Поняття та система договорів у цивільному праві

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Курсова робота

на тему:

“Поняття та система договорів

у цивільному праві”

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА РІЗНОВИДИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОГОВОРІВ

1.1. Договори як форма цивільного законодавства

1.2. Сутність цивільно-правового договору

1.3. Значення та функції договору в цивільному праві

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СИСТЕМА ДОГОВОРІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

2.1. Класифікація цивільно-правових договорів

2.2. Система цивільно-правових договорів

3. ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ, ЗМІН ТА РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРІВ

3.1. Порядок укладення договорів

3.2. Зміна або розірвання договору

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність вивчення даної теми пояснюється тим, що Україна прагне
входити в перелік правових цивілізованих держав, а цивільно-правові
договори якраз і виступають одним з цивілізованих шляхів укладення
певних угод, регламентування зобов’язань і т.п., тому вивчення даного
питання є потрібним.

Метою роботи є визначення правової природи договору в цивільному праві
України. Важливо зазначити, що на сучасному етапі розвитку доктрини
договірного права відсутнє єдине визначення сентенції договору. Так,
цивільно-правовий договір є узагальнюючим поняттям, до якого належать
різні договірні типи (купівля-продаж, поставка, перевезення, оренда,
підряд на капітальне будівництво тощо) із схожими принципами
нормативно-правової регламентації.

Дослідження цивільно-правового договору полягає у встановленні спільних
ознак, властивих кожному з названих та невизначених договірних типів у
чинному законодавстві. Доктрина цивільного права України визначає та
вивчає сукупність правил, що стосуються всіх видів договорів і загалом
становлять «договірне право». Відомо, що і римське право «не знало
теорії договору (контракту)», а визначало її як «теорію договорів»,
відповідно до якої правила, що регулюють укладення і дію договору,
залежать від змісту, виду чи форми його вираження.

Прийняття нового Цивільного кодексу України ознаменує новий етап у
правовому регулюванні договірних відносин учасників цивільного обороту.
Докорінних змін потребують як принципові засади регулювання договірних
відносин, так і спеціальні норми, присвячені видам та особливостям
договорів, з допомогою яких їх учасники задовольняють свої майнові
інтереси, оскільки на сьогодні створився певний правовий вакуум, коли
старі норми нездатні ефективно регулювати сучасні економічні відносини,
що існують в суспільстві.

Новий Цивільний кодекс України міститиме чимало новел договірного права,
починаючи з закріплення принципу свободи договору як однієї із основних
засад цивільного законодавства і закінчуючи закріпленням нових видів
договорів, раніше невідомих цивільному законодавству. Так, одними із
таких нових договорів, які не були раніш врегульовані в законодавстві,
став публічний договір і договір приєднання.

Необхідність забезпечення стабільності та визначеності закріплюваних
суспільних відносин в умовах диспозитивності цивільно-правового
регулювання правовідносин позбавлена сенсу за відсутності адекватної
системи цивільно-правових договорів, безперервні видозміни якої і поява
нових договірних типів вимагають науково обгрунтованих оцінок та
прогнозів правового регулювання зазначених відносин.

Доцільність аналізу цих питань викликана недостатнім рівнем їх наукової
розробленості. Низка питань з вказаної проблеми розглядалися у наукових
працях багатьох цивілістів, переважно у контексті характеристики
окремого цивільно-правового договору чи їх груп (М.Брагінський, В.Бєлов,
В.Луць, А.Корецький, Ю.Романець тощо). Однак деякі важливі питання
класифікації цивільно-правових договорів залишаються невирішеними, що
ускладнює відмежування окремих договірних типів від суміжних договорів.

Наведеним обумовлена мета даної курсової роботи, яка полягає у
дослідженні як існуючих класифікацій цивільно-правових договорів, так й
тієї, що діє у сучасному цивільному праві України.

Об’єктом дослідження в даній роботі виступає цивільно-правовий договір
та система договорів у цивільному прві.

Предметом дослідження є функції та основні риси цивільно-правових
договорів, порядок укладення, зміни та розірвання цивільно-правових
договорів, сутність системи договорів у цивільному праві, особливості
класифікації договорів тощо.

При проведенні дослідження під час написання роботи були використані
такі наукові методи як літературний, порівняльний, метод синтезу та
аналізу, метод узагальнення та інші.

Структура роботи складається з трьох розділів.

Перший розділ присвячений висвітленню загального поняття про
цивільно-правові договори, другий розділ – особливостям класифікації та
системі договорів у цивільному праві, третій – безпосередньо розкриттю
питань, які стосуються укладенню, зміні та розірванню цивільно-правових
договорів.

Загальний обсяг роботи — 43 сторінки.

Методи дослідження: літературний, порівняльний, методи аналізу, синтезу
та узагальнення.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА РІЗНОВИДИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОГОВОРІВ

1.1. Договори як форма цивільного законодавства

Стаття 6 ЦК містить норми, що розвивають положення про свободу договору
як одну із засад цивільного законодавства. З урахуванням загальних
тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб’єктів цивільних
відносин у ЦК спеціально визначене співвідношення актів цивільного
законодавства і договорів.

Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами
цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами.

Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства,
важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не
суперечить загальним засадам цивільного законодавства При цьому не має
значення, згадується взагалі такий договір у законодавстві чи ні.
Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного
законодавства, зокрема зазначених у ст.3 ЦК [1].

Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства
взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд.
У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір
виступає як джерело (форма) цивільного права. Наприклад, норми права
можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються
правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі
вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламентований ними
не досить детально, сторони можуть врегулювати на власний розсуд ті свої
відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце
подолання прогалин у законодавстві, а звідси випливає висновок, що
окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.

Частина 3 ст.6 ЦК визначає співвідношення між актами цивільного
законодавства і договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з
того, що зазначена норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі
можуть відступити від положень актів цивільного законодавства І
врегулювати свої відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право
вибору: використати вже існуючі норми законодавства для регламентації
своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд.

Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право
суб’єктів договору відступити від положень актів цивільного
законодавства, але з нього існують винятки. До них належать такі
ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного законодавства
прямо заборонене цим актом; б) обов’язковість для сторін положень актів
цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов’язковість для
сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті
відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна
передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є
безоплатним) [24, c.403].

1.2. Сутність цивільно-правового договору

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає
договір [1, ч.2 ст.151]. Поняття договору розкривається через поняття
угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст.
41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані
на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов’язків.
Договори — це дво- або багатосторонні угоди.

Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на
встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі
виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому
волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати
одне одному; 2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на
досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну
або припинення цивільних прав та обов’язків. Саме за цією ознакою
цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що
використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо),
набуваючи там певних специфічних рис.

Іноді під поняттям «договір» розуміють саме цивільні правовідносини
(зобов’язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на
увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного
зобов’язання з волі його учасників. Отже, в конкретному аналізі
юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановити, зокрема,
що розуміється під поняттям «договір» у тому чи іншому випадку.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є
правочином. Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою
як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний
правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні
правочини, тоді як правочином можуть бути також дії однієї особи,
спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і
обов’язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються
загальні положення щодо правочинів, встановлені гл.16 ЦК [1].

Слід зазначити, що поняття «договір» використовується також в інших
галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний
договір тощо). Проте там договір виступає як категорія відповідної
галузі права з відповідними особливостями визначення та правового
регулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові
норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено
законодавством.

Сутність, а також значення цивільно-правового договору найбільш яскраво
виявляються в функціях, що ним виконуються. До функцій
цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна,
програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як
джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір
розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати
права й обов’язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для
інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву
ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмне-координаційна функція означає, що договір є своєрідною
програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну
інформацію про права і обов’язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного
виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують
договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав
шляхом примусу до виконання зобов’язання в натурі, відшкодування збитків
тощо [8, c.74].

Називають також інші функції договору. Наприклад, відзначається роль
договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому
підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворі-ше виконання
договірних зобов’язань, є найважливішим елементом правового механізму,
що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист
законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших
цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов’язань, як і засад приватного права
взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, передумовою і
умовою існування ринкової економіки.

Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: «Відповідно до
статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі
контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього
Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту,
вимог розумності та справедливості» [1, ст.627].

Звідси випливає, що свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учасники
цивільного обігу мають право вільно, виходячи з власних інтересів,
вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток
з загального правила, обов’язок вступу в договірні відносини може бути
прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договір —
ст.633 ЦК) або передбачений угодою сторін [1, ст.635];

2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винятки з цього
правила можуть встановлюватися лише законом. Наприклад, підприємець
за публічним договором бере на себе обов’язок продати майно,
надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться [1, ст.633];

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору,
який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі
укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і
договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать
його загальним засадам (так звані «безіменні» або ж «непойменовані»
договори);

4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст.

Водночас принцип свободи договору логічно доповнюється вимогою
обов’язковості його виконання сторонами [1, ст.629]. Такий принцип має
тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію
римського приватного права «Pacta sunt servanda». Такий підхід
пояснюється тим, що сторони договору, вільно взявши на себе певні права
та обов’язки, стають учасниками зобов’язання, а відтак перебувають у
становищі «юридичної пов’язаності» своїм же рішенням про укладення
договору на певних умовах.

Загальні вимоги щодо виконання зобов’язань встановлені гл.48 ЦК. Відмова
від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених
самим договором або законом [1, ст.651]. Невиконання або неналежне
виконання сторонами договору спричиняє наслідки, встановлені гл.51 ЦК
[1].

1.3. Значення та функції договору в цивільному праві

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з
волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення
цивільних прав або обов’язків. Проте роль договору не обмежується тільки
тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує,
змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв
ділового обороту, вимог розумності та справедливості визначає зміст
конкретних прав та обов’язків учасників договірного зобов’язання. В
цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у
цивільних правовідносинах.

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та
найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У
процесах роздержавлення і приватизації договору належить чільне місце
серед форм, що використовуються для подолання монополії державної
власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси,
біржі тощо).

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних
комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з
участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою
основою утворення таких організацій стає установчий договір. В
установчому договорі засновники зобов’язуються утворити юридичну особу,
визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в
її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її
діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між
засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи,
виходу засновників з її складу тощо.

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму
можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників — підприємств,
громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва.
Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на
договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням
планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже,
розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв’язках і
визначення змісту договірних зобов’язань. Це стосується насамперед
договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у
матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж,
поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо).
Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди,
лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються
відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає
значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг
громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких
послуг, на рекламу продукції тощо).

Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні
моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як
основної правової форми передачі права на використання цих результатів
технічної творчості. Договірна форма використовується і для відступлення
виключного права на знаки для товарів і послуг, права на не-розкриту
інформацію (ноу-хау). Розширення кола можливих об’єктів страхової
охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької
діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного
(договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже,
сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними
особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадянами.

Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як
правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових
відносин. Поняття функції договору неоднозначно визначається в юридичній
науці. Так, В.Г.Вердников під функцією господарського договору розумів
вияв основних цілей використання договірної форми відносин між
організаціями в галузі господарства, вияв головного призначення цього
договору. Вважаючи наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів,
О.О.Красавчиков так формулював .поняття функції цивільно-правового
договору: функція договору — це не форма (вираз, вияв тощо), а певний
вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини.
Мабуть, у функціях договору поєднуються і вияв головних цілей, основного
призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо без
використання цієї форми для конкретних правовідносин не може виявитися
головне призначення цієї категорії.

Чітку класифікацію функцій цивільно-правового договору запропонував
О.О.Красавчиков. На його думку, договору властиві такі загальні функції:
ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та
захисна.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження
волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації
диспозитивності учасників договору.

Програмна-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є
своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з
другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах
рівності, диспозитивності та ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим
умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов’язків
у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом
для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного
та обгрунтованого рішення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного
виконання зобов’язань системи забезпечувальних засобів, які також
набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки,
неустойки тощо).

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається
в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання
обов’язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів
оперативного впливу тощо.

Зазначені функції об’єднуються більш загальною — регулятивною функцією
договору як правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників
цивільних правовідносин.

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СИСТЕМА ДОГОВОРІВ

У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

2.1. Класифікація цивільно-правових договорів

Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне
значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей
між ними полегшує для суб’єктів правильний вибір виду договору,
забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того,
класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації
законодавства, слугує меті кращого дослідження договорів. Класифікація
договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від
поставлених цілей.

Залежно від моменту виникнення прав і обов’язків у сторін договору
розрізняють договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальні договори — це договори, які вважаються укладеними з
моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається
законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення,
комісія, спільна діяльність та інші.

Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов’язків
недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад,
договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони
домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі
їх позичальнику.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що при консенсуальних
договорах спір про виконання обов’язків і відповідальність за їх
невиконання може вирішуватися судовими органами вже після досягнення
сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад,
можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за
невиконання такого обов’язку тощо [21, c.144].

Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки
досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не
вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір
купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого
будинку, іншої нерухомості, має бути обов’язково нотаріально посвідчений
та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого
договору.

Залежно від характеру розподілу прав і обов’язків між учасниками угоди
договори поділяються на односторонні та взаємні (синалагматичні) — у
ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та багатосторонніми.

У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша — лише
обов’язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише
право вимагати повернення боргу, а у позичальника — лише обов’язок
виконати вказану вимогу.

Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов’язки
для кожного з учасників. Наприклад, за договором купівлі-продажу
продавець зобов’язується передати продану річ, але має право вимагати
сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов’язаний сплатити вартість
речі, але має право вимагати передачі йому купленої речі [1].

З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин
договори поділяються на сплатні і безвідплатні.

Якщо обов’язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати
відповідає обов’язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій
або іншій матеріальній формі, то це відплатний договір. Таких договорів,
де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість.
Вони встановлюються у вигляді загального правила [1, ч.5 ст.626]. Це
договори купівлі-продажу, найму, підряду тощо.

Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується
відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір
безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дарувальник
безвідплатно передає іншій особі у власність майно.

За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні
та попередні.

Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов’язки сторін
щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважна
кількість договорів має саме такий характер.

Попередній договір таких прав та обов’язків безпосередньо не породжує.
Він лише створює інший, досить своєрідний обов’язок: після закінчення
певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним
новий договір [1, ст.635]. Іншими словами, попереднім договором є угода
про укладення договору в майбутньому.

ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри
(протокол про наміри), якщо в ньому прямо не виражена воля сторін надати
йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових
наслідків.

ЦК прямо не закріплює якихось конкретних видів попередніх договорів. Як
приклад попереднього договору можна назвати відомий практиці минулих
років договір запродажу жилого будинку.

За змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на
майнові і організаційні.

Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з
приводу певного майнового блага, їх відмінною рисою є спрямованість на
отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов’язання.

Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити
передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або
іншої діяльності [24, c.409].

Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або
суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і
договори публічні.

До публічних договорів належать договори, укладені комерційною
організацією з метою встановити її обов’язки щодо продажу товарів,
виконання робіт і надання послуг, що їх такі організації за характером
своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них
звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального
користування, послуги зв’язку, енергопостачання, медичне, готельне
обслуговування тощо).

Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке
ґрунтується на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із
випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних
договорів є прямо протилежним режиму свободи договорів, який найповніше
виражає приватно-правові засади, що становлять основу цивільного права.

З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних
учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.

Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і
обов’язків учасників зобов’язання.

Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені
однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть
бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до
запропонованого договору в цілому [1, ст.634]. Це означає: «або
погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде». Тому, можливо,
більш точним, ніж «приєднання», може вважатися термін «продиктований
договір». Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і
те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості
обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось
причин вчинити саме так.

Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить
широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого
виду договорів у новий ЦК.

Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових
договорів:

— договори про передачу майна у власність, повне господарське відання
або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація,
позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);

— договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий
найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування
майном, лізинг);

— договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне
будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт,
договір на виконання аудиторських робіт);

— договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські,
ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції);

— договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення,
комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги, довічне
утримання, кредитний договір);

— договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про
науково-технічну співпрацю).

Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із врахуванням
належності їх до певного типу або різновиду.

Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні
типи; роздрібна купівля-продаж — це різновид того договірного типу, який
іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на
іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в
собі елементи двох договірних типів — міни і купівлі-продажу.

Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою
опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних
умов, необхідних для утворення даного договірного зобов’язання.

У випадках коли договори схожі як за матеріальними відносинами, так і за
істотними умовами, необхідними для виникнення зобов’язання, вони
співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж
договірного типу [24, 410].

Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорідних відносин
і об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування зобов’язань різних
типів, він стає змішаним договором.

Залежно від суб’єкта, що набуває права за договором, розрізняють
договори на користь кредитора і договори на користь третьої особи.

Договір на користь кредитора — це звичайний, типовий цивільно-правовий
договір, що ґрунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього
зобов’язання.

Договір на користь третьої особи означає, що боржник зобов’язаний
виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не
встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор,
також має право вимагати від боржника виконання договору (ст.636 ЦК).
Таким, наприклад, є договір страхування життя.

2.2. Система цивільно-правових договорів

Цивільно-правовими договорами опосередковуються відносини у різних
сферах діяльності громадян і юридичних осіб. Юридичне оформляючи і
закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв’язки суб’єктів, надаючи
цим зв’язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-правові договори,
взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно
пов’язані між собою і взаємодіють.

У літературі з системного підходу і теорії систем до визначення системи
підходять як до відмежованої множинності взаємодіючих елементів. Система
цивільно-правових договорів як єдина система зі складними
взаємозв’язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і
диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями
конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами.

Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками
(критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація
договорів має сприяти глибшому з’ясуванню їх природи і змісту, виявленню
властивих їм спільних рис та особливостей, дальшому вдосконаленню
законодавства про договори.

Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи
можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод:
консенсуальні та реальні, сплатні та безоплатні, абстрактні та казуальні
тощо’. Але договорам, на відміну від односторонніх угод, властиві й
певні особливості, зумовлені зустрічним характером волевиявлень
учасників, тому в основу поділу договорів можна покласти нові критерії.

За ознакою розподілу прав та обов’язків між сторонами у зобов’язанні, що
виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори. За
одностороннім договором одна сторона має лише суб’єктивні права, а друга
— лише суб’єктивні обов’язки. Наприклад, за договором позики одна
сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій
стороні (позичальникові) у власність грошей або речей, визначених
родовими ознаками, а позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві
таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості (ст.
374 ЦК). Односторонніми є договори дарування, безоплатного користування
майном тощо. Двостороннім є договір, за яким права та обов’язки
покладено на обидві сторони зобов’язання, що виникло з цього договору.
Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми
(купівля-продаж, оренда, комісія тощо).

Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять
перед собою сторони, вступаючи у договірні зв’язки, договори можна
поділити на попередні та основні. У практиці ділового спілкування часто
ведуться переговори або листування між суб’єктами господарювання з
приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення
якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко
оформляються попереднім договором або протоколом про наміри тощо. За
попереднім договором сторони зобов’язуються у певний строк укласти в
майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У
цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов
майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.

Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене
попереднім договором. Хоч істотні умови основного договору названі у
попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при
укладенні основного договору. Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від
укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні
збитки, зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім
договором або законодавчими актами. Зобов’язання, передабчені попереднім
договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого має
бути укладений основний договір, цей договір не буде укладений або жодна
із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір (протокол) про наміри, в якому не виявлено прямо волі сторін
надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових
наслідків [1, ст.667].

Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов’язань за
договором, — на користь сторін по договору чи третіх осіб, які не беруть
участі в укладенні договорів, останні можна поділити на дві групи.
Першу, найбільш поширену групу, становлять договори, в яких виконання
здійснюють взаємно самі сторони без участі третіх осіб. У цих договорах
обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов’язань: однією на
користь другої (наприклад, продавець на користь покупця тощо). У
договорах другої групи виконання зобов’язання обумовлюється на користь
третьої особи [1, ст.160]. Коли особа, яка уклала договір, обумовила
виконання зобов’язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо
інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання
може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь
якої виговорено виконання. Якщо третя особа відмовилася від права,
наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися
цим правом, коли це не суперечить змістові договору. Прикладом договору
на користь третьої особи може бути Договір змішаного страхування життя,
за яким страхова сума у разі смерті громадянина (застрахованої особи)
виплачується зазначеній у договорі третій особі — вигодонабувачеві).

Класифікацію цивільно-правових договорів можна здійснювати і за
належністю їх до певного типу, виду (різновиду) або змішаного договору.
На думку О.С.Иоффе, договірний тип виділяється за специфікою
матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом
юридичних умов, об’єктивно необхідних для утворення даного договірного
зобов’язання. Коли ж договори подібні як за покладеними в їх основу
матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, вони
співвідносяться між собою як різновиди одного і того ж договірного типу.
Якщо ж укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних
відносин та об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування
зобов’язань різних типів, він стає змішаним договором. Так, договори
побутового підряду і на виконання проектно-розвідувальних робіт
об’єднуються як різновиди одним підрядним типом договору, бо
спрямовуються на передачу результатів робіт. Змішаним договором, у якому
містяться елементи договорів різних типів, є, зокрема, договір оренди
майна з правом його викупу [21, с.56].

Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення
яких домагаються учасники відносин. Якщо проаналізувати систему чинного
ЦК України, то можна зробити висновок, що розміщення договірних
інститутів у ньому (підрозділ II розділу III, глави 20—38) здійснено за
ознаками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих
договорів. Поклавши в основу зазначений критерій, можна виділити такі
групи цивільно-правових договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання
або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація,
позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);

2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм,
оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном,
лізинг тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне
будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання
аудиторських робіт тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські,
ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції
тощо);

5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення,
комісія, схов, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний
договір тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про
науково-технічне співробітництво тощо).

Зрозуміло, що навіть у межах кожної окремої групи договорів дається лише
приблизний перелік деяких видів договорів, бо відповідно до ч. 2 ст. 4
ЦК України цивільні права та обов’язки виникають як з угод (договорів),
передбачених законом, так і з угод, які хоч і не передбачені законом,
але йому не суперечать.

Здійснення підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної,
на власний ризик діяльності підприємця по виробництву продукції,
виконанню робіт, наданню послуг або заняттю торгівлею з метою одержання
прибутку неминуче пов’язано з використанням договору як правової форми,
якою опосередковується реалізація на еквівалентних засадах результатів
цієї діяльності. Суб’єктам підприємництва доводиться укладати різні за
своїм характером договори, які регулюються як нормами ЦК України, так і
інших нормативних актів (купівлі-продажу, поставки, перевезення,
лізингу, консигнації, банківського кредиту тощо).

У законодавстві (статті 10 і 11 Арбітражного процесуального кодексу
України), судовій та арбітражній практиці і літературі широко
використовується поняття «господарський» або «комерційний» договір1.
Характерними рисами господарського договору раніше вважали: 1) особливий
суб’єктний склад — обома сторонами договору або хоч би однією з них є
господарська організація; 2) плановий характер договору, зумовлений тим,
що підставою його укладення є планове завдання (акт), яке є обов’язковим
для обох чи однієї із сторін;

3) договір спрямований на безпосереднє обслуговування основної
діяльності господарської організації.

До господарських відносили і непланові договори, якщо вони були
однотипні з плановими і підпорядковувалися такому самому законодавчому
режиму (наприклад, поставка, контрактація, перевезення тощо) або вступ у
договірні відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення
договору на експлуатацію залізничних під’їзних колій) [21, с.87].

Безумовно, в сучасних умовах деякі ознаки господарського договору,
окреслені нами, потребують уточнення. Зокрема, суб’єктами господарських
відносин є не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у
встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність, договори з
участю зазначених осіб є переважно неплановими.

У новому ЦК України з’являється поняття підприємницького договору, хоч і
не розкривається його сутність. Зокрема, в ст. 55 зазначено, що суд може
за заявою дружини, повнолітніх дітей, батьків обмежити фізичну особу в
праві займатися підприємництвом, якщо вона діє нерозважливо, як
марнотратник. У разі задоволення такої заяви суд призначає над цією
особою піклувальника. Особа, обмежена у праві займатися підприємництвом,
може укладати підприємницькі договори лише за згодою піклувальника. Про
ці ж договори йдеться і в ч.3 ст.54 ЦК [1] України, хоч вони і не
називаються прямо підприємницькими. Так, якщо фізична особа почала
підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні
договори, вона не має права оспорювати ці договори, оскільки не є
підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосовувати до таких
договорів правила про зобов’язання, які пов’язані з підприємницькою
діяльністю, зокрема поклавши на підприємця відповідальність за порушення
зобов’язання і за відсутності його вини (за винятком дії непереборної
сили).

У підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві
всякому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які можна
звести до таких.

По-перше, суб’єктами цього договору є юридичні або фізичні особи,
зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької
діяльності.

По-друге, зміст підприємницького договору становлять умови, за якими
передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою
здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов’язаною з
особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Прикладом такого договору
може бути договір міжнародної купівлі-продажу. Віденська конвенція ООН
про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 p. (статті 1 і 2)
застосовується до договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні
підприємства яких розміщені у різних державах, коли ці держави є
учасниками конвенції або коли згідно з нормами міжнародного приватного
права до них застосовується право держави, що домовляється. Проте ця
конвенція не застосовується до продажу товарів, які набуваються для
особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком
випадків,коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення
договору не знав і не повинен був знати, що товари набуваються для
такого використання.

По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема
зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися
окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації [21,
с.92].

По-четверте, певні особливості можуть характеризувати порядок виконання
або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором
(наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини).

Враховуючи наведені міркування, господарським (підприємницьким) можна
вважати такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоч
би однією з них є юридичні чи фізичні особи — підприємці і за яким
передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою
здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов’язаних
з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Господарські договори ми
знаходимо в усіх зазначених вище шести групах цивільно-правових
договорів, виділених за юридичними наслідками укладення кожного окремого
договору.

Серед господарських договорів окремо можна виділити біржові угоди
(договори). Їх ще називають біржовими операціями. Відповідно до ст. 15
Закону України «Про товарні біржі» біржовою операцією визнається угода,
яка відповідає сукупності таких умов: а) якщо вона являє собою
купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на
товарній біржі; б) якщо її учасниками є члени біржі; в) якщо вона подана
до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її
вчиненням дня.

Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів
біржі або біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види
біржових угод. Розрізняють, зокрема, форвардні, ф’ючерсні контракти та
опціони, які за термінологією Закону України «Про оподаткування прибутку
підприємств» називають деривативами.

Форвардний контракт — це двостороння угода за стандартною (типовою)
формою, яка засвідчує зобов’язання особи придбати (продати) базовий
актив (товари, цінні папери тощо) у певний час та на визначених умовах у
майбутньому, з фіксацією цін під час укладання форвардного контракту.

Ф’ючерсний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов’язання
придбати (продати) базовий актив у певний час і на певних умовах у
майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов’язань сторонами
контракту.

Опціон — стандартний документ, що засвідчує право придбати (продати)
базовий актив на певних умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час
укладення такого контракту або на час такого придбання за рішенням
сторін контракту (пункти 9, 11 і 13 Положення про вимоги до стандартної
(типової) форми деривативів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 19 квітня 1999 р. № 632′.

На біржах укладаються й інші господарські договори.

Угоди з гарантією, за якими один контрагент виплачує другому в момент їх
укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх
обов’язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона
оформляється як «угода з гарантією на покупку», а якщо цю суму вносить
продавець — як «угода з гарантією на продаж».

Угоди з кредитом — це угоди, за якими товар набувається брокером
(брокерською конторою) за рахунок банківського кредиту з наступною
реалізацією його в порядку біржового торгу.

Угоди з премією — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють
приплату до купівельної ціни або знижки з продажної ціни.

Угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, який
продається (поставляється), тобто вдвічі або в кілька разів збільшити
обсяг порівняно з кількістю, зазначеною в угоді.

3. ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ, ЗМІН ТА РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРІВ

3.1. Порядок укладення договорів

Оскільки цивільно-правовий договір є однією з основних підстав
виникнення зобов’язань, його характеристика не може бути повною без
висвітлення порядку укладення договорів.

Розгляньмо спочатку загальний порядок укладення договорів. Оскільки
договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження
умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом
пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття
пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала
укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю
пропозицію — акцептантом.

У зв’язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення
договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо
сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке
є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого
правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі
кожної з сторін і її узгодження [24, c.420].

Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта — це
волевиявлення особи, спрямоване на укладення договору на певних умовах.
Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для
визначення її суті. Слід враховувати, що офертою є не будь-яка
пропозиція про вступ у договірні відносини, а лише та, яка спрямована
конкретній особі або кільком конкретним особам і при цьому містить
вказівку на конкретні положення, які пропонується включити в договір.
Тому в пропозиції в будь-якому випадку мають бути умови, що визнаються
істотними для цього договору [21, с.119].

З урахуванням висловленого, можна відзначити наявність таких характерних
рис оферти:

1) вона адресується конкретно одній або кільком особам. Коли пропозиція
розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, в рекламі), вона
розглядається як запрошення до оферти, якщо інше прямо не вказано в цій
пропозиції;

2) оферта має містити вказівку на істотні умови майбутнього договору,
тобто такі, які є істотними згідно із законом або є необхідними для
договорів даного виду, або ж в узгодженні яких заінтересований оферент;

3) пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе зв’язаним
договором і запропонованими умовами у разі їх прийняття (акцепту) іншою
стороною.

Як зазначалося вище, оферта за своєю сутністю є волевиявленням сторони,
яка бажає укласти договір. Оцінка її як волевиявлення, тобто спрямованої
на встановлення цивільних прав і обов’язків дії, дала деяким науковцям
підставу вважати оферту одностороннім правочином. Однак ця позиція не
набула поширення, її опоненти слушно зазначали, що ці дії — пропозиція
(оферта) і прийняття пропозиції (акцепт) — є лише складовими
двосторонньої угоди — договору. Волевиявлення однієї особи (оферента)
спрямоване на отримання у відповідь волевиявлення іншої (акцептанта),
внаслідок чого виникає спільний вольовий акт, договір, що приводить до
досягнення зустрічних результатів, бажаних для них.

Отже, хоч оферта і не є правочином, а лише однією зі стадій укладення
договору, однак вона спричиняє наслідки правового характеру. Ці наслідки
полягають в тому, що згідно зі ст.ст.643-645 ЦК оферент протягом певного
строку пов’язаний своєю пропозицією про укладення договору. Цей строк
залежить від того, чи був вказаний строк для відповіді, а також від
того, в одному чи у різних місцях знаходяться контрагенти. Так, ст.643
ЦК передбачає, що коли пропозицію укласти договір зроблено з вказівкою
строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка
зробила пропозицію, отримала від іншої сторони відповідь про прийняття
пропозиції протягом вказаного строку [1].

Отже, в тих випадках, коли у самій оферті вказано строк для відповіді,
оферент пов’язаний своєю пропозицією протягом цього терміну. Якщо він за
цей час передумає і направить пропозицію про укладення договору іншій
особі, укладе з цією іншою особою договір, його дії будуть порушувати
права того, до кого він спочатку звернувся із пропозицією. Тому на нього
можуть бути покладені негативні наслідки односторонньої відмови від
зобов’язання (наприклад, обов’язок відшкодувати заподіяні збитки).

Стаття 644 ЦК передбачає порядок укладення договору за пропозицією,
зробленою без вказівки строку для відповіді. Так, коли пропозицію
укласти договір зроблено усно, без вказівки строку для відповіді,
договір вважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила оференту
про прийняття цієї пропозиції.

У випадку коли пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається
укладеним, якщо відповідь про прийняття пропозиції отримана протягом
нормально необхідного для цього часу.

Слід зазначити, що новою пропозицією є також відповідь про згоду укласти
договір на інших умовах (ст.646 ЦК) [1].

З наведених положень випливає, що навіть якщо оферта відповідає всім
вимогам, які висуваються до неї і про які йшлося вище, вона не завжди є
першою стадією укладення договору. У випадках, передбачених законом
(наприклад, ст.646 ЦК), вона розцінюється не як оферта, а фактично як
пропозиція вступити в переговори. Сторони в цьому випадку немовби
міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант — оферентом. Це
пов’язано з тим, що на нову пропозицію (зустрічна пропозиція) необхідна
згода колишнього оферента. Якщо ж колишній оферент не погодиться з новою
пропозицією, а висуне ще якісь нові, додаткові умови, то він знову стає
оферентом, а його контрагент — акцептантом. Переговори або обмін листами
між сторонами, таким чином, можуть продовжуватися довго і завершитися
або досягненням згоди стосовно умов договору, або взагалі не призвести
до позитивного результату.

.

0

L N P 1/4 D

X

?

?

?

?

0

 

ue

N 1/4 th D

X

?

?

???????$??$??????Особливим випадком укладення договору є встановлення
договірних відносин на підставі так званої публічної оферти, тобто
оферти, зверненої до невизначеного кола осіб.

Тривалий час у юридичній літературі була поширена точка зору, згідно з
якою оферта може бути звернена лише до певної особи. Якщо ж такої
спрямованості до певної особи немає, то немає і оферти. Таку позицію,
зокрема, захищали Р.О. Халфіна, Ф.І. Гавзе, зауважуючи при цьому, що
положення про адресованість оферти конкретній особі не стосується
державних торгівельних організацій, купівлі-продажу на колгоспних ринках
тощо.

Однак на сьогодні така позиція не знаходить підтримки ні в літературі,
ні в законодавстві. Як зазначають М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський,
нині, коли учасники обігу мають можливість самі знаходити собі
партнерів, та ще й в умовах конкуренції, що посилюється, поширилася
практика виголошення різного роду запрошень до укладення договорів по
радіо, телебаченню, в пресі.

До такої публічної оферти можна віднести пропозицію у газеті, по радіо
або телебаченню про продаж точно вказаних товарів, виконання точно
вказаних робіт, надання чітко вказаних послуг, адреси оферента,
готовності вступити на оголошених умовах в договір з будь-якою особою,
яка цього забажає. Крім того, публічна оферта фактично має місце при
укладенні кожного публічного договору (ст.633 ЦК).

Згідно зі ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо
вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте якщо сторони
домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним лише
з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для
даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони
домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не
встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його
підписання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне
посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне
посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального
посвідчення.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за
місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти
договір, якщо інше не встановлено договором.

Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів,
визначається ст.649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок
вирішення переддоговірних спорів залежать від того, чи є підставою
укладення договору обов’язковий припис правового акта:

1) якщо підставою договору є припис правового акта органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він
вирішується в інших випадках, встановлених законом;

2) якщо укладення договору не пов’язане з приписами правового акта
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу
місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені
судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усуваються
шляхом домовленості сторін [24, c.425].

3.2. Зміна або розірвання договору

Зміна або розірвання договору за загальним правилом допускається лише за
згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання
договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або
розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не
випливає із звичаїв ділового обігу.

Винятки із загального правила щодо добровільності зміни або розірвання
договору можуть бути передбачені договором або безпосередньо законом.
Зокрема договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на
вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою
стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок
завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що
вона розраховувала при укладенні договору.

Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню і повну або
часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, прямо
передбачених законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ч.2
ст.849 ЦК якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її
настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим,
замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати
відшкодування збитків.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або
частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом,
договір вважається відповідно розірваним або зміненим.

Особливою підставою розірвання або зміни договору є істотна зміна
обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У цьому
випадку договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо
інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання
(ст.652 ЦК) [1].

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з
обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір
може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу
заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна
обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не
могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності,
які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів
сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона
розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик
зміни обставин несе заінтересована сторона.

Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї з двох умов:

1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;

2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка
значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах,
змінених судом.

У разі зміни договору за взаємною згодою зобов’язання сторін змінюються
відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання
тощо, а у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються з
моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо
інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов’язання
змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну
або розірвання договору законної сили.

За загальним правилом сторони не мають права вимагати повернення того,
що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання
договору. Втім згідно з ч.4 ст.653 ЦК сторони мають право своєю
домовленістю передбачити повернення переданого за договором. Такі самі
наслідки можуть бути встановлені спеціальним приписом закону.

У кожному разі, якщо договір змінений або розірваний у зв’язку з
істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може
вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням
договору.

Відшкодування збитків є заходом відповідальності і отже, до нього
застосовуються правила ЦК та інших актів законодавства, якими
регулюються відносини відповідальності. Зокрема згідно зі ст.614 ЦК
особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання)
договору, звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що
порушення договору сталося не з її вини [24, c.427].

ВИСНОВКИ

Таким чином можна зробити наступні висновки:

Універсальність договору обумовлена його сутністю, яка полягає в тому,
що в основі договору як правового явища лежить сукупність волевиявлення
його сторін, реалізована у взаємній домовленості з метою реалізації
власних інтересів.

Договір є одним із правових засобів, у межах якого інтерес кожної
сторони в принципі може бути задоволеним лише через задоволення інтересу
іншої сторони. Це породжує загальний інтерес сторін до укладення
договору та його належного виконання. Тому саме договір, заснований на
взаємній зацікавленості сторін, здатен забезпечити організацію, порядок
і стабільність в економічному обороті, яких неможливо досягти за
допомогою найжорсткіших адміністративно-правових засобів.

У більшості випадків цивільно-правовий договір визначають як угоду двох
або декількох сторін, що направлена на досягнення певного правового
результату шляхом здійснення дій правомірного характеру, результатом
чого є виникнення, зміна або припинення прав та обов’язків суб’єктів.
При розгляді цього питання важливо врахувати особливості правової
природи та істотні ознаки цивільно-правового договору, а також методи
державного впливу і можливості обмеження свободи договору в цих
правовідносинах. В.Г.Вердников указував, що цивільно-правовий договір
спрямований на досягнення певного правового результату, В. М. Старцева
доповнила цю думку, зазначивши, що будь-який договір містить предмет,
згоду сторін і мету. Іноді до змісту дефініції договору також включають
ризикованість вкладення майна, що видається зайвим, оскільки здійснення
підприємницької діяльності, опосередкованої договором, уже передбачає
ризикованість її здійснення.

Договір розглядають як урегульоване нормами цивільного права
зобов’язальне відношення, учасники якого є носіями суб’єктивних прав і
обов’язків. Однак поняття «договірне зобов’язання» і «договір» — не
аналогічні юридичні категорії, оскільки перше поняття за змістом ширше
за друге, адже договір є однією з підстав виникнення зобов’язання.
Сторони можуть поставити виникнення зобов’язання в залежність від
певного юридичного факту, тому договір як юридичний факт передує
зобов’язанню [7].

Цивільно-правовий договір — це дво- чи багатосторонні дії сторін,
спрямовані на досягнення певного правового результату. В даному випадку
поняття цивільного договору звужується до значення юридичного факту,
який сам по собі не має матеріального змісту. Таке смислове значення не
дозволяє виявити всі істотні ознаки цивільного договору, оскільки угода
сторін не є договірним відношенням, а лише має на меті його
встановлення. В цій площині розгляду договір є не тільки особливим
юридичним фактом, який встановлює зв’язок між юридично рівними
суб’єктами, рівність яких заснована на їх однопорядковій правоздатності,
але є засобом регулювання суспільних відносин. Дослідження особливостей
договору як домовленості сторін і зобов’язального правовідношення дає
змогу уточнити сутність договору. Цивільно-правовий договір як юридичний
факт є підставою виникнення зобов’язальних правовідносин, в яких
сторонам надається можливість взаємодіяти між собою шляхом реалізації
взаємних прав і обов’язків, що охороняються та гарантуються державою.

Юридична конструкція договору — це передбачена законом система
взаємопов’язаних компонентів правового характеру, яка забезпечує
функціонування зв’язків між учасниками договору. Серед цих компонентів
називають угоду сторін та порядок її досягнення, структуру, способи
виконання договору, умови та обсяг відповідальності сторін за
невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань.

Основою будь-якого договору є домовленість, що заснована на волі сторін.
Воля особи, її рішення вступити в договір, установлення умов договору
визначаються економічними, політичними, соціальними реаліями життя
суспільства. Деякі дослідники вважають, що закон схиляється до переваги
волі перед волевиявленням, інші погоджуються з тим, що закон визнає
перевагу волевиявлення, треті переконані у рівності всіх названих
елементів.

Основне призначення договору — це врегулювання в межах закону поведінки
людей. Ця ознака робить договір подібним до закону. М.І.Кулагін
підкреслював, що договір використовується як правовий інструмент
організації ринкового господарства.

У системі континентального права було сформовано «суб’єктивну» та
«об’єктивну» теорії договору. Перша розглядає договір як згоду двох чи
більшої кількості осіб, спрямовану на встановлення взаємних прав і
обов’язків. Сутність договору, згідно із суб’єктивною теорією, полягає у
збігу прагнень сторін, що домовляються. Вона базується на концепції
свободи особистості, що виникла у ХІХ сторіччі, і передбачає, що кожна
людина має право реалізовувати свої інтереси шляхом вільного укладення
угоди на найбільш вигідних умовах. Суб’єктивна теорія була поширена на
початкових стадіях розвитку капіталізму. З розвитком капіталістичних
виробничих відносин свобода договору зазнала значних змін. З’ясувалося,
що вільно укладати можна лише ті договори, які відповідають інтересам
суспільства. Право дедалі значніше перешкоджає неконтрольованим проявам
свободи волевиявлення у договорі. Цей процес розпочався наприкінці ХІХ
сторіччя, коли було розроблено об’єктивну теорію договору. Вона меншою
мірою, ніж суб’єктивна теорія, базується на збігу свободи сторін у
договорі і значно більше уваги надає очікуванням, які повинні випливати
з поведінки сторін договору. Об’єктивна теорія договору пояснює вплив
держави на процес укладення і виконання договорів, що ґрунтуються на
формальній рівності сторін у договорі та свободі їх волевиявлення.

Цивілісти системи загального права вказують на особливу важливість
врахування об’єктивного аналізу при укладенні договорів. На думку Р.
Тейлора, він виражається у формуванні абсолютно однакових намірів сторін
при укладенні договору щодо досягнення кінцевого результату. Оскільки
мають на увазі, що сторони не завжди точно можуть зрозуміти наміри одна
одної, тому при укладенні договору пропонується зважати на однакове
трактування тих чи інших положень договору з метою уникнення в їх
взаємовідносинах підміни понять. Отже, право як регулятор відносин у
загальному сприймає об’єктивний аналіз і звертає особливу увагу на
зовнішні ознаки договору (волевиявлення сторін). Що саме можна вважати
такими ознаками? З цього погляду цивільне право здається дуже
ліберальним і потенційно відносить до таких ознак усі дії сторін, які
так чи інакше вказують на їх бажання укласти договір. Близьким за
змістом до об’єктивного аналізу договору в українській цивілістиці є
тлумачення змісту правочину, що передбачено у ЦК України (ст. 213) та
дозволяє не тільки визначити фактичні наміри сторін договору, але й факт
існування самого договору. Формування договору відбувається відповідно
до законодавчо установленого порядку, в якому розрізняють стадії
укладення договору — оферту і акцепт. Зазначені стадії укладення
договору виявляють себе при укладенні всіх цивільно-правових договорів,
а тому вони є певними формами вираження волі. Оскільки людська поведінка
є комплексним явищем і непросто піддається аналізу, тому при укладенні
договору її умовно розділено на окремі керовані правові конструкції, які
можуть бути класифіковані, наприклад, оферта, запрошення звернутися з
пропозицією про укладення договору, акцепт, контрпропозиція, анулювання
оферти чи акцепту.

Із урахуванням викладеного можна зробити висновок, що договір слід
визначати як юридичний акт двох і більше осіб, заснований на їх
погоджених діях, виражений у вільному волевиявленні, спрямований на
досягнення єдиного правового результату, що полягає у встановленні,
зміні та припиненні цивільних прав і обов’язків, та зафіксований у
встановленій законом формі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Цивільний кодекс України. — Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN
40-44, ст. 356.

Господарський кодекс України. — Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N
18, N 19-20, N 21-22, ст. 144.

Сімейний кодекс України. — Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N
21-22, ст. 135.

Закон України «Про нотаріат». — Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N
39, ст. 383.

Бородовський С.О. Деякі питання укладення цивільно-правового договору //
Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник
наукових статтей. — 2003. — Випуск ХІ. — с. 86-89.

Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование общественных отношений:
единство и дифференциация. Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1988.
— 176 с.

Завидов Б.Д. Общие положения и отдельные особенности обязательственных
правовотношений // Юрист. — 2003. — № 1. — с. 25-28.

Заіка Ю. Складення заповіту під умовою // Підприємництво, господарство і
право. — 2001. — № 7. — с. 39-41.

Кабалкин А.Ю. Гражданско-правовой договор в сфере обслуживания. — М.:
Наука, 1980. — 254 с.

Косинов С. Особенности правових норм, обеспечивающих защиту прав
потребителей по договору купли-продажи // Право України. — 1999. — №1. —
С.90-92.

Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание,
функции // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. —
М., 2001. — С.166-182.

Крылова З.Г. Ответственность по договору поставки. — М., 1987.

Кукина Т.Е. Предмет договора поставки // Право й экономика. — 2001.

Кучер А.Н. Акцепт как стадия заключения предпринимательского договора //
Законодательство. — 2001. — №7. — c. 36-43.

Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Автореф. дис.
канд. юрид. наук. — К., 2001.

Луць В. Кодифікація договірного права // Українське право. 1997. — №3. —
С.142-143.

Луць В.В. Заключение й исполнение хозяйственных договоров. — М., 1978.

Мамутов В.К., Чувпило О.О. Господарче право зарубіжних країн: Підручник
для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / Міжнародний фонд
«Відродження». — К. : Ділова Україна, 1996. – 352 с.

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За
відповід. ред. О.В. Дзери та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. ІІ. –
1088 с.

Наумова Л. Договор поставки: наиболее типичные ошибки // Хозяйство й
право. — 1999. — №2. — С. 106-108.

Олюха В. Г. Цивільно-правовий договір: поняття, функції і система. — К.,
2003. — 20 с.

Притыка Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Договорное право: общая часть.
Комментарий к гражданскому законодательству Украины. — К. — Севастополь,
2002.

Притыка Д.Н., Осетинский А.И. Правовее регулирование поставок. — К.,
1989.

Теньков С.О. Судовий розгляд спорів пов’язаних з формою договорів //
Вісник господарського судочинства. -2003. — №3. — с. 139-143.

Токар І.Л. Деякі проблеми правового регулювання приймання продукції
(товарів) покупцем // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. —
№2. — С.252-258.

Фриев А.Л. Договор контрактации как разновидность купли-продажи //
Арбитражная практика. — 2001. — №6. — с. 12-13.

Харитонов Є., Харитонова О. Деякі зауваження щодо системи договірного
права у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. — 1997.
— №3. — С. 144-145.

Хохлов С.А. Техника договорной работы //Антология уральской цивилистики.
1925-1989: Сборник статей. — М., 2001. — С.203-227.

Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О.
Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

Цивільне право України: Підручник у 2 кн. / О.В. Дзера та ін. – 2-е
вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 1 – 736 c.

Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М.
Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2004. – с. 1112.

Шмитгофф К. Экспорт: право й практика международной торговли. — М.,
1993.

§ 1. Поняття та зміст господарського договору

Договір служить ідеальною формою активності учасників господарського
обороту, він є найбільш оперативним і гнучким засобом зв’язку між
виробництвом і споживанням, вивчення потреб і негайного реагування на
них з боку виробництва. У силу цього саме договірно-правова форма здатна
забезпечити необхідний баланс між попитом та пропозицією, наситити ринок
тими товарами, які потребує споживач.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони
тісно зв’язані з відносинами власності. У відношенні свого майна власник
вправі здійснювати будь-які дії, які не суперечать закону. У числі дій,
за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, найбільше
значення мають договори.

Розвиток торгівлі, збут промислової і сільськогосподарської продукції,
постачання підприємствам і іншим господарюючим суб’єктам необхідної
сировини, матеріалів й устаткування, надання фізичним і юридичним особам
різноманітних послуг у сфері обслуговування — у всьому цьому розмаїтті
господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення
матеріальних і культурних потреб суб’єктів господарського права. Договір
також є найважливішим регулятором фактичної поведінки, оскільки ним
безпосередньо визначаються взаємні права та обов’язки сторін у цих
зобов’язальних правовідносинах. Договір є і найважливішим засобом, що
дисциплінує господарський обіг, оскільки покладає відповідальність на
сторони, які не виконують права й обов’язки, передбачені договором.

>>>358>>>

Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. При
цьому найважливішою вимогою є співпадання волі сторін стосовно прав і
обов’язків, що виникають у них, причому воля повинна бути не тільки
взаємною, але і погодженою, тобто співпадати за обсягом та змістом.

Договір являє собою одне із самих унікальних правових засобів, у рамках
якого інтерес кожної сторони, у принципі, може бути задоволений лише за
допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Це і породжує загальний
інтерес сторін в укладанні договору і його належному виконанні. Тому
саме договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатний
забезпечити таку організованість, порядок і стабільність в економічному
обороті, яких неможливо домогтися за допомогою самих жорстких
адміністративно-правових засобів.

Уся сукупність умов, які визначають права та обов’язки сторін у
зобов’язанні, що виникає з договору, називається змістом договору.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст
договору на основі:

• вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій
розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

• примірного договору, рекомендованого органом управління
суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів,
коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови,
передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

• типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у
випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли
сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають
право конкретизувати його умови;

• договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших
можливих суб’єктів, коли ці

>>>359>>>

суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його
змісту.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним
кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

У змісті договору прийнято розрізняти істотні, звичайні і випадкові
умови.

Істотними визнаються ті умови, без яких даний вид договору не може
вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов’язковий зміст
договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу).

При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому
разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у
господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру,
асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх
якості. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого
існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього
договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними
господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо
договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського
договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що
мало місце під час дії договору.

До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як
правило, у договір не включаються тому, що передбачені у нормах права.
Не-включення звичайних умов у договір не впливає на його юридичну
чинність, тому що в цьому випадку застосовуються правила відповідної
правової норми. Наприклад, при відсутності в договорі вказівки на місце
здійснення зобов’язання застосовуються правила, зазначені в статтях
Цивільного кодексу.

Випадковими умовами договору визнаються ті, які найчастіше не
передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його
зміст за згодою сторін.

>>>360>>>

§2. Форма договору

Правове регулювання форми договорів виражається у встановленні вимог до
них і наслідків щодо їх порушення. Ціль відповідних вимог полягає в
тому, що вони дозволяють зробити відносини сторін більш визначеними,
зняти підстави для суперечок у майбутньому з приводу самого факту
здійснення договору і його змісту. Деякі норми додають акту фіксації
договору публічний характер. З цим пов’язаний державний контроль за його
змістом в інтересах обороту і третіх осіб.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми
договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір
у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї
форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не
вимагалася.

Щодо господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути
укладений у письмовій формі. Закон вимагає, щоб господарські договори
укладалися письмово і були підписані уповноваженими особами.

Такий договір може бути укладений шляхом складання одного документа,
підписаного сторонами, а також шляхом обміну документами за допомогою
поштової, телеграфної, телетайпної, телефонної, електронної чи іншого
зв’язку, що дозволяє вірогідно установити, що документ виходить від
сторони за договором. Законом та іншими правовими актами й угодою сторін
можуть бути встановлені додаткові вимоги, яким повинна відповідати форма
договору (здійснення на бланку визначеної форми, скріплення печаткою
тощо), і передбачатися наслідки недотримання цих вимог. Якщо ж такі
додаткові вимоги не встановлені, сторони при укладанні договорів вправі
довільно визначати його реквізити і їхнє розташування в письмовому
документі. Тому порядок розташування окремих пунктів договору в
письмовому документі ніяк не впливає на його дійсність.

При укладанні ряду господарських договорів застосовують не довільні, а
уніфіковані (стандартні)

>>>361>>>

форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх
складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це
стосується форми договорів перевезення вантажів.

Так, згідно зі ст. 6 Статуту залізниць України накладна є основним
перевізним документом встановленої форми, оформленим відповідно до
Статуту та Правил перевезення вантажів і наданим залізниці відправником
разом з вантажем. Накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою формою
угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та
залізницею на користь третьої сторони — одержувача. Накладна одночасно є
договором на заставу вантажу для забезпечення гарантії внесення належної
провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна супроводжує
вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення.

Форма договору покликана закріплювати і правильно відображати погоджене
волевиявлення його сторін. При з’ясуванні змісту договору вирішальне
значення надається його буквальному тексту та змісту, що випливає з
нього. Це орієнтує учасників цивільного обороту на необхідність
ретельної і детальної роботи над текстом договору, який повинен
адекватно відображати дійсну волю сторін, що має місце при укладанні
договору.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію
укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній
реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або
державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення,
і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.

§ 3. Умови укладення, зміни і розірвання договору

У господарському праві існують певні умови, на яких повинні базуватися
сторони при укладанні договору. До таких умов відноситься, насамперед,
во-

>>>362>>>

ля договору. Прояв волі договору в конкретній договірній практиці має
для сфери господарського обороту ряд дуже важливих аспектів:

1. Учасники господарських правовідносин вільні в укладанні договору.
Вони не можуть бути примушені до укладання договору, крім
випадків, коли обов’язок такого укладання передбачений Цивільним
кодексом, законом чи добровільно прийнятим зобов’язанням. Отже,
громадяни і юридичні особи вільні укладати чи не укладати договір, а
також у виборі контрагента за договором.

2. Учасники господарських правовідносин можуть укладати не тільки
договори, передбачені законами чи іншими нормативними актами, але й інші
договори, що не суперечать їм.

3. Сторони договору можуть конструювати свої взаємини з елементів
декількох різних договорів, створюючи так званий змішаний договір. У
такому випадку до їхніх відносин будуть застосовуватися у відповідних
частинах правила про ті договори, елементи яких використані сторонами,
якщо інше не випливає із суті змішаного договору сторін про те, які
норми підлягають застосуванню до їх договору.

4. Сторони договору вільні у визначенні умов його змісту, крім
випадків, коли ті чи інші умови договору прямо пропонуються законом чи
іншим правовим актом.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що ідея автономії волі,
втілена в Цивільному кодексі, залежить від самого суб’єкта права і
відповідно, кожний вправі вибирати той вид договору, якого він потребує.
Головне — щоб укладений договір не суперечив закону.

Для того, щоб сторони могли досягти угоди і тим самим укласти договір,
необхідно, принаймні, щоб одна з них зробила пропозицію про укладання
договору, а інша прийняла цю пропозицію. Тому укладання договору
проходить дві стадії. Перша стадія має назву оферти (пропозиція однієї
сторони укласти договір), а друга — акцепту (прийняття пропозиції другою
стороною укласти договір).

>>>363>>>

Відповідно до цього сторона, яка робить пропозицію укласти договір,
іменується оферентом, а сторона, що приймає пропозицію, — акцептантом.
Договір вважається укладеним, коли оферент одержить акцепт від
акцептанта.

Як правило, обміну офертою і акцептом передують переговори. Вони можуть
привести чи не привести до укладання договору. Перший контакт між
сторонами може мати форму запиту чи запрошення до укладання договору, що
звичайно містяться в каталозі, рекламі, запрошенні брати участь у торгах
на будівництво чи у виконанні інших робіт.

Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін
майбутнього договору.

Разом з тим, далеко не всяка пропозиція укласти договір здобуває силу
оферти. Пропозиція, визнана офертою повинна:

— бути досить визначеною і виражати явний намір особи укласти договір;

— містити всі істотні умови договору;

— бути звернена до одної чи декількох конкретних осіб.

При відсутності будь-якого із зазначених вище ознак, пропозиція може
розглядатися тільки як виклик на оферту (запрошення робити оферту).

Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент
її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом,
не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не
вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона
була зроблена.

Від виклику на оферту необхідно відрізняти публічну оферту. Під
публічною офертою розуміється пропозиція, яка містить всі істотні умови
договору, з якої убачається воля особи, що робить пропозицію, укласти
договір на зазначених у пропозиції умовах з кожним, хто відгукнеться. У
цьому випадку пропозиція укласти договір звернена до будь-кого і
кожного, тому перший, хто відгукнеться на публічну оферту, акцептує її і
тим самим знімає пропозицію.

Акцептом визнається згода особи, якій адресована

>>>364>>>

оферта, прийняти цю пропозицію, причому не будь-яка згода, а лише така,
що є повною і безумовною. Якщо ж принципова згода на пропозицію укласти
договір супроводжується якими-небудь доповненнями чи змінами умов, що
містяться в оферті, то така згода не має сили акцепту. Виконання особою,
яка одержала оферту, у термін, встановлений для її акцепту, дій по
виконанню зазначених у ній умов договору (відвантаження товарів, надання
послуг, виконання робіт, сплата відповідної суми тощо) вважається
акцептом, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами чи
не зазначено в оферті.

Якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір
є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про
прийняття пропозиції протягом цього строку.

Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із
запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільняється від відповідних
зобов’язань.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх
істотних умов договору (предмет договору, умови, що визначені законом як
істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті
умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто
згоди).

Загальний порядок укладання господарських договорів згідно з
Господарським кодексом України полягає у наступному:

1. Господарський договір за загальним правилом викладається у формі
єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто
шляхом обміну листами, факсограма-ми, телеграмами, телефонограмами тощо,
а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо
законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення
даного виду договорів.

2. Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. У
разі якщо проект договору

>>>365>>>

викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох
примірниках.

3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами
оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і
повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь
на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання
договору.

4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка
одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться
застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій
стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним
договором.

5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору,
зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк
вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та
включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що
залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це
є згода другої сторони.

6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов,
зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути
підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей,
листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору,
заснованого на державному замовленні або такого, укладення
якого є обов’язковим для сторін на підставі закону, або сторона —
виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний
монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала
протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до
суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої
сторони вважаються прийнятими.

8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов
господарського договору, такий дого-

>>>366>>>

вір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін
здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій
визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або
місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти
договір, якщо інше не встановлено договором.

Підстави для зміни або розірвання договору. Зміна або розірвання
договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено
договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за
рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення
договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або
законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок
завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що
вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови
від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову
встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або
зміненим.

§ 4. Види договорів

Численні господарські договори мають як загальні властивості, так і
певні розходження, що дозволяють відмежовувати їх один від одного. Для
того, щоб правильно орієнтуватися у всій масі численних і різноманітних
договорів, прийнято здійснювати їхній розподіл на окремі види. В основі
такого розподілу полягають різні категорії, що обираються в залежності
від переслідуваних цілей.

Розподіл договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і
важливе практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського
обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності
найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий
договір, що у найбільшій мірі

>>>367>>>

відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них
поширюється і розподіл угод на різні види.

Залежно від характеру розподілу прав і обов’язків між учасниками всі
договори поділяються на двосторонні й односторонні.

Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед
другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга
сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного
обов’язку щодо першої сторони.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві
сторони договору.

До договорів, що укладаються більше як двома сторонами (багатосторонні
договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не
суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

До односторонніх відносяться, головним чином, договори доручення,
дарування, позики. Односторонні договори необхідно відрізняти від
однобічних угод. Останні не відносяться до договорів, тому що для
їхнього виконання не потрібно угоди сторін, а досить волевиявлення
однієї сторони.

Двосторонні угоди — найбільш розповсюджений вид угод; ними є договори
купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування,
авторські тощо. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити
майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої
сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу
або договором купівлі-продажу.

Окремо виділяються багатосторонні угоди, які складаються з погоджених
між собою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін. Причому права й
обов’язки по угоді виникають у всіх її учасників одночасно. Отже,
багатобічна угода — угода (договір), у якому бере участь більше ніж дві
сторони. Прикладом може служити договір між декількома підприємствами
про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких
багатобічних угодах воле-

>>>368>>>

виявлення збігаються за змістом (наприклад, всі учасники договору про
спільну діяльність зобов’язуються внести однакову грошову суму й у
рівному обсязі виконувати всі роботи), однак для багатобічної угоди ця
ознака не є необхідним, тому що сторони її можуть передбачити і різні
види участі. Багатобічну угоду, у якій повинно бути не менш трьох
сторін, потрібно відрізняти від двосторонньої за участю декількох осіб з
кожної сторони (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, у якому
беруть участь два продавці, з одного боку, і три покупці — з іншої).

За співвідношенням виникаючих з угоди прав і обов’язків сторін вони
поділяються на платні і безоплатні.

Платною називається угода, у якій майновому наданню однієї сторони
(передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає
зустрічний обов’язок іншої сторони.

Платними можуть бути тільки двосторонні угоди, оскільки однобічні угоди
завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися в передачі грошей,
речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися
законом чи угодою сторін, випливати із суті угод. Так, угоди
купівлі-продажу, постачання й ін. за своєю сутністю завжди платні, а
договір дарування, безплатного користування майном, навпроти — завжди
безоплатний.

У безоплатних угодах наданню однієї сторони немає зустрічного
задоволення, надання. У таких угодах обов’язок зробити дії майнового
характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати
зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли
річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне
користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за
договором позики тощо.

Платність чи безплатність одних угод визначена законом чи може
встановлюватися угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики
між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської
позички. У договорі чи дорученні збере-

>>>369>>>

ження сторони своею угодою встановлюють його платність чи безоплатність.

Залежно від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, вони
підрозділяються на консенсуаль-ні, реальні і формальні.

Консенсуальна угода вважається укладеною з моменту досягнення сторонами
угоди, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на
встановлення, зміну чи припинення правовідносини. У момент, коли угода
досягнута, угода вважається укладеною, і в її сторін виникають
відповідні права й обов’язки. Так, для укладання договору
ку-півлі-продажу необхідно, щоб сторони домовилися між собою про предмет
і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у
визначеній формі, то угода вважається укладеною тільки при дотриманні
такої форми.

Для реальної угоди однієї угоди сторін недостатньо. Реальна угода
вважається укладеною при досягненні сторонами угоди по всіх істотних
умовах і передачі речі однією стороною іншій. До реальних угод належать
договори позики, перевезення, дарування. Так, обов’язок повернути борг у
позичальника виникає тільки після досягнення угоди з позикодавцем про
суму, термін повернення і передачі цієї обговореної суми. Також
прикладом реальної угоди є договір збереження, тому що права й обов’язки
в хоронителя виникають з моменту передачі йому на збереження визначеної
речі.

Формальними іменуються договори, для укладання яких потрібно оформлення
за запропонованою законом формою: письмовою чи нотаріальною (наприклад,
оренда, дарування). Як консенсуальний, так і реальний договір може бути
формальним.

Залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків
необхідно розрізняти договори остаточні і попередні.

Остаточний договір наділяє сторони правами й обов’язками, спрямованими
на досягнення цілей, і визначає всі умови договору.

Попереднім є договір, сторони якого зобов’язу-

>>>370>>>

ються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в
майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім
договором.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім
договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у
попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами
цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного
договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у письмовій
формі.

Попередній договір має містити умови, які дозволяють встановити предмет,
а також інші істотні умови основного договору, зокрема, термін, у який
сторони зобов’язуються укласти основний договір. Якщо такий термін у
попередньому договорі не визначений, основний договір підлягає укладанню
протягом року з моменту укладання попереднього договору. Якщо у
зазначений вище термін основний договір не буде укладений і жодна зі
сторін не зробить іншій стороні пропозицію укласти такий договір
(оферта), попередній договір припиняє своя дію.

Попередній договір необхідно відрізняти від угод про наміри, що мають
місце на практиці. У зазначених угодах про наміри лише фіксується
бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини. Однак сама
угода про наміри не породжує прав і обов’язків сторін, якщо у ній не
встановлене інше. Тому відмовлення одного з учасників угоди про наміри
укласти передбачений такою угодою договір не тягне для нього яких-небудь
правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію.

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає
волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не
вважається попереднім договором.

Зазначений вид договорів найбільше поширення одержав у зовнішній
торгівлі.

Залежно від підстави укладання всі договори поділяються на вільні й
обов’язкові. Вільні — це такі договори, укладання яких цілком залежить
від роз-

>>>371>>>

суду сторін. Укладання ж обов’язкових договорів, як це випливає із самої
їх назви, є обов’язковим для однієї чи обох сторін. Більшість договорів
носить вільний характер. Вони укладаються за бажанням сторін, що цілком
відповідає потребам розвитку ринкової економіки. Однак в умовах
економічно розвиненого суспільства зустрічаються й обов’язкові договори.
Обов’язок укладання договору може випливати із нормативного акта.
Наприклад, у силу прямої вказівки закону банк зобов’язаний укласти
договір банківського рахунка з клієнтом, що звернувся з пропозицією
відкрити рахунок.

Серед обов’язкових договорів особливе значення мають публічні договори.

Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе
обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг
кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення
транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне,
банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів,
крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Природа публічного договору припускає накладення на комерційну
організацію, що бере участь у ньому, трьох заборон, зазначених у
Цивільному кодексі:

— підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед
іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено
законом;

— підприємець не має права відмовитися від укладення публічного
договору за наявності у нього можливостей надання сповивачеві
відповідних товарів (робіт, послуг);

— у разі необгрунтованої відмови підприємця від укладання публічного
договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою
відмовою.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила,
обов’язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

>>>372>>>

Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та
правилам, обов’язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного
договору, є нікчемними.

У відносинах за публічним договором (роздрібна купівля-продаж,
енергопостачання, прокат, побутовий і будівельний підряд, банківський
вклад, страхування, збереження тощо) за участю громадян, крім загальних
положень і норм про договори відповідного виду застосовуються закони про
захист прав споживачів і прийняті відповідно до них інші правові акти
України.

Залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, вони
поділяються на укладені на користь їхніх учасників і укладені на користь
третіх осіб.

Як правило, договори укладаються на користь їхніх учасників і право
вимагати виконання таких договорів належить тільки їх учасникам. Разом з
тим, зустрічаються і договори на користь осіб, які не брали участі в
їхньому укладанні, але мають право вимагати їхнього виконання.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник
зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка
встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь
третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя
особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено
договором або законом чи не випливає із суті договору.

З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом
сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи,
якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором на користь третьої особи є, наприклад договір перевезення
вантажу. У ньому третя особа — вантажоодержувач. Його право вимоги до
перевізника в одних випадках (при повній утраті вантажу) не виключає
заяви такої ж вимоги з боку відправника вантажу, що уклав договір, а в
інших (прострочення доставки) — виключають його.

>>>373>>>

Іноді за договором на користь третьої особи ця особа несе і деякі
обов’язки. Так, вантажоодержувач за договором перевезення, маючи право
вимагати видачі вантажу перевізником, у той же час зобов’язаний прийняти
прибулий на його адресу вантаж і сплатити відповідні платежі і збори.

Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі
договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може
сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Залежно від способу укладання розрізняють вза-ємопогоджувані і договори
приєднання. При укладанні взаємопогоджуваних договорів їхні умови
встановлюються всіма сторонами, що беруть участь в договорі. При
укладанні договорів приєднання їх умови встановлені однією із сторін у
формулярах або інших стандартних формах, и він може бути укладений лише
шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони,
яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а
також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони
за порушення зобов’язання або містить інші умови, очевидно обтяжливі для
сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що
вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у
неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред’явлена стороною, яка
приєдналася до нього у зв’язку зі здійсненням нею підприємницької
діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у
задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала
або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

У цивільному праві є і деякі інші види угод: розпорядницькі угоди, що не
породжують триваючих наслідків, як наприклад, безповоротна передача
речі, платіж тощо, зобов’язальні угоди, що тягнуть за собою такі
наслідки, як тимчасова передача речі тощо; фідуціарні угоди (від слова
fiducia — довіра). Ці угоди засновані на довірі. Так, наприклад, договір
доручення зв’язаний з наявністю так званих особисто-довірчих відносин
сторін. Особливість фідуці-арних угод полягає в тому, що зміна характеру
взаємовідносин сторін, утрата їхнього довірчого характеру можуть
призвести до припинення відносин в однобічному порядку.

В цілому Цивільним кодексом України передбачені такі види договірних
зобов’язань: купівля-про-даж, роздрібна купівля продаж, поставка,
контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними
та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента,
довічне утримання, найм (оренда), прокат, лізинг, найм (оренда) житла,
позичка, підряд (побутовий, будівельний, на проектні та пошукові
роботи), виконання науково-дослідницьких або дослідно-конструкторських
та технологічних робіт, послуги, перевезення, транспортне
експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісія, управління
майном, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок,
факторинг, розрахунки, комерційна концесія, спільна діяльність,
розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

PAGE

PAGE 12

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *