально стабільний” регіон.
Стан забезпечення прав національних меншин і народів
У Харківській області проживають представники 111 національностей.
Українцями вважають себе 2048,7 тис. жителів області (70,7%), росіянами
– 742 тис. (25,6%). Також на Харківщині нараховується 14,7 тис.
білорусів (0,5%), 11,5 тис. євреїв (0,4%), 11,1 тис. вірмен (0,4%), 5,6
тис. азербайджанців (0,2%), 4,4 тис. грузинів (0,15%), 4,2 тис. татар
(0,14%), 2,5 тис. молдован (0,09%), 2,4 тис. в’єтнамців (0,08%), 2,3
тис. ромів (0,08%). Українська мова є рідною для 53,8% жителів області,
російська мова – для 44,3%, інші мови – для 1,9%. Практично всі жителі
Харківщини достатньо добре розуміють як українську, так і російську
мову, для значної частини харків’ян двомовність та усвідомлення свого
перебування “на перехресті культур” є одною з домінант політичного і
культурного самопозиціонування. Заселення території переселенцями як зі
сходу, так і з заходу, наявність на теренах Слобідської України
автохтонної культурної традиції, відчутне збільшення єврейської
спільноти після скасування “межі осілості”, великі інвестиції в розвиток
регіону російського капіталу наприкінці XIX – на початку XX ст.,
бурхливе зростання в цей період промисловості поряд із залученням
німецьких і російських спеціалістів та робочої сили із центральних і
південних регіонів Російської імперії – ці та ряд інших чинників іще на
початку XX століття утворили на Харківщині самобутнє багатонаціональне
культурне середовище. Національна та релігійна толерантність є
абсолютною нормою для більшості спільноти, а крайні погляди виражають
лише невеликі й досить маргінальні в загальному спектрі організації.
Водночас на побутовому рівні на відміну від офіційно-владного харків’яни
зазвичай негативно ставляться до спроб нав’язати їм будь-яких мовні або
культурні стереотипи, що не відповідають наявній у регіоні традиції.
Власне кажучи, проблеми починаються якраз там і тоді, де й коли
робляться спроби такого нав’язування незважаючи на його зміст та
ідеологічне обгрунтування. Так, ряд громадських організацій звинувачують
владу в примусовій українізації та нехтуванні правами російськомовної
частини населення регіону.
В області активно діють близько 30 національно-культурних товариств,
виходить газета національних меншин України “Моя Батьківщина”.
Загальні висновки та перспективи розвитку регіону
Харківська область є одним із провідних промислових, наукових,
культурних і транспортних регіонів України. Вона характеризується
орієнтованістю на розвиток високотехнологічного наукомісткого
виробництва, високим рівнем і престижністю освіти, відсутністю виражених
політичних і релігійних конфліктів. Вочевидь, ці характеристики
зберігатимуться й у перспективі. Гальмівними чинниками для залучення в
регіон капіталу сьогодні є серед іншого збереження значної частини
державної власності у великій промисловості, фінансомісткість основних
виробництв та тривалий період обігу в них коштів, зношеність основних
фондів, відсутність консолідованої лобістської сили загальноукраїнського
рівня. Каталізатором процесів економічного зростання для регіону стане
вступ України до Світової Організації Торгівлі, що матиме для
підприємств регіону неоднозначні наслідки: з одного боку, ряд
“флагманів” харківської індустрії, що значною мірою працюють на експорт,
зацікавлені в розширенні доступу на світові ринки товарів та послуг, з
іншого – багато які з решти підприємств можуть виявитися
неконкурентоспроможними навіть на внутрішньому ринку.
У регіоні існує виражене прагнення до розширення економічних зв’язків з
Росією, що визначається як прикордонним положенням області, так і
значним ступенем залучення до народногосподарського комплексу колишнього
СРСР харківських підприємств, які сьогодні зацікавлені в поверненні
ринків збуту продукції та відновленні виробничої інтеграції, здобутті
доступу до більш дешевої сировини та енергоресурсів.
Згідно зі Стратегією соціально-економічного розвитку Харківської області
на період до 2011 року, розробленою на замовлення Харківської
облдержадміністрації групою провідних учених-економістів та практиків
регіону, найбільш прийнятим сценарієм розвитку регіону є
індустріально-аграрний. Цей сценарій передбачає пріоритетний розвиток
сільського господарства, харчової та переробної промисловості,
тракторного та сільськогосподарського машинобудування. За цією
стратегією також пропонується селективний розвиток окремих кластерів і
виробництв, таких як видобуток природного газу та переробка його в
хімічні продукти, машинобудування для електроенергетики, газової,
харчової і переробної промисловості, авіаційна промисловість, ремонт
машин та обладнання. Пріоритетом має стати й точковий розвиток
виробництва оптичних виробів та фармацевтичних препаратів. У
нематеріальній сфері економіки пріоритетними напрямками названі розвиток
галузі охорони здоров’я, селективний розвиток окремих кластерів,
підприємств та установ галузі освіти, науки й наукового обслуговування,
житлово-комунального господарства, точковий розвиток окремих установ
культури та дозвілля. Також ряд фахівців розглядають як перспективні
напрями розвиток транспортної інфраструктури, наукомістких виробництв,
бізнесу в сфері інформаційних технологій, логістики і торгівлі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
