Поняття та зміст конституційного статусу людини і громадянина

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Поняття та зміст конституційного статусу людини і громадянина

Громадянство України «як один з інститутів конституційного права.

Під громадянством України розуміють правовий зв’язок між фізичною особою
і Україною, що знаходить свій вияв в їх взаємних правах і обов’язках.
Громадянин України — це особа, яка набула громадянства України в
порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами
-України.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом
України “Про громадянство” від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами
України. При цьому якщо міжнародним договором України встановлено інші
правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються
правила міжнародного договору. Вищезгадане законодавство України про
громадянство. ґрунтується на принципах:

1) єдиного громадянства— громадянства держави Україна, що виключає
можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць
України. Якщо громадянин України набув громадянства (підданства) іншої
держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається
лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то
у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином
України;

2) запобігання виникненню випадків без громадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи
особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України
або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) і
автоматичного Припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок
припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав,
порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання
громадянина України. Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення
незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на
території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання
чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада ГІ991
року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13
листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин
України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в
Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

(ї 4) особи, Які набули громадянства України відповідно до Законів
України та міжнародних договорів України. т Документами, що
підтверджують громадянство ^України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

‘ 7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною,
опіки;

8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох
батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Так, наприклад, регламентуючи набуття громадянства України за
народженням, діюче законодавство України встановлює, що особа, батьки
або один з батьків якої на момент її народження були громадянами
України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території
України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають
на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за
межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка
народилася на території України від іноземців, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, яка
народилася на території України, одному з батьків якої надано статус
біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням
громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство
того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в
Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території
України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.
Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої
невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на
набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з
моменту народження.

Встановлюючи порядок набуття громадянства України за територіальним
походженням, передбачається, що особа, яка сама або принаймні один з її
батьків, дід чи баба, повно-рідні брат чи сестра народилися або постійно
проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією
України згідно із ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України»,
а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної
Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української
Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської
України. Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є
особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити
іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України,
а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася
чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків,
дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях,
вищезазначених і є особою без громадянства, реєструється громадянином
України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина,
яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і
набула за народженням громадянства іншої держави або держав, яке було
припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з
батьків або опікуна чи піклувальника тощо.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями
прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства
України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або не-перебування в
іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав,
міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для
набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є
громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, повинні
взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про
це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що
прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом
року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи
всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання
такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або
їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає
декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не
поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори
України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства
України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони. Зобов’язання припинити іноземне громадянство не
вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких
передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав
одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори
України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав
одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано
статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без
громадянства,

3) безперервне проживання на законних підставах на території України
протягом останніх п’яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка
перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та
постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка
постійно проживає в Україні на законних підставах і перебувала з
громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок
його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок
в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на
території України встановлюється на три роки з моменту надання їм
статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали
в Україну особами без громадянства, на три роки з моменту одержання
дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не
поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР
зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на
території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні
або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для
спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні
вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб,
яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину
(до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством
України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянства України і подала декларацію про відмову
від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної
держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у цих випадках є дата видання
відповідного Указу Президента України.

Особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного
громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України,
реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона
постійно в Україні чи за кордоном. Особа, яка після припинення
громадянства України набула іноземного громадянства, повернулася в
Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у
громадянстві України, реєструється громадянином України. Ця особа бере
зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це,
виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв
документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з
моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі
передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого
документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй
надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає
декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють
громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а
другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту
набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає
вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє
подружжя, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, стає
громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про
усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за
кордоном.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою
встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна а яких є
громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає
громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки
Чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства
або іноземцем і над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з
яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином
України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи
піклування, якщо вона у зв’язку з встановленням опіки чи піклування не
набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в
державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує
обов’язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного
типу, якщо принаймні один з батьків-вихователів є громадянином України,
стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов,
якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно
відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

Іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних
підставах, визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку
громадянина України, набуває громадянства України з моменту набрання
чинності рішенням про встановлення опіки.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої
є громадянином України, а другий — є особою без громадянства,
реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є
громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є
громадянином України, а другий — є іноземцем, реєструється громадянином
України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої
перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за
клопотанням одного з батьків.

Датою набуття громадянства України в цих випадках є дата реєстрації
набуття особою громадянства України.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої & іноземкою або особою
без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина
незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає
громадянином України. Датою набуття громадянства України у випадку,
передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття
громадянства України батьком, якщо він набув його після народження
дитини.

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може
відбуватися лише за їхньою згодою.

Громадянство України припиняється:

і) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може
вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала
разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з
громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з
громадянства України може вийти і дитина. Якщо один з батьків виїхав
разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина
може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить
з громадянства України, за його клопотанням. Якщо один з батьків виїхав
разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства,
дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який
виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо дитина
виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з
громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за
клопотанням одного з батьків. Якщо дитина виїхала на постійне проживання
за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а
другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України
за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства
України. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із
батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи
особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за
клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України. Дитина,
яка набула за народженням громадянства України, може вийти з
громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця
проживання дитини. Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є
громадянином України, а другий — іноземцем, може вийти з громадянства
України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем. Дитина, усиновлена
іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства
України за клопотанням одного з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула
громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими
органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її
громадянства, якщо вийде з громадянства України. Вихід дітей віком від
15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою
згодою. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка
клопоче про вихід з громадянства України,, в Україні притягнуто як
обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні е
обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. ;
Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання
відповідного Указу Президента України. , ! Громадянство України
втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно
набув громадянства іншої держави. Добровільним набуттям громадянства
іншої держави .вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм
вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув
громадянства іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що
підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком
випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з громадянством України
набувають також громадянства іншої держави; б) діти, які є громадянами
України і усиновлені іноземцем, набувають громадянства усиновителя; в)
громадянин України автоматично набув громадянства іншої держави
внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої
держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його
добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що
підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянства України і не подав .у порядку,
передбаченому законодавством України, документ про припинення іноземного
громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або
виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо
неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України
добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки,
правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи
органи місцевого самоврядування іншої держави.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України
або щодо якого оформляється втрата громадянства, до набрання чинності
рішенням про припинення громадянства України користується всіма правами
і несе всі обов’язки громадянина України.

Рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо
особа набула громадянства України шляхом обману, внаслідок подання
свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування
будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути
громадянства України.

У вирішенні питань громадянства Президент України:

1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і
Закону України «Про громадянство» про прийняття до громадянства України
і про припинення громадянства України;

2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань
громадянства та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань
громадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства:

1) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з
громадянства України та подання про втрату громадянства України і
вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв і
подань;

2) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід
з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої
влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України
для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

3) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань
громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

1) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до
громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють
правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа
не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності
яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм
висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з
питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України і разом з
необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові
України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України
відповідними особами;

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства
України у визначених законодавством випадках;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, які набули громадянства України, паспорти громадянина
України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб
віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні
документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти
громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України,
тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України
для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянства України та припинили
громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
громадянства раз на півріччя інформує Комісію при Президентові України з
питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань
громадянства.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і
консульські установи України здійснюють аналогічні повноваження, що
передбачені законодавством України, відносно осіб, які постійно
проживають за кордоном.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади з питань громадянства,
Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути
оскаржені у встановленому законом порядку до суду.

Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок і
строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань
громадянства, можуть бути оскаржені у судовому й адміністративному
порядку.

Особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії
чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних представництв чи
консульських установ України у встановленому законом порядку до суду.

Посадові та службові особи, які порушили законодавство України, несуть
відповідальність у порядку, передбаченому законами України.

З питанням про громадянство тісно пов’язана проблема визначення
правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства.

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.
визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права,
свободи та обов’язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які
проживають або тимчасово мешкають в Україні.

Розділ І. Загальні положення. Іноземцями визнаються громадяни — особи,
які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами
України, та особи без громадянства — особи, які не належать до
громадянства будь-якої держави.

Розділ II. Основні права, свободи та обов’язки іноземців. Іноземці мають
такі самі права і свободи та виконують такі самі обов’язки, що й
громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими
законами України, а також міжнародними договорами України.

Розділ ПІ. В’їзд в Україну і виїзд з України.

Розділ IV. Відповідальність іноземців. Іноземці, які вчинили злочин,
адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на
загальних підставах.

Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнародним договором України
встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то
застосовуються норми міжнародного договору.

2.3.2. Громадські стани особистості

2.3.3. Класифікація прав і свобод людини та громадянина

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою
проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової
співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи,
їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень
демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались ще
в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: “Подібно до того,
як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й
наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він
повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали
надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними
(люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв
шукати життя кращого, спокійного і легшого».

Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної
цінності пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів
буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776
р. підкреслено: «Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені
рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними
правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для
забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою
справедливу владу за згодою тих, ким вони керують». У Декларації прав
людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., проголошувалося: «І.
Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету
кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужених
прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню».

Свобода людини — вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина.
Розрізняють природні права людини, тобто пов’язані із самим її
існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують
соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства,
право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за
відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально
користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального
набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і
конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим
статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від
народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того
ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи
людини. За обсягом поняття «свобода людини» повно відображає принцип,
закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право
робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством.
Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей,
правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні
конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини
як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має
витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному
суспільстві. Слід пам’ятати, що поняття «свобода» може мати неоднакове
тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан
людини, її соціальний статус, а з іншого — конкретизується в можливості
вчиняти ті або ті конкретні дії • межах, наданих людині мораллю і
правом. Можливості такого гатунку, що надаються нормами чинного права,
визначаються як суб’єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і
вправа громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані із
самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт
прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією
України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне
життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з
суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав
становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права
людини поширюються на всіх людей, які прожинають у тій або тій державі,
а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.
Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на
свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст.
36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право
на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на
соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх
розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між
державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян
іншої держави — суб’єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та
забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності
після другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація
міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних Націй, інших
демократичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав
людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо
закріплення, правової регламентації та розроблення механізму
міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні
міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються
положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948
р.). Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.).
Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966
р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод
людини з протоколами (1950 р.). Європейський соціальний статут (1961
р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі
(1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників
держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі
(1989 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського
виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право громадянина — це
його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво
важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і
закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи
основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні,
екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їхнє фізичне
та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких
інших потреб.

Сюди відносять такі суб’єктивні права: на життя; на недоторканність
особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на
вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну;

на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і
переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати
інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу
світогляду, віросповідання і т. ін.

Політичні права — це можливості людини і громадянина брати участь у
громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення
роботи державних органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян,
критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних
об’єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними
та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до
державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування;
обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та
місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих
референдумах; надсилати індивідуальні або колективна письмові звернення
чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого
самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об’єднання громадян
(політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній
роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й
демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи
органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних
органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права — це можливості людини і громадянина, що характеризують
їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на
приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір
професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і
роботи за покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку;
право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок
тощо.

Соціальні права — це можливості людини і громадянина із забезпечення
належних соціальних умов життя. Це право на охорону здоров’я; право на
житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби,
повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.;
право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування.
одяг, житло).

Екологічні права — це права людини і громадянина на безпечне екологічне
середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права — це можливості доступу людини до духовних цінностей
свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на
користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на
свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист
інтелектуальної власності; право на використання результатів
інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права — це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися
собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в
особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та
обов’язки у шлюбі та сім’ї; право на державну охорону сім’ї,
материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно
від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками.
Основний обов’язок громадянина — це встановлені Конституцією держави вид
і міра його необхідної обов’язкової поведінки. Щоб людина могла успішно
реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та
духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки,
віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні
та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов’язки разом з конституційними
принципами та гарантіями утворюють основи правового становища громадян,
або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус
громадян України відзначається не лише його правами, а й тими
обов’язками, що їх він несе перед державою, перед іншими громадянами,
перед організаціями.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх
можна класифікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя
це обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій
майновий стан і доходи, зберігати природу й охороняти її багатства. У
царині культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони
історичних пам’яток та інших культурних цінностей, повинні
відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов’язки
додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави
і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину,
служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших
громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов’язків
громадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших
осіб.

Прийняття нової Конституції — це надзвичайно важливий, але частковий
крок- Водночас з її прийняттям необхідне створення механізму реалізації
Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених нею
прав, свобод і обов’язків. Під таким механізмом слід розуміти всю
сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому
громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок, реально досягають
цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

З цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і
обов’язків людини і громадянина — це категорія надзвичайно об’ємна й
широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й
політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації
прав, свобод і обов’язків складається, передусім, з гарантій
забезпечення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Вказані
гарантії — це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною
людиною і громадянином прав, свобод і обов’язків, закріплених
Конституцією України. Вони диференціюються на особисті, політичні,
економічні, ідеологічні та юридичні.

??????&? це власні можливості людини і громадянина щодо захисту його
прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них відносять:

І) право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина
в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в
міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

2) право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних
державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми
посадовими особами;

3) право знати свої права та обов’язки;

4) право на правову допомогу;

5) право не виконувати явно злочинні накази;

6) право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

7) право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії
нормативно-правового акта;

8) право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначене законом;

9) право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за
винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу
політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст.
15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і
здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України,
обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) і
т. д.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні
положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст.
13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства
(ст. 95); гарантування приватної власності (ст. 41) і т. ін.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну
багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов’язкової)
ідеології та цензури (ст. 15);

забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння «консолідації та
розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і
культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст.
11).

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, що забезпечують
здійснення та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.
Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод
людини і громадянина, елементами якого є:

по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція
України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними», а в ст. 22 вказано, що вони не можуть бути скасовані, а
«при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»;

по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і
свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист
від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про
те, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», «кожен
має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини», використовувати для цього всі національні
засоби, а також «… звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» (ст. 55).
Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов’язково
відшкодовуватися (ст. 56);

по-третє, розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування
свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня
правової культури. Першочерговим напрямком діяльності в цьому аспекті є
необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права.
Саме тому Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не
забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої
права, свободи та обов’язки, вважає нечинними закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, але
не доведені до відома населення;

по-четверте, активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють
охороні й захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59
Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У
випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для
здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ,
функції захисту прав, свобод і обов’язків людини й громадянина
покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій
сфері мають органи прокуратури,’ суду, СБУ. внутрішніх справ і т. ін. З
формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість
недержавних правозахисник органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

по-п’яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав,
свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається
майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції,
Президент України проголошується гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини
і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України «… вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина».

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними
партіями, масовими демократичними об’єднаннями, засобами масової
інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель
механізму реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, але
цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов’язків людини і
громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням
Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права,
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного
протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що
ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з
Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та
Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі
прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової
системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та
обов’язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і
здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним
гарантом забезпечення цих прав, свобод та обов’язків, а водночас сама
має реформуватись, оскільки побудову правової держави слід розпочинати
із забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й
іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон
України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., що складається
з шести розділів (34 статей). Право громадян на об’єднання є невід’ємним
правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і
гарантованим Конституцією та законами України.

Розділ І. Загальні положення. Об’єднанням громадян є добровільне
громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної
реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднанням громадян
відповідно до цього Закону визнається політична партія або громадська
організація.

Політичною партією є об’єднання громадян-прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною
метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,
місцевого самоврядування і представництво в їхньому складі.

Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та
захисту їхніх законних соціальних, економічних, творчих та інших
спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян
забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: зміна способом
насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда
війни, насильства;

розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створений незаконних
воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Розділ II. Засади діяльності та статус об’єднань громадян.

Розділ ПІ, Порядок створення та припинення діяльності об’єднань
громадян.

Розділ IV. Права об’єднань громадян, господарська та інша комерційна
діяльність.

Розділ V. Нагляд і контроль за діяльністю об’єднань громадян.
Відповідальність за порушення законодавства.

Розділ VI. Міжнародні зв’язки об’єднань громадян. Міжнародні об’єднання
громадян.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23
квітня 1991 р. складається з шести розділів (32 статей).

Розділ І. Загальні положення. У них проголошується, що завданнями цього
Закону є гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної
справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян
незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов’язків
держави і релігійних організацій тощо.

Розділ II. Релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є
релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства,
місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об’єднання,
що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні
організації репрезентуються своїми центрами (управліннями).

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. У власності релігійних
організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого,
соціального та добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно,
необхідне для забезпечення їхньої діяльності.

Розділ IV. Права релігійних організацій. Права релігійних організацій та
громадян нерозривно пов’язані зі свободою віросповідання.

Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх
підприємствах. На громадян, які працюють у релігійних організаціях,
поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і
страхування нарівні з робітниками та службовцями державних і громадських
підприємств, установ і організацій.

Розділ VI. Державні органи і релігійні організації. Державний контроль
за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні
організації здійснюють місцеві державні адміністрації і місцеві
виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати
проведення державної політики щодо релігій і Церкви.

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. складається з семи
розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розвиток людини як
особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта
розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного,
соціального, економічного розвитку суспільства та держави.

Розділ І. Загальні положення. Право громадян на освіту забезпечується:
розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах
власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною,
екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є: доступність освіти, що надається
державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загальнолюдських духовних
цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від
політичних партій, інших громадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура
системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню
освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту;
післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ III. Учасники навчально-виховного процесу. Вихованці, учні,
студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти,
докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних
програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою,
науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою
навчально-виховного закладу та ін. Їхні обов’язки:

систематичне та глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками,
професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня;
додержання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу;
додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання;
захист професійної честі, гідності та ін. Їхні обов’язки: забезпечувати
умови для засвоєння навчальних програм; утверджувати повагу до принципів
загальнолюдської моралі; додержуватися педагогічної етики, моралі,
поважати гідність дитини, учня, студента і т. ін.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічне база
закладів освіти. Держава забезпечує бюджети! асигнування «а освіту в
розмірі не менш як 10% національного доходу, її також валютні
асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання
освітніх послуг, кредити й позики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають
право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки з
навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним договором установлено
інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про освіту,
то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту.
Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про
освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України.

Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу*
від 25 березня 1992 р. складається З дев’яти глав (44 статей).

Глава ї. Загальні положення. Загальний військовий обов’язок означає:
підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних
дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання
військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку.
Щодо загального військового обов’язку громадяни України поділяються на
такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну
підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць;
військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці,
які проходять альтернативну службу; військовозобов’язані, які
перебувають у запасі.

Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за
контрактом.

Глава II, Підготовка громадян до військової служби. Вона включає:
допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з
військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до
військовонавчальних закладів; військову підготовку студентів вищих
навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу;
підвищення рівня загальноосвітньої підготовки; вивчення державної мови;
патріотичне виховання.

Глава III. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття
юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до
військової служби та ін. Її проводять районні (міські) військові
комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки
виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць,
вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї
за станом здоров’я і віком громадяни, яким до дня відправлення у
військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі
Указу Президента двічі на рік.

Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для
солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову службу,
— 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за
контрактом — 3 роки;

для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до
10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, — 2
роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, — не менш
як 3 роки.

Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо
військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за
станом здоров’я придатні до військової служби; у відставку, якщо
військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або
визнані непридатними за станом здоров’я до військової служби.

Глава V. Служба в запасі.

Глава V/. Військовий облік військовозобов’язаних і призовників.
Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на
загальний і спеціальний (військовозобов’язані, які бронюються за
організаціями на період мобілізації), персонально-якісний (покладається
на військові комісаріати) та персонально-первинний (покладається на
органи місцевого самоврядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або
часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою
запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадиться за Указом
Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний
військовий обов’язок і військову службу. Посадові особи державних
органів та громадяни, винні в порушенні законодавства про загальний
військовий обов’язок і військову службу, несуть установлену Законом
відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне забезпечення
військового обов’язку і проходження військової служби здійснюється за
кошти державного бюджету. Виконавчо-розпорядчі органи зобов’язані
забезпечити військові комісаріати необхідними засобами для призову.

Закон України «Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 р.
набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули
і 19 статей. У преамбулі зазначається: «Верховна Рада України виходячи
із життєвих інтересів української нації та всіх національностей у справі
розбудови незалежної демократичної держави, визначаючи нерозривність
прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних
зобов’язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою
гарантування національним меншинам права на їх вільний розвиток».

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного
походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і
свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава
виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав
людини.

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»
від 15 вересня 1999 р. складається із шести розділів (46 статей). Він
визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та
гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що
професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська
організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за
родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та
захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів
профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та
гласності. Інформація щодо їх статутних і програмних документів є
загальнодоступною.

Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону
України *Про об’єднання громадян», Закону, що розглядається, Кодексу
законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих
відповідно до них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено
більш високий рівень гарантій щодо забезпечення діяльності профспілок,
то застосовуються норми міжнародного договору або угоди.

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без
будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з
них на умовах і в порядку, визначених їхніми статутами, брати участь у
роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не
можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це
передбачено їхніми статутами.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в
установі чи організації незалежно від форм власності та видів
господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи,
які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в
навчальному закладі. Громадяни України вільно обирають профспілку, до
якої вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява
громадянина. Ніхто не може бути примушений потупати або не вступати до
профспілки.

Статутом (положенням) профспілки може бути передбачено членство у
профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських
(фермерських) господарств, фізичних осіб суб’єктів підприємницької
діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно-технічних або
вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у
зв’язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами
(положеннями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного членства у
профспілках. Роботодавці не можуть обиратися до складу керівних органів
профспілки, членами якої є наймані ними працівники.

З метою виконання своїх статутних завдань профспілки мають право на
добровільних засадах створювати об’єднання (асоціації, ради, федерації,
конфедерації тощо) за галузевими, територіальними чи іншими ознаками, а
також входити до складу об’єднань і вільно виходити з них. Профспілки,
які бажають створити об’єднання профспілок, укладають відповідну угоду
та затверджують статут (положення) об’єднання. Права об’єднань
профспілок визначаються профспілками, які їх створили, відповідно до
законодавства України, а також статутами (положеннями) цих об’єднань.

Профспілки та їх об’єднання відповідно до своїх статутних цілей і
завдань мають право вступати до міжнародних профспілкових та інших
міжнародних організацій і об’єднань, які представляють інтереси
працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з
профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, яка не суперечить
законодавству України. Усі профспілки рівні перед законом і мають
однакові права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки.
Профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних,
республіканських, всеукраїнських.

Професійні спілки, їх об’єднання у своїй діяльності незалежні від
органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не
підзвітні й не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права
громадян на об’єднання у професійні спілки та додержання прав і
інтересів профспілок, що легалізовані.

Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути
(положення) профспілок приймаються з’їздами, конференціями, установчими
або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні
суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об’єднань є обов’язковою
та здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських
профспілок, їх об’єднань здійснюється Міністерством юстиції України,
інших профспілок, їх об’єднань — відповідно Головним управлінням юстиції
Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними,
Київським та Севастопольським міськими, районними, міськими (міст
обласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об’єднання
можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації
(саморозпуску, примусового розпуску).

Профспілки, їх об’єднання здійснюють представництво і захист трудових,
соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах
державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з
роботодавцями, а також з іншими об’єднаннями громадян. Вони ведуть
колективні переговори, здійснюють укладення колективних договорів,
генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені
працівників у порядку, встановленому законодавством. Профспілки, їх
об’єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у
розробленні та здійсненні державної політики в галузі трудових відносин,
оплати праці, охорони праці, соціального захисту. До їх компетенції
належить також право брати участь у розробленні державної політики
зайнятості населення, державних і територіальних програм зайнятості,
проводити спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, ‘їх
об’єднаннями, а також з органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування. пропонувати заходи щодо соціального захисту членів
профспілок, які вивільняються в результаті реорганізації або ліквідації
підприємств, установ, організацій, здійснювати контроль за виконанням
законодавства про зайнятість.

Профспілки, їх об’єднання беруть участь у визначенні головних критеріїв
життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів
заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення,
розробці соціальних програм, спрямованих на створення умов, які
забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний захист
у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. втрати
годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках,
передбачених законодавством. Вони управляють державним соціальним
страхуванням, а з введенням в дію законів України з окремих видів
державного соціального страхування відповідно до Основ законодавства
України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування як
представники застрахованих осіб за принципами соціального партнерства
беруть участь в управлінні державним соціальним страхуванням. Виключно
профспілки представляють прана й інтереси працівників у відносинах з
роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а
також у ході приватизації об’єктів державної та комунальної масності,
беруть участь у роботі комісій з приватизації.

Профспілки, їх об’єднання мають право представляти інтереси працівників
в органах, що розглядають індивідуальні Трудові спори та при вирішенні
колективних трудових спорів (конфліктів) у порядку, встановленому
законодавством. Представники профспілок беруть участь у діяльності
примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають
колективний трудовий спір (конфлікт). Разом з тим профспілки, їх
об’єднання мають право на організацію та проведення страйків, зборів,
мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і
соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до
законодавства.

Профспілки, їх об’єднання мають право одержувати безоплатно інформацію
від роботодавців або їх об’єднань, органів державної влади та органів
місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і
соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також
інформацію про результати господарської діяльності підприємств, установ
або організацій. Зазначена інформація має бути надана у десятиденний
термін. Для вирішення актуальних проблем профспілкового руху,
підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації профспілкових
кадрів, з метою захисту прав та інтересів членів профспілок профспілки
та їх об’єднання мають право за рахунок власних коштів створювати
навчальні, культурно-освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні
установи, а також правові, статистичні, соціологічні навчальні центри та
центри незалежних експертиз. Для висвітлення своєї діяльності профспілки
та їх об’єднання мають право бути засновниками засобів масової
інформації та здійснювати видавничу діяльність відповідно до закону.

Профспілки, їх об’єднання організовують і здійснюють громадський
контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров’я,
медико-соціальної допомоги. Профспілки, їх об’єднання беруть участь у
діяльності експертних, консультативних і наглядових рад при органах і
закладах охорони здоров’я, а також можуть брати участь у розвитку
масової фізичної культури, спорту, туризму, створенні та підтримці
спортивних товариств і туристичних організацій. Вони також беруть участь
в охороні довкілля, захисті населення від негативного екологічного
впливу, сприяють діяльності громадських природоохоронних організацій,
можуть проводити громадські екологічні експертизи, здійснювати іншу не
заборонену законом діяльність у цій сфері.

Профспілки, їх об’єднання можуть брати участь у створенні умов для
загальнодоступного користування громадянами надбаннями української
національної культури, культур національних меншин, які проживають на
території України, світової культури, свободи літературної, художньої,
наукової, технічної творчості, соціального захисту працівників
інтелектуальної сфери діяльності.

Профспілки, їх об’єднання відповідно до своїх статутів (положень) беруть
участь у розробленні державної житлової політики, здійсненні заходів,
спрямованих на розвиток житлового будівництва, поліпшення використання
та забезпечення збереження житлового фонду, у захисті економічних і
соціальних прав громадян, пов’язаних з одержанням, утриманням і
збереженням житла.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору
(контракту) з керівником підприємства, установи чи організації, якщо він
порушує законодавство, колективні договори та угоди.

Профспілки, їх об’єднання можуть мати у власності кошти та інше майно,
необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Профспілки, їх об’єднання, здійснюючи представництво і захист трудових і
соціально-економічних прав та інтересів своїх членів, повинні
додержуватися Конституції України, законів та інших нормативно-правових
актів, а також виконувати колективні договори й угоди, які вони уклали,
та взяті на себе зобов’язання.

Особи, які чинять перешкоду здійсненню права громадян на об’єднання у
профспілки, а також посадові та інші особи, винні в порушенні
законодавства про профспілки, які своїми діями чи бездіяльністю
перешкоджають законній діяльності профспілок, їх об’єднань, несуть
дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно
із законами.

Закон України «Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р.
складається із шести розділів (24 статей). У ньому встановлюється, що
право громадян на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення і
захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних,
соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується
Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається
відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і
свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією
України.

Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне
об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми
суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню
політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних
заходах.

Політичні партії діють відповідно до Конституції і чинного законодавства
України та згідно з партійним статутом. Політичні партії є рівними перед
законом.

Утворення та діяльність політичних партій забороняється, якщо їх
програмні цілі чи дії спрямовані на 1) ліквідацію незалежності України;
2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; 3) порушення
суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки
держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни,
насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі;
7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здоров’я
населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність
політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій
інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд
України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який
відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.
Громадянин України може перебувати одночасно тільки в одній політичній
партії. Членами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2)
працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4)
співробітники Служби безпеки України; 5) військовослужбовці. Членство в
політичній партії є фіксованим. Обов’язковою умовою фіксації членства в
політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до
статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї
партії.

Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є
викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.

Політичні партії повинні мати статут. Статут політичної партії має
містити такі відомості: 1) назву політичної партії; 2) перелік статутних
органів політичної партії, порядок їх утворення, їхні повноваження і
термін цих повноважень; 3) порядок вступу до політичної партії,
зупинення та припинення членства в ній; 4) права та обов’язки членів
політичної партії, підстави припинення чи зупинення членства й
політичній партії; 5) порядок створення, загальну структуру та
повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії
та її первинних осередків; 6) порядок внесення змін і доповнень до
статуту і програми політичної партії; 7) порядок скликання та проведення
партійних з’їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів
політичної партії; 8) джерела матеріальних, у тому числі фінансових,
надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії; 9) порядок
ліквідації (саморозпуску), реорганізації полі нічної партії,
використання її коштів та іншого майна, що залишилися після її
ліквідації (саморозпуску).

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому
з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами
не менш як десятьох тисяч громвдян України, які відповідно до
Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як
у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст
Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної
Республіки Крим.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.
Останнє реєструє політичну партію після перевірки поданих матеріалів.
Після чого політична партія набуває статусу юридичної особи. У разі
відмови в реєстрації Міністерство юстиції України та його органи
повинні надати заявникові своє письмове вмотивоване рішення.

Політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у
межах, передбачених Конституцією та законами України; 2) брати участь у
виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у
порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати
державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби
масової інформації відповідно до законодавства України; 4) підтримувати
міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями
інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати
(вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог
національного законодавства; 5) ідейно, організаційно та матеріально
підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, надавати
допомогу в їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому
числі: 1) можливість викладати публічно й обстоювати свою позицію з
питань державного та суспільного життя; 2) брати участь в обговоренні,
оприлюднювати й обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів
влади, використовуючи для цього державні та недержавні засоби масової
інформації в порядку, встановленому законом;

3) вносити до органів державної влади України та органів місцевого
самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними
органами в установленому порядку.

Політичні партії можуть підтримувати зв’язки з політичними партіями,
громадськими організаціями інших держав, міжнародними та міжурядовими
організаціями, укладати угоди про співробітництво і здійснювати інші
заходи, які не суперечать законам і міжнародним угодам України.
Політичні партії можуть засновувати міжнародні спілки чи вступати до
таких спілок, статутами яких передбачено створення лише консультативних
або координаційних центральних органів.

Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на
власне рухоме й нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші
засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії
можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно.

Разом з тим не допускається фінансування політичних партій: 1) органами
державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків,
зазначених законом; 2) державними та комунальними підприємствами,
установами й організаціями, а також підприємствами, установами і
організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи
комунальною власністю, або які належать нерезидентам; 3) іноземними
державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями;
4) благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями; 5)
анонімними особами або під псевдонімом; 6) політичними партіями, що не
входять до виборчого блоку політичних партій.

Політична партія зобов’язана щорічно опубліковувати в загальнодержавному
засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки, а також
звіт про майно політичної партії.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

І) Міністерство юстиції України за додержанням політичною партією вимог
Конституції та законів України, а також статуту політичної партії;

2) Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії з додержанням
політичною партією порядку участі політичних партій у виборчому процесі.

Політичні партії зобов’язані подавати на вимогу цих контролюючих органів
необхідні документи та пояснення.

У разі порушення політичними партіями Конституції та законів України до
них можуть бути вжиті такі заходи:

попередження про недопущення незаконної діяльності;

заборона політичної партії.

За порушення Закону України «Про політичні партії в Україні” посадові
особи і громадини, причетні до 1) створення, організації діяльності та
участі в діяльності незареєстрованих політичних партій; 2) обмеження в
правах чи переслідування громадян у зв’язку з належністю чи неналежністю
до політичних партій; 3) необґрунтованої відмови в реєстрації політичної
партії; 4) надання політичній партії будь-яких переваг чи обмеження
передбачених законом прав політичної партії та її членів; 5) порушення
закону при використанні символіки політичної партії; 6) заподіяння
матеріальної чи моральної шкоди політичній партії; 7) утворення
воєнізованих формувань; 8) участі у діяльності забороненої політичної
партії або інших передбачених чинним законодавством порушень,
притягаються до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або
кримінальної відповідальності згідно із законами України.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *