Територіальні органи центральних органів виконавчої влади: права, компетенція

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОРГАНИ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ

ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ: ПРАВА, КОМПЕТЕНЦІЯ, ФУНКЦІЇ

1. Централізація та децентралізація у структурній організації державного
управління

Сучасний світ зазнає фундаментальних динамічних соціальних змін,
відбувається прискорення соціальних процесів. Формування нової культури
управління, постіндустріальної наукової парадигми дає змогу вивільнити
центральні органи влади від невластивих їм функцій та зосередити увагу
на сучасних методах управління.

Процеси державотворення вимагають не лише оновлення або поліпшення
елементів системи державного управління, що неналежно функціонують, а й
радикального перетворення механізмів держави, зокрема правового й
організаційного, забезпечення процесів регулювання централізації та
децентралізації, яке є важливим чинником досягнення ефективності
державного управління. Через співвідношення централізації і
децентралізації в єдиному просторово-часовому контексті можна визначити
місце, переваги і недоліки державної політики [11].

Формування демократичної моделі управління, становлення громадянського
суспільства можливі лише за умови оптимального співвідношення
централізації і децентралізації у сфері державного управління. Механізм
взаємодії централізації і децентралізації виступає відправною
передумовою ефективності й конструктивності управління.

Централізація в управлінні фактично підкреслює замкненість системи
управління, коли воно будується з єдиного центру в напрямку «зверху
вниз» з дотриманням строгих принципів єдності та чіткості
розпорядництва. Характерними рисами централізації є збільшення кількості
рівнів в управлінській ієрархії, зосередження прийняття більшості рішень
на верхніх рівнях управління, обмеження участі органів управління нижчих
рівнів у прийнятті рішень.

Децентралізація в управлінні, навпаки, підкреслює відкритість системи
управління для рішень «знизу». Багато локальних рішень можуть прийматись
на середніх і нижчих рівнях організаційної ієрархії без шкоди для
інтересів системи, яка функціонує як єдине ціле. Система управління, в
якій гармонійно враховані принципи централізації і децентралізації
(досягнуто оптимальної пропорції між ними), є по суті
відкрито-замкнутою.

Централізація в державному управлінні покликана внести організуючий
момент у функціонування органів державної влади, спрямовувати їх
діяльність у русло реалізації єдиної державної політики. Цьому
присвячено розділи VI і XI Конституції України, де конкретизуються
принципи державного управління, відповідно до яких воно має один вищий
орган у системі органів виконавчої влади – Кабінет Міністрів України,
який забезпечує загальне спрямування діяльності з організації виконання
законодавчо-нормативних актів і якому підпорядковуються всі інші органи
виконавчої влади.

Однак, надмірна централізація, локалізуючи прийняття рішень на вершині
державної піраміди, пригнічуючи ініціативу місцевих органів виконавчої
влади у виробленні управлінських механізмів, слабо враховуючи інтереси
окремих регіонів, територіальних громад, колективів, організацій не може
забезпечувати ефективності та конструктивності управління. Ця ситуація
спостерігається в Україні, що надає особливої актуальності проблемі
децентралізації державного управління. Практика показує, що за умов
посилення централізації законодавство часто не спрацьовує внаслідок
відсутності належної взаємодії між органами виконавчої влади різних
рівнів, а це зумовлює дезінтеграційні тенденції в різних сферах
суспільної життєдіяльності.

Децентралізація є характерним явищем для сфери сучасного державного
управління і зумовлена об’єктивними та суб’єктивними факторами. Проблема
децентралізації в Україні стала актуальною внаслідок недосконалості
розподілу управлінських функцій та повноважень між органами виконавчої
влади різних організаційно-правових рівнів. Реальне здійснення
державного управління постає як органічне переплетіння централізації і
децентралізації.

Для забезпечення належної та ефективної децентралізації інституцій
урядування необхідні:

Ефективна децентралізація для сильного місцевого самоврядування. Крім
того, дієздатність місцевого самоврядування значною мірою залежить від
його здатності збирати доходи на місцях. Якщо такої здатності немає,
місцева влада неминуче залишатиметься у залежному і вразливому стані, а
децентралізація втратить сенс.

Сильне місцеве самоврядування вимагає також здатності до ефективного
законотворення на місцевому рівні. Центральні уряди повинні наділити
регіональні та місцеві органи влади значними обсягами дискреційних
повноважень щодо ухвалення різних законів(очевидно, що ця рекомендація є
неприйнятною для України, вже з тієї причини, що Конституція України
єдиним законодавчим органом держави визначає Верховну Раду України),
статутів та постанов. За відсутності таких повноважень місцеве
самоврядування навряд чи процвітатиме.

Значна децентралізація потребує сильної підтримки з боку політичних
діячів та інституцій загальнодержавного рівня. Це може набувати форми
законів про надання надзвичайних повноважень, а також законів, якими
місцевим владним органам надається право діяти автономно і незалежно у
наданні необхідних послуг, регулюванні діяльності на місцевому рівні та
збиранні доходів, необхідних для належного фінансування місцевих послуг.

Навіть дуже поблажлива і сприйнятлива центральна влада, якщо діятиме
сама по собі, не зможе належним чином гарантувати істотної та
повноцінної децентралізації. Зрозуміло, що на місцях повинна існувати
потреба і необхідність у розвиткові і збереженні системи
децентралізованого урядування. Фактично, керівники більшості
централізованих урядів не дуже прагнуть відмовитися від ресурсів або
повноважень, що дають можливість їх контролювати.

Не існує жодного єдиного найкращого способу розбудови системи
децентралізованого урядування. Ті країни, що запровадили систему
децентралізованого урядування, демонструють значні відмінності як у
формальних структурах субнаціонального урядування, так і в тому, які
послуги надаються на загальнодержавному, регіональному, місцевому рівнях
чи на рівні громади. Загалом, існує тенденція до передання освіти і
охорони здоров’я на найнижчий рівень, але навіть у цих сферах існують
значні відмінності. По суті, майже в усіх випадках орґанізаційна
розбудова інституцій субнаціонального урядування (і розв’язання питання
про те, які послуги надаватимуться на якому рівні) диктується потребами
громадян, місцевими традиціями, адміністративною дієздатністю, власними
інтересами владних інституцій, очікуваною віддачею і політичними
компромісами [9].

Головними завданнями та очікуваним результатом проведення політики
децентралізації державного управління в Україні є:

чітке розмежування сфер діяльності, функцій та відповідальності між
центральним, регіональним та місцевим рівнями влади;

виділення відповідних фінансових ресурсів та узгодження процедур
бюджетного процесу для ефективного надання державних послуг;

вдосконалення прозорої процедури прийняття рішень органами державної
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування із залученням
громадян до управління державою;

визначення послуг, які надає кожен із рівнів влади, чіткий розподіл
власних і делегованих повноважень, усунення невідповідності між
повноваженнями щодо прийняття рішень і відповідальністю за надання
послуг;

розробка комунікаційних та інформаційних стратегій взаємодії різних
рівнів влади з громадськістю [11].

14. 2. Територіальні органи центральних органів виконавчої влади

*є державними органами, які утворюються відповідними ЦОВВ для реалізації
їх функцій та повноважень на місцевому територіальному рівні, тобто в
областях або районах, містах Києві та Севастополі. Разом з власне
апаратом відповідного центрального органу (міністерства, державного
комітету) вони утворюють так звану виконавчу вертикаль галузевої чи
функціональної спрямованості, яка отримала визначення як система
міністерства або система державного комітету.

Зазвичай, на місцевому рівні органами міністерств, державних комітетів є
управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних
адміністрацій як підзвітні й підконтрольні відповідним центральним
органам. Ці підрозділи реалізують на відповідній території політику
держави та функції державного управління в питаннях охорони здоров’я,
праці та зайнятості, соціального захисту населення тощо, що фактично
відповідає галузевим повноваженням місцевих адміністрацій. Особливу
групу становлять місцеві органи (територіальні підрозділи) міністерств і
державних комітетів, які не входять структурно до складу обласних
державних адміністрацій, але взаємодіють з ними в питаннях реалізації
державної політики в регіонах і є по суті «продовженням» центральних
органів виконавчої влади, їх представництвом на місцях. До їх складу
належать: управління, відділи Міністерства внутрішніх справ; управління
Міністерства юстиції; податкові адміністрації (інспекції) Державної
податкової адміністрації; територіальні відділення Державної митної
служби; територіальні відділення Антимонопольного комітету; відділення
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку; управління,
відділи Служби безпеки України, управління, відділи Державного комітету
статистики; управління, відділи Головного контрольно-ревізійного
управління; управління Державного комітету у справах захисту прав
споживачів тощо. Більшість цих органів беруть участь у реалізації
економічної і соціальної політики держави на території регіону (області,
адміністративного району, міста). Кожен із цих органів у межах дорученої
йому сфери відання: організовує виконання законодавчих актів та контроль
за їх реалізацією; прогнозує перспективні напрямки і стратегічні цілі,
бере участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм
економічного і соціального розвитку, реалізує функції з державного
регулювання економіки, виконує функції внутрішньо-організаційного
забезпечення роботи. Крім загальних, вони виконують на відповідній
території і спеціальні функції. Так, територіальне відділення
Антимонопольного комітету України контролює дотримання антимонопольного
законодавства, накладає стягнення за його порушення, розробляє заходи з
демонополізації економіки. Територіальне відділення Фонду держмайна
України розробляє проекти програм приватизації, організовує і контролює
їх виконання тощо. Трансформація структури ЦОВВ в Україні та їх функцій
у ході адміністративної реформи передбачає реформування ключових
елементів системи місцевих (територіальних) органів міністерств і
державних комітетів [2].

Як приклад, розглянемо діяльність територіальних підрозділів Державного
казначейства України.

Так, у грудні 2005 року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 232
«Питання Державного казначейства України» затвердив Положення про
Державне казначейство України. З цього часу Державне казначейство
України є урядовим органом державного управління, що діє у складі
Міністерства фінансів, яке і складається з Державного казначейства
України та його територіальних органів Головних управлінь Державного
казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі з управліннями у районах, містах і районах у містах (рис.14.
1.).

Рис. 14. 1. Структура Державного казначейства України

Держказначейство України керується у своїй діяльності Конституцією
України, Бюджетним кодексом України, законами України, постановами
Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України,
декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України,
наказами Міністерства фінансів України.

Органи Державного казначейства України здійснюють такі функції:

— установлюють порядок відкриття та відкривають рахунки в національній
валюті в головних управліннях Державного казначейства України та
Державному казначействі України для зарахування до державного бюджету
доходів та інших надходжень;

— здійснюють розподіл платежів між загальним та спеціальним фондами
державного бюджету, між державним і місцевими бюджетами та державними
цільовими та перераховують за належністю розподілені кошти;

— формують розрахункові документи і проводять повернення платежів, що
були помилково або надмірно зараховані до бюджету;

— формують розрахункові документи і проводять відшкодування податку на
додану вартість на підставі висновків органів Державної податкової
служби або судових рішень;

— здійснюють відрахування дотацій відповідним місцевим бюджетам;

— ведуть бухгалтерський облік платежів;

— установлюють порядок складання та складають оперативну, місячну,
квартальну та річну звітність про виконання державного бюджету за
доходами та іншими надходженнями відповідно до кодів бюджетної
класифікації та подають її відповідним органам;

— надають інформацію про виконання державного бюджету за доходами та
іншими надходженнями органам стягнення [12].

Рахунки для зарахування платежів до державного бюджету відкриваються на
балансі Головних управлінь Державного казначейства України та Державного
казначейства України (центральний апарат). Зазначені рахунки
відкриваються відповідно до Плану рахунків та Інструкції про відкриття
аналітичних рахунків для обліку операцій по виконанню бюджетів у системі
Державного казначейства України у розрізі кодів бюджетної класифікації
та територій.

Список використаної і рекомендованої літератури

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – 2-е
изд. доп. – М.: Омега-Л, 2004. – 584 с.

Державне управління. / За ред. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. –
343 с.

Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Моногр.
/ Кол. авт.; Відповід. ред. проф. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1997.
– 448 с.

Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз:
Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М.
Князєва.– К.:Вид-во УАДУ, 2002.–392 с.

Державне управління: Слов.-довід. / Уклад.: В.Д. Бакуменко (кер.творч.
кол.), Д.О. Безносенко, І.М. Варзар, В.М. Князєв, С.О. Кравченко, Л.Г.
Штика; За заг. ред. В.М. Князєва, В.Д. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ,
2002. – 228 с.

Державне управління: теорія і практика. / За заг. ред. В.Б. Авер’янова.
– К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

Дзвінчук Д.І. Психологічні основи ефективного управління: Навч.
посібник. – К.: ЗАТ НІЧЛАВА, 2000. – 280 с.

Дзвінчук Д.І. Освіта в історико-філософському вимірі: тенденції розвитку
та управління: Монографія. – К.: Нічлава, 2006. – 378 с.

Ібрагімова І. Управління в постмодерні: відкритість та взаємодія //
Вісник УАДУ. – 2000. – № 4. – С. 41-48.

Киричук В. Історія державного управління в Україні: Навчальний посібник.
/ В. Киричук, В. Тимцуник. – K.: Вид-во УАДУ, 2001. – 244 с.

Линьов К. Сутність та співвідношення централізації та децентралізації у
державних ієрархіях // Актуальні проблеми державного управління: Наук.
зб. – О.: ОРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 3(15). – С. 179-190.

Юрій С.І. Казначейська система: Підручник. / С.І. Юрій, В.І. Стоян, М.Й.
Мац. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 590 с.

Міністерство фінансів України

Державне казначейство України

Головні управління Державного казначейства в АРК, в областях, в м.Києві
та Севастополі

Управління Державного казначейства України у районах, містах та районах
у містах

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *