Загальні засади державного і правового будівництва в Україні

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Загальні засади державного і правового будівництва

в Україні»

ПЛАН

Вступ

1. Сутність та базові принципи державного будівництва

2. Проблеми державного і правового будівництва в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Державне будівництво є особливим процесом, що належить до найбільш
складних форм діяльності людини, і який водночас визначає буття людини.
Проте досі формування державного будівництва відбувається скоріш
стихійно, ніж усвідомлено. Причиною такого становища є неоднозначність
трактування змісту держави як базового поняття і внаслідок цього
неоднозначність виокремлюваних ме-тодів державного будівництва. Тому
сьогодні державне будівництво здійснюється на основі редукції методів
інших сфер діяльності — економічної, політичної тощо, що лише певною
мірою застосовується в державному будівництві, але для повного
формоутворення держави предметно неадекватні.

Основою державного будівництва є його закони (принципи). Саме з цього
фунда-ментального питання абсолютно чітко і недвозначно висловився свого
часу М.Бердяєв, який писав, що держава має своє життя і свої закони, що
стоять над боротьбою класів і соціальних груп, і коли їй загрожує розпад
і загибель, вона знаходить свою внутрішню силу і рятує себе. І тоді сила
самої держави відтісняє на другий план ті класи і групи, які виявилися
ворожими її призначенню і порушили основні закони її буття.

Чинна Конституція України остаточно підтвердила історичний вибір
українського народу – жити в суверенній, демократичній, соціальній і
правовій державі. Вперше в тисячолітній історії України людина, її життя
і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнані на
конституційному рівні найвищою соціальною цінністю, а права та свободи
людини і громадянина стали чинником, який визначає зміст і спрямування
всієї діяльності держави і суспільства.

1. Сутність та базові принципи державного будівництва

Конституційною основою державного будівництва і місцевого самоврядування
є матеріальні та процесуальні конституційні норми та інститути, які
закріплюють порядок організації і функціонування державних органів,
представницьких органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого
самоврядування, а також процесуальні конституційні правовідносини, що
регулюються названими нормами.

Конституція України закріплює принцип поділу влади в Україні на
законодавчу, виконавчу і судову. Крім системи законодавчих, виконавчих і
судових органів, Конституція України визначає державні органи, які
забезпечують реалізацію стримувань і противаг між вищеназваними органами
держави чи забезпечують виконання окремих функцій. Систему таких органів
становлять Президент України, Генеральний прокурор України, Рахункова
палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рада
національної безпеки і оборони, Вища рада юстиції.

У просторово-часовому контексті стан держави визначається двома
напрямками — поточним (держава) і майбутнім (державне будівництво).
Таким чином, безпосередньо за проголошенням суверенітету України
(просторовою локалізацією) виникає питання державного будівництва
(тимчасового становлення), вирішення якого визначає можливість
майбутнього стану держави в кожен подальший момент. Зовні майбутнього
держава не має можливості часового існування.

Серед головних засад державного будівництва слід виділити наступні:

Принцип саморозвитку. Цей принцип є визначальним, він забезпечує
здатність держави до тривалого існування в часі. Річ у тім, що держава,
на відміну від фізичних тіл, що пересуваються в результаті зовнішнього
імпульсу сил, є об’єктом, що саморозвивається, рух якого, проте, не
зводиться до переміщення в просторі під дією зовнішніх сил, але
відбувається вирішальною мірою за рахунок внутрішніх сил держави.Тим
самим природа розвитку держави принципово відрізняється від природи
розвитку механічних тел.

Так само, на відміну від органічних тіл, держава розвивається не шляхом
розподілу, а шляхом внутрішнього переструктурування і реалізації свого
внутрішнього потенціалу.

Саморозвиток — це один з типових проявів подібних подій: саме це
поняття, фіксуючи в загальному вигляді зв’язок змін у державі,
накопичення інформації, зрештою, відкриває шлях для державного
будівництва.

Принцип композиції. Фундаментальне відкриття того, що весь розвиток
матерії відбувається шляхом різної комбінації елементів, дає підстави
розглядати державу як композицію (злагоджену комбінацію) різних
компонентів. Відомий італійський соціолог (і політеконом) В.Парето також
вважав, що в основі всіх соціальних змін лежить інстинкт комбінацій, від
якого похідні і структура суспільства, і структура дії. Держава з цієї
точки зору є полем для випробування таких можливостей комбінації, які не
можуть реалізуватися в жодній з інших форм буття. При цьому різні
комбінації зумовлюють різні властивості, різну поведінку держави.

Принцип саморегуляції. Тектоніка (побудова) держави завжди динамічна і
мінлива за технічними способами досягнення мети. Проте така побудова,
будучи феноменальною для держави, завжди відрізняється постійністю своєї
кінцевої мети і апаратів, що оцінюють достатність і недостатність
досягнення мети. Із цього випливає, що саморегуляція держави можлива
тільки на основі механізму зворотного зв’язку, який слугує цілям
інформації управляючих центрів про стан кінцевого корисного результату
діяльності держави. В цьому разі діяльність держави відбувається на
основі правила саморегуляції, яке стосовно предмета дослідження може
бути сформульоване так: саме відхилення від кінцевого пристосовного
ефекту слугує стимулом повернення державної системи до цього ефекту.
Можна стверджувати, що сам факт історичного розвитку як саморегуляції,
що відбувається на основі різних державних систем, свідчить про те, що
залежно від того, які способи саморегуляції використовуються державою
для досягнення мети, виникають різні види держав.

Принцип просторової локалізації. Унаслідок постулату саморозвитку
розвиток держави не пов’язаний з переміщенням у просторі — просторове
положення сучасної держави локалізовано (локалізація тут розуміється не
як відмежування, а як зосередження в певному полі). Розвиток держави,
державне будівництво за своєю суттю є процесом внутрішніх змін, що
припускає як зміну станів компонентів держави при збереженні державних
функцій, так і генезис, розвиток і зникнення даних державних функцій.
Очевидно, що в цьому випадку самостійність процесу руху/розвитку щодо
об’єкта, який рухається/розвивається, зникає. Рух, що став саморозвитком
об’єкта, а не простим переміщенням його в просторі, зовсім не чужий до
законів його організації, навпаки — він є прямим втіленням, реалізацією
таких принципів.

Тому не можна штучно поділяти державне будівництво на об’єкт в особі
держави і процес її руху в особі історії. За способом свого існування,
набором принципів держава є не тільки структурою, а й процесом. Виходячи
з цього держава не зводиться до постійного набору взаємозв’язаних
механізмів і моментів, властивих певній групі людей, що ототожнюють себе
з державою або її компонентом. Держава — це швидше результати їх
діяльності, скорельовані з іншими групами людей у державі. Процес
становлення і розвитку форми держави — це буття держави, а не якась
зовнішня їй, інша за своїми законами історія.

Принцип єдності і множинності. Державне ціле уявляється нами як єдність
і множинність його моментів. Неважко бачити, що ця формула, яку слід
розуміти як корелят індивіда, суспільства і держави, може розглядатися в
рамках аксіології, хоча вона повністю відповідає і онтологічному, і
гносеологічному розгляду держави, і разом з їх загальними властивостями
може бути покладена в основу загального визначення держави. Таке
визначення має бути зверху ціннісної піраміди/ієрархії держави (або бути
покладене в основу гармонійної відповідності, соціальне значення якої
повністю розкривається в композиції держави).

Принцип державно-організованої діяльності. Державно-організована
діяльності індивіда опосередкована участю в колективній діяльності. При
цьому учасники діяльності є не її суб’єктами, а компонентами сукупної
державної діяльності, спрямованої на досягнення державного результату: в
цьому разі держава “мислить”, “вирішує”, “діє”.

Державно-організована діяльність колективна дія не є чимось відчуженим і
надлюдським: акти дій, як і раніше, належать людям, просто самі люди
стають понад своє звичайне буття, ще й учасниками процесу. Їх діяльність
у рамках колектив-ної дії процесуалізується, а слідом за цим і акти дії
окремих людей стають приватними моментами колективної ( державної) дії,
яка не належить нікому з людей окремо, а тільки державі в цілому.
Єднальним моментом такої колективної (державної) дії є результат як
інтегруючий момент колективної діяльності: в результаті державної
діяльності в знятому вигляді наявний результат діяльності кожного
індивіда. Державне будівництво стає методологічно безглуздим, якщо не
зазначити його найтісніший зв’язок з реальністю цього інтегруючого
моменту.

З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної
влади являють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати
управління суспільно значущими справами від імені й за дорученням
суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади.

Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з
людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як
множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів,
наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість,
ієрархічність, відносна самостійність.

??H?H??????????H?H?????????? ??H?H?????арактеризуються розгалуженістю
зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною
залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо
виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що
характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу
чергу потреби свого бюрократичного персоналу.

Складність суспільних проблем, що підлягають вирішенню, і розвиток
апарату публічної влади породжують необхідність належної організації
управління, узгодження діяльності всіх складових цього апарату, тобто
обумовлюють необхідність організаційних відносин. Саме організаційні
відносини складають серцевину предмету науки державного будівництва та
місцевого самоврядування. До таких відносин у сфері здійснення публічної
влади належать суспільні відносини, що складаються у процесі взаємодії
чи протидії між елементами всередині загальної системи органів публічної
влади, а також поза нею при створенні, функціонуванні, реорганізації та
руйнації цієї системи. Метою організаційних відносин є забезпечення
оптимального використання потенційних можливостей органу публічної
влади, його ефективної роботи.

Наявність у держави власного майбутнього визначає зміст незалежності і
суверенітету — можливості самостійного формування власної перспективи.
За відсутності власного майбутнього держава вимушено користується чужою
перспективою (чужим майбутнім) і втрачає власний суверенітет і
незалежність.

Державне управління є спосіб підвищення можливостей соціуму в досягненні
сприятливої перспективи в певному часі. Управління є конкретизацією
перспективи держави шляхом формування того або іншого стану держави. При
цьому державне будівництво і державне управління є єдиним комплексом, що
об’єднується взаємо зв’язаністю проблематики.

2. Проблеми державного і правового будівництва в Україні

Численні реформи в галузі державотворення і правотворення в Україні за
роки незалежності так і не були доведені до кінця. Причин – багато. Одна
з головних – реформи не ув’язані із загальною концепцією
суспільно-економічного розвитку країни, якої фактично немає. Відтак,
відповідні реформи носять спонтанний характер, не є науково
обґрунтованими і матеріально забезпеченими. Вони почасти ініціюються
дилетантами, переслідують відомчий або власний інтерес.

Відзначимо, наприклад, реформу правоохоронних органів. Кілька років її
впроваджували за президентства Л. Кучми. Зараз знову без помітного
просування влада «б’ється» над Концепцією реформування відповідних
органів. Кожний орган (прокуратура, МВС, СБУ, митна, податкова та інші
служби) сам себе реформує. Зрозуміло: вони турбуються, насамперед, про
власні інтереси – штати, посади тощо.

Із загальної системи правоохоронних органів без достатніх підстав
«випали» суди. Під гаслом незалежності вони самостійно «дореформувалися»
до очевидної кризи судочинства, на що вже неодноразово звертав увагу
Президент України. Такої громіздкої, із заплутаним лабіринтом
апеляційних і касаційних інстанцій, системи судових органів немає у
жодній країні світу. Ця система є корумпованою і малодоступною для
громадян щодо захисту їхніх конституційних прав.

Конституція України позитивно вплинула на формування сучасної правової
системи України. Водночас, лишаються й істотні проблеми, зокрема:

Проблема політики і права. Сутність проблеми в їх взаємопроникненні. Від
того, наскільки глибоко політика проникає у право і робить його
політичним, а право, у свою чергу, оволодіває політикою, і робить її
правовою, залежить ефективність правової політики держави.

Нагальною для України є потреба формування науково обґрунтованої
правової політики держави. На жаль, такої політики у нас наразі немає.
Вона почасти підміняється так званою політичною доцільністю, як на
стадії творення права (прийняття законів та інших нормативно-правових
актів), так і його практичної реалізації.

Як наслідок, – нерідко ігнорується загальнонародний інтерес (наприклад,
ВР фактично заблокувала рішення всеукраїнського референдуму 2000 р.),
під тиском політичних сил приймаються так звані політико-правові
законодавчі та судові акти, ВР заблокувала діяльність КС України,
виконавча влада без згоди ВР вирішує питання допуску на територію
України іноземних військових формувань тощо.

Сучасний стан правопорядку в країні здебільшого зумовлений тим, що
кожний діє на власний розсуд. Влада достатнім чином не контролює правову
ситуацію. Отже, процвітають „тіньова політика”, „тіньова економіка”,
злочинність і корупція. Загрозливих масштабів набувають дезінтеграційні
процеси, як у центрі, так і на місцях. Армія місцевих князьків розхитує
підвалини елементарної законності. Та й як може бути інакше, якщо термін
„законність” навіть не вживається в Конституції. Забуто й про принцип
невідворотності притягнення до юридичної відповідальності за вчинені
правопорушення, а принцип рівності всіх перед законом перетворився на
фікцію.

Треба пам’ятати, що тільки розумна і виважена правова політика є
надійним засобом зміцнення держави. З другого боку, лише демократично
сильна правова держава здатна належним чином забезпечити законність і
правопорядок у суспільстві, гарантувати права і свободи громадян. Саме
на це й мають бути спрямовані сучасна правова політика та засоби її
реалізації.

Проблема кількості і якості законів. За роки незалежності законодавці
прийняли близько 2000 законів. Це, звичайно, не йде у порівняння з
відповідними даними радянського періоду. Але не слід перебільшувати
значення вказаних цифр. Сама кількість законів без аналізу їх якості і
реального впливу на стан законності і правопорядку в країні є нічим
іншим, як „ейфорією правового ідеалізму”, що ми й спостерігаємо зараз.

Головне – підвищення якості та ефективності їх застосування. Чимало в
цій галузі залежить від удосконалення законотворчого процесу. Йдеться,
зокрема, про законодавчо-термінологічне упорядкування, підвищення ролі
уряду в законопроектній діяльності (50% – за кордоном, 25-30% – у нас),
розвиток парламентського права тощо.

Актуальним є й питання кодифікації чинного законодавства. Кодексів вже
чимало, але ще потрібні пенсійний, податковий, енергетичний, екологічний
тощо. Слід провести загальну кодифікацію національного законодавства.
Можливо, для цього потрібно створити Центр нормотворчої діяльності.
Спроби такі вже були. Кодифікація – це реальний шлях до систематизації
законодавства, зменшення кількості самих законодавчих актів при
підвищенні ефективності дії законодавства.

Висновки

Отже, було розглянуто зміст базових принципів державного будівництва:
саморозвитку; композиції; саморегуляції; просторової локалізації;
єдності і множинності; оцінки результатів; державно-організованої
діяльності.

Використання запропонованих принципів державного будівництва формує
здатність держави до реального, внутрішньо необхідного руху: принцип
державно-організованої діяльності безпосередньо пов’язаний з принципами
саморозвитку, саморегуляції та результативності і відображає не стільки
кількісні, скільки якісні характеристики онтологічних державних явищ.
Такий підхід дає змогу в подальших дослідженнях по-новому визначити
теоретичні завдання науки державного будівництва і сформулювати нові
підходи стосовно практики державного будівництва в Україні. Це пов’язано
з тим, що реалізація розглянутих базових принципів ставить перед
державним будівництвом завдання, які вимагають переосмислення функцій,
їх зв’язку з творчою, результативною діяльністю, завдяки якій держава
стає суб’єктом не тільки власного, але насамперед буттєвого розвитку.

Наша Конституція загалом витримала перевірку часом. Понад 8 років вона
діяла без будь-яких змін. Перші й поки-що єдині зміни були внесені
Законом Верховної Ради України від 8 грудня 2004 р. Зазначу у цьому
зв’язку, що у таких пострадянських країнах, як Росія, Білорусь і
Казахстан вже у перші роки дії конституцій їх було замінені новими.

У процесі прийняття Конституції та гострого протистояння між Президентом
і Верховною Радою України, зокрема у безсонну ніч 28 червня 1996 р., до
проекту Конституції України поспіхом було включено ряд положень, які
порушили збалансованість Основного Закону. Особливо це стосувалося
розподілу владних повноважень. Це з часом призвело до виснажливого
протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади. Саме цим і були
зумовлені зміни до Конституції 2004 р. На цей час назріло питання
переходу від президентсько-парламентської до більш демократичної
парламентсько-президентської форми державного правління. Політичні події
помаранчевої революції стали каталізатором для регулювання Основного
Закону.

Фактично зміни і доповнення торкнулися виборчої системи організації
державної влади та перерозподілу повноважень між Президентом і Верховною
Радою України на користь останньої. Під цим кутом зору змінено і
доповнено 24 з 161 статей Конституції. Ключовою новелою є зміни щодо
формування уряду.

Для випробування і оцінки зафіксованої в Конституції нової моделі
правління в Україні, звичайно, потрібен час. У цьому зв’язку видаються
поспішними ідеї термінового перегляду внесених змін до Конституції чи
більш широкого її реформування. Це може призвести до нової ескалації
напруженості у державі і суспільстві. Народ вже стомився від
безкінечних, почасти сумнівних, реформацій.

Водночас, нам потрібна цілеспрямована, науково обґрунтована програма
заходів із удосконалення процесів державотворення і правотворення в
Україні у рамках чинної Конституції. Адже справа не у самій Конституції
як такій, а у тому, як вона виконується і діє у реальному житті.

Список використаної літератури

Гнилорибов В.В., Тихонов В.М. Державне будівництво и місцеве
самоврядування в Україні: Навч. посіб. — Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.
Даля, 2004. — 376 с.

История политических и правовых учений / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. –
2-е изд. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 736 с.

Конституційно-правові засади становлення української державності /
В.Тацій, Ю.Тодика, О.Данильян та ін. — Х.: Право, 2003. — 328 с.

Мухин В.И. Исследование систем управления: Учеб. — М.: Экзамен, 2002. —
384 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *