Предмет філософії як форми суспільної свідомості (контрольна робота)

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Контрольна робота з філософії

Тема 4. Предмет філософії як форми суспцільної свідомості

ПЛАН

Вступ

1. Формування предмета філософії в історії культурно-історичного
розвитку суспільства

2. Філософія і наука

3. Специфіка філософії як форми суспільної свідомості

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На відміну від міфології і релігії, які, будучи духовними засобами
соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія
покликана до життя особливими соціальними умовами. Соціальні умови не
тільки сприяли розвитку філософії чи гальмували його. Вони часто
визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Ключ до розуміння
багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері. Саме філософія
допомагає людині вирішувати проблеми її буття, сенсу існування,
обґрунтовує пріоритетні цінності в житті суспільства, визначає прийнятні
шляхи і способи досягнення цих цінностей. Філософський світогляд
заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, роздуми,
сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають
найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа,
що таке добро і зло, тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю
вільно трактувати такі питання? Зрозуміло, що ні. В так званому
традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня
вільна особа, будь – яке вільнодумство неможливе.

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість до
інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному
суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж
на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи
панування демократії. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті,
викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні
сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують
теоретичну настанову, на якій грунтується філософія.

В даній роботі планується розглянути такі питання як:

формування предмета філософії в історії культурно-історичного розвитку
суспільства;

філософія і наука;

специфіка філософії як форми суспільної свідомості.

1. Формування предмета філософії в історії культурно-історичного
розвитку суспільства

Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому.
Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина
6 ст. — початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох
грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає
“любов до мудрості”,“любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській
культурі слова „філософія” пов’язане з ім’ям Платона (427 – 347 рр. до
н. е.)

Предмет філософії можна визначити як „…система знань про світ як ціле,
універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування”
[1,с.34]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а
система відношень “людина – світ”.

Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж
тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У
Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець”
взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях.
Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася
знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке
світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені
вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має
їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі
та в людському житті ?…”[3,с.41]. Кожне нове покоління філософів
по-новому розв’язує для себе ці проблеми.

Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим
актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного
філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх
типів світогляду – міфології та релігії. Процес історичної трансформації
предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними
причинами: “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених
конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і
суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості,
можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До
суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення
предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або
течією”[5,с.11].

Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя.
Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура
тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому
найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно
визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена
за його «образом і подобою». Формування індустріального суспільства, що
розпочалося в Західній Європі наприкіні XIII – на початку ХIV ст.,
виявилося тісно пов’язаним з радикальними змінами в суспільній
свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку
– добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на
людини як вищу цінність. Якщо гуманізм був притаманний всій добі
Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення
про предмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. “На етапі
раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на
природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос
явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних
спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання
технологічних зусиль” [6,с. 86-87]. Поступова зміна світоглядних
орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям,
виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці.
Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов’я,
філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих
наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на
найістотніших рисах специфічно людського буття – свободі, творчості і
т.і. Значні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці
XVI – початку XVII століття, коли виникає експериментальне
природознавство і починається процес розмежування філософії та
конкретних наук – спочатку механіки, астрономії, математики, пізніше
фізики, хімії, біології. “…Гегель вважав, що “філософія є квінтесенція
культури”, “епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософія виступала
“завершенням культури “розуму”, була символом “культури рефлексії”
тощо…”[7,с.21].

Важливо відзначити, що незважаючи на багатоаспектність підходів
до рішення проблеми відношення людини і світу, перед людиною виникала
потреба в узагальненому, цілісному уявленні про той світ, у якому
вона живе, а також про саму себе, про цілісне бачення свого відношення
до цього світу. Такий підхід обумовлений самою специфікою життя
людини.

Два протилежних підходи до рішення питання про природу і сутність світу
і людини позначили суть основного питання філософії як питання про
відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до
буття. Визнання матеріального й ідеального як граничних основ буття
світу і людини з неминучістю призвело до рішення питання про те, що
ж є первинним – матерія або свідомість. Постановка і рішення цього
питання склали першу сторону основного питання філософії. У
залежності від того, як філософи відповідали на це запитання, що
вони вважали первинним, а що вторинним, вони розділилися на
матеріалістів і ідеалістів. Так виникли матеріалізм і ідеалізм як
два основних напрямки у філософії: „Матеріалізм у розв’язанні основного
питання філософії виходить з того, що природа, буття, матерія є
первинним, а свідомість, мислення, дух – вторинним. Згідно з
матеріалізмом світ існує сам по собі, ніким не створюваний і не
знищуваний, закономірно змінюється, розвивається, виходячи зі своїх
власних причин”[4,с. 17]. „Об’єктивний ідеалізм розглядає матеріальний
світ як продукт діяльності об’єктивного духу (розуму, ідеї), як
„інобуття духу”. Ідеалізм у розв’язанні основного питання філософії
намагається довести, що дух, свідомість, природа, матеріальне є
вторинним” [там же].

Крім цих основних засобів рішення основного питання філософії є
ще дуалізм, що визнає дух і природу, свідомість і матерію, мислення і
бутя двома самостійними початками. Це — специфічна спроба
перебороти

протилежність між матеріалізмом і ідеалізмом.

Крім рішення питання про природу і сутність, про загальну підставу
світу і самої людини, питання про відношення духу і природи,
свідомості і матерії, мислення і буття під кутом зору визначення, що з
них є первинним, основне питання філософії має і другу сторону –
гносеологічний аспект – і виступає як питання про те, як відносяться
наші думки про навколишній світ до самого цього світу. „Оскільки
обставини абсолютизації виявляються пов’язаними з певними особливостями
самого пізнавального процесу, марксисти називають джерело виникнення
ідеалізму гносеологічним. Гносеологічне теоретико – пізнавальне коріння
ідеалізму досить тісно пов’язане з життєво – суспільними відносинами”
[2,с. 32]. Це питання про співвідношення нашої свідомості й
об’єктивної дійсності, питання про те, чи є ця свідомість
результатом становлення людини, усвідомлення нею себе і світу свого
буття, а тому засобом орієнтації в цьому світі, або ж вона є тим
початком, що, будучи втіленим із метою і реалізуючись у людській
діяльності, визначає утримання самого світу. Це також і питання про
те, у стані чи наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в
наших уявленнях і поняттях про дійсний світ складати вірний відбиток
дійсності, про межі пізнання, про його природу і сутність.

У такий спосіб питання про відношення духу до природи, свідомості
до матерії, мислення до буття є основне питання філософії, тому що являє
собою відповідь на питання про природу світу і людини в їхньому
взаємозв’язку.

Предмет філософії включає в себе і відповідь на питання про те, як
світ улаштований, яка його загальна структура, які в ньому існують
зв’язки і відношення, а також питання про стан, у якому людина і
світ знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає
джерело руху, розвитку.

Питання про те, як улаштований світ, питання про структуру і стан
світу знайшло своє рішення в двох основних концепціях —
діалектичній і метафізичній. „Як раціональна методологія діалектика
включає в позитивне розуміння всього існуючого розуміння його
заперечення, розуміння неминучої загибелі. Така риса діалектичної
філософії реалізується в її критичному ставленні до всього, що
розвивається, до результатів пізнання і людської діяльності” [4,с. 19].З
точки ж зору метафізичної концепції джерело саморозвитку, його рухова
сила залишається в тіні або виноситься за межі.

Отже, матеріалізм і ідеалізм, метафізика і діалектика являють собою

різноманітні засоби розкриття відношення «Людина – світ». Хоча на
кожному конкретному етапі історії ці засоби наповняються конкретним
змістом і усвідомлюються по-різному.

Специфіка рішення основного питання філософії і питання про загальну
структуру і стан світу не виключають, а навпаки, припускають
їхній взаємозв’язок. Вони тільки разом дозволяють розкрити специфіку
предмета філософії в його цілісності.

2. Філософія і наука

Чи є філософія однією з наук? На перший погляд, відповідь здається
однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди,
вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії.
Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь
певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання,
які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.

Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої
конкретності, вона є знання загального. Власне, саме це зближує її з
такою формою суспільної свідомості, я наука, адже остання також
відображає світ у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії
та науки є те, що обидві прагнуть теоретично обгрунтувати свої
положення, довести їх, виразити в теоретичній формі.

Нарешті, і філософія, і наука принципово відрізняються від релігії.
Пізнати світ, людину, Бога, відношення між ними – цього прагне й
релігія. Проте релігія за своїм характером спирається передовсім на
віру, інтуітивно-ірраціональне пізнання, почуття людей. На противагу
цьому філософія і наука звертаються до суворої логіки раціонального
сприйняття світу, намагаються тлумачити буття за допомогою розуму,
доводити й обгрунтовувати свої тези за допомогою еміричних доказів.

,

.

< ? v&%*+a;¶>IEJ$KhU.W”Y,^3/4^,`,b.bZb?e–hHlooccUooOCCoooOo?????

dha$

іть альтернативними формами суспільної свідомості. Тому намагання
зацікавлених сил ототожнити їх загрожує трагічними наслідками не тільки
для долі науки чи філософії, а й для цілого суспільства. В якості
прикладів І.В.Бичко наводить спроби витлумачити філософське знання за
образом і подобою знання математичного чи механічного, сталінську спробу
накинути суспільству натуралістично-технократичну “модель” філософії –
так званий “діалектичний та історичний матеріалізм”.

“Аж ніяк не кращими за наслідками були і спроби некомпетентного
втручання філософії у справи науки (розправа з кібернетикою і генетикою
в СРСР на «“азі»”сталіністського діамату. Щось подібне відбувалося
наприкінці середньовіччя внаслідок такого ж некомпетентного втручання
релігії у справи науки…”[5,20].

Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з теоретичної
формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох
гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у свій
зміст не просто суму наявного одиничного, але й містить у собі все
багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільки
те, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є,
а й усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.

З цією схожостю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність –
принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює”
загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і
оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити,
“незацікавлене”, “байдуже” знання.

Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в
результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність
дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще,
але й належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знання
“зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”[5,21].

Показо, що вже мислителі давнини усвідомлювали відмінність між
філософією та наукою. В античності цій відмінності відповідала
розокремленність понять “софія” (мудрість) та “епістеме” (знання).

На початку своєїх історії філософія як сукупність знань про світ містила
елементи природознавчих наук, які згодом поступово відгалужувалися. В
міру свого кількісного зростання ці елементи “звільнялися” від
світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи
водночас наукою.

Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю між
об’ектом і суб’єктом.

Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта до
об’єктупрагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу
(фізика, хімія, геологія та ін.), суспільство (історія, соціологія,
політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та їн.). Щодо
філософії, то її предметом (про це вже йшлося в першій частині
контрольної роботи) є реальність, розглядувана під кутом зору
суб’єкт-об’єктного відношення.

Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою
явище сцієнтизму – уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання
може бути тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні
слова “наука”, яке застосовується щодо природознавства. За своє сутністю
сцієнтизм (від англ. science – наука) применшує роль і значення всього,
що не має суворо раціональної форми.

А.Г.Спіркін передає нарікання сцієнтистів на адресу філософії наступним
чином : “Передусім сцієнтист закине філософії, що її істини недовідні й
принципово не піддаються перевірці, що філософія не є точним знанням і
навіть, навпаки, вона настільки неточна, що наближається в цьому
розумінні скорше до мистецтва, ніж до науки…Чи можна сьогодні серйозно
ставитись до філософського способу міркування, якщо кожному аргументу
тут може з однаковою переконливістю бути протиставлений і контраргумент,
якщо філософи не спроможні застосовувати у своїй області суворі наукові
доказові і верифіковані методи, вироблені математикою та
природознавством ?”[4,12-13].

Відповідаючи на ці звинувачення на адресу філософії, А.Г.Спіркін
висловлює впевненість, що між наукою та філософією не можна ставити знак
рівності, але між ними немає і непрохідної перешкоди. “Наука будується
на експерименті і на створенні такого знання, яке зберігає свою
істинність незалежно від зміни умов людського існування…Але і філософія
також шукає передовсім свою об’єктивну сторонусвоб особливу форму
узгодженості з дійсністю…Філософія таксамо об’ективна, як і наука в тому
розумінні, що предметом філософіії є не суб’єктивне відчуття людини, а
об’єктивна природа її відношення до світу” [4,15].

Таким чином, виявляється, що визначальними особливостями філософії, що
відрізняють її від науки, є, по-перше, її власний предмет дослідження,
сутність та ретроспектива формування якого вже схарактеризовані вище, а
по-друге, спеціфічні форми і методи, за допомогою яких філософія
здійснює пізнання.

3. Специфіка філософії як форми суспільної свідомості

Світогляд – одна з форм свідомості людини. Філософія –це також світогляд
: послідовно – раціональний, теоретичний. Оскільки з самою філософією,
її ідеалами,змістом її положень погоджуються, оскільки вона не тільки
обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує переконання,
вірування в неї. Тому окремі філософи дотепно називають її віро знанням.

При подійному розумінні філософія характеризується такими
художньо-образними інтуїціями,як мудрість, премудрість,
любомудрування,мрійність тощо. Важливо підкреслити, що і за такого
звуженого розуміння філософія не втрачає повністю своєї єврестичної
цінності і дає певні позитивні результати. Довільне тлумачення
філософії,що випливає з етимології слова, закарбувалося зокрема на рівні
суденної свідомості. Якщо людина говорить щось не зовсім зрозуміле для
інших,то їй часто приписують ознаку – філософує. Ясна річ,що таке
«філософування» жодного відношення не має до справжньої філософії, але ж
воно зустрічається не тільки на рівні суденної свідомості.Таким
«філософуванням» грішать і вчені мужі. Воно і є однією з причин
внутрішнього «плюралізму» філософії.

Наука, як відомо – це система теоретичного знання.Отже, і діалектика –
матеріалістична філософія повинна була не тільки відкрити найзагальніші
закони розвитку природи, суспільства та людського мислення, а і подати
їх у формі системи теоретичного знання. Уявімо, що вона це зробила,
системно описавши основні закони діалектики. Що залишається їй робити
далі? Слід відверто визнати, що за такого підходу філософія взагалі
втрачає сенс свого існування як специфічний духовний феномен, адже її
функція зводиться, в кращому випадку, до узагальнення як правило,
скептично сприймаються самими науковцями, адже вагомої теоретичної
цінності для науки насправді не мають, а тільки затуманюють реальні
взаємозв’язки науки та філософії. Найголовніше ж полягає в тому,що
філософія при цьому повністю втрачає свою основну функцію –
самокритикуючої рефлексії і перетворюється на ідеологію.

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю,
правом як формами суспільної свідомості-одне із найважливіших надбань
людської культури. історично так склалося, що сам філософія була тією
колискою, з якої виросли і наукою і мистецтво, і мораль, і право і
набули статусу особливих проявів людського духу та практики
життєдіяльності людини і суспільства.

У наш час зв’язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії
знаходить своє втілення в широкому використані філософських принципів та
ідей у розробці як конкретно-наукових( фізичної, хімічної, біологічної
тощо), такі загальнонаукових картин світу.

Філософія, звичайно, не конкретна наука, не сума наукових знань. Але
наука,поряд із повсякденним знанням,художнім,народним і професійним
мистецтвом,усіма видами правового,політичного, морального й іншого
досвіду та знань – це джерело усієї філософської проблематики. У науки з
філософією спільним є також те,що вони обидві ґрунтуються на
теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування
поняттями.

Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку,
філософія є теоретична, раціональна форма світогляду. А з іншого –
далеко не всі форми практичної життєдіяльності людей,які узагальнює
філософія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але парадоксу
тут немає. Скільки буття взагалі буття людей «різнобарвні», «мозаїчні»,
то теоретичність філософії полягає не в тому,щоб як у тиглі
«переплавити» в одну сіру теоретикоподібну масу якісне багатство світу,
а в тому, щоб засобами раціонального дискурсу відтворити як єдність,
спільні риси, зв’язок різноманітних форм світу, так і неповторну
«тональність звучання» кожної групи (об’єкта, події, процесу) Всесвіту.
Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора – виразити
Всесвіт як «гармонію сфер» — не покидав найбільш далекоглядних
філософів. Це стосується і Платона,і Аристотеля, і Лейбніца,і Канта, і
Гегеля.

Сукупність ціннісних орієнтацій людини – своєрідний маяк свідомості,
котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до
гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі
минулих і сучасних цивілізацій та культур.

Суспільна свідомість є сукупність ідеальних форм, які охоплюють і
відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі створення
природи і соціальної історії.

В сучасних умовах докорінних змін у суспільстві процес розвитку
суспільної свідомості розглядається як важлива умова реалізації
багатогранних знань, що стоять перед людством, як активний, інтегруючий
фактор прогресу суспільства.

Суспільна свідомість містить у собі форми,тобто окремі види її,кожний з
яких характерний повним співвідношенням цінностей, знань та норм що
існують як на стихійному так і на усвідомленому рівні форм суспільної
свідомості народжуються як відображення суспільних відносин і живуть
власним внутрішнім життям.

Філософія тісно пов’язана з усіма формами суспільної свідомості: з
економікою, педагогікою, інформатикою, теорією культури. Не можливо не
бачити тісного зв’язку філософії з практикою по відношенню до якої вона
виступає в ролі методології. Жодна з глобальних проблем сучасності (
війна і мир,збереження національного середовища) не вирішується без
філософського осмислення, по-скільки всі вони вирішуються в контексті
філософсько-світоглядних питань-людина і світ, людина і суспільство,
добро і зло і т.д.

В центрі уваги філософії знаходиться головне питання: відношення людина
– світ і її модифікація – людина-людина.

Висновки

Отже, можна зробити наступні узагальнення:

Предмет філософії можна визначити як „…система знань про світ як ціле,
універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування”
[1,с.34]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а
система відношень “людина – світ”.

Філософія суспільної свідомості з точки зору змісту, проблематики
виступає в ролі науки про всезагальне і одночасно не є наукою яка
розглядає ті частини проблем, які виходять за межі наукового знання в
філософії.

Тому інколи говорять, що філософія звичайна наука, але вона більше ніж
наука, тому що вирішує і такі питання, які більше відносяться до релігії
і мистецтва.

Філософія – форма суспільної свідомості, що дає теоретичне рішення
питань світогляду з точки зору відношення людини до світу, мислення і
буття, духовного і матеріального, раціонально обґрунтовує свої принципи.
Вона виробляє загальний цілісний погляд на світ і місце людини в ньому,
виробляє засоби світоглядної орієнтації людини, принципи дослідження в
галузі конкретних наук.

Філософія являє собою особливу форму суспільної свідомості, що, маючи
своїм об’єктом відношення «людина – світ», піднімається, з одного
боку, до усвідомлення граничних, загальних основ буття людини і
світу, а з іншого виробляє передумови, засвоєння яких допомагає
людині виробити загальні орієнтири своєї життєдіяльності,
піднятися до усвідомлення цілей і сенсу життя.

Цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення
людиною себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного
просування в майбутнє.

Список використаної літератури

Предмет і проблематика філософії: Навч. посібник / За заг. ред. М. А.
Скринника, З. Е. Скринник. – Львів: Львівський банківський інститут
Національного банку України., 2001. – 485с.

Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / І. В. Бичко, Ю. В. Осічнюк, В.
Г. Табачковський та ін. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.

Арцишевський Р.А. Світ і людина. – К.: Перун,1997.

Данильян О. Г., Тараненко В. М. Основи філософії: Навч. посібник. –
Харків: Право, 2003. – 352с.

Філософія : Навч. посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко,
І.В.Бойченко, В.П.Розумний та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар,
1997.

Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г.,
Горак Г.І. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.

Князєв В.М. Філософія. – К.: МАУП, 1997.

Основи філософських знань. Підручник для студентів освітньо –
кваліфікаційного рівня – молодший спеціаліст. / В. А. Буслинський, П. І.
Скрипка. За ред. В. А. Буслинського. – Львів. «Новий Світ – 2000», 2004.
– 352 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *