Передвоєнна політична криза 1939 р. Початок Другої світової війни (курсова робота)

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Передвоєнна політична криза 1939 р.

Початок Другої світової війни” ПЛАН

Вступ

1. Причини загострення міжнародних стосунків напередодні Другої світової
війни. Формування блоку Берлін-Рим-Токіо

2. Дипломатичні спроби зберегти міжнародну стабільність

3. Участь СРСР у системі міжнародних відносин напередодні Другої
світової війни

4. Початок Другої світової війни, перші бойові дії у Європі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблема обраного дослідження носить актуальний характер і в наш час.
Про це свідчить велика кількість наукових праць, яка стосується Другої
світової події, особливо передумовам її виникнення.

Актуальність вивчення обраної теми зумовлена тим, що Друга світова війна
– одна з найтриваліших воєн нашого часу. Більше, ніж півстоліття минуло
з дня закінчення Другої світової війни, яка принесла людству чисельні
жертви і руйнування. У цій війні брали участь понад 60 держав, на
території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в
Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. км. За роки війни в армії
воюючих держав було закликано 110 млн. чол. На фронтах загинуло, за
різними підрахунками, від 50 до 65-67 млн. осіб, 90 млн. було поранено
або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення.
Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.

Які ж причини зумовили виникнення Другої світової війни, чому міжнародна
політика виявилася безсилою щоб зупинити агресорів ще на рівні
дипломатичних домовленостей?

У даній курсовій роботі плануємо розглянути особливості передвоєнної
політичної кризи 1939 року, причини виникнення Другої світової війни,
початок бойових дій та їх наслідки для Європи та світу.

У рамках досягнення визначеної мети були поставлені наступні завдання:

вивчити теоретичні аспекти і виявити природу політичної кризи 1939 р.;

хронологічно простежити основні етапи зародження та виникнення Другої
світової війни тощо.

Об’єкт дослідження: передвоєнна політична криза, початок Другої світової
війни.

Предмет дослідження: причини виникнення політичної кризи в Європі
напередодні Другої світової війни, міжнародні домовленості, які
передували Другій світовій війні, утворення агресорського блоку тощо.

Джерелами інформації для написання роботи виступили: базова навчальна
література, фундаментальні теоретичні праці найбільших дослідників у
розглянутій області, результати практичних досліджень провідних
вітчизняних і закордонних авторів, статті й огляди в спеціалізованих і
періодичних виданнях, присвячених обраній темі, довідкова література,
інші актуальні джерела інформації.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яка
включає чотири розділи, висновків, списку використаних джерел.

Методи дослідження: під час виконання роботи були використані
загальнонаукові та історико-хронологічні методи дослідження.

Обсяг роботи – 34 сторінки.

1. Причини загострення міжнародних стосунків напередодні

Другої світової війни. Формування блоку Берлін-Рим-Токіо

Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до
появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня Першої світової
війни, у 30-ті роки лише незначна кількість держав прагнула до війни.
Таке становище робило реальною можливість усунути загрозу війни за умов
спільних дій усього співтовариства.

Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти
спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед
всіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її подолання. З
самого початку, наприклад, стало необхідним полегшення фінансового
тягаря репарацій і боргів.

США у 1931 р. запропонували оголосити мораторій на один рік по виплаті
боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р. було прийнято
рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов’язання Німеччини.
Країни-боржники, з свого боку, просто перестали сплачувати борги США.

Здавалося, що був створений прецедент колективних дій перед лицем
спільної загрози [5, c.41].

Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а Великобританія
відмовилася від «золотого стандарту», вільного обміну фунтів стерлінгів
на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний
курс фунта, який би сприяв експорту англійських товарів. Такими діями
США і Великобританія спровокували митні і валютні «війни», що
дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.

У 1933 р. в Лондоні була скликана світова економічна конференція. На ній
обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів
пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилась безрезультатно.
Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а
поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда.
В результаті зросло економічне суперництво і зменшилась можливість
чинити опір перед загрозою війни.

Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем’єр-міністр
Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних
завоювань на Далекому Сході і знищення могутності США у Тихому океані.

Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії — важливу
в стратегічному й економічному відношенні частину Китаю.

Напад на Маньчжурію стався після провокаційного вибуху на залізниці
неподалік Мукдена, влаштованого японцями 18 вересня 1931 р. Протягом
кількох місяців було окуповано всю територію Маньчжурії, хоча
чисельність японської армії становила 14 тис. чол., тим часом як
китайської- 100 тис. чол. Китай обмежився поданням скарги до Ліги націй.
На загарбаній території Північно-Східного Китаю японці у 1932 р.
створили маріонеткову державу Маньчжоу-Го, призначивши її правителем
останнього китайського імператора Пу І.

Виправдовуючи агресію, Японія заявляла про загрозу проникнення СРСР в
цей регіон і як приклад наводила китайсько-радянський конфлікт 1929 р.

Такі дії Японії спонукали світове товариство вжити відповідних заходів.
Ліга націй на прохання Китаю створила спеціальну комісію для вивчення
проблеми. Комісія рекомендувала вивести японські війська і передати
Маньчжурію під міжнародний контроль. Але Японія не була засуджена як
агресор. Ліга націй заявила, що Маньчжурія є невід’ємною частиною Китаю
і не визнала Маньчжоу-Го. У відповідь Японія в 1933 р. демонстративно
вийшла з Ліги націй. Передбачені на цей випадок санкції проти Японії так
і не були введені. З’явився перший прецедент безкарності агресії.

У 1935 р. цим прецедентом скористалась Італія. Вона вважала себе
обділеною результатами Першої світової війни і не приховувала
загарбницьких планів, до яких входили і наміри завоювання Ефіопії.

З жовтня 1935 р. 500-тисячна італійська армія, озброєна авіацією і
танками, вдерлася на територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила впертий
опір. Але сили були нерівними. Рада Ліги націй оголосила Італію
агресором і зобов’язала всіх членів Ліги націй застосувати до неї
економічні санкції. Ці заходи виявилися малоефективними. США і
Великобританія оголосили нейтралітет і відмовились постачати Ефіопії
сучасну військову техніку. Тим самим жертва і агресор були поставлені на
один щабель.

У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії. Вона
була об’єднана з Ерітреєю та Італійським Сомалі в Італійську Східну
Африку. Ефіопський народ розгорнув партизанську боротьбу проти
агресорів, яка завершилась звільненням країни з допомогою англійців у
1941 р.

Після приходу до влади Гітлера Німеччина приєдналась до групи агресивних
держав. До 1933 р. становище Німеччини у межах Версальської системи було
значно полегшено. Вона перестала сплачувати репарації. На переговорах
про роззброєння 1932 р. їй було обіцяно рівноправність в озброєнні. На
офіційному рівні навіть обговорювалось питання про повернення Німеччині
колоній. Важливим кроком на шляху подальшої ліквідації Версальської
системи стало підписання у липні 1933 р. за пропозицією Муссоліні «Пакту
згоди і співробітництва» між Англією, Францією, Італією і Німеччиною.
Цей пакт передбачав широке співробітництво держав з питань перегляду
Версальської системи і юридично закріплював рівність Німеччини в
озброєнні. Однак ратифікацію цього договору було зірвано [8, c.91].

Для Гітлера перегляд умов Версальського договору був лише першим кроком
на шляху світового панування. Другим кроком повинно було стати
об’єднання всіх німців в одній державі, а це передбачало приєднання
Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини,
Польщі і Литви. Третім кроком повинно було стати завоювання «життєвого
простору» на Сході. Заволодівши сировинними і аграрними ресурсами
Східної Європи, Німеччина, на думку Гітлера, зможе перемогти у боротьбі
за світове панування.

Таким чином, кожний з визначених Гітлером кроків означав вже не просто
перегляд Версальської системи, а шлях до її повної ліквідації і
докорінної зміни міжнародних відносин, що склалися. Це був шлях до
війни.

Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги націй у
жовтні 1933 р.

У 1934 р. була здійснена спроба приєднати Австрію. На шляху приєднання
стала Італія, яка загрожувала прямим воєнним втручанням. Гітлер
відступив. 1935 рік став переломним. Після виплати Франції компенсації
за вугільні шахти земля Саар внаслідок плебісциту відійшла до Німеччини.
Німеччина відмовилась від статей Версальського договору, які забороняли
їй мати військову авіацію, оголосила про запровадження загальної
військової повинності й формування армії з 36 дивізій.

Між Великобританією і Німеччиною було укладено військово-морську угоду.
За цією угодою Німеччині дозволялось збільшити тоннаж німецького флоту у
5,5 разів і будувати підводні човни. Тим самим Німеччині дозволялось
мати флот більший, ніж французький. Угода була двостороннім порушенням
Версальської системи.

Після цього Гітлер відважився на рішучіші дії: у березні 1936 р.
німецькі війська були введені в Рейнську демілітаризовану зону. Ні
Англія, ні Франція не застосували передбачені в цьому випадку заходи.

У Німеччині йшло нарощування виробництва озброєнь, здійснювались
програми створення синтетичного бензину і каучуку, що зменшило б
залежність країни від імпорту. Йшла відкрита підготовка до війни.

Таким чином, створена після Першої світової війни недосконала система
європейської безпеки була ліквідована.

Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до
зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали
Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась
Італія. Утворилась «вісь» Берлін-Рим-Токіо. Сторони зобов’язувались
інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього
спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни
однієї з сторін з СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище
СРСР.

Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія суперничали в
Австрії і обидві претендували на гегемонію на Балканах, перш ніж їм
вдалося домовитись про розмежування сфер впливу в цьому регіоні. Тоді ж
Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Після цього Німеччина та
Італія активно координували свою політику і спільно провели ряд
міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в
Іспанії.

Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони ускладнювались
тим, що Японія захопила німецькі колонії у Тихому океані та Китаї і не
збиралась їх повертати. Німеччина та Італія під час японської агресії
1937 р. проти Китаю продавали зброю китайському уряду. Обидві країни
знаходились далеко одна від одної і прагнули зберегти свободу дій у
своїй сфері інтересів [4, c.37].

До середини 30-х років Німеччина, Італія та Японія стали на шлях прямого
порушення умов післявоєнного врегулювання. Над всією
Версальсько-Вашингтонською системою нависла загроза. Альтернативою їй
був запропонований Німеччиною, Італією та Японією заснований на
пануванні сили «новий порядок», який зводився до розподілу світу між
цими державами. Шлях до нового порядку йшов через війну.

2. Дипломатичні спроби зберегти міжнародну стабільність

В існуючих умовах мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської
системи, яка, незважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну
стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип
запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти
агресора через Лігу націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не
спрацював. Чому?

Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти
агресора знизилась через загострення взаємного суперництва у пошуках
шляхів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне
становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні
проблеми. Вирішення їх було пріоритетним.

Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, в тому
числі і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі
і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які
щойно пережили війну, здавалася зловісною.

Громадськість в Англії і Франції була налаштована категорично проти
використання сили. Китай, Ефіопія здавались занадто далекими, щоб
вбачати у них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності і
неподільності світу не було притаманним для тодішньої суспільної
свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці
«умиротворення», яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у політиці
Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного
лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість.

Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина
націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії і
Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно
впроваджувався у 20-х роках і був націлений на поступове послаблення
тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії
і Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито зухвалий характер і
порушували один з принципів міжнародного права: договору потрібно
дотримуватись.

Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни
Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким
можна домовитись.

Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу
суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у
США прагнення відгородитися від всього в своїй «американській фортеці».
Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна
світу, із значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику,
неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів [7, c.101].

Найбільш активним прихильником політики «умиротворення» був
прем’єр-міністр Великобританії у 1937-1940 pp. Н.Чемберлен. На його
думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в
недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна виникла
тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком
подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для
того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма
учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на
основі взаємних поступок.

На ділі Гітлер висував нові і нахабніші претензії. Вони ставали
об’єктами обговорення і все закінчувалось задоволенням територіальних
домагань Німеччини.

Кульмінацією політики «умиротворення» став «аншлюс» Австрії і Мюнхенська
угода по Чехословаччині.

Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У
лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка
поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938 р. німецькі
війська при підтримці австрійських нацистів окупували Австрію.
Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз’єднання
Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга націй ніяк не
прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина, від якої
Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13
вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення
Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою.

Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина
мала добре озброєну і підготовлену армію з 45 дивізій, яка спиралась на
прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних
дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині відповідно до
договору 1935 р. всебічну допомогу.

Виникла міжнародна криза. Для її розв’язання Чемберлен двічі зустрічався
з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені.

Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область —
остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також
англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу
Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до
Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами
урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938
р.

Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх
прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20%
населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною став
проходити у 40 км від Праги.

Мюнхенська угода зобов’язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та
Угорщини. Польщі була передана Тешинська Сілезія, Угорщині — частина
Словаччини і Карпатської України. Чехосло-ваччина перетворилась у
федеративну державу.

Мюнхенська угода — одна з найбільш ганебних сторінок західної
дипломатії. Англія і Франція зрадили Чехословаччину, країну, саме
виникнення якої було пов’язане з Версальською системою, одну з
небагатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на
право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків
об’єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це право
було принесено у жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським
інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці «умиротворення».

Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у найсильнішу державу
Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга
націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і
пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була
стратегічною поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни.

Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням.
Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому
поколінню. Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938/1939 pp. лідери
Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань [6, c.38].

Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939 р.
німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена
незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну. Далі Німеччина
почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига і на побудову
через польський коридор екстериторіальної траси, яка б зв’язала
Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську область
(Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила
агресію проти Албанії і захопила її.

Крах політики «умиротворення» став очевидним. У суспільній свідомості
стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до
Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на
випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний
кордон з Німеччиною. Почались приготування до війни.

Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і
Франції зближення з СРСР.

3. Участь СРСР у системі міжнародних відносин напередодні Другої
світової війни

Протягом 20-30-х років політика СРСР зазнала суттєвих змін. Зрозумівши
нездійсненність найближчим часом світової революції, радянське
керівництво шукало виходу з міжнародної ізоляції.

В роки світової економічної кризи СРСР прагнув використати суперечності
між капіталістичними країнами з метою забезпечення перетворень першої
п’ятирічки. Невдовзі стало зрозуміло, що дії Німеччини і Японії
загрожують безпеці СРСР. Це змінило його зовнішньополітичну доктрину.

Загроза з боку Японії змусила СРСР піти на зближення з Чан Кайши і
рекомендувати КПК діяти спільно з Гомінданом у боротьбі проти Японії.

СРСР виступив за створення системи колективної безпеки і стримування
агресорів. Провідником цього курсу став народний комісар закордонних
справ СРСР М.Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє становище. У 1933 р.
були встановлені дипломатичні відносини з США, а в 1934 р. СРСР був
прийнятий у Лігу націй як член Ради, що означало визнання його великою
державою.

Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало укладення у
1935 р. радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Правда, у
ньому були відсутні військові статті, але у будь-якому випадку договір
відкривав шлях до спільної боротьби з агресором. Аналогічний договір у
1935 р. був укладений з Чехословаччиною.

Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки було
прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований Францією
лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не має
спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов’язання,
довелося б радянським військам перетинати територію Польщі та Румунії. А
ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і категорично
відмовлялись пропускати радянські війська. У французів складалось
враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з Німеччиною, а
самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали відомі наслідки
репресій у радянській армії, то військовий союз з СРСР розцінювався як
малозначний.

Мюнхен у повній мірі показав радянському керівництву неможливість
створити систему колективної безпеки. Радянсько-французький і
радянсько-чехословацький договори виявились простими клаптиками паперу.
Для радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його хочуть усунути
від участі у європейських справах.

Незабаром Франція і Німеччина уклали угоду, рівноцінну пакту про
ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу направити агресію Німеччини
на Схід.

Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті проходила на тлі
загострення відносин з Японією, що вилилось у конфлікт біля озера Хасан
у липні 1938 р. На думку радянського керівництва, СРСР опинився перед
перспективою агресії зі Сходу і Заходу.

Втративши надію на можливість створення системи колективної безпеки,
опинившись у політичній ізоляції, пройнявшись недовірою до Англії і
Франції, радянське керівництво починає пошуки шляхів зближення з
Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації СРСР
стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних справ. Новим
наркомом став В. Молотов, а це означало, що сам Сталін береться за
керівництво зовнішньою політикою [9, c.117].

Перелом у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду політики
країн Заходу. СРСР рухався від Англії і Франції до Німеччини, а Англія і
Франція шукали зближення з СРСР.

Англія і Франція, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій,
виступили з заявою про гарантії допомоги ряду європейських держав —
Польщі, Румунії, Бельгії, Голландії, Швейцарії та ін. Гарантії створили
нову ситуацію в Європі. Німеччина не могла здійснити агресію проти СРСР,
не порушивши суверенітету Польщі та Румунії і, відповідно, не ризикуючи
опинитись у стані війни з Англією і Францією.

У березні 1939 р. Англія запропонувала СРСР підписати спільно з Францією
і Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939 р. західні
держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією дати гарантії
Польщі і Румунії.

У відповідь СРСР запропонував пакт про взаємодопомогу між Англією,
Францією і СРСР з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР
державам. Однак переговори, що почались з цього питання, виявились
непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін йти
на компроміс. Сторонам не вдалося подолати суперечку з питання про
непряму агресію. Англія і Франція вбачали у радянському формулюванні
загрозу для суверенітету сусідніх з ним держав, тому що будь-які зміни у
прикордонних з СРСР державах могли бути кваліфіковані радянським
керівництвом як агресія і туди б вводились радянські війська. До того ж
Англія розглядала ці переговори як засіб тиску на Німеччину і не бажала
укладення угоди.

Поряд з політичними переговорами Англія, Франція і СРСР домовились
розпочати переговори військових місій для укладення спільної конвенції.
Вони теж виявились малоефективними.

Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання Польщі та
Румунії пропустити через свою територію радянські війська. Радянське
керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.

У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його
прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед
радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира, від
якого залежала доля світу.

На думку Сталіна, союз з Англією і Францією, у кращому випадку, міг
принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому, війну з нею.
Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту. Можна
було розраховувати на припинення бойових дій з Японією на річці
Халхін-Гол (точились з травня по серпень 1939 р. на території МНР), на
яку могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні придбання за
рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії і Румунії.

Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР з гри і розв’язати
собі руки для агресії проти Польщі, яка була призначена на 26 серпня, а
згодом на 1 вересня.

21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що
прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати
будь-яку додаткову угоду, яка стосується всіх суперечливих питань.
Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа
для підписання відповідних документів

Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та
Францією і направив Гітлеру телеграму з висловленням надії на суттєвий
поворот у радянсько-німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти
Ріббентропа у визначений термін [5, c.69].

Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23
серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього.

У протоколі сторони домовлялись про розмежування «сфер інтересів» у
Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію,
Латвію, Естонію і Бессарабію. Литва визнавалась сферою інтересів
Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі. Лінія, розподілу повинна
була проходити приблизно по річках Нарев, Вісла, Сян.

Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер
переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Суть цього повороту полягала не
просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до
спроби забезпечити безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною.

Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету
міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив
царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна
експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав —
«підпалювачів війни».

Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі
війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу.

Вранці 3 вересня 1939 року до Гітлера прибув британський посол і від
імені свого уряду оголосив: якщо німецькі війська, які вторглися в
Польщу, не будуть виведені, то з 11-ї години між Великою Британією і
Німеччиною буде оголошено воєнний стан. Через півтори години аналогічну
заяву зробила Франція. Одна за одною великі й малі держави вступали у
війну, яка стала Другою світовою.

4. Початок Другої світової війни, перші бойові дії у Європі

Польща якнайкраще підходила для випробування на практиці стратегії
«блискавичної війни». Спільний польсько-німецький кордон простягався на
1750 миль і, за визнанням фахівців, захистити його не могла жодна армія
світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку.
Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому
кордоні практично не існувало.

За планом «Вайс», затвердженим ще у квітні 1939 p., стратегічне
зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня, але
наступ було відкладено через виявлену Англією готовність виступити на
боці Польщі і нерішучість Муссоліні.

На кінець серпня німецька армія довела до штатного розкладу свої ударні,
моторизовані й танкові дивізії.

.

?

(

.

?

a*,Othth(

8

y‚

?

th‚

??????? ???????¤?¤?$??????75 дивізій. їх підтримували два повітряні
флоти, що мали у своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1050
винищувачів. Загальна кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти
участь у цій кампанії, сягала близько 2 млн. [10, c.85]

Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн. 750 тис.
солдатів і офіцерів, але яка не мала достатньої кількості танків,
літаків, гармат.

Вторгнення на територію Польщі розпочалось 1 вересня 1939 р. Йому
передувала провокація гітлерівців у прикордонному містечку Глівіце.

Вже в перші дні наступу організований опір польської армії було зламано.
8 вересня її головні сили були розгромлені. Значна їх частина опинилася
в оточенні або була захоплена в полон. Опір чинили лише армія Кутшеби,
що обороняла варшавський напрямок, і столичний гарнізон. Героїчною
сторінкою польської історії стала оборона півострова Вестерплятте, міст
Варшави, Кракова, Гдині.

17 вересня, коли крах Польщі став уже очевидним, польський кордон
перейшли радянські війська. На вимогу Гітлера Червона армія форсовано
просувалася в напрямку Коломиї-Косова, щоб перетнути відступаючим
польським солдатам і біженцям дорогу в Румунію.

Відповідно з домовленостями, досягнутими на переговорах 23 серпня і
зафіксованими у таємному протоколі, німецьке командування відвело свої
війська за демаркаційну лінію від Львова й Бреста. Перед тим у Бресті,
Гродно, Ковелі й Пінську відбулися спільні паради військ-переможців. 22
вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами
агресорів, а 28 вересня у Москві Ріббентроп за дорученням Гітлера
підписав разом з Молотовим договір про дружбу і кордон і таємні
протоколи про поділ сфер впливу і співпрацю між двома державами. Цей
договір зафіксував розділ Польщі і уточнив лінію радянсько-німецького
кордону. За домовленістю вона була пересунута на схід порівняно з
умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. і проходила приблизно
по етнографічному кордону проживання поляків, з одного боку, українців,
білорусів з іншого. Землі з чисто польським населенням залишились в
складі Німеччини, а взамін СРСР отримав у свою сферу впливу Литву. Таким
чином, до Німеччини відійшло 48,6% території Польщі і 69,9% її
населення, а до СРСР 51,4% території і 30,1% населення.

Попри усю злочинність і негативні сторони цього поділу незалежної
держави між двома тоталітарними режимами, цей факт мав і одну позитивну
рису — нарешті дві частини братніх народів, українського і білоруського,
— об’єдналися в єдиних республіках, хоча і в рамках антинародного
сталінського репресивного режиму. Такі зміни дали змогу радянському
керівництву називати агресію і поділ Польщі як «визвольний похід» заради
возз’єднання Західної України і Західної Білорусії відповідно з УРСР та
БРСР. Вони також свідчили про небажання радянського керівництва давати
привід Англії і Франції до оголошення війни СРСР, тому що Червона армія
так і не перетнула «лінію Керзона», яку самі англійці визначили як
оптимальний радянсько-польський кордон.

З вересня Англія, а згодом за нею й Франція, після марних спроб схилити
Гітлера стати на шлях переговорів і вивести війська з території Польщі й
окупованої частини Чехословаччини оголосили Німеччині війну. Переходити
в наступ союзники не поспішали. Період війни між 3 вересня 1939 р. та Ю
травня 1940 р. дістав назву «дивної війни», оскільки, формально
оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела.

Французькі війська відсиджувалися за «лінією Мажіно» — системою
укріплень на кордоні з Німеччиною протяжністю 360 км. , На захід від
бельгійського кордону союзники споруджували нову лінію укріплень аж до
самого Північного моря. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві бої, як
це було в роки першої світової війни, союзники приступили до блокади
Німеччини й СРСР.

Відразу після розгрому Польщі Гітлер наказав генералам вермахту
готуватися до наступу на заході. Генеральний штаб сухопутних військ
переконував його у неможливості розпочати наступ восени. Гітлер видав
директиву про підготовку наступу, де він підкреслив, що тривала війна
проти Франції неможлива і її треба розгромити блискавично. Штаб змушений
був розробити новий план наступу через Арденнську ущелину в обхід «лінії
Мажіно» з виходом ударних груп в район Кале — Дюнкерк.

9 квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на
Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу після нападу, Норвегія
вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий
англо-французький експедиційний корпус, що спробував затримати
просування загарбників вглиб країни. Однак у командуванні норвезькою
армією активізувались прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим
міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв’язку із загрозливим
становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до
Англії. Вся Норвегія з її незамерзаючими фіордами була окупована
гітлерівськими військами [3, c.88].

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Голландію і
Люксембург. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре
укріплену «лінію Мажіно». 15 травня голландська армія капітулювала, а
20-го танки генерала Гудеріана вийшли до Ла-Манша. В районі
Кале-Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських,
бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала зброю бельгійська
армія. Спроби англо-французького командування організувати контрудари
успіху не мали. Але несподівано Гудеріан одержав особистий наказ Гітлера
зупинити свої війська.

Це дало змогу забезпечити евакуацію солдатів та офіцерів (переважно
англійської армії) на Британські острови. Генерал Горт, що стояв на чолі
британських експедиційних сил, за визнанням англійського фельдмаршала
Б.Монтгомері, виявив повну нездатність командувати великою масою військ
в умовах, не схожих на стратегію й тактику Першої світової війни. Всього
в Англію було переправлено 338 тис. чол., переважно англійців, 40 тис.
французьких солдат було залишено на поталу ворогу. На узбережжі
залишилося 82 тис. автомашин та інших транспортних засобів, 2,4 тис.
гармат, 90 тис. гвинтівок, 8 тис. кулеметів, чимало іншого військового
спорядження. Під впливом успіху німецьких військ війну союзникам
оголосила Італія, яка прагнула взяти участь у поділі Франції.

5 червня німецькі війська розпочали наступ на південь. Спроби генерала
де Голля організувати лінію оборони на підступах до Парижа успіху не
мали. 14 червня німці увійшли в Париж. Уряд Франції подав у відставку.
Новий глава уряду маршал Петен звернувся до німецького командування з
проханням про перемир’я. 22 червня його було підписано в Комп’єнському
лісі у доставленому з музею штабному вагоні маршала Фоша. У цьому вагоні
1918 р. Німеччина підписала перемир’я, яке означало поразку Німеччини у
Першій світовій війні.

Напередодні перейшли кордон Франції італійські збройні сили. Зустрівши
організований опір кількох французьких дивізій, війська Муссоліні не
змогли просунутись хоч трохи вперед.

У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно незначних втрат —
27 тис. убитих, 111 тис. поранених, 18,4 тис. пропало безвісти.

За умовами перемир’я Франція втрачала понад дві третини своєї території,
що переходила під контроль окупаційних властей. Маріонетковий уряд
Петена контролював так звану «вільну зону», що не мала виходу до
Атлантики, а лише до Середземного моря. Місцем його розташування було
обрано містечко Віші, від якого він успадкував свою назву — «режим
Віші».

Доля Західної України, Західної Білорусії, Північної Буковини,
Бессарабії, держав Прибалтики. Тим часом, як Німеччина була зайнята на
Заході, СРСР «упорядковував» свою «зону впливу», відведену йому за
таємними протоколами 23 серпня і 28 вересня 1939 р.

Вступ радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію був
неоднозначно сприйнятий населенням. Частина населення привітала Червону
армію як визволителя, інша сприймала її як окупантів.

У 1939 р. в Західній Україні було заборонено діяльність українських
національних партій, багатьох громадських, культурних, наукових,
торговельних та промислових товариств і установ. Перестали діяти,
зокрема, «Просвіта», наукове товариство імені Т. Шевченка, їхні
часописи. ОУН змушена була піти у підпілля.

Для розв’язання питання про суспільний лад і державну владу на території
Західної України були проведені вибори до Народних зборів. На основі
звернення Народних зборів позачергова сесія Верховної Ради СРСР у
листопаді 1939 р. прийняла закон про включення Західної України до
складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР. На території Західної
України було створено шість областей — Львівську, Станіславську (згодом
Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську й Дрогобицьку,
яку в 1959 р. було об’єднано з Львівською. Аналогічно вирішилась доля
Західної Білорусії, яка була включена до складу Білоруської РСР [8,
c.73].

Наступним об’єктом експансії СРСР стали країни Прибалтики. 28 вересня
1939 р. у Москві було підписано пакт про взаємодопомогу з Естонією, за
яким СРСР одержав право ввести на її територію свої війська. Подібні
договори було підписано також з Латвією і Литвою. У всіх договорах
радянська сторона брала на себе зобов’язання не втручатися у внутрішні
справи Прибалтійських держав.

Влітку 1940 р. СРСР приступив до другого етапу територіально-політичної
перебудови в Прибалтійських республіках, пред’явивши їхнім урядам
необгрунтовані ультиматуми про порушення зобов’язань, а також надіславши
туди своїх спеціальних емісарів — Жданова в Естонію, Деканозова в Литву
та Вишинського в Латвію. Відповідно до ультиматумів на територію Литви,
Латвії та Естонії увійшли радянські війська. Під наглядом окупаційних
властей у країнах було проведено вибори до нових органів влади, а в
серпні 1940 р. Прибалтійські республіки включено до складу СРСР.

У 1940 р. ускладнилися відносини й з сусідньою Румунією. Користуючись
тим, що головні сили вермахту перебували на заході, радянські війська у
червні зайняли територію Бессарабії і Північної Буковини. Це викликало
обурення в Берліні, оскільки територія Буковини не значилася в таємному
протоколі як зона впливу СРСР.

Тривалий час між Фінляндією й СРСР велися переговори, в ході яких
Радянський Союз вимагав від фінської сторони поступитися на його користь
значними територіями в районі Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) та
узбережжям Фінської затоки в обмін на болотисті й лісисті території на
півночі, що ніяк не компенсувало втрату Виборга і стратегічно важливої
«лінії Маннергейма» — системи фінської оборони, спорудженої в 1927-1939
pp.

Уряд Фінляндії не погодився на цю пропозицію. На світанку 30 листопада
1939 р. великі сили радянських військ перейшли в наступ на фінську
армію, що займала прикордонні укріплення.

Угруповання радянських військ налічувало 240 тис. чоловік, 1915 гармат
різних калібрів, 1131 танк та 967 бойових літаків. 140-тисячна фінська
армія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60 танків і 270 літаків.
Похапцем розроблений план агресії і шапко-закидацькі настрої призвели до
того, що окремі радянські дивізії потрапили в оточення.

30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки й
Балтійський флот. Сталін ужив жорстоких методів для наведення порядку у
військах.

Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження.
Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором.
Англія й Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і
обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього була Норвегія. Її
уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою територію
війська союзників. На допомогу Фінляндії озброєнням і добровольцями
прийшла Швеція. Німеччина висловила готовність надати допомогу СРСР і
навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла направити до Фінляндії
ешелони зі зброєю. США також усунулися від надання Фінляндії прямої
військової допомоги. 11 лютого 1940 р. розпочався другий
наступ радянських військ. Він завершився проривом «лінії Маннергейма». В
наступальних діях брали участь 1,5 тис. танків і 3 тис. літаків. Ціною
великих втрат (234 тис. чол. убито, поранено, обморожено та взято в
полон) радянські війська домоглися перемоги і головнокомандуючий
фінською армією К.Маннергейм змушений був дати згоду на початок мирних
переговорів.

12 березня за посередництвом і під тиском німецької дипломатії СРСР і
Фінляндія підписали мирний договір, за яким жертва агресії втрачала
значну частину своєї території, де на ній мешкало 450 тис. осіб, тобто
1/8 населення країни. Тяжкими були й міжнародні наслідки війни й для
СРСР. Ліга націй виключила СРСР зі своїх членів, ускладнилися його
відносини практично з усіма європейськими країнами та США. В листопаді
1940 р. нейтральна напередодні конфлікту Фінляндія приєдналася до
агресивної «осі» Берлін-Рим-Токіо. Значної шкоди престижу СРСР завдав
той факт, що на території Росії було сформовано маріонетковий уряд
О.Куусінена (так званий «уряд Теріокі»), з яким Сталін уклав договір про
взаємодопомогу, прикриваючи цим протиправним актом агресію проти
незалежної країни. Ці маневри не врятували сталінський режим від
міжнародної ізоляції. З нападом Німеччини на СРСР у червні 1941 р. усі
здобуті такою великою ціною території знову були відвойовані військами
гітлерівської Німеччини та Фінляндії [11, c.89].

Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16
липня 1940 р. Гітлер підписав план операції «Морський лев», яка
передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей
здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не
було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів.

Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з
метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли
участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а
завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже
не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних
і людських втрат. Так, місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу
роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в
Англії мережі радіолокаційних постів.

Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику.
Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства,
Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби Німеччині вдалося
перерізати атлантичні комунікації.

Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у
рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом
гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам
«Бісмарк», «Тірпіц» та іншим. Але ця армада зазнала поразки, не завдавши
значних втрат Англії.

Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал
Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої
стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала
можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і
блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі підводники
застосували тактику «вовчих зграй» для боротьби з англійськими конвоями.
Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники
поступово відновили контроль над Атлантикою.

Ще 28 жовтня 1940 р. у розпал битви над Англією Муссоліні без попередніх
консультацій з Гітлером розпочав наступ двох своїх армій з території
Албанії на Грецію, прагнучи реалізувати плани створення
середземноморської імперії. Прем’єр-міністр Греції Метаксас оголосив
загальну мобілізацію й звернувся за допомогою до Великобританії. Хоч
Англія була стурбована становищем у Єгипті і переживала не найкращі
часи, все ж вона перекинула у Грецію та на острів Кріт деякі сухопутні й
авіаційні частини і надіслала на допомогу грекам кілька кораблів.
Італійський наступ дуже швидко захлинувся і грецька армія, перейшовши в
контрнаступ, відкинула італійські дивізії за албанський кордон.

Гітлер у січні 1941 р. мав намір надати Муссоліні допомогу в Греції.
Болгарський уряд не поспішав погоджуватись на розгортання на території
Болгарії німецьких військ. Тоді Гітлер вдався до дипломатичних маневрів.
Під тиском з боку Німеччини Югославія підписала 25 березня 1941 р.
договір про приєднання до Антикомінтернівського пакту, а також Троїстої
угоди. Патріотично настроєні офіцери на чолі з генералом Д.Сімовичем
здійснили державний переворот і звернулися з проханням до Москви
підписати у Белграді договір про взаємодопомогу. У відповідь на
Югославію напали німецькі війська. Спільно з ними діяли армії Болгарії
та Угорщини, до агресії проти Югославії приєдналась Італія. Лідер
хорватських усташів А.Павелич проголосив утворення Незалежної
Хорватської держави (НХД), що згодом приєдналася до держав «осі».
Королівство Югославія припинило своє існування.

Без затримки з території Югославії німецька армія почала наступ на
територію Греції з метою оточити грецькі дивізії й англійські
експедиційні сили. Грецькі армії капітулювали перед німецькими
військами. Під тиском переважаючих німецьких сил англійські експедиційні
сили відкочувалися до Афін. Згодом довелось залишити і їх. Рештки
англійських військ зосередились на острові Кріт. Проти англійців
німецьке командування провело небачену повітряно-десантну операцію, в
результаті якої острів було захоплено. Обидві сторони понесли значні
втрати. Німецькі повітряно-десантні війська так і не відновили своєї
колишньої чисельності і боєздатності й надалі не застосовувались як
самостійна бойова одиниця [2, c.91].

Перевагами, що їх здобула Німеччина після захоплення Балканського
півострова й острова Кріт, Гітлер не зміг скористатися, так само як і
успіхами генерала Роммеля в Єгипті. На черзі був напад на СРСР, а новий
театр воєнних дій вимагав напруження й концентрації усіх сил рейху.

Висновки

Отже, серед причин, які зумовили виникнення Другої світової війни можна
виділити наступні:

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів
у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до
реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у
політиці Німеччини, Італії, Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між
країнами світу, що позбавило їх можливості об’єднати зусилля у боротьбі
за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було
зруйновано.

По-третє, розв’язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції,
спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція» США, які,
прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на
розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв’язанні війни відіграв. СРСР, який,
підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього,
відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Європа першої половини минулого століття зазнала жорстоких економічних
потрясінь. І першою жертвою повоєнної економічної непевності 20—30-х
років стала, передусім, політична мораль. Мілітаристський запал охопив
Європу.

Морок диктатури, терору і насильства охопив дві провідні держави, які
складали базис антагоністичних моделей суспільного життя. Перед ними,
однак, стояли схожі завдання. І не лише нацисти вірили, що саме війна в
змозі вивести Німеччину з економічної кризи. Сталін також розумів
могутність радянської держави передусім як її воєнну міць, доведену
реальними здобутками.

У 30-ті роки невідворотність нової світової війни відчувалась досить
відверто. Історики дискутують: звідки треба вести відлік руху до неї — з
28 січня 1933 року, часу приходу Гітлера до влади, чи з його рішення про
війну від 5 листопада 1937 року, чи з Мюнхенської угоди? В середині
тридцятих сформувалися політичні блоки, які протистояли у світовому
масштабі. «Потрійний союз» — блок Німеччина—Італія—Японія — без жодних
комплексів виношував агресивні наміри. Франкістська Іспанія ще з 1936
року була промовистим взірцем можливого насильницького розвитку подій за
сценарієм «коричневих».

Нацистський рейх таємно готував агресію проти західноєвропейських країн.
«Керівництвом до дії» стали слова Гітлера: «Існує лише сила. Інше —
дрібниці». Демократії Європи на чолі з Великою Британією та Францією
вкупі зі США створили альянс на зразок «сердечного братерства» — Антанти
часів Першої світової. Вони сподівались за рахунок умиротворення і
поступок Гітлеру уникнути нової війни на континенті. Але амбіційні плани
німецьких та японських шукачів нового «життєвого простору» вже годі було
вгамувати. Очікуваниий «шматок соковитого м’яса» у підсвідомості —
аргумент набагато сильніший, ніж сумирні, сповнені єлейних інтонацій,
розпатякування на публіці про «вічний мир».

Ці плани з самого початку успішно втілювались у життя. Навесні 1938 року
анексія Австрії викликала в німців сп’яніння. Нація перейшла межу, за
якою почався шлях донизу. Із захватом було проголошено головний
пропагандистський девіз німців: «Один народ — один рейх — один фюрер». У
якості цього самого ein Fuehrer Гітлер сприймався як послідовник
Бісмарка, адже йому вдалося «без крові й заліза» створити «тисячолітній
великогерманський рейх». Його закликом, який мав об’єднати націю, стало:
«Продовжимо похід з того місця, де припинив його Залізний Канцлер».
Расова доктрина фюрера, ствердження права німецької нації «надлюдей» на
«домінування над усіма іншими народами» стала плідним окультним
підгрунтям для найшаленіших амбіцій Гітлера.

Наступним об’єктом його політики сили стала Чехословаччина. Горезвісна
вереснева Мюнхенська угода 1938 року (в якій взяли участь Німеччина,
Велика Британія, Франція та Італія, без участі СРСР) не лише не змогла
зупинити загрозу війни, що насувалася, а й остаточно розв’язала руки
Гітлеру. Захопивши Судетську область, фюрер розпочав психологічну
обробку німецького народу засобами, які сьогодні ми називаємо «чорним
піаром». Чехословацька «психологічна війна» — один із перших і успішних
прикладів такого «нового підходу» до ведення війни. Зi вступом німецьких
військ у Прагу 15 березня 1938 року відбувся корінний поворот у
підготовці до війни.

І все ж войовничі настрої зовсім не були переважаючими серед німців.
Вони сподівалися, що фюрер зуміє досягти компромісів без кровопролиття,
як це було у 1938 році. Навряд чи більшість німців допускала думку про
расистську, загарбницьку і нищівну війну на континенті. Однак успішність
«психологічної війни» проти Чехословаччини призвела до поширення нових
методів «обробки громадської думки» у справі «приборкання» наступної
жертви — Польщі. До якихось пір Гітлер намагався залучити Польщу на свій
бік для спільної боротьби проти Радянського Союзу. Від цього плану він
відмовився лише на початку 1939 року. Польське керівництво відхилило
пропозиції Гітлера від 21 березня 1939 року стосовно «данцигського
коридору», який надав би Німеччині можливість контролю над балтійським
узбережжям СРСР. Тоді фюрер звернувся до радикального вирішення
«польського питання»…

Однак європейські політики, набувши сумного досвіду Чехословаччини,
втратили віру в обіцянки Гітлера. Для них він «перейшов Рубікон» 15
березня 1938 року. Тому уряд Британії 31 березня оголосив про надання
Польщі своїх гарантій. Таку ж позицію зайняла і Франція. Але й самі
вони, і Гітлер чудово розуміли, що за цими деклараціями — обмаль
реальних можливостей для виконання взятих на себе зобов’язань. Тому
Гітлер резонно вирішив, що «мюнхенські голови» не візьмуть на себе ризик
в ім’я виконання союзницьких зобов’язань. До найостаннішого моменту,
тобто вересня 1939 року, він був упевнений, що Лондон, можливо, відкличе
своїх дипломатичних представників і припинить торгові стосунки з
Німеччиною, але ні в якому разі не вступить з нею у збройний конфлікт.
Ця його гіпотеза виявилася хибною, і мала найсумніші наслідки для рейху,
для німецького народу в цілому. Гітлер та його міністр закордонних справ
Ріббентроп не врахували етичні та політичні принципи британців. Та ж
похибка характеризує його оцінку позицій Сполучених Штатів і Радянського
Союзу.

На iсторичному вiдрiзку історії, що передує Другій світовій війні,
найбільші суперечки викликає питання про роль Радянського Союзу.

Не так давно, нарешті, опублікували оригінальнi тексти (секретнi
протоколи та карти) пакту від 23 серпня 1939 року про розподіл сфер
інтересів у Європі між Німеччиною та Радянським Союзом («пакту
Молотова—Ріббентропа»). Можна сміло припустити, що Сталін, надавши
Гітлеру статус найбільшого сприяння, запевнивши його в нейтралітеті СРСР
у випадку нападу на Польщу і отримавши як взаємну послугу територіальні
надбання, він лише підштовхнув фюрера до безкарного свавілля у Європі.

З іншого боку, на виправдання цього кроку Сталіна наводиться аргумент,
що, вдаючись до такого перерозподілу «сфер впливу», радянський лідер
прагнув відвернути втягування СРСР у війну. Втім і сьогодні нелегко
винести остаточне рішення щодо намірів Сталіна у передвоєнні роки.

Розповсюдивши 17 квітня 1939 року в офіційних колах Лондона та Парижа
перший проект договору про взаємодопомогу проти будь-якої агресії в
Європі, Радянський уряд водночас натякав німецьким дипломатам про свої
наміри підтримувати з Третім рейхом «нормальні стосунки».

Недаремно саме СРСР став «полігоном» для набуття досвіду офіцерами
вермахту. Німеччина після обмежень, накладених Версальською угодою 1918
року, спочатку таємно, а потім — відверто почала нарощувати свої збройні
сили, відроджувати металургію, літакобудування, флот.

Безперечно, на «подвійну гру» Сталіна штовхала давня взаємна недовіра
між ним і Західною Європою. Він з великою готовністю схилявся до
очікування створення антирадянського блоку європейських союзників з
Німеччиною. І дійсно, британські та французькі консерватори сподівалися
створити з Німеччиною та Італією «союз чотирьох». У свою чергу,
британський прем’єр Чемберлен непокоївся, що союз iз СРСР сприйметься
«державами осі» як провокація, що прискорить вступ «васальних»
спільників Гітлера у війну проти союзників. Тому пропозиція СРСР про
створення в Європі системи колективної безпеки була відкинута.

Чим важче йшли переговори із західними державами, тим більше Сталін
схилявся до висновку про необхідність укладення угоди з нацистською
Німеччиною. Це не лише надало б йому територіальні надбання та
зовнішньополітичні переваги, а й дозволило б виграти час для зміцнення
радянської оборони.

Важливість для рейху підписаного Молотовим і Ріббентропом пакту Гітлер
відзначив гучною радістю: «Нам таки вдалося перемудрувати цього вусатого
хитруна! Тепер світ у мене в кишені». Фюрер викреслив Сталіна із лав
своїх супротивників. Пакт дозволив йому в заплановані строки здійснити
захоплення першого наміченого бастіону на Сході. Водночас домовленості
Молотова-Ріббентропа полегшили завдання Гітлера за обставин, коли
Муссоліні відмовився від воєнної підтримки фюрера, незважаючи на
укладений між ними у травні «сталевий пакт». Історики свідчать, що саме
23 серпня Гітлер прийняв рішення напасти на Польщу і врешті 31 серпня
віддав наказ.

Дата 1 вересня 1939 року позначила не лише початок жахливої чорної смуги
в історії світу, а й початок шляху нацизму до свого невідворотного
фіналу.

Список використаної літератури

Вторая мировая война, 1939—1945. — М., 1988. – 620 с.

Вторая мировая война. Направления главных ударов. – М., 2007 . – 804 с.

Вторая мировая война. Начало войны. Иллюстрированная история / Под
редакцией Джона Хаммертона. – М., 2006. – 642 с.

Деборин Г. А. Вторая мировая война. — М., 1988. – 242 с.

Документы и материалы кануна второй мировой войны, том 1—2, М., 1988.

Друга світова війна: в цифрах і фактах / Упорядник Трачук І.В. – К.,
2002.

Канун и начало второй мировой войны. Тезисы, подготовленные Комиссией
ученых СССР и ПНР по истории отношений между двумя странами // Правда.
25 мая 1989 г.

Кулиш В. М. Второй фронт. — М., 1980. – 205 с.

Кулиш В. Раскрытая тайна. — М., 1985. – 168 с.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія. Підручник. – К., 2005. – 368 с.

Матвєєв В. Архіви розкривають таємниці… – М., 1996. – 117 с.

Молниеносная война. Блицкриги Второй мировой. Серия: Великая
Отечественная: Неизвестная война. – М., 2008.

Молодяков В.Э. Начало Второй мировой войны: некоторые геополитические
аспекты // Отеч. история. — М., 1997. — N 5. — С. 128-137.

Н. Томас, П. Эббот, С. Эндрю, М. Чаппел Немецкая армия во Второй мировой
войне 1939-1945 Серия: Военно-историческая серия «СОЛДАТЪ». – М., 2004.
– 354 с.

Против фальсификации истории второй мировой войны. Сборник статей, М.,
1994.

Проэктор Д. М. Агрессия и катастрофа. — М., 1988. – 360 с.

Раткін С. Таємниці другої Світової війни. – М., 1994. – 364 с.

Смирнов В. П. “Странная война” и поражение Франции. — М., 1983. – 260с.

PAGE

PAGE 34

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *