Соціальні технології та інформатизація державного управління

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕМА

СОЦІАЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЯ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1. Інформатизація суспільства — основа сучасних соціальних технологій

2. Проблеми зміни мотивацій у необхідності інформатизації при
реорганізації органів державного управління

3 Вибір стилів ухвалення управлінських рішень з використанням сучасних
інформаційних технологій

1. Інформатизація суспільства — основа сучасних

соціальних технологій

Нагальна потреба створення і впровадження інформаційно —
аналітичних систем забезпечення соціальної практики обгрунтована
аналізом розвитку політичних, соціально — економічних, культурних
процесів у суспільстві, самим життям. Об’єктивним наслідком змін, що
відбуваються в суспільстві і державі, стало багаторазове зростання
обсягів інформації, інформаційних потоків. Володіння інформаційною
ситуацією є однією з головних умов забезпечення повноти і
результативності державного управління на всіх рівнях.

У природі існують універсальні закони управління матеріальними
об’єктами. Недосконалість і недостатність розроблення методології
соціального управління, соціальних технологій (управління соціальними
групами, суспільством в цілому), на відміну від досягнень у сфері
матеріального вироб

ництва, стримує розвиток суспільства і особливо проявляється формування
політичної і соціально — економічної сфер життя.

Сьогодні значно зросло протиріччя між складністю проблем, які має
вирішувати орган управління (керівник), і недосконалістю методів і
засобів, що він ними може реально користуватися і які б дійсно
перетворювали здебільшого адміністративний характер управлінської
діяльності у творчий процес, звільнений від рутини.

Поступовий перехід від державного управління до соціального
зумовлює підсилення соціальної спрямованості в діяльності управлінських
структур. Збільшується також розрив між такими феноменами, як зростання
обсягів знань, що накопичуються прискореними темпами, та можливостями і
масштабами їх соціального використання.

З розвитком соціальних технологій держава як соціально — політична
категорія не відмирає, а стає складнішою, процеси управління державним
механізмом набувають більш витонченого характеру. Роль науки і високих
технологій у сфері державного управління стає домінуючою. Сучасна
розвинута держава перетворюється на науковозалежний організм.

Людство вступає в інформаційне століття. Цілі галузі, такі, як
банківська справа, страхування, інформаційний бізнес оперують не
фізичними товарами, а інформацією.

Ще одна категорія, а саме, категорія зв’язаності (сполучення),
притаманна сучасному світу інформації. Без комунікацій немає єдиного
інформаційного простору. Якщо шляхи сполучень утворюють «систему
кровообігу» економіки країни, то інформаційні мережі стають її «нервовою
системою». Інформаційні технології і правова основа їх упровадження і
застосування — найкраща профілактика проти хвороб, на які страждають
слабкорозвинені країни -«інформсклерозу, оргмаразму, фінтромбозу
тощо…». Інформатизація суспільства — основа сучасних соціальних
технологій, запорука його прогресу. Сучасний світ стрімко змінюється,
знання та дані накопичуються лавиноподібно, книги та інші друковані
видання не встигають фіксувати та розповсюджувати інформацію.
Інтерактивний світ інформаційних технологій, «кіберпростір» стали
реальною основою розвитку інформаційної культури і врешті — решт людства
в цілому.

Розуміння необхідності створення і розвитку інформаційної
інфраструктури, оволодіння засобами роботи з інформацією на всіх етапах
її життєвого циклу, опанування інформаційною культурою — глобальний
процес, який забезпечує людству вихід на новий рівень цивілізації.

Ступінь складності сучасних економічних і соціально-політичних
процесів в Україні зумовлює розгортання та інтенсифікацію досліджень
соціальних технологій і суміжних сфер соціальної практики . Головними
завданнями, які вирішує інформатизація як складова соціальної
технології, є:

— інформаційно — аналітичний моніторинг соціально-політичної,
економічної, криміногенної, екологічної ситуації, який включає збирання,
фільтрацію, накопичення інформації і далі — аналіз, діагностику,
моделювання та прогнозування;

— пошук і виявлення проблем у процесах, що вивчаються, а також методів
їх вирішення;

— аналіз роботи соціальних інститутів (механізмів), органів управління
всіх рівнів і розроблення рекомендацій щодо вдосконалення організаційної
структури соціальних механізмів і структури управління суспільством у
цілому;

— експертиза найважливіших управлінських рішень у сфері соціальної
практики.

Важливим результатом масового використання інформаційних технологій
може бути не тільки забезпечення соціального, економічного і
екологічного моніторингу, а й безпосереднє застосування інформаційних
ресурсів України в цілому та її регіонів для створення нових виробництв,
робочих місць, видів послуг, центрів навчання і профорієнтації, дозвілля
та відпочинку, методів лікування хвороб тощо.

Практика застосування інформаційних технологій (особливо в
процесах підготовки і прийняття рішень в органах державного управління)
підтверджує недостатність (по суті та за обсягами) використання їх
потенціалу і важливість пошуку нових (нетрадиційних) парадигм, які б
враховували такі фактори:

підтримку інформаційної прозорості державних та ринкових структур;

зменшення інформаційної нерівності (неоднакової доступності до
інформації, знань) і можливості її переходу у соціально значущу
нерівність;

задоволення зростаючих інформаційних потреб окремих осіб, груп,
суспільства і держави;

забезпечення усіх видів інформаційної безпеки;

створення умов для швидкого зростання і ефективного використання
інформаційного ресурсу; принципову інформаційну відкритість технологій
підготовки та прийняття управлінських рішень;

підтримку процесів постановки управлінських завдань;

значну формальну невизначеність цілей та суб’єктивність критеріїв оцінки
рішень, що приймаються;

наявність у ланцюгу підготовки та прийняття управлінських рішень
елементів інтуїтивно — евристичного характеру, які не формалізуються.

Розвиток політичних і соціально-економічних процесів у суспільстві
і державі відбувається з інформаційному середовищі — національному
інформаційному просторі, в якому створюється, поширюється, оновлюється і
використовується інформація. Аналіз динаміки цих процесів у останні роки
свідчить про значне зростання соціальної значущості інформації. Це
пояснюється кількома причинами.

1.Ускладненням і зростанням напруженості громадських відносин, що
збільшує інформаційні потреби усіх верств суспільства. Інформація все
більше стає масовим продуктом.

2.Перетворенням інформації на економічну категорію набуття ринкової
оцінки (ціни). Виникає інформаційний ринок. Збільшуються інвестиції в
інформаційну сферу з метою отримання нової інформації, нового прибутку
та впливу на поведінку громадян.

3.Децентралізацією — підвищенням ступеня свободи окремих громадян, груп,
регіонів, коли важливі рішення вони приймають самостійно і незалежно від
центру.

4.Швидким розвитком технологічних можливостей вироблення, отримання,
передачі, зберігання й використання інформації.

5.Виникненням феномена інформаційної переваги, який поступово
трансформується у переваги економічного, соціального і політичного
характеру, якщо в суспільстві створюються умови для нерівномірного
розподілу інформації, неоднакової доступності до неї для різних
соціальних груп. Інформація стає важливою рушійною силою соціальних
процесів.

Структура інформаційного простору ототожнюється з інфраструктурою
інформаційного суспільства. Різноманітні мережі передачі інформації,
засоби масової інформації утворюють інформаційно-технологічний базис, а
система освіти і наука, що створюють нову інформацію і нові знання, —
його надбудову.

Держава як один із суб’єктів інформаційного процесу через бюджетну
політику повинна сприяти становленню та функціонуванню інформаційного
середовища. При цьому виникає необхідність демонополізації володіння
інформацією з боку держави і забезпечення захисту від всілякого
спотворення інформації на користь обмеженого кола зацікавлених осіб чи
угруповань. Демонополізація створює конкуренцію, сприяє демократизації
та підвищенню ефективності інформаційного ринку, оскільки об’єктивно
існує пряма залежність між рівнем вільного доступу до інформації та
повнотою і результативністю використання великих обсягів інформації, які
постійно збільшуються. В разі виникнення монополії і неузгоджених дій
різних соціальних сил на інформаційному ринку держава повинна виправляти
порушення конкурентних відносин.

Децентралізація, демонополізація інформаційних процесів
збільшують соціальну значущість інформації, а тому загострюють проблему
її вірогідності (достовірності). Конкретними заходами держави в
інформаційній сфері мають бути: сприяння створенню недержавних
конкурентних мереж доступного поширення соціально значущої інформації;
підтримка вільного функціонування засобів масової інформації;
забезпечення інформаційної безпеки (збереження державної таємниці,
захист інформаційних систем від несанкціонованого доступу тощо).

У сучасному світі жодна держава, суспільство не можуть досягти
високого рівня економічного, культурного, соціального або наукового
розвитку, властивого державам, що об’єдналися за допомогою сучасної
глобальної інформаційної інфраструктури, якщо з якихось причин вони
залишатимуться ізольованими від цієї сфери. Комп’ютерні мережі вже зараз
впливають на життя мільйонів людей, їх послугами користуються політичні
угруповання і партії, громадські, релігійні організації. Інформаційна і
комунікаційна технології, насамперед комп’ютерні мережі і бази даних та
знань, можуть відігравати також вирішальну роль у розвитку
співробітництва в сфері наукових досліджень і освіти.

Інфраструктура сучасного комп’ютерного інформаційного середовища
досить розгалужена. По — перше, це розподілені обчислювальні мережі і,
по — друге, — мережі телекомунікацій.

Якщо в розподілених обчислювальних мережах користувачеві одного
комп’ютера надається можливість використовувати ресурси іншого
комп’ютера мережі (пам’ять, процесорний час, бази даних, програми) для
завдань обчислювального характеру, то в мережах телекомунікацій
здійснюється безпосереднє (on — line) або відкладене (off — line)
об’єднання комп’ютерів для обміну інформацією (файлами).

Комп’ютерна мережа — це сукупність комп’ютерів (вузлів), з’єднаних
через комунікаційне середовище (лінії і апаратуру зв’язку) спільними
правилами (угодами) обміну інформацією, які називають протоколами.
Протоколи визначають правила обміну кінцевими одиницями інформації —
повідомленнями — через певну фізичну лінію (середовище). Правила обміну
інформацією в комп’ютерних мережах мають багаторівневу структуру, з
метою збереження для широкого кола користувачів доступності і прозорості
функціонування на кожному рівні. Спектр рівнів — від фізичного, де
визначені правила з’єднання апаратури, до прикладного, який фіксує дії
конкретного користувача комп’ютера.

Кожен комп’ютер у мережі має свою унікальну адресу. За глибиною
використання єдиних протоколів і середовища адрес комп’ютерні мережі
поділяються на такі типи:

+ проста мережа — всі вузли використовують єдиний протокол і середовище
адрес;

+ об’єднана мережа (Інтернет) — об’єднання різних (простих) мереж кожна
з яких може з’єднувати свої комп’ютери за унікальним внутрішнім
мережевим протоколом і системою адрес, але всі вони можуть застосовувати
єдиний протокол і середовище адрес об’єднаної мережі,

+ метамережа — об’єднання різних (несумісних) типів мереж, для яких
єдиним засобом обміну залишається «електронна пошта», хоча для цього
може знадобитися перетворення форматів даних.

За іншими ознаками, такими як типи технічних засобів,
територіялізація, комп’ютерні мережі розподіля ють на:

локальні — для з’єднання вузлових комп’ютерів у межах однієї будівлі
(невеликої території);

університетські (локальні) — для об’єднання вузлових комп’ютерів
навчального, науково — дослідного закладу, які можуть використовувати
різні протоколи, мають централізований захист і спрямовані на вирішення
широкого кола інформаційних і обчислювальних завдань; мережі цього типу
можна віднести до об’єднаних або навіть до метамереж;

регіональні — самостійна частина національної мережі;

національні (загальнодержавні) — об’єднання регіональних мереж на
теренах усієї країни; індустріально розвинуті країни світу мають такі
мережі (JANET у Великобританії, RENATER у Франції тощо);

міжнародні — це мережі, що включають велику кількість вузлових
комп’ютерів по різні боки державних кордонів (наприклад, EUnet);

глобальні — найбільші мережі глобального масштабу; серед мереж цього
типу можна виділити INTERNET, BITNET, UUCP тощо.

Національні наукові співтовариства, міжнародна спільнота науковців
підтримують створення дослідницьких (академічних) комп’ютерних мереж на
регіональному, національному і міжнародному рівнях для використання з
метою обміну інформацією та розвитку наукових досліджень. В багатьох
індустріально розвинутих країнах дослідницьким мережам як важливому
чиннику конкурентоспроможності та трансферу технологій на національному
рівні приділяється значна увага і надається підтримка з боку держави.
Так розвиваються мережі: RENATER — національна телекомунікаційна мережа
для освітніх і дослідницьких технологій (Франція), NU — національна
інформаційна інфраструктура (США). Глобальна мережа BITNET об’єднує
переважно університетські мережі у США і Мексиці (BITNET), Канаді
(NET-NORTH) і Європі (EARN).

Для координації діяльності і розвитку дослідницьких та
інформаційних комп’ютерних мереж на регіональному і міжнародному рівнях
створено ряд механізмів: RARE (об’єднана мережа європейських досліджень)
— для узгодження спільного функціонування і розвитку національних та
міжнародних мереж у Європі; COSINE (кооперація для взаємозв’язку
відкритих систем у Європі) — розробляє проекти перспективних мереж для
Європи, які фінансуються Європейським союзом.

Розвиток нових технологій створення, оброблення, зберігання та
передачі інформації призвів за останні десятиріччя до різкої зміни
концепцій побудови інформаційних систем, які значно розширили можливості
їх використання у масштабі підприємства, організації. Зараз
спостерігаються дві тенденції розбудови таких систем:

1.Децентралізація і нарощування потужності «електронного інтелекту».

2.Створення телекомунікаційних і комп’ютерних мереж. Децентралізація
виявляється в зростанні рівня інформатизації робочих місць. Наявність
«електронного інтелекту» безпосередньо на робочому місці, спрощений
доступ до баз даних робить принципово можливим одній людині на своєму
робочому місці виконувати багато операцій, які раніше вимагали
спеціальної професійної підготовки, знань, навичок колективу добре
підготовлених фахівців, зокрема: оброблення текстів, побудова графіків,
складання і розрахунки таблиць, статистичних звітів, різноманітні
розрахунки.

Більш широко використовуються локальні мережі на рівні
підприємства, організації, що зумовлено, зокрема, можливостями швидкого
обміну чи передачі даних, спільного використання як централізованих, так
і розподілених баз даних, підтримки прийняття рішень, оброблення і
документування інформації.

Інформаційні технології спричинюють суттєві зміни організаційних
структур, що знаходить своє відображення в таких процесах:

1) інтеграції і агрегуванні функцій і завдань у межах робочого місця;

2) децентралізації процесів прийняття рішень і згладжуванні ієрархічних
рівнів управління;

3) розширенні можливостей прийняття рішень співробітниками середньої
ланки;

4) зменшенні кількості рівнів управління;

5) запровадженні непрямих методів контролю і управління;

6) застосуванні систем безпеки даних.

2. Проблеми зміни мотивацій у необхідності інформатизації

при реорганізації органів державного управління

Однією з головних проблем реформування державного управління в
Україні є пошук кращих моделей суспільного устрою та його
функціонування. Важливого значення набуває вдосконалення державно —
управлінських відносин, приведення статусу учасників цих відносин у
відповідність з новими завданнями, що стоять перед державним
управлінням.

Характер процесів, що відбуваються в суспільстві, вимагає не
просто оновлення традиційних схем державно — управлінських відносин, а
радикальних змін змісту діяльності щодо здійснення державної влади,
функцій державного управління.

Державне управління в нашій країні на всіх рівнях протягом
десятиліть було одним з основних елементів адміністративно — командної
системи, тому воно адаптувалося до цієї системи досить активно і з
певним успіхом, причому не лише до організаційно — правового, державного
і господарського механізмів, а й до політики, офіційної ідеології,
системи цінностей.

Суть державного управління, на той час, полягала в побудові
ієрархії влади, де основними засобами впливу були наказ і тиск на
людину. Все мало якусь лінію підпорядкування, вищу інстанцію, а
повноваження найвищого рівня виконавчої влади були необмежені. Через
офіційну ідеологію до свідомості людей доводилися численні «дозволено»
та «не дозволено». Економічним методам у державному управлінні
відводилася другорядна роль і використовувались вони в межах ієрархічних
систем. Ринок намагався існувати в тіньовій економіці, що конкурувала з
офіційною.

Тому і потреба в інформації для виконання управлінських дій на
різних рівнях державного управління була однобокою. Зверху керівні
вказівки У вигляді рішень з’їздів, директив міністерств, знизу — ніякого
аналізу (навіть якщо рішення, що надійшло зверху, не мало жодного
обгрунтування).

Численні соціальні ідеї і спроби знайти кращі форми соціальної
організації суспільства, що грунтувалися на утопічних моделях буття і не
враховували об’єктивні процеси самоорганізації світової цивілізації,
ніколи не були вдалими. Зокрема, помилковість цих ідей полягала в
монополізації лише суспільних форм власності, в можливості створення й
існування суспільства без товарно — грошових відносин, ідентифікації
приватної власності з експлуатацією людини людиною. Подібні структури,
що грунтуються на підпорядкуванні процесу управління розвитком
суспільства догматичній ідеї, відповідають «закритим» системам і
суперечать принципам самоорганізації.

Якщо в процесі розвитку соціальних структур в «закритих» системах
виникають кризові ситуації, то вихід з них можна знайти застосовуючи
механізми самоорганізації, оскільки під впливом апріорно встановлених
догм розвиток не може переходити на нові варіанти природно і вступає в
протиріччя з цими догмами. В результаті під впливом деструктивних
чинників «закрита» система має тенденцію до дезорганізації і аномального
зростання ентропії в усіх можливих формах її прояву (в стані виробничої
і технологічної бази, інтелектуального розвитку суспільства,
демографічних процесів, в збільшенні числа аварій і катастроф, зростання
злочинності тощо).

Зауважимо, що застосування при цьому традиційних дедуктивних
підходів до організації процесу прийняття рішень «згори вниз», що
відповідає умовам «закритої системи», призводить до різкого зменшення
варіантів, що аналізуються, серед яких може і не бути справді ефективних
рішень. Ці підходи не давали змоги використовувати механізми
самоорганізації, характерні для інформаційно-складних об’єктів прийняття
рішень з урахуванням чинників їх «спадкоємності» і «мінливості»,
оскільки в процесі трансформації функціональні елементи складних
економічних, кредитно — фінансових, виробничих, технічних, соціальних
систем можуть змінювати свою просторово – структурно — параметричну
організацію в можливих межах прояву механізмів «спадкоємності» і
«мінливості». Під «спадкоємністю» в даному випадку розуміється
використання практичних рішень, що перевірялися для
структурно-параметричної організації відповідних функціональних
елементів цих системі а під «мінливістю» — використання нових рішень,
виявлених на основі аналізу останніх досягнень у відповідних сферах
діяльності і знань. Можливі просторово — структурно-параметричні
організації зазначених складних систем визначаються допустимими
комбінаціями їх функціональних елементів. Якщо їх комбінації,
відповідають умовам системної цілісності соціальних систем, що
розвиваються, забезпечують тривалість цього процесу і його безпеку, то
воші можуть розглядатися як найдоцільніші рішення на відповідних рівнях
управління. Крім того, організація соціальної системи і її розвиток не
підпорядковується достатньо точним природним законам і закономірностям
оскільки вона значною мірою є наслідком проявів суб’єктивних
індивідуального і колективного інтелекту.

Водночас у «відкритих» системах при підсиленні їх нестійкості є
можливості вибору кількох варіантів розвитку. А механізм адаптації і
самоорганізації забезпечує «вибір» варіанта прогресивного розвитку. При
цьому, і показують результати досліджень процесів розвитку соціально —
економічні систем, у міру підвищення рівня їх організації наявні
антагоністичні протиріччя згладжуються, перетворюючись у
неантагоністичні.

Оскільки державне управління є основою будь — якого
управлінського впливу з боку державних структур на всіх рівнях
реалізації державної влади, то за поширеним визначенням, влада являє
собою право і можливість управляти будь — ким, підкоряти інших своїй
волі, тобто там, де є людські відносини, виникає феномен влади. Державна
влада не може бути чимось застиглим або незмінним. З розвитком
суспільства вона теж розвивається, набуваючи нових форм, наповнюючись
державною культурою функціонування, правовою культурою. Об’єкти
державного управління наділяються державно — владними повноваженнями.

Упродовж багатьох років у практиці державного управління широко
використовувався системний підхід, який передбачав дотримання жорстких
рамок створення мережевих графіків, цільових планів, складних
аналітичних цільових функцій (моделей) тощо, що призводило до великих
невиправданих і непродуктивних витрат.

4

6

p

r

x

z

|

~

z

|

Ue

\‹th~

?

?

U

Ue

oe

o

? ‚ „ † – e &

2

4

V

X

Z

\

A

=пової відмови від системного підходу в зазначеному вище сенсі і
використання інформаційного підходу, оскільки людство підійшло до межи,
за якою прогресивний, тривалий і безпечний розвиток його стає неможливим
без докорінної зміни парадигми його відносин з біо -, техно — і
соціосферою. Назріла погреба в розробці і реалізації ефективної
стратегії розвитку цивілізації, спрямованої на забезпечення тривалого і
безпечного існування особистості, суспільства, держави і світового
співтовариства в цілому. У вирішенні цього грандіозного завдання великі
надії покладаються на використання досягнень в області перспективних
інформаційних технологій і забезпечення на цій основі технізованої
інтелектуалізації суспільства як найважливішого відновлюваного ресурсу
розвитку цивілізації.

За інформаційного підходу увага вченого переноситься з елементів ,
дослідження окремої системи на мікро — і макровимірні відносини і
зв’язки не тільки в її межах, а й з зовнішніми системами. Встановлення
співвідношень, порівняння, аналіз і синтез є основою інформаційного
підходу досліджень всіх без винятку соціальних процесів і явищ природи.
Інформаційний підхід базується дослідженні і вивченні конкретного
об’єкта з його взаємовідносинами і взаємозв’язками із зовнішніми (щодо
нього) об’єктами і внутрішніми середовищами.

Важко не погодитися з думкою Н. Нижник, що «уявлення про систему
державно-управлінських відносин передбачає встановлення меж системи та
визначення її складу. Якщо розглядати систему державно — управлінських
відносин у цілому, то її межі визначаються єдністю процесів державного
управління, а уявлення про їхню завершеність, як єдиного цілого, дає
змогу підходити до державного управління як до процесу, що безперервно
поновлюється».

Безсумнівно, якість державного управління на будь — якому рівні
визначається рівнем ефективності управлінських рішень, що приймаються.
Успіх прийняття рішення вирішальною мірою залежить від інформації, яка є
у розпорядженні того, хто уповноважений приймати рішення.

Саме інформація є основою концептуальної моделі людини, що приймає
рішення, і від рівня її вірогідності і системної повноти значною мірою
залежить ризик прийняття неефективних і небезпечних рішень. Як
ефективний захід зниження ризику прийняття неефективних і небезпечних
рішень може бути використання нових інформаційних технологій.

Реалізація функції управління як одного з найскладніших видів
людської діяльності потребує великої кількості інформації про об’єкт
управління, на підставі якої виробляється управлінське рішення.

Незалежно від рівня управління процес прийняття управлінського
рішення передбачає такі етапи (можливо, розтягнуті в часі):

— збирання (накопичення) інформації, необхідної для прийняття рішення;

— розробка проекту рішення (обробка інформації, аналітичні розрахунки,
аналіз можливих наслідків прийняття рішення, коректність рішення щодо
законодавчої бази, відповідність рівню повноважень того, хто приймає
рішення);- прий-няття рішення (формування документа, в якому відображено
суть прийнятого рішення).

Вся інформація, необхідна працівникові для прийняття
управлінського рішення, має бути отримана своєчасно. У разі необхідності
інформація, яка потрібна для прийняття рішення і перебуває в інших
підрозділах установи, має бути доставлена працівникові в реальні строки
з метою прийняття оптимального рішення. Всюди, де тільки можливо,
виконання всіх управлінських рішень мають відслідковувати ті, хто ці
рішення прийняв, до того моменту, як виконання буде завершено.

Тому можна зробити висновок, що управління — це процес, який на
всіх етапах потребує можливості оперативного «маніпулювання»
інформацією. І людина, яка цим займається, повинна мати інформацію, за
образним висловом Біла Гейтса (Bill Cates), засновника фірми Microsoft і
одного з справжніх провидців комп’ютерної індустрії, «на кінчиках
пальців» .

Людина прагне, щоб комп’ютер на її столі був вікном, через яке
можна побачити інформацію, розподілену по всьому світу, швидко і
просто комбінувати дані з багатьох різних джерел. Це і означає «мати
інформацію на „кінчиках пальців».

Тому потреба в інформаційному середовищі для управління виникає
там і тоді, де й коли є відповідне «напруження розуму» (здорового
глузду), достатнє для подолання стереотипів мислення, звички казати
одне, а робити інше. Тоді виникає потреба в необхідних контактах між
різними гілками державної влади за узгодженими напрямками тощо. У цьому
випадку, на перший план виступає вивчення механізму поширення
соціального розуму, і провідною системою стає інформатизація .

Інформатизація, в цьому розумінні — це процес забезпечення людства
багатоманітністю інформаційних ресурсів, невичерпними джерелами яких є
інформаційна сфера Всесвіту. Вона припускає по – перше, зростання
продуктивності праці за рахунок зниження співвідношення
вартість/продуктивність, по — друге, підвищення грамотності і рівня
життя населення і, по-третє, перехід у нову соціально — економічну
формацію.

Особливої гостроти зазначена проблема набуває на етапах переходу
державної системи до нових соціально-економічних відносин. Нерівномірні
і незбалансовані зміни ціннісних орієнтацій особистості, суспільства і
держави; нормативно — правових, організаційних, майнових, фінансових,
виробничих, господарських відносин; накладання створюваних нових і
застарілих правових, соціальних і економічних механізмів, що їм
суперечать, призводять до дестабілізації системної організації
суспільства і держави, наслідком чого є глибокі кризові процеси і
зростання внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці суспільства і держави.

У вирішенні проблем забезпечення безпеки й стабільного розвитку
суспільства і держави виняткову роль відіграє активізація
інтелектуальних можливостей суспільства як основного джерела його
прогресу. В цьому випадку під інтелектом розуміється здатність розуму
аналізувати і адекватно оцінювати обстановку і приймати складні рішення,
в тому числі, в умовах істотних невизначеностей, передбачаючи очікувані
наслідки виконуваних дій. Саме інтелект дає змогу людині ставити мету
для своєї активної діяльності, винаходити і створювати неіснуючі в
природі предмети, матеріали, технології і форми організації суспільства.

Отже, можливості інтелекту виявляються, передусім, через
організацію суспільного життя. При цьому з появою в процесі
інтелектуального розвитку суспільних форм організації людської спільноти
об’єктивно існуючі протиріччя між індивідуумами переносяться з суто
біологічної сфери на соціальну, суспільну. Завдяки активізації інтелекту
розширюється сфера конфліктності між людьми, але це водночас стимулює
прискорений розвиток. При цьому інтелект відкриває нові можливості
подолання протиріч з використанням нових форм компромісів.

Інтегральним результатом цілеспрямованого впливу інтенсифікації
інтелектуальної діяльності на суспільство має стати прискорення його
розвитку і самоорганізації, підвищення динаміки прогресивних
економічних і соціальних процесів, забезпечення гнучкої перебудови
виробництва в нестабільних умовах ринкових відносин, поліпшення
екологічної і демографічної ситуації і, як наслідок, істотне покращення
якості життя населення, його духовний і культурний розвиток.

Зазначені чинники дають підставу розглядати інтелектуалізацію
суспільства як глибинну сутність прогресивного розвитку світової
цивілізації з переходом на базі досягнень науково — технічного прогресу
до постіндустріального етапу як нового типу соціальних цінностей і
організації соціально — економічних систем. При цьому інтелектуалізація
суспільства є чинником зміни як окремих суспільств, в яких вже склалися
необхідні передумови, так і світу в цілому, що може розглядатися як
сукупність просторів, шо модернізуються. Тільки створення необхідних
умов для повного розкриття творчого хисту членів суспільства може
забезпечити створення і реалізацію нових ресурсів, енергозберігаючих
технологій, гармонізацію розвитку соціо -, техно — і екосфери, подолання
соціальної напруженості, реалізацію ефективної стратегії забезпечення
національної і міжнародної безпеки.

Основними причинами нерівномірності і незбалансованості вказаних
перехідних процесів є різнородність природи і механізмів структурних
соціально-економічних, фінансових і виробничих систем, і
нескоординова-ності рішень, що приймаються розподіленими суб’єктами, з
управління розвитком цих систем в умовах високого рівня невизначеності.
Тому як можливі наслідки цих рішень, можуть різко посилитися протиріччя
між інтересами різноманітних соціальних, партійних, професійних,
національних і вікових груп населення.

Водночас різнорідні структурні елементи цих систем не мають досить
сильних природних механізмів гармонізації і синхронізації розвитку,
здатних забезпечувати підтримання тривалого життя системи при значних
змінах зовнішніх і внутрішніх чинників. Очевидно, зниження гостроти
кризових процесів і забезпечення національної безпеки при переході до
нових соціально — економічних відносин можливо шляхом посилення
природних механізмів самоорганізації функціональних економічних,
фінансових, технічних систем державного «організму» за рахунок
використання нових інформаційних технологій управління. Однак, як
показує аналіз, це завдання не може бути вирішене на підставі
використання традиційних засобів цільового регулювання розвитком
складних розподілених організаційних систем.

Прискорення темпів розвитку і впровадження в народне господарство
і в усі сфери соціально-політичної діяльності суспільства таких
каталізаторів прогресу людства, як ЕОМ, персональні комп’ютери, лазерна
техніка, засоби масової інформації і супутниковий зв’язок, свідчать про
вступ людства в сторіччя суцільної інформатизації, що вже сьогодні дає
змогу установам, підприємствам, організаціям, їх трудовим колективам і
кожній людині окремо чути, бачити, знати все, що відбувається в місті,
країні, на планеті. Завдяки використанню комп’ютерної техніки,
телекомунікаційних засобів зв’язку з’явиться можливість обмінюватися між
установами, підприємствами, містами і країнами різноманітними
відомостями, текстами, рекламами, відеозображеннями та ін. Крім того,
наявність настільних комп’ютерів і телекомунікаційних засобів зв’язку
вже сьогодні дасть можливість віднести інформацію до розряду
найважливіших і дорогих ресурсів, що економлять трудові, матеріальні і
фінансові ресурси. Інформаційна політика суспільства забезпечує
автоматичне прискорення його розвитку. Так, за даними експертів, тільки
свобода слова і приватна власність на засоби масової інформації
автоматично підвищують на 25% загальний прогрес суспільства.

Найважливішим (і чи не єдиним) інструментом трансформації
соціальної політики в цьому напрямку є інформатизація суспільства.
Актуальність якнайширшої інформатизації нашого суспільства визначається
стрімким розвитком соціальних процесів: демократизації, гласності,
трансформації тоталітарної держави в правову, послідовним запровадженням
ринкових економічних відносин.

Інтелектуалізація суспільства значною мірою базується на розвитку
«комп’ютерної цивілізації», що дає підставу розглядати постіндустріалізм
як інформаційний етап розвитку людства. Саме через аналіз інформації
інтелект забезпечує оцінку ситуації і прийняття рішень. Однак,
незважаючи на інтенсивний розвиток засобів інформатизації, на шляху
технізованої інтелектуалізації сус-пільства виникають численні
принципові проблеми характеру, в тому числі і щодо інформаційного
забезпечення управління напрямком розвитку соціосфери і техносфери
відповідно до умов тривалого існування і безпеки.

До нових підходів, які породжуються впровадженням
інформаційно-соціальних технологій, можна віднести:

• забезпечення нового способу життя на підставі розподілених
інформаційних технологій самоврядування і саморозвитку;

• ліквідацію антиінтелектуалізму;

• сприяння зростанню рівня знань;

• впровадження інформаційно-інтелектуальних технологій;

• досягнення в усіх сферах діяльності стабільних процесів інформаційної
технологізації, що є гарантом свободи особистості від народження і її
право на приватну власність;

• забезпечення функціонування інформаційних технологій народовладдя і
розподіленого інформаційного самоврядування як загальних гарантій
демократії.

Інформаційно — соціальні технології, як і сама інформація — це
унікальний ресурс заощадження матеріальних, фінансових, трудових і
енергетичних витрат, феномен визначення всієї інтелектуальної здібності
і резервів людського ресурсу. Вони базуються передусім на загальній
інформації, колективному розумі і волі народу, а також на таких
фундаментальних наукових дисциплінах і поняттях, як психологія, історія,
гуманізація, прогнозування, соціальна інфраструктура, мета, засоби і
форми технологізації, норми моралі, інструкції, закони, інформаційна
політика тощо.

3. Вибір стилів ухвалення управлінських рішень з використанням

сучасних інформаційних технологій

Діяльність керівника будь — якого рангу в основному пов’язана з
прийняттям управлінських рішень. Одні з цих рішень мають глобальний,
стратегічний характер, тобто визначають загальні напрямки діяльності та
розвитку організації, інші спрямовані на вирішення повсякденних
оперативних завдань.

Дослідження показують, що прийняття управлінського рішення за
складністю і характером можна порівняти з мисленням у цілому. Цей процес
складається з трьох етапів.

Етап 1 (інформативний) — синтезування проблемної ситуації з допустимим
рівнем відповідності. Тобто потрібно визначити чого людина, що приймає
рішення (ЛПР), прагне досягти; що треба змінити, а що бажано покращити.

Етап 2 (інструктивний) — вибір зі скінченної множини оптимальної
альтернативи досягнення мети, сформульованої на етапі 1, з урахуванням
невизначеності, ризику і багатокритеріального компромісу, тобто
визначення того, який шлях швидше і економніше приведе до мети.

Етап 3 (мотиваційний) — згортання керуючих параметрів і поринання кращої
альтернативи в простір і час за допомогою об’єктивної і оптимальної
моделі прогнозу, що сама організується, визначення довірчого терміну
«життя» вибраної альтернативи, її еластичності і стійкості до можливих
катастроф у майбутньому, тобто з’ясування того, чому вибрана
альтернатива дійсно краща за інші, чому так, а не інакше треба діяти.

На всі етапи розроблені відповідні алгоритми, які теж структурно
взаємопов’язані алгоритмом, що самоорганізується .

Після визначення мети (етап 1) увага зосереджена на виборі
оптимальної альтернативи зі скінченної множини (етап 2). Однак перш ніж
приступати до такого вибору, ЛПР повинна визначити, як це найдоцільніше
зробити. Йдеться про вибір так званого «стилю прийняття рішень
поділяється на два Загалом можна виділити п’ять стилів прийняття
рішень. Коротко охарактеризуємо кожен з них.

Стиль А1 (перший варіант авторитарного методу прийняття рішень).
Керівник вирішує проблему чи приймає рішення сам, використовуючи лише ту
інформацію, яка в нього є на даний момент.

Стиль А2 (другий варіант авторитарного методу прийняття рішень).
Керівник збирає необхідну інформацію у підлеглих, а потім сам приймає
рішення. При цьому він може розкривати чи не розкривати підлеглим суть
проблеми. Таким чином, залучення підлеглих до вирішення проблеми
обмежується тільки наданням необхідної інформації.

Стиль К1 (перший варіант консультативного методу прийняття рішень).
Керівник повідомляє про суть проблеми підлеглих, причому проводить
бесіди з кожним індивідуально. Потім, проаналізувавши їхні ідеї та
пропозиції щодо вирішення проблеми, він сам приймає остаточне рішення, в
якому можуть враховуватися або не враховуватися думки підлеглих.

Стиль К2 (другий варіант консультативного методу прийняття рішень).
Керівник збирає підлеглих, яких вважає за потрібне, і на зборах висуває
проблему на обговорення. Вислухавши колективні ідеї та пропозиції,
висловлені під час обговорення, він ухвалює остаточне рішення, в якому
знову ж » таки можуть враховуватися або не враховуватися думки
підлеглих.

Стиль Г (груповий стиль прийняття рішень або стиль консенсусу).
Керівник збирає підлеглих, яких вважає за потрібне, та ухвалює з ними
остаточне рішення шляхом консенсусу.

Отже, існує кілька альтернативних стилів прийняття рішень. Який з
них найдоцільніше обрати при виникненні конкретної проблемної ситуації?
На практиці, на жаль, керівники користуються якимось одним або двома з
них, незважаючи на обставини. До цього їх спонукають ряд суб’єктивних
факторів. При цьому велику роль відіграє минулий досвід успіхів та
невдач, та пов’язана з ним схильність до певного стилю прийняття рішень.
Керівникам нерідко бракує вміння аналізувати проблемні ситуації, а також
досвіду застосовувати різні методи ухвалення рішень. Ще одним фактором,
що впливає на вибір того чи іншого стилю, є відповідні традиції та
стандарти, які примушують керівника дотримуватись певного стилю
прийняття рішень, що, звичайно, не сприяє підвищенню ефективності
прийнятих рішень. Виходячи з цього, був запропонований ситуативний
підхід до вибору стилю прийняття рішень. Основоположним принципом такого
підходу є те, що усі стилі прийняття рішень однаково важливі та корисні.
А для вирішення кожної конкретної проблеми треба застосовувати той з
них, який у даному випадку найбільш доцільний. Отже, не існує якийсь
єдиний стиль прийняття рішень, придатний для вирішення всіх проблемних
ситуацій. Кожен стиль характеризується такими факторами як: «якість»,
«інформація», «згода», «здатність». Розглянемо кожен з них.

1.Фактор «якість».

Приступаючи до вирішення проблеми, необхідно усвідомлювати, чи існує
потреба в тому, що було прийняте саме найкраще рішення. В одних випадках
будь — яка з альтернатив прийнятна, в інших — необхідно вибрати найкращу
з них.

2.Фактор «інформація».

Цей фактор має два аспекти. Передусім слід визначити, чи є в керівника
вся необхідна інформація для прийняття високоякісного рішення. Якщо є,
то він може сам правильно вирішити проблему. Якщо ж ні, то треба
з’ясувати, чи «структурована» проблема, тобто те, чи знає керівник, яка
саме інформація йому потрібна та де її взяти. Якщо не знає, то підлеглі
могли б як надати необхідну інформацію, так і прийняти високоякісне
рішення. Якщо ж проблема «структурована», то участь підлеглих в
ухваленні рішення можна обмежити лише наданням необхідної інформації.

3.Фактор «згода».

В багатьох випадках важливо встановити, якою мірою ефективність
виконання ухваленого рішення залежить від згоди з ним підлеглих. В цьому
разі краще застосовувати консультативні та групові стилі. Чим більше
підлеглі будуть залучатися до процесу прийняття рішення, тим більше вони
сприятимуть його ефективній реалізації.

4.Фактор «здатність».

Розглядаючи можливість застосування стилю консенсусу при вирішенні
певної проблеми, необхідно знати, чи здатні підлеглі виробити
високоякісне рішення. Крім того, важливо з’ясувати, чи можливий конфлікт
між підлеглими з приводу ухваленого рішення. Звичайно, колективне
обговорення проблем та пошук консенсусу — найкращий шлях розв’язання або
ж недопущення конфліктів у організації. Але якщо потрібно якомога швидше
прийняти високоякісне рішення, керівникові іноді краще ухвалити
остаточне рішення самому, вислухавши попередньо думки підлеглих.

Розглянувши по черзі кожен з вищенаведених факторів, керівник може
одержати раціональне підґрунтя для вибору того чи іншого стилю прийняття
рішення.

Характеризуючи запропоновану модель, слід зауважити, що вона надає
систематичну базу для аналізу та розуміння проблемних ситуацій. її
використання спонукає керівника діяти не лише під впливом домінуючих
управлінських стереотипів, що склалися в організації. Однак ця модель,
має певні недоліки. По — перше, вона побудована за принципом відкидання
неприйнятних у даній ситуації методів прийняття рішень, а не позитивного
вибору. Тому, розглянувши ситуативні питання, запропоновані в моделі,
поданій на рисі, найчастіше одержуємо не один, а більше прийнятних
методів. По — друге, не враховується вплив деяких важливих об’єктивних
та суб’єктивних факторів, зокрема, «часу», який є часто вирішальним
критерієм при виборі методу ухвалення рішення.

За браком часу слід віддавати перевагу авторитарним методам. В
іншому разі можна застосовувати групові методи, оскільки вони
забезпечують більш ефективну реалізацію прийнятих рішень.

Важливо також врахувати фактор, який можна умовно назвати «звички
та уподобання». Йдеться про попередній досвід керівника, його звички та
уподобання, що зумовлюють схильність до певного стилю у вирішенні
проблем. Важко сподіватися, що керівник зможе ефективно застосувати
стиль, до якого він не звик або який навіть зовсім не використовував
раніше.Отже, ситуативна модель вибору стилю прийняття рішення потребує
вдосконалення та доповнення.

Список використаної літератури

1.Булгаков О. Феномен інформатизації як інструмент соціальної політики:
філософсько — соціологічні аспекти // Вісн. УАДУ при Президентові
України. — 1996. -№ 2. — С. 180 — 193.

2.Нижник Н. Проблеми змісту державно — управлінських відносин та фактори
його соціальної обумовленості в Україні // Вісн. УАДУ при Президентові
України. -1996. — № 2. — С. 102 — 113.

3.Парфенцева Н. Про впровадження в Україні міжнародних статистичних
класифікацій видів економічної діяльності // Вісн. УАДУ при Президентові
України. — 1997. — № 1. — С. 51- 63.

4.Ралдугін Є. Соціальні технології та інформатизація // Вісник УАДУ. —
1997. — №3-4.

5 Сидоренко В., Гажіенко Г. Проблеми зміни мотивацій у необхідності
інформатизації при реорганізації органів державного управління//Вісник
УАДУ . — 1998. — №2.

6.Тронь В.П. Стратегія прориву: Монографія. — К : УАДУ, 1995. — 344
с .

7.Юзвишин И.И. Информациология, или закономерности информационньїх
процессов и технологий в микро- и макромирах Вселенной. — М.: Междунар.
изд-во Информациология, 1996. — 215 с.

8.Cooke S., Slack N. Making management decisions. — Prentice Hall, 1991.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *