Виховання дітей та молоді в контексті розвитку громадянського суспільства в Україні

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Виховання дітей та молоді в контексті розвитку громадянського
суспільства в Україні»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

В
УКРАЇНІ………………………………………………………..
…………………………………… 5

1.1. Головні поняття у напрямку громадянського виховання, їх
психолого–педагогічна характеристика
………………………………………………………………
…… 5

1.2. Громадянське виховання та його значення у сучасному виховному

процесі, актуальність громадянської освіти та виховання в
Україні…………. 8

1.3. Підходи та принципи виховання громадянина, мета і завдання, зміст
громадянського виховання
………………………………………………………………
…….. 14

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ.. 16

2.1. Заклади, що здійснюють громадянське виховання дітей та
молоді………. 16

2.2. Методи та форми громадянського виховання, їх практичне
викорис–тання…………………………………………………..
…………………………………………………… 17

2.3. Вимоги до виховання громадянських якостей в процесі
навчально–виховних
заходів………………………………………………………..
…………………………… 19

РОЗДІЛ 3. УЧНІВСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ОДНА З ТЕХНОЛОГІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО
ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ………………………. 21

3.1. Місце самоврядування у вихованні дітей та молоді в контексті
розвитку громадянського суспільства. Учнівське
самоврядування…………………………… 21

3.2. Особливості організації та функціонування учнівського самовряду–

вання
………………………………………………………………
……………………………………… 23

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………………………… 27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ……………………………………………………. 30

ДОДАТОК………………………………………………………..
…………………………………….. 32

ВСТУП

Актуальність дослідження. Проголошення самостійності й незалежності
України зумовило потребу переосмислення багатьох суспільних явищ і
процесів. Значної уваги вимагає, зокрема, виховання підростаючого
покоління, кожен член якого повинен отримати право вільного і творчого
розвитку особистості. Лише у громадянському суспільстві вільна людина
прагне до свідомої і творчої діяльності, самовідповідальності,
самореалізації, стає творцем своєї долі; вона не мириться з
поневоленням, засуджує приниження, прагне свободи; у ній поєднуються
високі моральні чесноти, патріотизм, професійна компетентність, почуття
обов’язку й відповідальності перед суспільством, Батьківщиною, державою.

Сьогодні, коли відбувається активний розвиток демократизації держави,
громадянське виховання є одним із найважливіших завдань, які розв’язує
система освіти. Формується національна демократична держава, і однією з
передумов її існування є лояльний до держави громадянин, що дотримується
демократичних цінностей та настанов у своїй поведінці.

Ідеї громадянського виховання завжди були актуальними для педагогічної
еліти України. Такі відомі українські діячі, як В. Антонович, М.
Драгоманов, М. Грушевський, С. Русова, І. Огієнко, Г. Ващенко, Б.
Грінченко, А. Макаренко, В.Сухомлинський та багато інших, звертали увагу
у своїх роботах на особливе значення формування громадянської свідомості
підростаючої особистості.

Так, наприклад, М. Грушевський (1866–1934 pp.) у своїй книжці «На порозі
нової України», яка була написана після проголошення IV Універсалу, пише
про політичний ідеал розбудови Української незалежної держави (яким, до
речі, керувався у своїй діяльності). Чільне місце у цьому ідеалові
посідає образ громадянина України, його громадянських доброчинностей.
Для створення цього образу М. Грушевський звертається до досвіду
античної демократії. Він вважає, що розбудова української демократичної
держави не може увінчатися успіхом без культивування республіканського
героїзму, спартанської простоти і благородства, непримиримого ставлення
до протекціонізму й бюрократизму, до гонитви за розкошами і збагаченням
за будь–яку ціну. Без сумніву, в цьому політичному заповіті
М.Грушевського є багато чого, над чим варто замислитися й нашому
сучаснику. Грушевський підкреслював, що українська демократія повинна
дбати про укріплення ідеї української демократичної державності, її
поширення в суспільстві, виховання у громадян почуття обов’язку перед
нею як найвищого стимулу громадянського життя, який має об’єднати весь
народ в однім пориві, долаючи партійні відмінності й розбіжності там, де
зачинаються основні інтереси держави [8, с.84].

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження виступає розгляд
особливостей виховання дітей та молоді в контексті розвитку
громадянського суспільства в Україні.

Завдання дослідження зумовлені метою роботи:

– розглянути теоретичні засади виховання дітей та молоді в контексті
розвитку громадянського суспільства в Україні;

– дослідити практичні аспекти громадянського виховання;

– поглиблено вивчити роль самоврядування у вихованні дітей та молоді в
контексті розвитку громадянського суспільства.

Об’єкт дослідження: виховання дітей та молоді в контексті розвитку
громадянського суспільства в Україні.

Предмет дослідження: особливості громадянського виховання, його
теоретичні та практичні аспекти.

Методи дослідження: під час виконання роботи були використані
літературний метод, аналіз, синтез, порівняння, класифікація, графічний
метод, узагальнення та прогнозування.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка містить три розділи з підрозділами, висновків, списку використаних
джерел та додатку.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

В УКРАЇНІ

1.1. Головні поняття у напрямку громадянського виховання,

їх психолого–педагогічна характеристика

Розглядаючи особливості виховання дітей та молоді в контексті розвитку
громадянського суспільства в Україні, слід розглянути основні тлумачення
головних понять, які стосуються виховання дітей та молоді в контексті
розвитку громадського суспільства, та дати соціальну та
психолого–педагогічну характеристики даних понять.

Так, наприклад, за основу можна взяти визначення основних понять з
проекту Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку
української державності (автори: Сухомлинська О.В., Боришевський М.Й.,
Чорна К.І., Тараненко І.Г., Рябов С.Г.) [24].

Так, вище згадані автори виділяють наступні терміни:

Національне виховання – формування гармонійно розвиненої,
високоосвіченої, соціально активної й національно свідомої людини,
наділеної глибокою громадянською відповідальністю, здоровими
інтелектуально–творчими й духовними якостями, родинними й патріотичними
почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю й
ініціативою.

Громадянин – людина, яка ідентифікує себе з певною країною, де вона
наділена відповідним юридичним статусом, що є основою для користування
певними npaвaми та для додержання обов’язків.

Громадянськість – духовно–моральна цінність світоглядно–психологічна
характеристика людини, зумовлена її державною самоідентифікацією,
усвідомленням належності до конкретної країни. 3 цим пов’язані більш чи
менш лояльне ставлення людини до встановлених у державі порядків,
законів, інституцій влади, почуття власної гідності, знання і noвaгa до
прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовність та вміння
додержувати власних прав та обов’язків.

Громадянське суспільство – поняття, що вживається для означення
сукупності існуючих у суспільств відносин, які є державно–політичними,
сфери життєдіяльності громади й окремих індивідів, що є цивільною,
неказенною, приватною, перебуває поза впливом держави, її директивного
регулювання й регламентації. Його існування втілюється у приватному
житті громадян, у функціонуванні вільного ринку, у безперешкодному
поширенні духовних, релігійних, моральних і національних цінностей, у
добровільно сформованих асоціаціях та організаціях громадян, в усій
різноманітності вільно здійснюваних ними між особистісних зв’язків
(сімейні, общинні, економічні, культурні, релігійні тощо).

Громадянське виховання – формування громадянськості як інтегративної
якості особистості, що дає можливість людині відчувати себе морально,
соціально, поетично та юридично дієздатною та захищеною.

Громадянська освіта – це навчання людей, як жити в умовах сучасної
держави, як додержувати її законів, і водночас не дозволяти владі
порушувати їхні права, добиватись від неї здійснення їхніх правомірних
потреб як бути громадянином демократичного суспільства.

Громадянська позиція – система ціннісних і соціальних орієнтацій та
настанов, що характеризують людину як громадянина країни та суспільства
[24].

Процес розвитку і формування громадянина, тобто особистості, в якій
органічно поєднуються високі моральні чесноти, громадянська зрілість,
патріотизм, професійна компетентність, самоактивність, творчі начала,
почуття обов’язку й відповідальності перед суспільством, Батьківщиною.

Громадянськість – це реальна можливість втілення в життя сукупності
соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграція в
культурні й соціальні структури суспільства.

У педагогічному плані громадянськість містить знання, переживання й
вчинки. Ці складові перебувають у певних зв’язках і взаємодії з
переважанням на певних етапах розвитку індивіда емоційного компонента,
формування почуттєвої сфери.

Важливе місце в громадянському вихованні посідає громадянська освіта –
навчання, спрямоване на формування знань про права і обов’язки людини.
Громадянська освіта тісно пов’язана з формуванням соціально–політичної
компетентності особистості в суспільній сфері, яка передбачає насамперед
політичну, правову й економічну освіченість і здатність керуватися
відповідними знаннями в умовах кардинальної перебудови суспільства.

У процесі громадянського виховання провідне місце належить освітній
складовій, яка доповнюється й розширюється вихованням в дусі
громадянськості. Це поняття об’єднує в собі громадянську, політичну
соціалізацію майбутнього громадянина та його здатність долучати до цього
процесу моральні цінності.

На відміну від інших розвинутих країн, де громадянське виховання майже
повністю базується на політичній та правовій сфері діяльності
громадянського суспільства, в Україні на сучасному етапі її розвитку
громадянське виховання, через відсутність відповідної правової та
юридичної бази або її недієспроможності, багато в чому базується на
морально–етичних засадах, тобто морально–етичні імперативи й цінності
виступають головним критерієм ефективності громадянського виховання [22,
c.4].

1.2. Громадянське виховання та його значення у сучасному виховному
процесі, актуальність громадянської освіти та виховання в Україні

Початок третього тисячоліття характеризується глобалізацією суспільного
розвитку, зближенням націй, народів, держав, відбувається перехід
людства від індустріальних до науково–інформаційних технологій, які
значною мірою базуються на освітньо–інтелектуальному потенціалі
населення.

У “Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського
суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації”, яка
затверджена Указом Президента України (№212/2012) наголошено: “Державна
політика сприяння розвитку громадянського суспільства виходить, зокрема,
з необхідності утвердження та забезпечення прав і свобод людини,
гарантії яких закріплені у фундаментальних міжнародних документах,
насамперед Загальній декларації прав людини, Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод та відповідних протоколах до неї,
Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Міжнародному
пакті про економічні, соціальні та культурні права, Конвенції про доступ
до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ
до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, інших міжнародних
документах у цій сфері.

Трансформація освіти – це її переорієнтація з держави на людину, на
фундаментальні гуманістичні цінності, на послідовну демократизацію
всього освітнього процесу, усієї освітньо–педагогічної ідеології загалом
і громадянської освіти зокрема.

Виходячи з того, що постіндустріальне суспільство потребує відповідної
форми політичної організації, яка б забезпечувала умови для
найголовнішої соціально–психологічної потреби особистості – потреби у
самовизначенні та самоствердженні. Це можливо лише за умов вільного,
демократичного суспільства, яке сповідує аксіому “вільна людина –
розвинене громадянське суспільство – сильна держава” [26].

Основою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал.
Для неї демократія є природним середовищем задоволення особистих та
суспільних інтересів. Демократія є пріоритетною умовою розвитку
існування громадянського суспільства – сфери самовиявлення вільних
індивідів та їх добровільно сформованих асоціацій, для яких властиві
горизонтальні, не санкціоновані державою зв’язки між громадянами, що
мають справді колективний характер.

Актуальність громадянської освіти та виховання в Україні зумовлюється
водночас процесом становлення нації. Для поліетнічної України
громадянська культура особистості відіграє особливо важливу роль ще й
тому, що вона покликана сприяти формуванню соборності держави, що є
серцевиною української національної ідеї. Саме на базі демократичних
цінностей, що мають лежати в основі громадянської культури, можливе
об’єднання різних етносів і регіонів України задля розбудови і
вдосконалення незалежної, демократичної, правової, соціальної держави й
громадянського суспільства [27, c.11].

В Україні вже понад двадцять років відбуваються складні трансформаційні
процеси в економіці, політиці, національній самосвідомості. Є певні
зрушення в становленні демократії – багатопартійність, альтернативні
вибори, розвиток мережі недержавних організацій та добровільних
асоціацій громадян. Однак задекларований Конституцією демократичний шлях
української держави на ділі вступає в суперечку як з авторитарним стилем
державного керівництва, так і недостатнім рівнем розвитку демократичної
ментальності народу, його умінням співпрацювати з владою, контролювати
її.

Безперечно, у процесі громадянського виховання провідне місце належить
освітній складовій, яка доповнюється й розширюється вихованням у дусі
громадянськості. Це поняття об’єднує в собі громадянську, політичну
соціалізацію та здатність долучати до цього процесу моральні цінності.

Нині ми звертаємо увагу на те, що виховання громадянина має бути
спрямоване передусім на розвиток патріотизму – любові до свого народу,
до України. Важливою якістю українського патріотизму має бути турбота
про благо народу, сприяння становленню й утвердженню України як
правової, демократичної держави, готовність відстояти незалежність
Батьківщини.

З патріотизмом органічно поєднується національна самосвідомість
громадян, яка ґрунтується на національній ідентифікації: вбирає в себе
віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє; волю до праці на користь
народу; вміння осмислювати моральні та культурні цінності; історію,
звичаї, обряди, символіку; систему вчинків, які мотивуються любов’ю,
вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією [19, c.3].

Сьогодні ми розглядаємо громадянське виховання як процес формування
громадянськості, як інтегративної якості особистості, що дає змогу
людині відчувати себе морально, політично й юридично дієздатною та
захищеною. Воно покликане виховувати особистість чутливою до свого
оточення, залучати її до суспільного життя, в якому права людини є
визначальними.

Відомий український педагог В. Сухомлинський (1918–1970 рр.) перший (за
радянських часів) звернувся до громадянського виховання як до головної
педагогічної проблеми. У 1970 році вийшла його книжка «Народження
громадянина», де формування громадянськості розглядається на основі
людяності, гуманізму. Першочерговою умовою формування рис громадянина
педагог вважав організацію емоційно насиченого, діяльного ( з трудовою
основою) життя школи, розвиток громадянської активності кожного індивіда
в контексті діяльного життя шкільного колективу. Він визначив
підлітковий вік як особливо важливий для формування громадянина і
твердив, що риси громадянина виховуються безліччю впливів педагогічного
характеру й некерованими соціальними впливами.

Сухомлинський підкреслював, що задовго до повноліття наш підліток має
жити громадянськими думками й сприйманнями. Справжнє громадянське
виховання, на думку педагога, у процесі навчання починається там, де
думка надихає, пробуджує й утверджує прагнення до морального ідеалу [8,
c.213].

Вважаємо, що вчителі української літератури, використовуючи творчу
спадщину видатних національних діячів – І.Франка, І.Нечуя–Левицького,
П.Мирного, М.Старицького, Л.Українки та багатьох інших, повинні
спрямовувати нашу молодь на вибір громадянсько–національних цінностей
(який має відбуватися свідомо й неупереджено). Наші діти, відчуваючи
себе громадянами демократичної держави, обов’язково будуть дбати про її
національну та соціально–економічну спроможність.

Найважливішою складовою громадянської свідомості є моральність
особистості. Вона містить такі гуманістичні риси, як доброта, увага,
чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага,
правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до
людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Названі якості визначають
культуру поведінки особистості.

Значне місце в змісті громадянського виховання займає формування
культури поведінки особистості, що виявляється в сукупності сформованих
соціально значущих якостей особистості, що ґрунтується на нормах моралі,
закону, вчинків людини. Культура поведінки виражає, з одного боку,
моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах
закону, а з іншого – засвоєння положень, що спрямовують, регулюють і
контролюють вчинки та дії людини [17, c.9].

Сьогодні ми не маємо права не звернути увагу і на культуру спілкування,
яка є одним з вирішальних чинників у налагодженні соціальних контактів.
Вона не має нічого спільного з безкультур’ям (нечесність при передаванні
інформації, грубість у спілкуванні, байдужість до співрозмовника та його
проблем, тиск на партнера по взаємодії тощо). Висока культура
спілкування – це гармонія професійних знань, комунікативних і
морально–психологічних можливостей, які залежать від
інтелектуально–культурних здібностей особистості, що перебуває у стані
взаємодії.

Нині зростає роль морально–психологічного чинника в спілкуванні,
оскільки моральність у контексті спілкування є виміром, який визначає
поведінку людини, її ставлення до співрозмовника, манеру говорити,
включає в себе її внутрішню потребу до здійснення моральних дій та
вчинків. Компоненти морального здоров’я особистості (моральні
переконання, якості, моральні звички, здібності, дії) виконують вищу
регулюючу функцію у процесі формування навичок спілкування. Високий
рівень моральної культури спілкування надає людині можливості не тільки
свідомо та систематично долати негативні риси свого характеру, а й
гуманізовувати стосунки з іншими.

Звернемо увагу на те, що універсальне соціальне значення мають
загальнолюдські принципи, норми і правила, означені поняттями «добро»,
«совість», «обов’язок», «честь», «гуманність», «справедливість»,
«відповідальність», «чесність». Необхідним компонентом, умовою
ефективного спілкування є моральна задоволеність. Це означає, що,
здійснивши моральний вчинок, людина відчуває особливе задоволення.
Аморальний вчинок часто провокує депресивні переживання. Співучасть і
повага до співрозмовника облагороджують людину, збагачують її емоційний
світ.

Сьогодні, на жаль, ми чуємо багато нарікань на те, що наші діти
прерогативу віддають аморальному спілкуванню та негативному ціннісному
вибору. Але задамо собі питання: що зробили ми особисто, щоб це не
відбулось? Вважаємо, що спрямування підростаючої особистості до вибору
громадянських цінностей буде сприяти як толерантності у взаєминах, так і
моральності.

Надзвичайно важливо, щоб діти відчули цінність культурності, духовності
та сприймали це як повноцінність життя. Тоді їхнє бажання морального
удосконалення буде закономірним.

Процес громадянського виховання особистості значною мірою зумовлюється
змістовими характеристиками освітніх предметів, які сприяють оволодінню
системою знань про людину та суспільство. Крім того, оволодіння системою
знань формує здатність усвідомлювати місце своєї спільноти серед інших
спільнот світу, норми міжнародного спілкування та взаємодії.

У Концепції громадянського виховання особистості підкреслюється, що весь
освітній процес у закладах освіти має бути насичений різними аспектами
громадянського виховання. Проте особлива роль тут належить предметам
соціально–гуманітарного циклу, а саме: історії, географії,
природознавству, суспільствознавству, літературі як українській, так і
світовій. До них долучаються й предмети художньо–естетичного циклу, а
також ті, що входять до шкільного компонента освіти [19, c.10].

На наш погляд, окрім офіційних навчальних планів, треба визнати
важливість неофіційних занять. Вони стосуються упорядкування шкільною
громадою і стосунків між її учасниками. Ці стосунки мають втілювати
основні цінності і принципи демократичної держави. Класами і школами
повинні керувати педагоги, яким притаманні риси, що гідні наслідування.
Учні мають відповідати за свою поведінку на підставі розумних і
справедливих стандартів, а також поважати права й гідність інших людей,
серед них і однолітків.

Пам’ятаймо, що спілкування людини відбувається у конкретному
соціокультурному середовищі, в якому вона засвоює згідно з традиціями та
культурними цінностями етичні норми взаємодії, розвивається, формується,
стає індивідуальністю (йдеться не про абстрактного індивіда, а про
конкретну людину з певною системою національно–психологічних
особливостей). Підкреслимо, що індивідуальні і групові форми спілкування
мають бути спрямовані на розвиток зацікавленості учасників обговорення
проблеми, підвищення їхньої активності, актуалізацію їхнього творчого і
комунікативного потенціалу.

Відчутно впливають на взаємодію людей визначальні риси групового
менталітету, усвідомлення індивідом належності до конкретної групи,
значущості цієї групи в його житті, а також традиційні етнокультурні
норми спілкування.

Безперечно, громадянське виховання у сучасному виховному процесі має
надзвичайно важливе значення. Повноцінне формування особистості не може
позитивно реалізовуватися без громадянської основи. Сьогодні як ніколи
важливо спрямовувати дітей і молодь на вибір громадянсько–національних
ідеалів та ціннісних орієнтацій у їхньому житті. Всебічне виховання
підростаючої особистості в наш час не має сенсу без громадянського
компонента. Ефективність виховання громадянськості, як і багатьох інших
особистісних характеристик, значною мірою визначається реалізацією у
виховному процесі діяльнісного підходу, відповідно до якого в структурі
особистості виникають і закріплюються передусім ті новоутворення, у
«конструювання» яких індивід вкладає свої почуття, власну працю,
енергію, конкретну дію, проявляючи цілеспрямовану активність.

Сьогодні, у пору активних демократичних перетворень, ми маємо змогу
реалізовувати у виховній практиці ті громадянські надбання, які будуть
сприяти вибору активної життєвої позиції та свідомого формування
громадянського світогляду нашої молоді.

1.3. Підходи та принципи виховання громадянина, мета і завдання, зміст
громадянського виховання

Досягнення цілей громадянського виховання вимагає додержання наукового
підходу до організації цього процесу, тобто врахування об’єктивних
закономірностей його перебігу, взаємодії системи чинників
(раціональність, об’єктивність, наукова картина світу), що його
детермінують:

конкретно–історичний підхід,

діяльнісний підхід,

особистісно–орієнтований підхід,

системний підхід.

Серед принципів, додержання яких у процесі громадянського виховання
особистості є найбільш вагомими, слід назвати такі:

гуманізації та демократизації виховного процесу,

самоактивності й саморегуляції,

системності,

комплексності й міждисциплінарної інтегрованості,

культуровідповідності,

інтеркультурності.

Мета й завдання громадянського виховання: сформувати свідомого
громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними їй
особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом
мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на
саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в
Україні. Вони мають органічно поєднуватись з потребою й умінням діяти
компетентно й технологічно.

Мета громадянського виховання конкретизується через систему завдань.

Зміст громадянського виховання:

розвиток патріотизму,

розвиток національної самосвідомості громадян,

культура міжетнічних відносин,

розвиток планетарної самосвідомості,

розвиток правосвідомості,

розвиток політичної культури,

дбайливе ставлення до природи,

формування моральності особистості,

формування культури поведінки особистості,

розвиток мотивації до праці [24].

РОЗДІЛ 2

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ

2.1. Заклади, що здійснюють громадянське виховання дітей та молоді

*

?

z a

gdoejE

?

>

Ue

TH

e

?qY?qY?qaY?Y?qaY?a h

h

h

$

&

технічні навчальні заклади; вищі навчальні заклади І–ІV рівнів
акредитації (коледжі, технікуми, училища, інститути, університети,
заклади післядипломної освіти та інші вищі навчальні заклади),
позашкільні навчальні заклади (центри, будинки, установи, клуби,
бібліотеки); заклади та установи культури, громадські (неурядові)
організації. Причому на шкільні роки припадає ключовий період формування
громадянської культури, громадянських цінностей, самоусвідомлення
молодої людини, включаючи національну свідомість.

Важлива роль у формуванні громадянськості має належати сімейному
вихованню. Саме в сім’ї формуються базові цінності світогляду молодого
громадянина демократичної держави.

На становлення громадянської свідомості впливають також політичні
партії, громадські організації та асоціації (молодіжні, жіночі,
правозахисні, екологічні та інші).

Виконувати завдання громадянської освіти та просвіти мають також засоби
масової інформації, пропагуючи ідеї громадянськості, публікуючи
відповідні матеріали, випускаючи навчальні теле– та радіопередачі.

Сприяти досягненню цілей громадянської освіти значною мірою покликані
різноманітні благодійні та філантропічні організації і фонди шляхом
підтримки проведення виховних заходів, конкурсів, семінарів, тренінгів,
надання грантів для розробки науково–методичних матеріалів, посібників,
підручників, фінансової підтримки публікацій [27, c.13].

Останнім часом зростає вплив церкви та її інститутів на формування
світоглядних орієнтацій особистості, що зумовлює необхідність співпраці
різних інститутів громадянського виховання, знаходження спільних цілей
діяльності у цьому напрямі.

Таким чином, реалізується навчально–виховна модель, в якій взаємодіють
усі складові процесу виховання громадянина: сім’я, навчальні заклади
всіх рівнів і типів, соціальні партнери, об’єднання громадян, засоби
масової інформації.

2.2. Методи та форми громадянського виховання, їх практичне використання

Процес громадянського виховання особистості значною мірою зумовлюється
змістовими характеристиками освітніх предметів, які забезпечують
оволодіння системою знань про людину та суспільство, їх сутність,
походження, шляхи самовизначення та самоствердження, що є умовою
формування світоглядних орієнтацій особистості, вироблення у неї власної
філософії життєдіяльності у контексті спільноти, громадянського
суспільства, з яким дана особистість себе ідентифікує. Крім того,
оволодіння системою знань формує здатність усвідомлювати місце своєї
спільноти серед інших спільнот світу, норми міжнародного спілкування та
взаємодії.

Весь освітній процес у закладах освіти має бути насичений різними
аспектами громадянського виховання, однак особлива роль тут належить
предметам соціально–гуманітарного циклу, а саме: історії, географії,
природознавству, суспільствознавству, літературі, як українській, так і
світовій. До них долучаються й предмети художньо–естетичного циклу та
ті, що входять до шкільного компоненту освіти [17, c.14–15].

Ефективність громадянського виховання значною мірою зумовлюється
спрямованістю власне виховного процесу, формами та методами його
організації.

Серед методів та форм громадянського виховання пріоритетна роль належить
активним методам, що базуються на демократичному стилі взаємодії й
спрямовані на самостійний пошук істини, сприяють формуванню критичного
мислення, ініціативи й творчості.

До таких методів належать: ситуаційно–рольові ігри, соціодрама, метод
відкритої трибуни, соціально–психологічні тренінги, інтелектуальні
аукціони, «мозкові атаки», метод аналізу соціальних ситуацій з
морально–етичним характером, ігри–драматизації тощо.

Крім цих методів доцільно долучати також традиційні: бесіди, диспути,
лекції, семінари, різні форми роботи з книгою, з періодичною пресою,
самостійне рецензування і т. ін.

Застосування наведених форм та методів громадянського виховання
покликане формувати в особистості когнітивні, нормативні та поведінкові
норми, що включають в себе вироблення умінь міркувати, аналізувати,
ставити питання, шукати власні відповіді, критично розглядати проблему з
усіх боків; робити власні висновки, брати участь у громадському житті,
набувати умінь та навичок адаптації до нових суспільних відносин
адекватної орієнтації; захищати свої інтереси, поважати інтереси і права
інших, самореалізуватися тощо.

2.3. Вимоги до виховання громадянських якостей в процесі
навчально–виховних заходів

Перша вимога: вони повинні спиратися на знання, здобуті на уроках,
поглиблювати та поширювати їх, адже тільки на ґрунті знань формуються
стійкі переконання і відповідні стереотипи поведінки та дій.

Друга вимога: заходи громадянського змісту повинні логічно продовжувати
урочну роботу, мати певну систему, враховувати принцип послідовності.

Третя вимога: виховні заходи мають бути доступними, цікавими, щоб у
процесі їх проведення струмувала учнівська творчість, самостійна
ініціатива самовираження, щоб кожен співпереживав, відчував від участі
задоволення й насолоду.

Тематика бесід з громадянського виховання

Україна – моя рідна Батьківщина.

Моя рідна земля.

Державна символіка України.

Знати і поважати Герб своєї Вітчизни, її Прапор і Гімн.

Твої права і обов’язки.

Наша Вітчизна – Україна.

Символи нашого народу.

Що таке воля?

Рід, родина, рідня.

Патріотизм – нагальна потреба України.

Утверджую в собі людину – громадянина.

Що таке громадянська зрілість?

Жити за кордоном.

Чи можуть бути права, без обов’язків?

Позакласні заходи

Без верби і калини нема України.

Україно ти моя прекрасна.

Свято рідної мови.

Літературні вечорниці.

Тематичний вечір Символіка України.

Моя Україна – червона калина.

Калина – символ України.

Диво калинове.

Звідки ти взялася, Україно.

Україно! Ти для мене диво.

Географічна вікторина . Україно! Доки жити буду, доти відкриватиму тебе.

Родинне свято. Від усієї душі.

Прийди до серця, Україно. Благослови добром мене.

Уроки пам’яті. От де, люди, наша слава, слава України.

Мій рідний край – моя історія жива [4].

РОЗДІЛ 3

УЧНІВСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ОДНА З ТЕХНОЛОГІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ
ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

3.1. Місце самоврядування у вихованні дітей та молоді в контексті
розвитку громадянського суспільства. Учнівське самоврядування

Серед технологій громадянського виховання учнів значне місце займають
технології учнівського самоврядування.

Самоврядування – це демократичний спосіб організації колективного
(суспільного) життя. Розрізняють соціальний і психологічний аспекти
самоврядування. У першому випадку самоврядування розуміється як засіб
устрою громадянського життя по демократичних принципах, і в цьому змісті
воно виступає як фактор демократизації суспільства. Психологічний аспект
самоврядування пов’язаний із саморегуляцією людини, тобто з психічними
процесами. Ми розглядаємо зовнішній аспект – самоврядування в
соціальному плані, точніше шкільне самоврядування і у його рамках
учнівське самоврядування.

Як невід’ємна складова частина системи самоврядування в освіті учнівське
самоврядування є одним з найважливіших факторів формування в учнів умінь
і навичок керівництва демократичними процесами, що відбуваються в
державі. Формування ініціативної, здатної приймати нестандартні рішення
особистості неможливе без широкого залучення учнів до участі в
управлінні шкільними справами через діяльність в органах учнівського
самоврядування.

Учнівське самоврядування – це спосіб, принцип організації учнівського
колективу, що забезпечує комплексний виховний вплив на учнів шляхом їх
залучення до усвідомленої і систематичної участі в справах школи, класу,
до вирішення важливих питань життя школи [20].

Головними функціями учнівського самоврядування є:

Перша – забезпечення нормальної роботи всього дитячого колективу та його
підрозділів, оптимальне розв’язування повсякденних завдань із
урахуванням інтересів і запитів його членів. Кожному в колективі повинно
бути добре і цікаво. Кожен повинен робити все від нього залежне для
спільного успіху.

Друга – підготовка дітей до майбутньої участі в керівництві державними і
суспільними справами, формування у кожного знань, умінь і навичок
управлінської і виконавської майстерності.

А тому завданням учнівського самоврядування є формування і розвиток
соціальної активності, гуманістично спрямованої особистості з глибоко
усвідомленою громадянською позицією, почуттям національної
самосвідомості.

Система шкільного самоврядування має три рівні. Перший (базисний) –
класне учнівське самоврядування, другий – шкільне учнівське
самоврядування, третій – шкільне самоврядування [20].

Основними принципами діяльності шкільного самоврядування згідно
Концепції освіти “рівний–рівному” щодо здорового способу життя серед
молоді України є: гласність і відкритість, відповідальність,
пріоритетність прав дитини, активність, ініціативність, рівноправність в
співробітництві з дорослими, культуровідповідність, системність,
неперервність, доступність, врахування вікових і індивідуальних
особливостей, творчість. Сформулюємо специфічні принципи побудови і
розвитку шкільного самоврядування, представлені в різних наукових
джерелах і підтверджені перспективною педагогічною практикою:

педагогічне керівництво;

предметність діяльності;

єдине планування;

виборність і представництво в органах самоврядування;

змінюваність функцій керівництва і підпорядкування;

побудова самоврядування знизу до верху;

участь всіх учнів у системі самоврядування (принцип демократизму);

згода; обов’язкове виконання рішень, прийнятих усіма членами колективу.

Завдання педагогів вміло поєднувати свою допомогу з розвитком
самодіяльності дитячого гурту. А це передбачає повне виключення
авторитарно–адміністративних методів, глибоке переконання вихователя в
силі свого впливу на кожну дитину, його високий авторитет, вміння
підтримати активність, творче відношення дітей до діяльності колективу.
Самоврядування не означає повного невтручання вчителів у справи учнів.
Воно вимагає вмілого керівництва і підтримки: допомоги учням у
визначенні початкової структури самоуправління, тобто органів шкільного
і класного колективу та їхніх функцій; розвитку в учнів організаторських
умінь (уміння планувати роботу, розподіляти доручення, аналізувати
результати своєї діяльності та інш.). З цією метою можуть
використовуватися ділові, імітаційні ігри, аналіз проведених заходів
[20].

3.2. Особливості організації та функціонування учнівського
самоврядування

Організовуючи учнівське самоврядування, слід дотримуватись певних
правил, що є реалізацією основних принципів виховного процесу. Для того,
щоб самоврядування стало реальним механізмом життєдіяльності і розвитку
колективу, кожної особи в ньому необхідним є створення ряду умов і
виконання наступних вимог:

участь у самоврядуванні всіх членів колективу (дітей та дорослих), а не
вузького кола активу та вихователів;

самоврядування – механізм постійної дії, а не тимчасова дія чи
короткочасна гра;

обов’язкова співпраця з органами самоврядування дорослих; підтримувати
учнів, на рівноправних умовах співпрацювати з ними;

наділяти учнів реальними правами і обов’язками, пов’язаними з прийняттям
і реалізацією важливих рішень, які впливають на життя всієї школи;
самоврядування не повинно перетворюватися у гру, учні мають відчувати
реальні наслідки своїх дій;

не обмежувати самоврядування окремими заходами (наприклад, днем
самоврядування), важливо забезпечити реальну участь учнів в управлінні
шкільними справами, для чого адміністрація і вчителі повинні передавати
частину повноважень учням;

організація різноманітних змістовних видів і форм роботи, що
забезпечують утворення кращих умов (організаційних, психологічних,
матеріальних, естетичних та інших) життєдіяльності дітей;

не зводити самоврядування до одного лише самообслуговування: прибирання
класів, території, чергування [20].

Важливо відзначити і такі педагогічні умови функціонування шкільного
самоврядування, як: періодична змінюваність органів самоврядування і
виборних уповноважених осіб; обов’язкова наявність системи
підпорядкованої відповідальності органів самоврядування і їхня
періодична звітність; наявність ігрових елементів, привнесення в систему
самоврядування відповідної атрибутики.

Структура дитячого самоврядування повинна бути такою, щоб воно не тільки
вирішувало поточні завдання, а й працювало на перспективу майбутньої
участі підростаючого покоління в органах державного і громадського
управління і самоврядування. Органи самоврядування потрібні для того,
щоб розширити уявлення дітей про демократичні норми життя суспільства;
виховання почуття господаря, організатора, управлінця; формування
особистої відповідальності за кожну сумісну справу; розвиток активної
позиції в колективі кожного його члена; формування суспільної думки;
розвиток ініціативи, самостійності, активності і творчості. Пошук єдиних
організаційних структур самоврядування є неперспективним. Це може бути
організація різних рад чи комісій (трудова, культури побуту,
інформаційна, спортивна, культурного дозвілля, навчальна та ін.),
ініціативних груп і штабів, інституту президентства і шкільних
міністерств, адміністрацій і губернаторства.

Органи дитячого самоврядування доцільно класифікувати так:

– законодавчі (референдум, зліт, збори, рада, конференція, лінійка та
інш) – обирають систему самоврядування та її органи; приймають програми
життєдіяльності та закони колективного життя, дають оцінку роботі
колективу, розглядають питання членства в колективі та інші найважливіші
проблеми життя дитячого гурту;

– виконавчі (уряд, міністерства, президія, бюро, комітет, комісія,
сектор, штаб, пост, команда, рада справи, ініціативна група та інш.) –
відповідають за реалізацію прийнятих програм, є школою громадянської
активності, ініціативи, активності і творчості;

– гласності (прес–центр, радіоцентр, агентство, телестудія,
кореспондентський пост, центр громадської думки, тощо) – інформують про
стан вирішення проблем життєдіяльності колективу і його первинних груп,
окремих членів; показує успіхи і недоліки в роботі різних структур
дитячих об’єднань; стимулюють і корегують роботу дитячого гурту;

– органи дитячого правосуддя (конфліктні групи, комісія рівних,
соціологічний центр, коло друзів та інш.) – допомагають всім у вирішенні
конфліктних ситуацій, стабілізують стосунки в колективі, забезпечують
мажорний лад в життєдіяльності колективу.

Президентські функції в дитячому середовищі виконують педагоги, як
гаранти дотримання всіма державних законів, психолого–педагогічних
принципів та вимог. Взаємодія педагогів з органами дитячого
самоврядування полягає, в першу чергу, в у створенні умов для проявлення
їх повної самостійності, спільної відповідальності за колективну справу.
Обов’язком вихователя є навчити дітей організовувати свою діяльність,
тобто планувати, контролювати, виконувати, самостійно доводити справу до
кінця, досягати поставленої мети.

Самоврядування не може створюватися «зверху», тобто, починаючи зі
створення органів, воно природно повинно виростати «знизу», із
самоорганізації тих чи інших видів діяльності. За дослідженнями
В.О.Сластьонина, І.Ф.Ісаєва, О.І.Міщенка, Є.М.Шиянова при цьому
самоврядування в первинному колективі й у масштабах усієї педагогічної
системи у своєму формуванні повинне підкорятися наступним досить твердим
алгоритмічним крокам: поділу конкретної справи на закінчені частини й
обсяги; формуванню мікрогруп відповідно частинам і обсягам; вибору
відповідальних за кожну ділянку діяльності; об’єднанню відповідальних у
єдиний орган самоврядування; вибору головного, відповідального обличчя
[22, c.4].

Таким чином, органи самоврядування і їхня кількість у школі формуються в
залежності від конкретних справ і видів діяльності, підготовкою яких
зайняті й у реалізацію яких включені школярі на даний момент. Іншими
словами, багато органів самоврядування тимчасові, створюються з
визначеною метою і ніколи не формуються заздалегідь. У цьому й укладений
великий педагогічний зміст, що дозволяє варіювати відносини керівництва
– підпорядкування. Вищим органом шкільного самоврядування є збори
загальношкільного чи колективу його представників (у великих школах),
якому підзвітний учком. При цьому збори вправі приймати рішення тільки в
рамках переданих школярам повноважень. А.С.Макаренко, що придумав
загальний збір вихованців, писав про те, що педагогам важливо відчути
енергію незачесаної, непригладженої дитячої думки, дитячі тривоги і
сумніви і що свіжа ідея, як іскра, спалахує від тертя і розпалюється в
суперечках, у боротьбі думок.

ВИСНОВКИ

Отже, зі сказаного вище можна зробити наступні висновки:

Формування громадянина в Україні сьогодні детерміноване суспільними
процесами, суперечність і складність яких полягають у тому, що наша
країна стала на шлях одночасної побудови національної держави і
громадянського суспільства. Розвинені країни Європи ці процеси
започаткували значно давніше і продовжують удосконалювати їх сьогодні.

Становлення громадянина України в умовах сьогодення базується на системі
громадянського виховання в умовах сім’ї, родини, школи, установ культури
і позашкільних закладів освіти, громадських організацій та об’єднань
тощо. Система громадянської освіти й виховання в Україні є недосконалою
і потребує концептуального підходу. „Концепція громадянського виховання
особистості в умовах розвитку української державності” якраз вказує на
актуальність вироблення основних засад, цілей і напрямів, змісту, форм
та методів громадянського виховання у сучасних умовах.

Посилена увага до проблем громадянського виховання зумовлена також
тенденціями європейської інтеграції. Єдиний європейський
освітньо–виховний простір стає для України суспільно значущим і
актуальним. При цьому кожна країна розробляє і впроваджує власну
стратегію громадянського навчання й виховання підростаючого покоління у
третьому тисячолітті.

За роки незалежності в Україні створено передумови для оновлення змісту
і технологій громадянської освіти та виховання, формування громадянської
позиції підростаючого покоління. В центрі виховного процесу постала
особистість дитини як найвища цінність. Завдяки змістовим
характеристикам предметів соціально–гуманітарного циклу, громадянської
освіти зросла правова компетентність учнівської молоді.

Однак поряд з ознаками позитивних змін в громадянському вихованні
загострилися і певні протиріччя, виникли нові суттєві проблеми.
Становлення демократичної громадянської свідомості дітей та молоді
відбувається без урахування економічних та політичних реалій сьогодення.
Недостатньо звертається уваги на формування таких компонентів
громадянської культури, як особиста відповідальність та громадянська
мужність, без яких правильні знання про демократію проходять поза
емоціями зростаючої особистості і не стимулюють бажання виступати
активним стратегом свого життя і долі держави. Україні ж необхідна
консолідація демократії, розвиток демократичної політичної практики,
моделей та зразків поведінки, характерних для демократичної політичної
культури, подальше формування та удосконалення різноманітних
демократичних структур, звикання людей до життя в умовах демократії.
Необхідно, щоб громадяни знали свої права і обов’язки, були впевнені, що
можуть впливати на зміни в суспільстві, дотримуватись закону, мислити
критично й незалежно, поважати права інших, бути толерантними.

Академік АПН України О.В. Сухомлинська у своїй статті «Громадянське
виховання: спадщина і сучасність» [27] наголошує, що сучасні тенденції
розвитку українського суспільства висунули на передній план
педагогічного та й всього громадського життя проблему громадянськості і
як якості суспільства, і як якості особистості [27, c.12]. Виховання
громадянських якостей – це емоційно–почуттєве прилучення дітей до різних
форм знання, розуміння, діяльності й повдінки, спрямваних на прояви
громадянськості. До громадянських якостей належать: любов до свого
народу, краю, вітчизни, толерантність, демократизм, Громадянська
самосвідомість, громадянська гідність, гомадянський обов’язок,
громадянська відповідальність, громадянська мужність, громадянська
діловитість, працелюбність, повага до законів держави, чужої думки тощо.
Головна ж мета – це підготовка молоді до життя у громадянському
демократичному суспільстві, у взаємопов’язаному світі; визнання й
прийняття цінностей, що виступають головними, визначальними для даного
суспільства.

Введення підростаючого покоління в систему цінностей демократичного
(громадянського) суспільства передбачає формування у нього основ
громадянської культури. Громадянська культура – це глибоке усвідомлення
своєї належності до певної держави, почуття громадянської гідності,
відповідальності й обов’язку, здатність рішуче відстоювати
суспільно–державні цілі в складних ситуаціях.

Визначальними характеристиками громадянської культури є: патріотизм,
правосвідомість, політична освіченість, моральність, трудова активність.

Незважаючи на відмінність підходів, методик та масштабу національних
систем громадянської освіти, єдиною залишається їх мета – виховання
громадянина, який цінує та готовий відстоювати ідеали свободи,
демократичні цінності і права людини.

Навчально–виховний процес недостатньо спрямований на формування
демократичного світогляду. Серйозною перешкодою на шляху громадянської
освіти та виховання є розрив між теоретичними знаннями та повсякденною
соціальною практикою.

Виходячи з цього, Україні потрібна така система громадянської освіти та
виховання, яка б сприяла розбудові правової демократичної соціальної
держави, становленню громадянського суспільства та демократичних норм і
цінностей особистості та суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бойченко В. Сучасний стан полікультурної вихованості молодших школярів
// Початкова школа.– 2005. – №5. – С.12-14.

Болгарінова В. Культура і полікультурна освіта / Болгаріна В., Лощенова
І. // Шлях освіти. – 2002. – №2. – С3-6.

Ващенко Г. Виховний ідеал / Г.Ващенко. – Полтава: Полтавський вісник,
1994. – 212с.

Вишневський О. Сучасне українське виховання (система цінностей) /
О.Вишневський. – Львів, – 2004. – 15 с.

Вишневський О. Сучасне українське виховання (система цінностей). –Львів,
– 1999. – 15 с.

Голік Л.О., Клинченко Т.В., Красовицький М.Ю., Левченко Г.І.
Полікультурна освіта в Україні // Завуч. – 2005. – № 29/35 (жовтень). –
C.3-4.

Грищенко О., Солодовник В. Проблематика багатокультурності й меншин у
програмних та директивних документах Уряду й Міносвіти //
Багатокультурність і освіта. 36 статтей. – К., 2001. – C.23-28

Громадянин – Держава – Громадянське виховання. Антологія / Упорядники М.
П. Рогозін і О. В.Сухомлинська. – Донецьк, 2001, – 262с.

Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття) – К.:
Райдуга, 1994.

Державний стандарт початкової загальної освіти // Початкова
школа.–2001.–№ 1

Енциклопедія освіти / За ред.Кременя В.Г.– К.: Юрінком Інтер, 2008. –
1040с.

Закон вiд 23.05.1991 № 1060–XII «Про освіту»

История социальной педагогики / Под ред. Галагузовой В.А. – М: Владос,
2002. – 547 с.

Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, О.А. Дубасенюк. –
Житомир: ЖДПУ, 2008. – 336 с.

Історія української культури / За заг. ред. І. Крип`якевича. – К:
Либідь, 1999. – 484 с.

Кершенштейнер Г. Основные вопросы школьной организации. – С.–Пт., 1990.
– 112 с.

Кононенко А. Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і
в світі // Українознавство. – 2006. – №1. – С.6–16.

Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку
української державності.МОНУ// Інформаційний збірник МОНУ.–2000.–№2.–
C.2-4

Концепція громадянської освіти в Україні // Директор школи. – 2001. – №
20 (164). – С.7-10.

Литньов В.Є. Теорія і практика громадянського виховання / В.Є.Литньов //
Житомирський обласний педагогічний інститут післядипломної освіти /
Електронний ресурс. – Режим доступу:

Місцеві державні адміністрації (реферат)

Орбан–Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.: Академвидав,
2003. – 448 с

Оржехівський В. Громадянська освіта формує громадянина // Відродження. –
1998. – № 2. – С.2-4.

Подольський А. Історія єврейської освіти в Україні: досвід і перспективи
// Полікультурна освіта в Україні.Збірник статтей за матеріалами
конференції. – К.: Просвіта, 2009.– С.27-30.

Проект Концепції громадянської освіти та виховання в Україні від 29
листопада 2012 р. / Сухомлинська О.В., Боришевський М.Й., Чорна К.І.,
Тараненко І.Г., Рябов С.Г. – К. – 29 листопада 2012.

Савченко О.Я. Виховний потенціал початкової освіти / Олександра Яківна
Савченко – К.СПД Цудзинович Т.І., 2007. – 204с.

Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського
суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації”, яка
затверджена Указом Президента України. – №212. – 2012.

Сухомлинська О.В. Громадянське виховання: спадщина і сучасність /
О.В.Сухомлинська // Педагогіка. – 2007. – №8. – C.10-14.

ДОДАТОК

Громадянське

виховання

Рис. 1. Модель громадянського виховання старшокласників

PAGE

PAGE 32

Принципи

Культуровідповідності, між предметних зв’язків, зв’язку з практичною
діяльністю, інтеркультурності, зв’язку з життям, активності,
систематичності, етнічної та релігійної толерантності й безперервності

Чинники

Учнівське самоврядування, спілкування, мас–медіа, природа, мистецтво,
громадянське життя, волонтерський рух

Інститути

Громадянські організації, рухи, партії, школа, сімя, релігійні громади,
місцева спільнота, урядові організації та установи

Мета

Завдання

Зміст

Форми

Дебати, екскурсії, ігри, презентації, суспільні проекти, шкільні клуби,
гуртки, консультації, шкільні ради, зустрічі, зібрання, дискусії,
тренінги, майстер–класи, мозковий штурм, взаємо навчання та ін.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *