Українська мова – національна мова українського народу – одна з форм вияву національної культури

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Українська мова – національна мова українського народу –

одна з форм вияву національної культури»

ПЛАН

Вступ

1. Українська мова – відображення нашої національної культури»

2. Українська мова та національний менталітет

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Властиві світосприйманню того чи іншого народу поняття, система понять —
мова є першооснова будь-якої культури. Усі люди освоюють світ,
осмислюють, фіксують його елементи в чомусь по-своєму, по особливому.
Мова грає і важливу роль ретранслятора культури. Адже культура
поширюється і жестом, обрядом, танцем і т. п.

Внутрішня організація етносу є явищем функціонального розподілу сфер
життєдіяльності між членами національної спільноти. Комунікативним
засобом здійснення такого розподілу виступає мова.

1. Українська мова – відображення нашої національної культури»

Мова – це духовна скарбниця нації, її серце, словом людина може передати
найпотаємніше, свої мрії, бажання, сподівання, надії… Але чи
замислюємося ми над всією значущістю цієї скарбниці, і тим, що саме по
ній сприймають народ, його звичаї, традиції? На мою думку, українська
мова – відображення нашої національної культури, адже вона пройшла крізь
всі заборони разом із народом, який, нажаль, тепер цурається її,
показуючи неповагу, перед усім до самого себе.

Прикладом того, що саме у слові культурна сила народу є те, що наша мова
мала складний шлях розвитку і численні заборони з приводу її признання.
Проте українці об’єднувалися і робили все, аби їхнє слово
вдосконалювалося та передавалося нащадкам з покоління в покоління. Саме
таким чином до нашого часу дійшли культура,досвід, мудрість, звичаї
пращурів, бо вони занесли до мовної скарбниці все те, чим маємо пишатися
зараз ми. Чи була б Україна відома, якби не мова, котрою писали свої
невмирущі твори найвизначніші письменники та поети, такі, як Шевченко,
Франко, Леся Українка, Котляревський. Я гадаю, що ні, адже саме по цих
людях знає Україну світ. Тож слово – криниця з якої ми черпаємо розумі
красу наших традицій, по яких можна побачити культуру нації.

Іншим прикладом того, що мова є відображенням народу є його ставлення до
рідного слова. Нажаль, у сучасні часи більшість людей, які проживають на
теренах України, спілкується таким – собі суржиком, тобто змішують
іноземні слова з українськими, або ж взагалі говорять російською, бо
державної мови цураються і вважають її не престижною. Особисто я знаю
тільки кількох осіб,котрі не зважають на ці нові тенденції мовлення.
Інші ж на запитання чому ти не розмовляєш рідною мовою сміються в лице
та кажуть, що це не модно. Я не схвалюю такого ставлення, бо мова – це
багатство, послане народу Богом і не можна відмовлятися від неї, як
роблять це люди в нашій країні. Це загрожує занепаду і зміні слів,
формованих в продовж віків. Олесь Гончар казав: «Той, хто зневажливо
ставиться до рідної мови, не може викликати поваги до себе», і це дійсно
так, адже люди, що не мають поваги до духовної скарбниці свого народу, є
духовно убогими. Я сподіваюся, що українці зрозуміють це, бо мова –
обличчя нації, її культури, тож якщо ми хочемо, щоб Україну поважали
інші, то маємо навчитися шанувати своє слово і насамперед себе.

2. Українська мова та національний менталітет

Мова і національний менталітет співвідносяться як форма і зміст
національної словесно-розумової культури в найширшому сенсі цього
поняття. У мові виявляється національний менталітет, який найбільшою
мірою пояснює потребу в існуванні окремої національної мови. При цьому
національний менталітет, найвиразніше відбитий мовою, є основою
національної самоідентифікації кожної людини.

Визначення поняття «менталітет» фіксується спеціальними словниками, де
подається етимологія слова і його смислове наповнення. Причому
тлумачення хоч і збігаються в основному, але є здебільшого дискусійними.
У науковій літературі одночасно функціонують два терміни «менталітет» і
«ментальність», які найчастіше ототожнюються за кореневою основою, хоч
деяка поняттєва розбіжність визначень існує. У роботі послуговуємося
терміном «менталітет».

Одним із атрибутів менталітету виступає ідентичність, зумовлена серед
його носіїв спільністю соціальних умов, у яких формується свідомість.
Ідентичність виявляється у здатності людей наділяти однаковими
значеннями одні й ті ж явища об’єктивного і суб’єктивного світу, тобто
тотожним чином їх свідомо інтерпретувати і виражати одними й тими ж
символами.

Термін «менталітет», введений Р. Емерсоном (1856), активно
використовувався вченими, зокрема Ж. Лефевром, Л. Февром. На сучасному
етапі вивченню цього питання приділяли увагу науковці А.М. Гуревич, Л.М.
Гумільов, В.П. Храмова, І.Я. Лисий, О.В. Нельга. У процесі аналізу
поглядів на природу значення поняття «менталітет» стає зрозумілою деяка
його невизначеність, оскільки відсутня монолітність думок вчених щодо
наповнення змісту терміна. Необхідність використання цього поняття
об’єктивно існує, але чітких теоретичних розробок стосовно його
змістовного навантаження, природи, функцій у житті людської спільноти ми
не знаходимо. Як результат маємо різноманітні дефініції: «колективне
несвідоме», «культурний код», «духовний ефір» у широкому розумінні, або
надто вузьке – «психологічні особливості етносу», «національна
свідомість», «традиція» [2, с. 134].

В україністиці дослідження національного менталітету розпочалось ще у
XIX столітті працями М.І. Костомарова, І.С. Нечуя-Левицького, про
особливості українського характеру писав Т.Г. Шевченко. Продовжили ці
дослідження Д.І. Чижевський, О. Кульчицький, В.М. Русанівський, М.А.
Холодний та ін. Вони намагались виявити ті основні риси, які
характеризують українську ментальність і знайти засоби для її аналізу
[1, с. 4].

Д.І. Чижевський, досліджуючи національний характер українців, зазначав,
що до характеристики національного типу можна йти трьома шляхами. Перший
– дослідження народної творчості, другий – характеристика найбільш
«блискучих» представників народу. Вчений виділяє такі основні риси
психічного укладу українця: емоційність, сентименталізм, чутливість та
ліризм. І, нарешті, третя риса – неспокій і рухливість «більш психічні,
ніж зовнішні», що в свою чергу сприяє здатності сприймати нове, створює
передумови до психічної революції [4, с. 72].

Національне сприйняття найперше знаходить своє вираження у мові. В. фон
Гумбольдт вважав, що мова – це діяльність індивіда, яка тісно пов’язана
з народною (національною) самосвідомістю. «Мова, незважаючи на всі
зовнішні впливи, зберігає свою індивідуальність, яка притаманна і її
характеру… У мові ми завжди знаходимо сплав власне мовного характеру з
тим, що мова перейняла від характеру нації… мова може бути побудована
тільки з допомогою нації, якій вона належить» [1, с. 5].

®

ue

о до концепції лінгвокультурології, яка закладена у гумбольдтівській
програмі, бере активну участь у всіх найважливіших моментах культурної
творчості – виявленні світоуявлень, їх фіксуванні і наступному
усвідомленні» [Цит за: 1, с. 7].

Ядром національної ментальності є духовна культура народу, її складники
– це мова, фольклор, звичаї, традиції, література, мистецтво. Менталітет
народу, його світобачення, вдача впливають на своєрідність мови. Звідси
розрізнення мов – це передусім розрізнення світоспоглядання.

Як слушно зауважив І.І. Огієнко, «мова – це наша національна ознака, в
мові – наша культура, ступінь нашої свідомості… Мова – душа кожної
національності, її найцінніший скарб… Мова – це не тільки простий символ
розуміння, бо вона витворюється у певній культурі, у певній традиції. В
такому разі мова – це найперша сторожа нашого психічного «я» [Цит за: 2,
с. 138].

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує
відігравати свою важливу роль, як «вмонтованого в соціум» регулятора
економічних, політичних та культурних подій. Якщо вести мову про
менталітет українського народу, то перш за все, треба сказати, що він
має, так би мовити, «жіночу стать», що обумовлена, в свою чергу,
трансцендентною жіночістю архетипу «Україна». Тому в національному
характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність,
любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних
та соціальних явищ, мрійливість, допитливість.

Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на
рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери
підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і
етносу в цілому; це душа народу, глибинний рівень індивідуальної та
колективної свідомості [2, с. 138].

Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) – це душа,
специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний,
інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної
системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме
(інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це «перетинається» та
постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну
складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

Так, наприклад, тривала відсутність в українського народу власної
держави відбилася в національній свідомості, виховала в українців такі
якості, як: терплячість, сором’язливість, скромність. Менталітетом у
підсвідомість кожного закладається образ Матері як Берегині сакральних
підвалин буття цивілізації. Саме цю місію втілювали запорожці, гетьмани,
духовні пастирі. Тому цей образ майже постійно постає у фразеології
української мови. Мати – це і символ життя, і добробуту, і сімейного
затишку, і людяності; це й рідний край – Україна: мати Божа –
‘вживається для вираження позитивних або негативних емоцій‘ [3, с. 458];
з молоком матері – ‘від народження, з перших днів життя‘ [3, с. 462].

Обирається саме цей образ, тому що так закладено менталітетом у
підсвідоме ще з дитинства і передається із покоління в покоління. Тому,
ясна річ, що фразеологізми є зрозумілими для українців і несуть якийсь
потаємний сенс історії народу.

Ціла низка фразеологізмів містить у своїй семантиці
національно-культурний компонент або синхронно, з позиції сучасної
мовної свідомості, або діахронно, тобто лише через співвіднесеність із
національною культурою. Прототипи можуть висвітлювати типову українську
флору, засоби сільськогосподарського виробництва, традиційне харчування
та ін. Історико-культурний компонент українських фразеологізмів полягає
не в розумінні історичної події, факту, простору, характеру, а у
значенні слів як узагальнених зауважень, заснованих на людських оцінках
і концепціях.

У сфері фразеології найбільш яскраво виражається національний спосіб
світосприйняття. Національний світ – це єдиний космос, у якому злиті
людина та історичне природне оточення, яке впливає на соціальну
психологію етносу, формує національний характер та визначає
спрямованість його практичної діяльності.

У фразеологічному значенні знайшли вираження як культурні архетипи, так
і сутнісні моменти географічної, геополітичної, господарчої, соціальної,
політичної, релігійної, культурної реальностей, які виявили вплив на
його формування.

Важливим є те, що національні особливості виявляються у специфічній
образності фразеологізмів, яка виникає внаслідок оригінального поєднання
понять, що створюється на основі постійних асоціативних реалій, тобто
словесних образів-символів, які є результатом образного переосмислення
предметів і явищ, які у результаті метафоризації, окрім прямого
значення, можуть уживатися переносно для позначення властивостей інших
предметів та людських емоцій. У процесі аналізу образної системи
фразеології стає зрозумілим, що сам вибір образу-прототипу – це вже
вираження національного світосприйняття.

Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені
землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям
українського етносу. Саме зв’язок з землею визначив особливості
світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну
організацію. Закодовані на рівні архетипу «Україна», закріплені в
традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси,
зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке
відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ,
працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м’який
гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена
самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

Висновок

Отже, мова – це відображення нашої національної культури, бо вона
показала через що пройшов наш народ, вистояла всі заборони, як
переконливо свідчать про це наведені епізоди та приклад з власного
життя.

Мова і національний менталітет нерозривно пов’язанні між собою. Пізнання
й самопізнання народу, закономірностей і механізмів формування його
світогляду, ментальності може черпатися не тільки з наукових досліджень
про менталітет, а й з мовних скарбів фразеологічного багатства мови, бо
в її глибинах закладена психологія народу. Адже мова – не лише засіб
спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського
народу; це дзеркало душі народу. І на сучасному етапі розвитку нашого
суспільства менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як
«вмонтованого в соціум» регулятора економічних, політичних та культурних
цінностей.

Список використаної літератури

1. Бесєдіна Т.П. Специфіка української ментальності: мовний аспект /
Т.П. Бесєдіна // Наука. Релігія. Суспільство. – 2000. – № 2. – С. 4-9.

2. Болтівець С.І. Мова як вираження національної психіки, душі й
свідомості народу / С.І. Болтівець // Дивослово. – 1994. – № 7. – С.
134-138.

3. Словник фразеологізмів української мови / Уклад.: В.М. Білоноженко та
ін. – К.: Наукова думка, 2003. – 1140 с.

4. Чижевський Д.І. Нариси з історії філософії на Україні / Д. І.
Чижевський. – К. – 1992. – С. 68-75

PAGE

PAGE 10

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *