Празька весна, 1968 р. (курсова робота)

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

з всесвітньої історії

на тему:

“Празька весна”, 1968 р.

ПЛАН

ВСТУП

І. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ

“ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ” 1968 РОКУ, ЇЇ ОСНОВНІ ПОДІЇ

1.1. Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині

1.2. “Програма дій” Чехословацьких реформаторів

2. ЗАВЕРШЕННЯ “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ, ІСТОРИЧНІ
НАСЛІДКИ

2.1. Військова інтервенція в Чехословаччину

2.2. Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання
документів про вихід з кризової ситуації

2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу

2.4. Наслідки збройної окупації Чехословаччини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що в 70-80-і роки соціалістичні
відносини, тоталітарна політична система, утверджені в низці країн
Центрально-Східної Європи після 1945-48 років, переживали глибоку кризу.
Народи бачили вихід із становища в розриві з соціалізмом, тоталітарною
системою і в переході на європейські рейки розвитку – рейки західних
демократій та ринкової економіки.

Процес переходу був дуже складним і тривалим. Він залежав від
розстановки сил як в середині кожної країни, так і на міжнародній арені.
Особливо велике значення мали реформи в самому Радянському Союзі, який
очолював соціалістичний табір і створені ним міжнародні організації –
Раду Економічної взаємодопомоги та Організацію Варшавського Договору.
Чим глибші були кризи перетворення в Радянському Союзі, тим гострішою
була криза соціалізму і тоталітарних форм управління країною, чим більше
проявлялася криза економіки, політичної системи, соціальних відносин,
тим швидше в країнах всієї системи соціалізму створювалися умови для
пошуків нових шляхів розвитку, переходу до загальноєвропейської системи
демократії та ринкової економіки, які в 60-80-х роках ХХ століття
продемонстрували свої переваги над соціалістичним світом.

Чехословаччина стала прикладом порівняно цивілізованого і мирного
відходу від комуністичної системи. Однак цьому передували більш гострі
прояви, наприклад, Празька весна 1968 року, яка була передумовою “ніжної
революції”, що відбулася згодом.

«Пра?зька весна?» (чеськ. «Praћskй jaro», слов. «Praћskб jar») — період
політичної лібералізації в Чехословаччини з 5 січня по 20 серпня 1968,
що закінчився введенням в країну радянських військ і військ країн
Організації Варшавського договору (окрім Румунії).

Об’єктом дослідження є так звана “Празька весна” в Чехословаччині в
контексті тогочасної політичної і соціальної ситуації в країні.

Предметом досліджень є причини виникнення, форми, хід і перебіг
“Празької весни” в Чехословаччині, її вплив на подальше політичне
демократичне становлення країни.

Хронологічними межами роботи є період з 5 січня по 20 серпня 1968.

Метою дослідження є спроба проаналізувати та прослідкувати зародження і
розвиток причин виникнення “Празької весни” в Чехословаччині, як
передумови зародження краху комуністичної системи у цій країні,
визначити роль “Празької весни”, як першої спроби чехословацького народу
реформувати існуючу на той час комуністичну систему.

Структура роботи: вступ, основна частина, висновки, список використаної
літератури.

І. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ

“ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ” 1968 РОКУ, ЇЇ ОСНОВНІ ПОДІЇ

1.1. Початок соціально-економічних

та політичних реформ у Чехословаччині

У таких умовах в середині 60-х років і розроблена була програма реформ,
яка називалася — «Принципи вдосконалення системи планового управління».
Намічалося здійснити комплекс заходів, які передбачали перехід до
ринкових відносин.

Основний тягар лягав на такі ринкові механізми господарювання, як
вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит, конкуренція,
договірне ціноутворення. Передбачалися і нові механізми управління
сільським господарством. Хоч економічні перетворення проводилися і
непослідовно, але викликали зміни в політичному житті країни. В рядах
КПЧ створилася група прихильників реформ — О.Дубчек, Ч.Цісарж, В.Славік,
О.Чернік, Й.Сурковський і противників — А.Новотний, В.Біляк, Я.Штефан,
Й.Ленарт, К.Фойтік. Прискорив хід подій січневий 1968 року пленум ЦК
КПЧ, на якому було звільнено першого секретаря А.Новотного і замість
нього обрано О.Дубчека.

Рішення пленуму спрямовувалося на прискорення реформування всіх сфер
життя країни. Це одержало дальший розвиток в «Програмі дій», схваленій з
ініціативи О.Дубчека навесні 1968 року. Програма по-новому ставила ряд
принципових питань життя КПЧ і країни: правляча партія повинна
здійснювати керівну роль не шляхом панування над суспільством, а
слугуючи йому; взаємовідносини між різними партіями в Національному
фронті повинні будуватися на принципах рівності і партнерства; необхідно
прискорити економічні та політичні реформи, в тому числі запровадити
федеральний устрій країни, щоб покласти край нерівноправному становищу
словаків, врегулювати життя інших національних меншин [18, ст.37].

Навесні та влітку 1968 року активізувалося все суспільно-політичне
життя. Найактивніші реформістські сили об’єдналися в такі організації,
як «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за
антидержавну діяльність» (К-231), «Клуб незалежних письменників».
Активісти профспілок висунули лозунг: «Профспілки — без комуністів!».
Серед молоді також виникли десятки різних організацій і клубів. Всі вони
домагаєшся швидкого проведення реформ. Вимоги не носили
антисоціалістичного характеру, а були спрямовані на заміну тоталітарної
системи демократичною. Домагалися створення демократичного соціалізму,
соціалізму з людським обличчям. Чехословацькі журналісти назвали реформи
«празькою весною».

Спроба лідерів «Празької Весни» здійснити реформи зустріла рішучий опір
не лише з боку антиреформістів Чехословаччини, але особливо ідеологів
«ортодоксального соціалізму» в СРСР та його союзників по РЕВ і
Варшавському Договору. Л.Брежнєв заявив, що реформісти Чехословаччини
відступили від соціалізму і загрожують його завоюванням. Я.Кадар вважав,
що в особі лідера «празької весни» О.Дубчека маємо хитрого словацького
селянина, який хоче всіх водити за ніс — В.Ульбріхт вважав, що
чехословацькі реформатори — це хитрі ревізіоністи і все завойоване
хочуть знищити.

Празькі реформатори, запропонувавши модель соціалізму, що корінним
чином відрізнялася від радянської, святкували перемогу. Нове керівництво
Чехословаччини, аби зміцнити своє становище в країні, вирішило залучити
до політичного процесу широкі соціальні верстви. Їхні наміри викликали
підозру з боку догматиків у самій Чехословаччині та у країнах-учасницях
Варшавського пакту, насамперед в НДР, Польщі і Радянському Союзі. Нова
криза була наслідком тієї ж не довіри до владних структур, що спричинила
соціальні заворушення в Польщі та Угорщині 1956 року. Незважаючи на
наполегливі спроби комуністичної влади створити образ національної
злагоди, вони сприймались широким загалом як варіанти застарілої
сталінської моделі. У Чехословаччині президент Антонін Новотний у
п’ятдесяті роки безпосередньо брав участь у організації чисток і завжди
був проти політичної реабілітації жертв терору. Новотний відмовлявся
засуджувати чистки і бойкотував будь-яку спробу реформувати
гіперцентралізовані та репресивні політичні і економічні структури.
Країну роздирали економічний і політичний застій, деморалізація. Голоси
в самій компартії і поза нею закликали відмовитись від сталінської
моделі комунізму [13, ст.95].

Дискусії на тему культури на початку шістдесятих років дали поштовх
критиці претензій партії на монополію влади. Ідеологічній гегемонії
партії було кинуто виклик під час колоквіуму, присв’яченому творчості
Франца Кафки, що відбувся 1963 року в Любліце. На цій зустрічі чеські
інтелігенти піддали сумніву принципи соціалістичного реалізму, згідно з
якими мистецтво підпорядковувалося політичним цінностям, які відстоювала
комуністична партія. Притчі Кафки про людину, якій загрожували анонімні
сили страшного бюрократичного монстра, сприймалися як застереження щодо
сучасних тоталітарних структур. Стривожений хвилею можливого
дисиденства, Новотний засудив появу ревізіонізму, як серйозну загрозу
для соціалізму в Чехословаччині. Влітку 1967 року на з’їзді письменників
було піддано критиці цензуру і втручання партії у творчий процес. З
критикою режиму Новотного виступила і низка письменників-комуністів,
яким набридла офіційна брехня. Письменник Людвик Вакулик недвозначно
засудив те, як неохоче режим Новотного розлучається із сталінської
практикою та спростував заяви партії, яка начебто забезпечила прогрес
Чехословаччини упродовж 20 років соціалістичної системи. На його думку
жодну людську проблему не було розв’язано у Чехословаччині за ці 20
років – починаючи з таких елементарних потреб як житлове будівництво,
школи, економічний добробут, і закінчуючи більш високими життєвими
вимогами, які не можуть задовольнити недемократичні уряди, як наприклад,
почуття власної повноцінності у суспільстві, підпорядкування політичних
рішень етнічним критеріям, віра у значення навіть малої справи,
необхідність довіри між людьми, розвиток освіти для всього народу.

Після цього виступу війна між партійним апаратом і бунтівною
інтелігенцією стала неминучою. Вакулика і чимало його однодумців серед
літераторів виключили з комуністичної партії. Проти критично
налаштованих інтелігентів було організовано наклепницькі кампанії. Але
хвилювання набирали силу і невдовзі охопили університети, збуривши
неспокій серед студентства.

Другою причиною кризи було поблажливе і нерідко презирливе ставлення
влади до словаків. Серед словацьких інтелігентів і в партійних колах
ширився рух за більшу самостійність Словаччини у її стосунках з празьким
урядом. Цей рух очолив Перший секретар компартії Словаччини Олександр
Дубчек, випускник Вищої партійної школи у Москві, відомий своїми про
хрущовськими поглядами. Ще один відомий захисник прав словаків у складі
федеративної республіки – Густав Гусак. Професійний юрист ветеран
комуністичного руху, Гусак був одним з керівників словацького
антинацистського повстання 1944 року. Засуджений за сфабрикованим
звинуваченням у націоналізмі на початку 50-х років, Гусак для багатьох
залишався переконаним прихильником реформ [12, с.20].

У період між жовтнем 1967 і січнем 1968 років політична боротьба у
вищих ешелонах влади продовжувала загострюватися. Позбавлений необхідної
підтримки серед членів Центрального комітету, котрі вбачали в ньому
головного винуватця кризи, Новотний звернувся за допомогою до Брежнєва.
Після недовгої поїздки до Праги Генеральний Секретар Радянського Союзу
дійшов висновку, що позиція Новотного настільки хитка і нестабільна, що
єдиним способом вийти з кризи було негайне усунення його від влади. У
січні пленум ЦК компартії Чехословаччини звільнив Новотного з поста
Генерального секретаря замінивши його Александром Дубчеком, керівником
Словаччини, який ще раніше насмілився кинути виклик авторитету
Новотного. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що програма нового
керівника виходила за рамки незначних змін системи. У березні Новотний
змушений був скласти повноваження як Президент Чехословаччини. Його
наступником став Людвик Свобода, шанований армійський генерал, якого
прибічники Сталіна тримали на відстані. Ще одну жертву судових
спектаклів – Йозефа Стрковського – було обрано Головою Національних
Зборів. Прихильників твердої лінії у Президії ЦК було замінено
апаратниками з оточення Дубчека. Перед партією постало завдання: не
ліквідувати існуючу систему, а модернізувати і зробити її ефективною.

1.2. “Програма дій” Чехословацьких реформаторів

Основні ілюзорні принципи про можливість реформування соціалістичної
системи, а також упевненість Дубчека, що централізовану планову систему
можна зробити ефективною, були викладені у важливому документі,
підготовленому комуністичними реформаторами: “Програма дій”,
затвердженій Центральним комітетом у квітні 1968 року. Хоча у документі
йшлося про вірність чехословацьких комуністів принципам
марксизму-ленінізму, у програмі робився акцент на рішучість
демократизації існуючої системи. Партія проголошувала намір відмовитися
від адміністративно-командних методів, урочисто обіцяючи віддавати
перевагу методу переконання а не примусу. Законність було проголошено
основоположним принципом, необхідним для існування сильної держави.
Таким чином основні пункти документу, який мав назву ”Шлях
Чехословаччини до соціалізму”, передбачали:

нові гарантії свободи слова, друку, зборів, віросповідання;

закони про вибори, які б забезпечили ширший вибір кандидатів та реальну
свободу для чотирьох не комуністичних партій, інтегрованих в
Національний фронт і підконтрольних комуністичній партії;

обмеження прерогатив комуністичної партії у взаємовідносинах з
парламентом та урядом;

глибокі економічні реформи, спрямовані на розширення самостійності
підприємств, щоб відродити обмежену кількість приватних підприємств,
забезпечити конвертованість валюти і підняти на новий рівень торгівлю з
Заходом;

незалежна судова влада

федеральний статус Словаччини

розробка проекту нової конституції до кінця 1969 року [19, с.124].

Ця програма була результатом компромісу між радикальними реформаторами і
консервативною фракцією у партійному керівництві. Деякі з цих ідей
звучали досить обнадійливо, інші ж повторювали провідну роль партії. У
своїй загальній орієнтації програму могли б сприйняти прихильники
демократичного крила у своїх пошуках нової моделі соціалізму.. по суті
це була спроба зберегти керівну роль партії, зробити її генератором
пробудження суспільства: Пронизана вірністю ідеалам соціалізму, програма
чітко підтверджувала рішучість нового керівництва відмовитися від
радянської моделі соціалізму. Було реабілітовано велику кількість
політичних в’язнів, тепер жертвам сталінських репресій дозволялося
організовуватися у свої асоціації і мати свої клуби. Саме в цей момент
відкрилася двоїста природа Празької Весни; з одного боку, це був
реформістський рух, ініційований згори групою комуністів, невдоволених
поганим станом економіки і соціальними хворобами, які характеризували
режим Новотного. З іншого – оскільки цей рух розгортався і широкі маси і
верстви населення перейнялися реформістськими ідеями, — представники
новонароджуваного чеського і словацького громадянського суспільства
виступили з критикою масштабів офіційної стратегії оновлення.

Оскільки Дубчек і його соратники дійшли висновку, що справжній соціалізм
немислимий без демократії, вони відкрили зелену вулицю незалежним
ініціативам знизу, в тому числі можливість застосовувати не
комуністичні, навіть антикомуністичні групи і об’єднання. Швидкі темпи
демократизації сп’янили чеську інтелігенцію, яка завжди була на боці
більш радикального комуністичного керівництва. Однак провідна ланка
компартії виявилася неспроможною чітко визначити підхід до вирішення
основних дилем країни дехто з членів Президії висловлювався за
продовження глибоких реформ. Інші ж, налякані можливістю справді
втратити владу у плюралістичній системі, скаржились на появу правих сил
і вимагали від Дубчека жорсткішої політики. Але здебільшого партія
повністю підтримувала ідеї, які відстоював Дубчек. Для них єдиною
альтернативою задушливій сталінській системі був соціалізм з людським
обличчям.

Тривогу домашніх ортодоксів, що ініційовані партією реформи можуть стати
причиною стихійного громадянського руху проти комуністичної системи,
також поділяли радянське керівництво та їх союзники. На саміті, що
відбувся у Дрездені, у Східній Німеччині, всі комуністичні лідери
Варшавського пакту (крім президента Румунії Чаушеску) висловили
стурбованість відносно ходу подій у Чехословаччині. У наступні місяці
під час зустрічі Дубчека з Брежнєвим, чеський керівник намагався
розвіяти побоювання радянського керівництва щодо небезпеки
контрреволюції в його країні. У своїй критиці реформ Дубчека Брежнєв
висловив незадоволення не тільки комуністичної верхівки у Радянському
Союзі, а й у інших країн блоку вони не могли змиритись з бажанням
Чехословаччини побудувати альтернативну модель соціалізму, суспільства,
у якому б до людини ставилися б по-людськи, а не просто як до знаряддя
для втілення планів партії [9, с.8-9].

В той час, як загострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і
рештою лідерів Варшавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив
до нової фази криз і неспокою. Югослави та румуни публічно висловилися
проти застосування іноземних сил для придушення демократичного руху в
Чехословаччині. Ряд комуністичних партій, в тому числі французька,
італійська та іспанська, надіслали аналогічні попередження до Москви.
Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодо суті
марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партії
самостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро
комунізму, політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної
Європи. Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою
лінію іншим партіям, а також відстоював нерозривний зв’язок між
соціалізмом і плюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною
застарілої радянської моделі з її ультра централізмом і підозрілим
ставленням до будь-яких ініціатив поділяло багато комуністичних партій
Заходу, які доводили, що слід відмовитися від ленінського принципу
диктатури пролетаріату. Протилежних поглядів дотримувалися апологети
сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудили Празьку Весну як
спробу реставрувати капіталізм.

У Чехословаччині ж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва
поглиблення політичного плюралізму і забезпечення гарантій, які б
унеможливлювали повернення до сталінських командних методів.
Чехословацькі керівники, зокрема, Перший секретар Дубчек і Голова
Національних Зборів Смрковський безпосередньо спілкувалися з
представниками, які формували громадську думку Протягом одного місяця
сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасником
державотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть
змінити політичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.

У червні 1968 року незалежний тижневик Спілки письменників “Літературні
листи” надрукував сміливий документ під назвою “2000 слів до робітників,
селян, вчених, митців і всіх людей”. Підготовлений переважно Людовиком
Вакуликом, документ символізував відхід від логіки покірності, а також
закликав покінчити з комуністичною практикою політичного контролю та
маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискорити демократизацію,
усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і без зволікань
перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставили підписи
сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людей
по всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами
проведення реформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча
догматики не збиралися затаврувати документ як “заклик до
контрреволюції”, цей маніфест безсумнівно відобразив позицію
нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хто два
десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство.
Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків
на те, що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну
силу.

Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні
компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і
побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з’їзд партії
намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить
програму “соціалізму з людським обличчям”. Дуже занепокоєний можливими
погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не
пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвали документ
“контрреволюційним маніфестом” [7, с.55].

До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав
заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку
комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що
Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці
Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були
відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили
відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи
викорінити ”Контрреволюційне осердя” та негайно позбутись
антисталінських елементів у засобах масової інформації. Лист – фактично
це був ультиматум – давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у
внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку
денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн
блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в
Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що “збереження
революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою
справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти”.

Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту
намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і
відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не
ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення
радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі
18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його
в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав
наступне: “Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен
може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і
таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою
спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно
позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену
впевненість. Тому ми говоримо відкрито, спокійно, але рішуче, що ми
усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має
іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у
житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у
“програмі дій”. Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми
не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано
служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не
можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю
наших членів, через справедливість наших ідей.”

Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди – чехословаків, які
робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були
зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на
експериментування Дубчека з демократією [6, с.15].

Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали
громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна
еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими
функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо
такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна
діяльність.

2. ЗАВЕРШЕННЯ “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ, ІСТОРИЧНІ
НАСЛІДКИ

2.1. Військова інтервенція в Чехословаччину

Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу
гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не
усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними
комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської
точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між
їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських
лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для
радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його
бюрократичного існування.

Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку.
Відбувалися багатосторонні зустрічі — в Дрездені, Софії, Варшаві,
Москві, Братиславі та двосторонні — на рівні усіх членів Політбюро ЦК
КПРС і Президії ЦК КПЧ — в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших
союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні
захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині
немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та
її союзників.

< ? 4 ? ^ ^ 3/4 „A]„`„A & ?????а демократії вже було випущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, аби зовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідера залежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівників знову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав “ворожими” 18 серпня 1968 року нарада керівників п’яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л. Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів “Празької весни”, що становила загрозу “завоюванням соціалізму”. О 23 годині 20 серпня 1968 року війська п’яти держав-членів Варшавського Пакту перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовців і 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскільки Дубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїй країні). Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Чехословацький народ обурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків і мотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць, вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків, кидали в них пляшки з пальним. У сутичках загинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік. Армія виконувана волю президента Л.Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпня була окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідера партії Дубчека, прем’єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівників реформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини на території Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьому світу офіційну телеграму ТАРС, котра роз’яснювала, що війська були введено у Чехословаччину на прохання партії і керівництва державою. Дубчек на той час і не здогадувався, що у нього за спиною з’явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосіб виправдовувати збройну інтервенцію. Щоб виправдати окупацію Чехословаччини, орган КПРС – газета “Правда” надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватили в організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні дії якої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надали Чехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента Людвика Свободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду на те, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах. З цього моменту долю Празької Весни було вирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пункти Чехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент з демократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацьке керівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувся підпільний 14-ий з’їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому було гнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з’їзду закликали негайно звільнити заарештованих керівників країни. 2.2. Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації Психологічно подавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідок збройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком члена Президії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті решт здалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент Чехословаччини Л. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати “Програму виходу з кризової ситуації” – документ, який було нав’язано чехословацькому керівництву, яке перебувало у безвихідному становищі. Цей Московський протокол являв собою зразок диктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручниками Кремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанського з’їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, т.з. "нормализацію" ситуації в країні, зняття з посад голови Національного Фронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ И. Гаека, міністра внутрішніх справ Й. Павла. Переговори в Москві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек, найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на “ти”. Радянський керівник при кожній нагоді намагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі не допустить пошуків соціалізму з людським обличчям. І хоча Брежнєв добре усвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партій у всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикувати рішення радянського керівництва. Восени 1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебування радянських військ в Чехословаччин. А у грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині. Окупацію Чехословаччини військами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країн світу. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодо Чехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія, Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великі країни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захист Чехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу. Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, що відбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутися до Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця в політичному житті Чехословаччини: наштовхнувшись на опір прорадянської фракції в Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху. Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була для Чехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані на західних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини. Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, що окупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції. 2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу Переломним моментом “нормалізації” стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня 1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака - одного з ініціаторів “нормалізації”. 29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення “нормалізації”, які зводилися до такого: повний контроль “нормалізаторів” над КПЧ; відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві; припинення економічних реформ й відновлення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру; відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ; забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору. Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік. Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. . Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками. 2.4. Наслідки збройної окупації Чехословаччини Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки “нормалізації”, яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму. Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти” “Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина”, “Ганьба окупантам”, “Руки геть від ЧРСР”, “За нашу і вашу свободу”. Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у “групових діях, які грубо порушують громадський порядок”. Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити. Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму прокотилася по західному світові, знову зменшилася чисельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не заперечували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А.Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехословаччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології [18, с.37]. Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з “людським обличчям” у Чехословаччині. Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: “У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче –стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії”. Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що “соціалістичні завоювання” в небезпеці. Газета “Правда” за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, “послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі.”. Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід’ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів”. Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями. Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами – учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати – якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій – який нерідко пов’язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури [20, с.146]. Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар’єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників. Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ , які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: “ Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори – автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки “можливого” і “дозволеного”. Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли” [18, с.37]. Це справді був парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінити статус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнє невдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк не суперечило марксистському ідеалу “кращого суспільства”; це скоріше була спроба виправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони були слухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпав моральних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи. Справа у тому, що у всіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. На відміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівські махінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальним низам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусять реформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію – ревізія концепції соціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повним крахом існуючої системи. Збереження існуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційної догми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність, навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличе побічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас – номенклатура не повинна бути об’єктом обговорення. Простих людей вважали за підлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у стані політичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту і громадянської непокори. Тому в обов’язок таємної поліції входило підтримувати диктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самій правлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно, послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на ті самі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволення переросло у політичні рухи [17, с.9]. ВИСНОВКИ З вище сказаного можна зробити наступні висновки: З приходом до керівництва Комуністичної партії Чехословаччини Олександра Дубчека Чехословакія почала все більше демонструвати незалежність від СРСР. Політичні реформи Дубчека і його соратників (О.Шик, І.Пелікан, З.Млинарж і ін.), які прагнули створити «соціалізм з людським обличчям», не були повним відходом від колишньої політичної лінії, як це було в Угорщині в 1956, проте розглядалися радянськими керівниками як загроза гегемонії Радянського Союзу в країнах Східної і Центральної Європи і навіть його безпеці. Була істотно ослаблена цензура, повсюдно проходили вільні дискусії. Чехословаччина знаходилася в самому центрі оборонної лінії Варшавського блоку, і її можливий перехід на сторону противника був недопустимий під час холодної війни. У 1930-і роки саме окупація і розчленовування Чехословаччини гітлерівською Німеччиною (при тому, що Чехословаччина не чинила ніякого опору і відмовилася від радянської військової допомоги) істотно полегшили Гітлеру завдання завоювання Європи. На відміну від інших країн Центральної і Східної Європи, перехід влади до комуністів в 1948 стався в результаті справжнього народного руху. Проте значна частка правлячої партії — особливо на вищому рівні — виступала проти якого б то не було ослаблення партійного контролю над суспільством, а тому звернулася до радянського керівництва за допомогою у відчуженні реформаторів від влади. Політика обмеженого державного суверенітету в країнах соціалістичного блоку, що допускає зокрема застосування військової сили, якщо це було необхідно, отримала на Заході назву «Доктрини Брежнєва», за іменем радянського керівника, який вперше її проголосив публічно, хоча її проводили і раніше з часів Сталіна. Доктрина залишалася в силі до тих пір, поки в 1980-і роки при Михайлі Горбачові її не змінив інший підхід, який жартома назвали «доктриною Синатри» (маючи на увазі пісню Френка Синатри «My Way» — «Як я хочу»). 23 березня 1968 на з'їзді комуністичних партій в Дрездені прозвучала критика реформ в Чехословаччині, 4 травня Брежнєв прийняв делегацію на чолі з Дубчеком в Москві, де гостро критикував положення в ЧССР, 15 липня керівники комуністичних партій надіслали відкритий лист ЦК КПЧ, 29 липня Дубчек знову зустрівся в Чорной над Тисою з Брежнєвим, 17 серпня Дубчек зустрівся в Комарно з Яношем Кадаром, який вказав Дубчеку на те, що ситуація стає критичною. Період політичного лібералізму в Чехословаччині закінчився вже через декілька днів, з введенням в країну 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня (звідси дві дати, що зустрічаються в різних джерелах). Напередодні введення військ Маршал Радянського Союзу Гречко проінформував міністра оборони ЧССР Мартіна Дзура про підготовлювану акцію і застеріг від опору з боку чехословацьких озброєних сил. З Польщі був введений радянсько-польський контингент військ по напрямах: Яблонец, Острава, Оломоуц і Жіліна. З НДР вводився радянсько-німецький контингент військ по напрямах: Прага, Хомутів, Пльзень, Карлові Вари. З Угорщини входило радянсько-угорсько-болгарське угрупування по напрямах: Братислава, Тренчин, Банська Бістріца і ін. Найбільш крупний контингент військ був виділений від СРСР. Чехословацька армія не чинила опору. Вторгнення сталося напередодні з'їзду Комуністичної партії Чехословаччини, на якому, як очікувалося, реформи повинні були отримати рішучу підтримку. З'їзд партії все-таки був проведений — він відбувся на одному з місцевих заводів — і його учасники насправді висловили підтримку початим реформам, але це вже не мало ніякого значення. З боку західних країн послідувала тільки усна критика того, що сталося, — в умовах ядерного протистояння західні країни були нездатні що-небудь протиставити радянській військовій потужності в Центральній Європі. У Радянському Союзі деякі представники інтелігенції протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини. Зокрема, на Червоній Площі пройшла демонстрація 25 серпня 1968 року в підтримку незалежності Чехословаччини. Демонстранти розвернули плакати з гаслами «At’ zije svobodne а nezavisle Ceskoslovensko!» («Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!»), «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧССР!», «За вашу і нашу свободу!», «Свободу Дубчеку!». Демонстрація була придавлена, гасла були кваліфіковані як наклепницькі, демонстранти були засуджені. У самій Чехословаччині результатом стала велика хвиля еміграції (близько 300 000 чоловік, в основному висококваліфіковані фахівці). При вторгненні 72 громадяни Чехословаччини загинули, сотні поранені. У 1969 році в Празі студенти Ян Палах і Ян Зайіц з інтервалом в місяць зробили самоспалення на знак протесту проти радянської окупації. У 1969 році О.Дубчека на посту Генерального секретаря ЦК КПЧ змінив Гусак. Придушення «празької весни» підсилило розчарування багатьох представників західних лівих теорією марксизму-ленінізму і сприяло зростанню ідей «єврокомунізму» серед керівництва і членів західних комуністичних партій — що згодом привів до розколу в багатьох з них. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Был месяц август: новые метериалы о вторжении В Чехословакию в 1968 году // Известия. – 1991 – 13-15 августа. Валета Иржи. Советское вторжение в Чехословакию 1968 года. М. Прогрес. 1991 Виталий Журавлев. Взлеты и падения Александра Дубчека //“Известия” 14 апреля 2004 года. Внешняя политика ЧССР. - М., 1981. Войцех Масни “Чехословаччина: Криза світового комунізму” Прага. 1990. Гина. А. Окупація 1968 года и формы сопротевления // Вісник КСУ. – 2002.- № 4. Гранчак И., Кизченко А. Чехословакия в социалистическом содружестве. – К., 1984. Дидусенко. А. Человек из «Пражской весны» ( Пам’яти А. Дубчека // Новое время – 1992 - № 46. – с. 20-21. Дубчек. О. «Чорні дні «Празької Весни» // Світ про Україну. – 1993 - №5. ст. 8-19. Жугай. В. У це важко віриться, але було саме так ... (Окупація Чехословаччини 1968 року) // Універсум. – 1988. № 7. – ст. 11-12. Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. Клованич. Ю. В Чехии разсекретили новые документы о событиях 1968 года // Киевские Ведомости. – 1995. 11 августа. С. 20. Плевза. В. История современной Чехословакии. – Братислава, 1999. Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-центральної Європи після Другої світової війни. - К. 2003. Сланкий Р. Чехословакия станет демократической страной // Известия. – 1990. – 13 апреля. Смрковский Й. Прага – Москва. Август 1968. // Новое время. – 1991. – №34 – с. 22-27. Хто покликав радянські війська до Праги? (Таємне навколо Чехословацьких подій 1968 року теж стало явним) // Світ про Україну. – 1993. – № 32. – ст. 9. Чехословаччина, рік 1968, так починалося вторгнення радянської армії у суверенну європейську державу. // Профспілкова газета. – 1991. - № 36. – ст. 37. Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст. - К., 1996. Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи. - К., 1995. Додатки Світлина 1. Акт самоспалювання Ришардом Сивецем на «Стадіоні Десятиліття» на знак протесту проти окупациі Чехословакії. Світлина 2. На вулицях Чехословаччини, 1968 р. Радянський танк підпалений демонстрантами

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *