Складіть історичний портрет Т.Шевченка. Охарактеризуйте культуру Київської Русі

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

САМОСТІЙНА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Історія України»

Методичне завдання

8. Складіть історичний портрет Т.Шевченка

Теоретичне завдання

Охарактеризуйте культуру Київської Русі

8. Складіть історичний портрет Т.Шевченка

Тара?с Григо?рович Шевче?нко (відомий також як Кобза?р, 9 березня 1814 —
10 березня 1861) — український поет, письменник (драматург, прозаїк),
художник (живописець, гравер), громадський діяч, філософ, політик,
фольклорист, етнограф, історик, з точки зору багатьох українців —
духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила
своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно
пов’язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями
України.

Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав
боротьбу українського народу проти соціального й національного
поневолення.

Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він —
своєрідне виправдання України перед людством, підтвердження нашої
національної повноцінності.

Народжений у кріпацькій сім’ї, він у досить юному віці став круглим
сиротою. Коли йому минав дев’ятий рік, від тяжкої праці й злиднів
померла матір Тараса, а на дванадцятому році його життя — і батько.
Останній перед смертю промовив пророчі слова: “Синові Тарасові спадщини
ніякої не оставляю, бо він буде неабиякою людиною…”.

Перше, що подумав рано осиротілий Тарас в таких обставинах, це була
школа і наука. Він сам із своєї власної волі йде у школу дяка
Богорського. Нестямний п’яниця Богорський тримав Тараса за наймита, але
малий сирота мусив терпіти, бо всією своєю істотою тягнувся до світу
знання. За дрібні гроші, що перепадали йому від його ж заробітку
читанням псалмів і молитв над покійними Тарас купував папір, робив
книжечку і вписував у неї пісні-вірші свої і Григорія Сковороди… 
Невдовзі Тарас відправляється в дорогу в пошуках правдивого вчителя, щоб
добру навчив, бо вже тоді душа його проявлялася різними талантами, серед
яких була тяга до малярства. І коли, здавалося, після тривалих
поневірянь він знайшов вчителя, який признав у ньому талант, на
перешкоді постала кріпацька його доля.

Замість навчання малярству Тарас змушений працювати на панській кухні, а
потім — козачком у панських покоях. Разом з паном Тарас змушений
покинути рідні місця. Проте переїзди з одного міста до другого
збагачували знання Тараса, давали можливість порівнювати життя в Україні
з життям у Литві, Польщі та Московщині, і зміцнювали любов до
мальовничої культурної України і посилювали тугу за рідним краєм.

1831 року юний Шевченко прибув до Петербурга. Тут Шевченко зустрів
земляка – художника Івана Сошенка, який невдовзі познайомив Тараса з
демократично налаштованими діячами культури. Вони, побачивши в Шевченка
рідкісний талант до літературної і художньої творчості, викупили його в
1838 році з кріпацької неволі. І син кріпака і внук гайдамаки, що ніде
не вчився грамоті, окрім сільського дячка, одразу ж після викупу на волю
виступив зрілим поетом.

     З 1838 по 1845 рік Шевченко навчався в Петербурзькій Академії
мистецтв. Під час навчання Тарас був тричі нагороджений срібними
медалями. Задовго до закінчення Академії Шевченко вже працював на рівні
професійного майстра. Після закінчення Академії в 1845 році Шевченко
повертається на Україну і працює в Археографічній комісії до його арешту
і заслання. 

Усе свідоме життя поет пов’язував з визвольним рухом українського
народу. Могутньою силою свого поетичного таланту він зворушував людські
серця, пристрастю закликав до боротьби за волю і просвіту. Шевченко був
членом таємної організації — Кирило-Мифодіївського товариства. За це
його в 1847 році було заарештовано і заслано рядовим солдатом в
Оренбурзький окремий корпус із царською забороною писати й малювати. Але
незважаючи на це Шевченко не склав рук і в засланні — він таємно писав і
малював.

Останні роки життя Тараса Григоровича позначені великими досягненнями в
літературі, живопису, графіці. У 1860 йому було присвоєно звання
академіка гравюри. Художник досконало володів  техніками олійного
живопису, акварелі, сепії, рисунку олівцем і вугіллям і офорту. У ряді
робіт простежується прагнення Шевченка підкреслити гармонійну сутність
людини, виявити її моральну й фізичну досконалість.

Зимою 1860-1861 років стан здоров’я Тараса Григоровича, підірваного
засланням, різко погіршився. 10 березня1861 року він помер. Похоронений
був на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. За Тарасовим заповітом, його
прах того ж літа перевезений в Україну й похований на найвищому вершку
Чернечої гори над Дніпром у місті Каневі. Поетові, пророкові і співцеві
України виповнилося рівно сорок сім років, з яких двадцять чотири він
був кріпаком, десять — на засланні, близько чотирьох — під наглядом
поліції. 

спадщина Шевченка — нова і яскрава сторінка в історії української
художньої культури. Шевченком глибоко розумів народне життя, умів
вибрати в ньому суттєве й характерне, володів рідкісним даром знаходити
найвлучніші, найдосконаліші засоби подачі цього життєвого матеріалу в
літературних і мистецьких образах. 

Таке чуття сучасної йому дійсності поєднувалося із знанням історії —
світової і вітчизняної. Розвинена інтуїція щодо зв’язку колишніх часів і
сучасної дійсності давала йому можливість наповнити новим змістом
зображення давнини.

Тарас Шевченко — символ чесності, правди і безстрашності, великої любові
до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до
Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів
народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за
світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою
мільйонів.

Шевченко є основоположником нової української літератури і
родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його
творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для
передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ
століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній
мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській
літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією
повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні
прагнення.

Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах
критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з
селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і
обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний
ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний
герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті
народу.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане
багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової
літератури.

Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники
наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло
Грабовський, Леся Українка та ін.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української
літературної мови. Він установив ту структуру української літературної
мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто
розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української
мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо

Творчість Шевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим
явищем, бо досі, як слушно зауважив Вадим Скуратівський, «вікове горе
мас, по суті, не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не
прорізалося своїм художнім голосом». Були окремі літературні спроби, але
настільки несміливі й наслідувальні стосовно панівної культури, що
ставали панською іграшкою, а не грандіозним мистецьким явищем і
національно-соціальним викликом, яким була творчість великого Кобзаря.
Саме Шевченко вперше в історії порушив тисячолітню німоту соціальних
низів. Тому “Кобзар” і має планетарне значення, саме українським словом
вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником
яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську та
світову літературу.

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і
неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Т.
Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його
поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет
оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович,
«…він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний
батько відродження української нації».

Завдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними
ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і
вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами —
історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в
її духовній творчості.

Добро i зло вiн бачив на землi свого дитинства, рай i пекло, i вiдчував
свою єднiсть з Україною, з її народом. Все це стало часткою його самого.
Вiн справдi вийшов з народу, жив з народом, всiма своїми думами i
почуттями був з ним мiцно i нерозривно зв’язаний.

I в його пiснях-думах бринить ота любов до України i українцiв, яка
невiддiльна вiд поезiї Кобзаря; без неї немає Шевченка.

Всiх страдникiв i борцiв поет називає братами i сестрами, з якими його
єднає ненька-Україна. Цi люди живуть у його серцi, живуть у його творах.
Це i його мати, яку «ще молодую у могилу нужда та праця положила», i
батько, що «не витримав лихої долi — умер на панщинi», i брати, яким
«лоби поголили», i сестри, що вiк свiй провели у наймах i злиднях, i
кохана його Оксаночка, яку спiткала доля Катерини. Але рiдними були
поетовi i ота мати, що «на панщинi пшеницю жала» i далi сну-мрiї про
волю не йшла, i нещасна бунтiвна Марина, i Перебендя, з його
пiснями-думами про долю України, i наймичка Ганна, що знайшла пораду
своєму горю у добротi людськiй.

Але великому Кобзаревi чужа була нацiональна обмеженiсть українських
панiв типу «завзятого патрiота» Петра Скоропадського («у свитi ходить
мiж панами та п’є горiлку з мужиками, i вольнодумствує в шинку», а
водночас «кругом паскуда», що «в селi своїм дiвчаток перебирає»), чи
персонажiв вiрша «I мертвим i живим…» Поет добре знав українцiв, що
любили «на братовi шкуру, а не душу». галерею таких панiв вiн показав у
вступi до поеми «Сон» та мало не в усiх своїх iнших творах.

Т. Г. Шевченко був ворогом будь-якої обмеженостi, вважаючи, що здобутки
кожної нацiональної культури є здобутком всього людства. Саме тому,
мрiючи про вiльну Україну, де «у селах у веселих» будуть «i люди
веселi», де «врага не буде супостата, А буде син, i буде мати,

I будуть люди на землi».

Поет уявляв собi «сiм’ю вольну, нову» народiв, де оживе природа i
оживуть люди, де не буде нiякого гноблення, а пануватиме воля i
братерство.

Охарактеризуйте культуру Київської Русі

Існування Київської Русі охоплює період з ІХ по 40 – рр. ХІІІ ст. У часи
економічного та культурного розквіту давньоруська держава займала
територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря,
від Волго-Окського межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали
східні слов’яни, що були об’єднані у великі міжплемінні союзи. У
давньоруському літописі «Повість минулих літ» вказується, що таких
союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов’ян складали
поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці,
білі хорвати; вятичі. Окрім східних слов’ян, у межах Київської Русі
проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та
балтські племена. Політичною формою держави у Київській Русі була
ранньофеодальна монархія з елементами феодалізму. Східнослов’янські
міжплемінні об’єднання поступово склалися у єдину народність, що була
названа «Русь».

Держава представляла собою історично важливу, контактну територію між
Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це
зумовило її швидке входження у загальноєвропейську історико-культурну
спільність. Вона мала широкі міжнародні зв’язки з Польщею, Чехією,
Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою
Болгарією, країнами Західної Європи – такими, як Франція, Англія, Данія,
Швеція, Норвегія.

Важливе значення для культури Київської Русі мало запровадження
християнства. На думку академіка Б.Рибакова, «прийняття християнства
поставило Русь на один щабель з передовими державами того часу».

Після укладення ряду договорів, особливо зміцніли зв’язки з Візантією, а
прийнятття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського
православ’я, політичною думкою та культурними досягненнями.

Київська Русь стала своєрідним центром слов’янської культури, яка, у
свою чергу, мала на собі вплив культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя
і Східного Середземномор’я. Вона проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і
впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.

Писемність і освіта

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних
слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник
Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні
піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що
не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські
часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній
сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян
письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось
«кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними
книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки
давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах –
пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших
предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена
серед простого люду.

Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та
інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські
справи.

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст.,
що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви,
Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви
Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для
письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне
уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення
Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у
Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і
надбанням широких верств міського населення.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних
традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду
шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження
християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла
потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не
тільки для впровадження нового християнського культу, але й для
функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому
шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого
набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа
підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та
світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького
і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику,
поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу
освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ,
Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім
центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід
1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита
Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі
«Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у
1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня
Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому
знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена
визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та
культурними вимогами давньоруського суспільства.

Наукові знання

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить
високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора,
Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших
мислителів античного світу. У Русі були поширені натурфілософські твори
таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми
Індикоплова та ін. Ці твори мали матеріалістично-релігійне спрямування.

Для Київської Русі характерне богословсько-схоластичне сприйняття світу.
Перші наукові знання були почерпнуті із таких перекладних джерел як
«Фізіолог» та «Шестиднев», трактатів Козьми Індикоплова. Ці знання
розвивалися разом із новими досягненнями, що з’явилися в результаті
виробничої діяльності людей. Математика на Русі мала прикладний,
ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час
будівництва та у торгівлі. Записувалися міри довжини, об’єму, робилися
розрахунки при складанні церковних календарів та пасхалій.

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи
засвідчують, що у Киівській Русі спостерігали за такими небесними
явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне
сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні
знамення, але опис явищ був реалістичним.

Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме – хімічними
властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів
із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових
емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні – суміші для
прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії
використовувались також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці
шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.

Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм
були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали
географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено
всі слов’янські племена Східної Європи і географічне місце їх
проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна,
Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле.
Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань
сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка»
Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми
Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька
література.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими
володіли народні цілителі – волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно
лікував хворих чернець Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира
Мономаха Ганна, склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається
про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні
хвороби і лікування ран

Література

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного
життя. Її виникнення та розвиток пов’язані з соціально-економічними та
культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного
життя.

З прийняттям християнства з’являється красне письменство, у якому
взаємодіють церковно-слов’янська і давньоруська мови, сакральний і
світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події
багатовікової дописемної історії. Фольклорні джерела використовувалися
при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування
історичних фактів у хронологічному порядку. З’явилося літописання – вид
історичної літератури.

Яскравою пам’яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ»
(кінець ХІ – початок ХІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря
Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення
держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні
заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до
єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей
літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на
Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної
думки, традиції візантійської християнської культури. Відомі три
редакції «Повісті минулих літ». Перша до нас не дійшла, друга читається
у складі Лаврентіївського літопису, а третя – у складі Іпатіївського
літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід,
укладений ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі ( ХІІ ст.), який
розповідає про події 1118–1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він
є безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ». До Київського
літопису увійшли матеріали переяславського та чернігівського
літописання.

За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі,
Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною пам’яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський
літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до
1292 рр. Він є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а
також про міжнародні зв’язки того часу. У ньому широко використано
тогочасну епічну поезію.

В ХІ–ХІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. У цей
час були створені пам’ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та
художньої оригінальної літератури. Це – «Слово про закон і благодать»
митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила
Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик»
та інші.

Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури є «Слово о полку
Ігоревім» (1185 – 1187 рр.), у якому відбиті патріотичні ідеали і
поетична культура Київської Русі.

Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною
історико-літературною пам’яткою, в якій проголошується повна культурна і
церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину
Ярославу Мудрому.

Авторами так званої «учительної» літератури ХІ – ХІІ ст. були Феодосій
Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші
проповідники й оратори того часу.

В ХІ–ХІІІ ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна
література, або «житія». Пам’ятками такої літератури є «Чтеніє о житії и
о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє
преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печерського», «Хождєнія
Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис
князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також
зображення монастирського побуту.

Цінною літературною пам’яткою є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно
адресоване дітям – спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир
Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя,
досвідченого господаря і зразкового сім’янина.

У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої
є «Житіє і хождєніє Данила, руськія землі ігумена”. Тут відтворено
топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і
апокрифічних оповідань.

$

&

F

„e

yyyy^„e

„y

yyyy^„y

QTH

*

gd»}?

???????¤?¤?$?????????» – збірник творів про історію Києво-Печерського
монастиря. У його основі лежать легенди і перекази про особливу святість
монастиря.

Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна
творчість, яка існувала у східних слов’ян ще до виникнення писемності.
Це – обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні
пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та
трансформаціях.

Особливе місце посідали пісні-билини, в яких відтворена історія народу.
Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі
народні богатирі як Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович,
селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників
землі руської. Поширеними були билини: «Ілля Муромець і соловей
розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і змій», «Добриня
Нікітіч та Альоша Попович» та інші.

Музика і театр. Складовою частиною духовної культури Київської Русі була
музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною
особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня
цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці,
пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна
музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво
відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов’ян у
дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових та
ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян –
давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи
князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців як руських, так
й іноземних, що застольною музикою під час банкетів прославляли князя та
його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження,
як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача
та Лазаря».

Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору
Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два – на духових
інструментах і трапецієвидній арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на
дорогоцінних золотих багатооздоблених речах. Поширеними інструментами в
княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни,
свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця.
Найпоширенішим духовим інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика –
дзвонарство та одно- та багатоголосий церковний спів. Система
давньоруських церковних наспівів називалась знаменним розспівом. Це
унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного
складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова
(знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку
давньоруської музичної культури.

Старослов’янські звичаї та обряди з часом втратили своє суто обрядове
призначення і поступово перетворились на народні розважальні ігрища, що
несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті
почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській
Русі були скоморохи – народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У
їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок,
театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо.
Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було
дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні
настрої. Наприкінці ХVІІ ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства
і державної влади а також появи шкільної драми скоморошество зникає.

Архітектура

У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста,
складовими якого були: «дитинець», або «днешній град», у якому містилися
князівські та боярські двори, «окольний град» у якому проживало міське
населення, та «посади», або «кінці», заселені ремісничим і торговим
людом.

Важливого значення в економічному та культурному розвитку давньоруської
держави набували міста, правила забудови яких були викладені у так
званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, до якого входили як
давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування.

За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну.
Пам’яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки
свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств
населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про
особливості міської забудови. Споруди будували із дерев’яних зрубів. В
основному це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що
опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями – перед входом.
Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх – підкліть, що
трохи заглиблювався у землю.

Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були
ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі.
На князівських дворах будували гридниці – великі зали для прийомів, а
також – поруби (в’язниці для непокірних).

Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасностовпову конструкцію,
обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура була
дерев’яною.*23

*23: {Толочко П.П. Древний Киев. – К., 1983. – С. 112 – 113. }

З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво
храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. Вони
будували храми, що за багатством не поступалися Царгородським. І це було
справою не лише престижу, руські князі щиро вірували у бога, а як відомо
– «віра без діл мертва єсть».

У багатьох країнах світу Х – ХІ ст. відзначилися активною будівничою
діяльністю грецьких майстрів. Візантійські будівничі традиції
позначалися на романській архітектурі Західної Європи. Типи
архітектурних споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії,
Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому зрозуміло, чому саме досвід
візантійського будівництва був використаний руськими князями та
християнською церквою.

Кам’яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися точно
за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську
Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися
за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на
вапняному цемяночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер’єр культових
споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та
фресками. Для покращення акустики робили голосники – порожнину всередині
стіни, в яку закладали глечики.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена
візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989–996 рр.
Вона збудована за загальнохристиянськими правилами у пам’ять про
мучеників-християн. У плані це тринефна, хрестово-купольна споруда,
інтер’єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений
мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була зразком
для багатьох давньоруських культових споруд ХІ–ХІІ ст. У 1240 році
Десятинна церква була зруйнована ордами Батия, до сьогодні зберігся лише
її фундамент.

Храми будуються і як необхідність вшанування подій особистого життя
(перемога у битві, чудесне врятування від смерті, тощо). Так,
з’являються перші церкви в ім’я Василя у Києві, Преображення у Василеві.
Будувалися храми в ім’я Софії, що символізувала премудрість Христову і
Матері Божої. Такі храми збудовані у Києві, Новгороді та Полоцьку. Ряд
соборів присвячені Успінню Богородиці. За архітектурним типом вони
походять від Успенського собору Печерського монастиря і зведені у
Смоленську, Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані,
Володимирі-Волинському, Галичі.

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі
архітектурні споруди як церкву Богородиці у Тмуторокані (1021р.) (не
збереглася) та спаський собор у Чернігові (1036 р.), збудовані князем
Мстиславом Володимировичем. Спаський собор у Чернігові зберігся до наших
днів майже у первісному вигляді.

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії
у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037р). Споруджений
грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії,
цей храм не був його простою копією. Майстрами була творчо перероблена
візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової
неповторності. За типом це п’ятинефний хрестово-купольний храм з
хрещатим під- купольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор
увінчаний тринадцятьма банями.

Софійський собор був «руською митрополією», головним храмом
давньоруської держави. Він був не тільки релігійним, але й політичним і
культурним центром. Тут відбувалися церемонії посадження на великокняжий
престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку
та скрипторій (майстерню з перекладу та переписування книг). Це єдиний
собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і
найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок ХІ ст. Київський собор св.
Софії є пам’яткою світового значення, яка у 1990 році занесена ЮНЕСКО до
Списку всесвітньої культурної спадщини.

Окрім Києва монументальне будівництво першої половини ХІ ст. провадилося
і в таких містах, як Полоцьк, Новгород, Чернігів.

У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється у багатьох
давньоруських центрах. Засновуються монастирі, в яких будуються нові
кам’яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.),
Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор
Видубицького монастиря та інші.

У ХІІ ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська
та новгородська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають
візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше схожа до
романської. В інтер’єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем
фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належить храм
Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі на Подолі
(1132 р.), Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві,
Юріївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібський (1128 р.) та Успенський (І
пол. ХІІ ст.) собори і П’ятницька церква (поч.ХІІІ ст.) у Чернігові,
Михайлівська церква у Смоленську (кін. ХІІ ст.) та інші. Вони об’єднані
єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою.

На початку ХІІІ ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців
і татар, Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове
будівництво переміщується на західно-руські землі. Особливий розквіт
архітектури спостерігається після об’єднання у ХІІІ ст. Волинського та
Галицького князівств. Для архітектури цього часу характерні риси
романського стилю. Пам’яток цієї архітектури збереглося дуже мало. Це
Миколаївська та П”ятницька церкви у Львові, Успенський собор у
Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у місті Холм. Галицькі
монументальні будівлі були зведені з світло-сірого вапняку, тому їх ще
називали білокам’яними.

Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. У
період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися
високі, міцні оборонні споруди з товстими кріпосними стінами. Так, Київ
був оточений валами і дерев’яними стінами загальною висотою до 16
метрів. Вхід до міста був можливий тільки через кам’яні ворота –
Львівські, Лядські та парадні Золоті. Золоті ворота відбудовані, і
сьогодні є пам’яткою давньоруської оборонної архітектур.

Оборонне будівництво вдосконалюється та продовжується у ХІІІ ст. З
появою стінобитних пристроїв все частіше зводяться високі кам’яні
укріплення, оборонні башти з бійницями. При їх будівництві запозичується
досвід європейських країн, вдало використовуються особливості місцевого
ландшафту. Зразками оборонних споруд того часу є укріплення Галича,
Кам’янця, Любліна, Дрогобича, Луцька. До оборонних споруд ХІV–ХV ст.
належать також феодальні замки з міцними кам’яними мурами та вежами.

Образотворче мистецтво

З культовою архітектурою був тісно пов’язаний монументально-декоративний
живопис, характерний для візантійських художніх шкіл. У Київській Русі
візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних
розписів – мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах
Київської Русі з кінця Х до початку ХІІ ст.*24 Технологія виготовлення
різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою,
а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками
були оздоблені інтер’єри князівських палаців і культові споруди часів
Володимира Великогота Ярослава Мудрого.

*24: {Мистецтво Київської Русі. – К.: «Мистецтво», 1989. – С. 30. }

Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий
живопис. Фрески чудово поєднувались з фактурою кам’яних стін і мали
надзвичайно багатий колорит. Техніка фрески була запозичена у
візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими
елементами і стилістичними зображеннями. Так, новим у митецькій
діяльностідавньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових
зображень, чого не практикували у Візантії. У ХІІ ст. мистецтво мозаїки
поступається мистецтву фрески. Перші мозаїчні зображення та настінні
фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві міста Києва, але вони
не збереглися.

До найвизначніших пам’яток українського і світового
монументтально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески
Софійського собору у м.Києві. Головним змістом художнього оздоблення
інтер’єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні
розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно було читати у
певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські,
біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі
християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний
вівтар і купол собору. Це – поясне зображення Христа-Пантократора
(Вседержителя) з піднятою десницею, в апсиді центрального вівтаря
зображена велична постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти. У народі
Богоматір Софії Київської вважали заступницею Києва і Русі і називали її
«Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою. Марія-Оранта у
народній свідомості злилася з язичницьким образом «Великої Богині», що
уособлювала силу землі.*25.

*25: {Київська Русь. Культура. Традиції.Збірник наукових праць. – К.:
Наукова думка, 1982. – С. 85.}

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна
композиція «Євхаристія» (причащання апостолів), а ще нижче –
«святительський чин», який є одним із кращих зразків монументального
живопису. Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і
набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом
художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру.
До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000
квадратних метрів фресок собору Святоі Софії у Києві *26.

*26: {Українська культура: історія і сучасність: Навч.посібник. – Львів:
Світ, 1994. – С.179 }

Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор
Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на
Берестові у Києві. З середини ХІІ ст. у Київському, Чернігівському,
Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються
самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні
мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у
сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на
Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

Разом з будівництвом храмів розвивався іконопис – вид культового
станкового живопису. Ікона як художній елемент займала головне місце в
інтер’єрї культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на
сьомому Вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікони становлять
органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах
ікони розташовувалися над передвівтарною перегородкою, що пізніше
перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з
Візантії і Болгарії, а в кінці ХІ ст. з’явилися власні. Мистецтво
іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних
розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на
створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та
колористичних рішень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже
мало.

Становлення давньоруського іконопису припадає на ІІ половину ХІ –
початок ХІІ ст. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших
руських іконописців – Григорія та Аліпія. Деякі дослідників пов’язують з
київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта» (ХІІ
ст.), «Устюзьке Благовіщення» (ХІІ ст.), «Дмитрій Солунський» (ХІІ ст.)
і композицію Свенської (або Печерської) Богоматері» (ХІІІ ст.). Серед
ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці –
Елеуса”, привезеної наприкінці ХІ – початок ХІІ ст. з Візантії до
Вишгорода поблизу м.Києва. Її назвали «Володимирська Богоматір»
(Третьяковська галерея, м. Москва). Образи, втілені в іконах, вважалися
зразком моральної чистоти й одухотвореності.

У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» – Бориса і
Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб» Традиції Києва були
поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та
Володимира-Волинського.

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне
мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи
язичницькі вірування, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне
мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення
монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна
кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва. Це
– різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного
рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору Софії Київської, шиферні
плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золотоверхого та
Києво-Печерського монастирів.

Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена
Богоматір-Одигітрія з дитям, що знайдений в руїнах Десятинної церкви.
Шиферні різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова.

Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (Х–ХІ
ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з
білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.

Цінними витворами давньоруського пластичного мистецтва є вироби
різьбярів по каменю у вигляді невеликих кам’яних іконок, на яких
найчастіше зображали Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю,
Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної кам’яної
пластики є ікона «Увірування Фоми», що зберігається у Київському
історичному музеї.

Оригінальним видом мистецтва за княжої доби було мистецтво книжкової
мініатюри. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на
дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні
оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та
мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася та ілюструвалася руськими
писцями та художниками, зразками для яких служили візантійські та
болгарські рукописні книги. Пам’ятками давньоруських рукописів є
«Остромирове євангеліє» (1056–1057 рр.), «Ізборник Святослава» (1073
р.), «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове євангеліє»
(ХІІ ст.) «Мстиславове євангеліє» (ХІІ ст.) та ін.

Видатним явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії
Київської Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (ХV ст.) Книга
містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої
доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі,
одяг та зброю, речі домашнього вжитку та інші важливі історичні
події.*27 Орнаментика більшості давньоруських рукописів була пов’язана з
ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.

*27: {Рибаков Б.А. Из истории культуры древней Руси / Исследования и
заметки. – М.: 1984 – С. 188 – 240. }

Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт
декоративно-ужиткового мистецтва, в якому проявилися риси давньоруської
естетики та багатовікових художніх традицій східних слов’ян. Поширеними
на Русі були такі види прикладного мистецтва, як скань, чернь, зернь,
позолота, перегородчаста емаль та художнє литво. Скань – це мистецтво
використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу. Скань
широко використовувалась у жіночих прикрасах та окладах книг. Чернь –
чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на
якому світилися срібні фігури. Її наносили на браслети, зап’ястя, колти,
персні, хрести, зброю тощо. Зернь – дрібні кульки, що впаювалися в
персні та інші прикраси.

У давньоруській державі також було поширеним кування та карбування
золота, срібла та міді. Чудовим зразком цього мистецтва є також врата
Суздальського собору (ХІІІ ст.), де поряд з біблійними сценами зображено
язичницьких істот, що стережуть вхід.

Оригінальними видами прикладного мистецтва було художнє литво.
Давньоруські майстри відливали безліч різних речей, від невеличких
прикрас до великих церковних дзвонів. Цінною пам’яткою художнього литва
є великий мідний хорос, знайдений на Подолі у м. Києві. Він оздоблений
жар-птицями – символами світла та знаками вогню і сонця.

Міжнародне визнання здобули вироби майстрів із різьби по дереву та
кістці, майолікова кераміка, а також виробництво скла. Пам’ятками різних
художніх ремесел є бронзові панікадила, дзвони, смальта, скляне намисто,
кубки, чари, браслети, різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів та
зброї, дзеркала, ложки, шахові та шашкові фігури та ін.

Важливе місце у господарському житті Київської Русі посідали ремесла.
Провідною їх галуззю була чорна металургія, яка розвивалась за межами
міста. Залізо видобувалось із болотяних руд. Давніми центрами
залізоробного ремесла були м. Городськ на Тетереві (Коростишевський
район, Житомирська область), та м. Вишгород (Київської область).
Центрами обробки чорного металу були міста Київ, Новгород, Смоленськ ,
Чернігів, Галич, Вишгород. Давньоруські ковалі знали такі техніки
обробки заліза, як кування, зварка, цементація, обточка, інкрустація
кольоровими металами, полірування, вони володіли усіма видами обробки
кольорових металів. Доваршеними формами і художнім оздобленням, відомі
давньоруські мечі.

Розвивалось також гончарство, що процвітало у таких містах, як Білгород
і Вишгород.

Високого рівня досягла обробка дерева, каменю, виготовлення цегли та
вапна. Деревообробний промисел був особливо поширений у будівельній
справі. Кам’яне будівництво сприяло появі цегельників, каменярів,
вапнярів.

Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри, виготовлення
взуття, прядіння, ткацтво та інші.

Отже, давньоруське мистецтво є однією з найяскравіших сторінок історії
художньої культури доби Середньовіччя. Київська Русь відігравала значну
роль у світовій історії, а її мистецтво за три століття досягло художніх
вершин. Великий вплив на мистецтво Київської Русі мали культури інших
народів, особливо Візантії. Разом з тим у скарбницю світової культури,
багато нового і цінного внесли давньоруські митці. Загалом культурний
розвиток Київської Русі ІХ – ХІІІ ст. знаходився на високому
європейському рівні. На жаль, монголо-татарська навала перервала цей
яскравий період вітчизняної історії. Разом з тим, культура Київської
Русі в усіх своїх формах і жанрах показала яскраву самобутність і
заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього
середньовіччя.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *