Основні принципи охорони навколишнього середовища

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Реферат

на тему:

“Основні принципи охорони

навколишнього середовища”

Вступ. Основні підходи до охорони довкілля

За останнє десятиріччя розуміння важливості екологічних проблем сягло
найвищого рівня. Про це свідчить той факт, що на порядку денному —
питання не лише охорони навколишнього середовища, а й його
безпосереднього захисту. Природозахисна діяльність посіла важливе місце
у політиці багатьох держав, стала цариною міжнародних взаємин. Проте,
деградація природного середовища наприкінці ХХ-го століття набула таких
масштабів, що зусилля, спрямовані на ліквідацію наслідків людської
діяльності виявилися недостатніми. Тому проблема докорінних змін у
ставленні до проблеми освоєння та використання навколишнього середовища
набула особливої актуальності. Особливе значення має робота, спрямована
на попередження негативного впливу діяльності людини на природу на
противагу концепції ліквідації її наслідків. Проте, таке прогнозування,
або моніторинг розвитку навколишнього середовища зустрічає на своєму
шляху чимало труднощів, пов’язаних передусім із тим, що по-перше, не всі
наслідки діяльності людини можуть бути передбаченими, а, по-друге,
часові межі виявлення таких наслідків нерідко суттєво різняться.
Наприклад, ситуація, що склалася унаслідок аварії на ЧАЕС,
прогнозувалася через вісім-десять років, а все відбулося значно раніше —
через три-п’ять років. Йдеться про негативний вплив радіаційного
випромінювання на організм людини, рослин і тварин. Отже, моніторинг
навколишнього середовища, хоча і має позитивне значення у господарській
та науковій діяльності, проте, його методи ще не є досконалими. Тому
покладатися лише на них не можна.

На жаль, нічим не стримувана деградація природи продовжує загрожувати не
лише благоустрою людей, а й загалом існуванню життя на планеті.

Схвалення всесвітньої стратегії охорони природи покликане сформулювати
фундаментальні принципи природокористування не лише на сьогодення, а й
на далеку перспективу. Крім того, необхідно підкреслити її важливість з
таких напрямків:

— сприяння усвідомленню критичних екологічних проблем і пошуки можливих
рішень;

— сприяння широкому розповсюдженню інформації;

— розробка низки перспективних довготермінових і середньотермінових
цілей для стимулювання майбутньої роботи у цій галузі;

— створення рамок для планування політики й програми вибору та
обгрунтування необхідних заходів;

— визнання важливості природних ресурсів для соціально-економічного
розвитку та відповідальності за діяльність у цій галузі.

Є низка концепцій та підходів втілення в життя Всесвітньої стратегії
охорони природи. Однією із ключових довготермінових концепцій є
стабільний розвиток світу. Для розв’язання усього комплексу проблем, які
постають в результаті її схвалення, необхідно забезпечити такі умови
розвитку суспільства, які б сприяли стабільному функціонуванню у всіх
галузях — економічній, соціальній, політичній, культурній і, звичайно ж,
екологічній. У підвалинах стабільного розвитку світу лежить:

— бережливе ставлення до існуючого екологічного потенціалу й глобальних
природних ресурсів,

— відновлення навколишнього середовища.

Лише стабільний розвиток суспільства може забезпечити такий розвиток,
який відповідає потребам сьогодення і водночас створює можливості для
майбутніх поколінь користуватися усіма надбаннями сучасності й
задовольняти свої потреби.

Нова міжнародна стратегія розвитку відбиває прагнення людства
забезпечити екологічно обгрунтований розвиток з усіх аспектів суспільної
та громадської діяльності. Базовими принципами такої діяльності є:

1. Раціональне використання природних ресурсів і попередження їх
дострокового виснаження.

2. Урахування природоохоронних потреб в галузі розвитку і, навпаки та у
справі охорони здоров’я, поліпшення харчування і загального благоустрою.

3. Загальне зобов’язання попереджувати погіршення навколишнього
середовища і зберігати його для наступних поколінь, розумно регулювати
довкілля, активного співробітництва держав як на глобальному, так і на
регіональному й місцевому рівнях.

Цілі та заходи поліпшення довкілля

Оскільки виробнича діяльність викликає порушення природного середовища,
суспільству випадає взяти на себе турботу щодо відновлення її
властивостей та охорони від подальшої деградації.

Цілі охорони природи мають ставитись рівнозначно з іншими цілями
використання (виробництвом продуктів харчування, промисловим
виробництвом та створенням інфрастуктури).

В Україні охорона навколишнього середовища розглядається як самостійно
політичне завдання.

Політика щодо навколишнього середовища — це сукупність усіх дій,
спрямованих на уникнення втручання в навколишнє середовище, на його
зменшення та на усунення пошкоджень довкілля, що вже стались.

Конкретні цілі та програми стосуються насамперед:

?        визначення граничнодопустимих значень шкідливих для
навколишнього середовища викидів;

?        економії енергії;

?        сприяння використанню відходів тепла;

?        утилізація старих матеріалів, а також відходів;

?        підтримання здоров’я лісів та природної сили самоочищення
водойм;

?        впровадження автомобілів з мінімальною кількістю відпрацьованих
газів і бензинів без вмісту свинцю;

?        заохочення бережливого ставлення споживачів до навколишнього
середовища.

 

Заходи щодо поліпшення довкілля, а саме:

1)      технологічні — розробка і впровадження нових технологій, очисних
споруд, видів палива;

2)      архітектурно-планувальні — озеленення населених пунктів,
організація санітарно-захисних зон, раціональне планування підприємств і
житлових масивів;

3)      інженерно-організаційні — зниження інтенсивності руху транспорту
на перевантажених автомагістралях, організація екологічно-патрульного
контролю;

4)      економічні — вкладання коштів у розвиток нових,
ресурсозбережуваних технологій;

5)      правові — прийняття і додержання законодавчих актів щодо
підтримання якості атмосфери, водойм, ґрунту;

6)      освітянсько-виховні — формування екологічної культури,
насамперед у молоді.

Охорона природи має проводитись лише в поєднанні з сільським
господарством, оскільки тут можуть урівноважитись найзначніші за площею
екосистеми. Важливимивимогами є:

?        уникання будь-якої інтенсифікації використання;

?        обмеження розмірів, широкі смуги околиць;

?        розширення сівозмін з місцевими видами та сортами замість
централізовано вирощуваних високопродуктивних видів;

?        скорочення застосування добрив;

?        недопущення виливання рідкого гною на сільськогосподарські
площі, замість цього — кругообіг органічних відходів;

?        підтримка природних методів господарювання;

?        перехід від грошової допомоги виробництву до допомоги,
пов’язаної з певними місцями;

?        врахування досягнень сільського господарства для забезпечення
природного балансу.

 

Правове забезпечення екологічної безпеки

Екологічний злочин — соціально небезпечні дії, спрямовані на знищення
життя чи середовища. За такі злочини передбачені жорсткі санкції, іноді
навіть до ув’язнення на все життя.

Правовий метод охорони довкілля ґрунтується на здатності права
визначати:

?        міру можливого (власне право громадянина);

?        міру належного (обов’язки громадянина);

?        міру відповідальності (відповідальність громадянина)

поведінки людей, підприємств або держав. Норми екологічного права є
обов’язковими, якщо вони формально встановлені та закріплені законом і
підкріплюються методами державного примусу.

Право в сфері довкілля зародилося ще в сивій давнині. Спочатку закони
охороняли об’єкти природи як одну з форм приватної власності. Такого
роду закони були в Суднику Хаммурапі (XVIII століття до н.е.), в законах
Ману (II століття до н.е.), в «Руській правді» (Х-ХІ століття н.е.). У
нашому регіоні прийняття перших таких законів пов’язано з ім’ям Ярослава
Мудрого, у часи Київської Русі. Наприкінці XI та початку XII століть в
«Руську правду» була включена стаття про покарання штрафом за розорення
бджолиних вуликів. У Росії вже XVII столітті діяло біля 20 законів,
спрямованих на охорону природних об’єктів. У 1640 році був прийнятий
перший закон про охорону якості міського середовища.

Зараз природоохоронне законодавство є практично в усіх країнах світу.

У міжнародному екологічному праві провідне місце займає принцип
запобігання, відповідно до якого основною метою цивільних дій є
попередження порушень природного середовища, а не ліквідація наслідків
таких порушень. При розгляді навколишнього середовища як різновидності
товару постає питання про отримання платних ліцензій на користування цим
видом товару.

 

 Економічні критерії в екології

Використання економічних критеріїв в екології повинно бути направлено на
реалізацію головного принципу: не максимізація прибутків підприємців або
держави, а досягнення стійкого розвитку шляхом збалансованого
природокористування так, щоб розвиток матеріального виробництва в
будь-якому регіоні забезпечував стійкість екосистем. Економічне
забезпечення збереження здорового природного середовища різноманітне та
включає в себе такі головні аспекти:

1)         державне фінансування заходів з охорони природи;

2)         ліцензування.

Екологізація економіки передбачає подолання усталених уявлень про
виробничі процеси в системі ресурси — технологія і, отже, має
здійснюватись на засадах:

?        формування правових і організаційних умов для раціонального
природокористування;

?        створення науково-технічного потенціалу для переорієнтації
економіки на ресурсозберігаючі технології;

?        зміна основних напрямків суспільного виробництва, культури
споживання;

?        створення замкнених виробничих циклів, надання пріоритетності
безвідходним технологіям;

?        упорядкування системи обліку виробництва продукції з
урахуванням вартості природних ресурсів.

Після утворення Європейського Економічного Співтовариства з 1987 року
отримує поширення ініціатива Франції в галузі сумісної міждержавної
охорони природи, в результаті чого було створено багато міждержавних
структур. ЄЕС, та потім Європейська Рада (ЄР) з 1973 року послідовно
розробили та реалізували чотири програми з охорони довкілля. Прийнята
практика підготовки в цій галузі спеціальних директив, обов’язкових для
країн ЄР. Зараз в галузі екології діють 120 таких директив.

У 1993 році ЄР прийняла новий стандарт (ВЗ 7750) щодо широкого кола
продуктів промислового й сільськогосподарського виробництва та
діяльності підприємств, відповідно якому більш жорстко регламентуються
забруднення довкілля, витрати енергії на виробництво та створення
шумового забруднення. Продукція, що витримує цей стандарт, отримує знак
«Зеленого голуба», який дає переваги на ринку товарів.

 

 

 Охорона біорізноманіття. Червона та Зелена книги України

Одним з найважніших завдань охорони природи є збереження біологічного
різноманіття. У прийнятті концепції охорони біологічного різноманіття
велику роль зіграла Конвенція про охорону біологічного різноманіття,
схвалена на Конференції ООН з питань довкілля та розвитку
(Ріо-де-Женейро,1992 рік, 179 країн)

Охорона біологічного різноманіття починається зі збереження генофонду
живих організмів планети. Збереження повинно стосуватися усіх живих
істот планети. В охороні загального біологічного різноманіття ключову
роль відіграє збереження рослинного покриву, який проводить первинний
синтез органічних речовин та є їжею для тварин. Без збереження рослин та
рослинності неможливо зберегти види тварин.

Перелік видів рослин та тварин, що потребують охорони, наводять в так
званих Червоних книгах. Перша Червона книга була видана у 1966 році за
ініціативою Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів
(МСОП). Крім того, наукове узагальнення інформації в галузі охорони
окремих видів рослин, грибів, тварин, відображено в Європейському
Червоному списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення
у світовому масштабі (1991), Червоних книгах окремих країн.

Червона книга України — основний державний документ, в якому узагальнено
матеріали про сучасний стан рідкісних рослин і тварин у країні, на
підставі якого розробляються наукові і практичні заходи, спрямовані на
їх охорону, відтворення і раціональне використання.

Мета заснування Червоної книги — поліпшення охорони рідкісних та таких,
що знаходяться під загрозою зникнення видів рослинного і тваринного
світу; є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону
занесених до неї видів тварин і рослин. 

Перший том — «Червона книга України. Тваринний світ» — складається з 11
розділів, що включають статті про 382 види тварин.

Другий том Червоної книги України — «Рослинний світ» вийшов з друку у
1996 році. Він складається з 5 розділів, що включають статті про 541 вид
(підвид, різновидність, форма) рослин і грибів.

В залежності від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин,
рослин та грибів, занесених до Червоної книги України, вони поділяються
на такі категорії:

?    зниклі (0) — види, про які після неодноразовий пошуків, проведених
у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення,
відсутня будь-яка інформація про їх перебування в дикій природі;

?    зникаючі (І) — види, що знаходяться під загрозою зникнення,
збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів,
що впливають на їх стан.

?    вразливі (ІІ) — види, які у найближчому майбутньому можуть бути
віднесені до категорії «зникаючих», якщо продовжиться дія факторів, що
виливають на

 їх стан.

?    рідкісні (III) — види, популяції яких невеликі, які у даний час не
відносяться

 до категорії «зникаючих» чи «вразливих», хоча їм і загрожує небезпека.

?    невизначені (IV) — види, про які відомо, що вони відносяться до
категорії «зникаючих» чи «рідкісних», однак достовірна інформація, яка б
дозволяла визначити до якої із зазначених категорій вони відносяться, —
відсутня.

?    недостатньо відомі (V) — види, які можна було віднести до однієї з
вище перерахованих категорій, однак у зв’язку з відсугністю повної
достовірної інформації питання залишається невизначеним.

?    відновлені (VI) — види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо
їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню
і вимагають постійного контролю.

Зниження біологічного різноманіття на планеті пов’язане з деградацією
біомів і, в першу чергу, угруповань рослин — фітоценозів. Деградація
природних систем — це загальне явище і тому ценози потребують охорони не
менше, ніж окремі види, Більш того, така охорона більш актуальна,
оскільки поза ценозами види існувати не можуть.

Українські ботаніки першими в світі поставили питання про необхідність
охорони рослинних угруповань та розробили методологічну основу їхньої
реєстрації у Зеленій книзі. Перший список рідкісних рослинних угруповань
Карпат, які потребують охорони, був надрукований у 1977 році, а перша
Зелена книга України була видана в 1987 році.

@рідкісні та зникаючі ценози (всього — 127), що потребують охорони, так
і типові ценози різного рангу. Серед них лісових угруповань — 51,
степових — 26, лугових — 16, водних — 16, болотних — 12 та чагарникових
— 5. Охорона рідкісних ценозів може здійснюватися тільки як частин
відповідних екосистем та ділянок біосфери.

 

Заповідна справа

Найефективнішим засобом охорони біорізноманіття унікальних та типових
природних комплексів є заповідання.

Організаційно-правові основи ведення заповідної справи визначено Законом
України «Про природно-заповідний фонд України» та актами законодавства,
прийнятими відповідно до нього.

Природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина
світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під
особливою охороною, і включає 6721 територію та об’єкти загальною площею
2504,5 тис. га, що становить 4,07% площі України (дані 1999 року).

  У відповідності до Закону «Про природно-заповідний фонд України» до
природно-заповідного фонду належать:

?        природні території та об’єкти — природні заповідники, біосферні
запові-дники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки,
заказни-ки, пам’ятки природи, заповідні урочища;

?        штучно створені об’єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки,
зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.

 Заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки та
парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і
наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

  Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та
об’єктів, що оголошуються заказниками чи пам’ятками природи мети і
необхідного режиму охорони:

?        заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні,
загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні,
гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та
карстово-спелеологічні;

?        пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні,
зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Концепція розвитку заповідної справи України передбачає зростання її
суспільного значення для держави та народу, оптимізацію і розширення
системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду з метою
забезпечення охорони біологічного різноманіття, типових та унікальних
ландшафтів України, сприяння підтриманню екологічної рівноваги на її
території, зміцнення бази для проведення моніторингу навколишнього
природного середовища, наукових досліджень, екологічного та
патріотичного виховання громадян.

 

Станом на 01.06.2002 року Хмельницька область займає перше місце в
Україні за площею заповідних територій (455 об’єктів, площею 304299, 53
га., що становить 14,8 % від загальної площі земель області).

Найбільшими природоохоронними територіями Хмельниччини є національний
природний парк “Подільські Товтри”, регіональний ландшафтний парк
“Мальованка”.

 

Основні принципи охорони навколишнього природного середовища

Регламентуються З А К О Н О М У К Р А Ї Н И «Про охорону навколишнього
природного середовища» ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 41,
ст.546 )

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання
екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних
ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої
діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я
людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного
середовища;

г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень
у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та
відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження
новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності
природних об’єктів і комплексів;

е) науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та
соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних
знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та
прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов’язковість екологічної експертизи;

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає
на стан навколишнього природного середовища, формування у населення
екологічного світогляду;

з) науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої
діяльності на навколишнє природне середовище;

и) безоплатність загального та платність спеціального використання
природних ресурсів для господарської діяльності;

і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та
погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної
порушенням законодавства про охорону навколишнього природного
середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та
використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної
зміненості територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на
екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони
навколишнього природного середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на
основі широкого міждержавного співробітництва.

Використана література

1. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної
екології. — К.: Либідь. 1995 — 368 с.

2. Білявський Г. О., Фурдуй Р. С. Практикум із загальної екології. //
Навч. посібн.—К.:Либідь, 1997.—160с.

3. Волошин І. М. Методика дослідження проблем природокористування. —
Львів: ЛДУ, 1994. — 160 с.

4. Екологічний словник: Навч. посібник /В.В.Прежко та ін. – Харків:
ХДАМГ, 1999. – 416 с.

5. Екологія і закон: Екологічне законодавство України. У 2-х кн./
Відповідальний редактор док. юрид. наук, професор, акад. Андрейцев В. А.
— К.: Юрінком їнтер, 1997. — 704 с.

6. Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.

Еволюція взаємин людини й природи.

Ми одержали в спадок невимовно прекрасний і різноманітний сад, але біда
наша в тому, що ми погані садівники, які не засвоїли найпростіших правил
садівництва. Недбало ставлячись до цього саду, ми робимо це з
благодушним самовдоволенням неповнолітнього ідіота, котрий шматує
ножицями картину Рембрандта. (Дж. Даррелл, англійський зоолог,
письменник).

Розвиток першої глобальної екологічної кризи. З появою на планеті Земля
біологічного виду найвищої організації — людини, з її розвитком,
розмноженням, міграціями, адаптацією й небаченою активізацією діяльності
в біосфері почали розвиватися процеси особливого, антропогенного
характеру. Із самого початку поведінка людини в довкіллі стала
відрізнятися від поведінки інших вищих істот агресивністю. Людина була
не рівноправним співмешканцем у середовищі існування, а підкорювачем,
насильником, жадібним споживачем, не здатним до самообмеження.

У далеку давнину, коли кількість людей на Землі була порівняно
невеликою, а їхній інтелектуальний і технічний потенціал — дуже слабким,
природа практично не відчувала на собі тиску людини: вона легко
самоочищувалася й самовідновлювалася. Але минули тисячоліття,
народонаселення почало зростати такими темпами, досягло таких адаптацій
і поширення на планеті, яких не знала жодна інша популяція. З часом
людська діяльність обернулася на могутню силу, здатну впливати на
природу не лише в межах окремих районів і континентів, а й на планеті в
цілому. Проте свого ставлення до природи, її ресурсів людина за
тисячоліття не змінила, і це призвело до виникнення глобальних кризових
екологічних ситуацій.

Сотні тисяч років тому, в епохи палеоліту, мезоліту, для людської
спільноти характерним було пристосування до природи, велика повага до
неї, схиляння перед її силами та явищами. Люди збирали дари природи,
виготовляли примітивні знаряддя праці, полювали, рибалили. Пізніше, в
період неоліту (8—3-тє тисячоліття до н. е.), зародилися примітивне
землеробство, скотарство, почалося виготовлення досконаліших знарядь
праці та виробів із кістки, рогу, каменю, дерева, глини (гачки, сітки,
пастки, сокири, човни, посуд), будівництво перших жител і святилищ.
Людина використовувала лише силу своїх м’язів, її вплив на довкілля був
мінімальним і практично не позначався на функціонуванні екосистем суші.
На екосистеми Світового океану людина не впливала взагалі.

Першого удару природі люди завдали, почавши інтенсивно розвивати
землеробство, особливо коли для підготовки площ під сільськогосподарські
угіддя стали випалювати тисячі гектарів лісів (пізній неоліт).

За допомогою вогню люди полювали на диких звірів, завдаючи відчутних
збитків природі. А розвиток скотарства супроводжувався виїданням худобою
трав’янистих масивів на великих площах аж до їх повної деградації.

Ще на початку неоліту, коли людина винайшла лук, спис та інші ефективні
знаряддя вбивства, дуже швидко, можливо, за кілька тисячоліть, майже на
всій планеті були винищені мамонти, шаблезубі тигри та інші великі
тварини — вичерпалося основне джерело харчування. Почалася перша
глобальна екологічна криза.

Історія свідчить про наявність сумної закономірності: вибухи чисельності
популяцій виду гомо сапіенз, що відбувалися періодично у зв’язку з його
розселенням на планеті, як правило, супроводжувалися цілковитим
винищенням великих травоїдних тварин і птахів.

100—40 тис. років тому в Євразії зникли мамонти, лісові слони (5 видів),
бегемоти, носороги (лісовий і шерстистий), гігантські олені; гігантські
лані, шаблезубі тигри, печерні леви й ведмеді, гігантські нелітаючі
лебеді та інші тварини.

У XII—XI ст. до н. є. у Північній Америці, а в IX—V ст. до н. є. в
Центральній та Південній Америці зникли гігантські лінивці (2 види),
слони, гігантські лами, броненосці, бізони, леви, печерні ведмеді,
гігантські птахи (таратони, лелеки, індики), гігантські черепахи (масою
300—400 кг).

Та освоївши землеробство й приручивши тварин (розвиток скотарства), люди
створили собі нову екологічну нішу. Це була неолітична революція
свідомості й буття людства: населення земної кулі скоротилось у 8—10
разів, стали швидко розвиватися сільське господарство, тваринництво, а
потім — почались інтенсивне використання мінеральних та енергетичних
ресурсів літосфери, розвиток промисловості.

Розвиток другої глобальної екологічної кризи. З розвитком землеробства й
скотарства пов’язані перші локальні й регіональні екологічні кризи,
спричинені різкою зміною мікроклімату, складу й стану флори, фауни,
ґрунтів, зменшенням природних біологічних ресурсів. Приклад цього —
пустелі Північної й Центральної Африки, Близького Сходу, центральної
частини Північної Америки, що утворилися під впливом діяльності людини
лише кілька тисяч років тому.

Наступний етап збільшення тиску людини на природу пов’язаний із
розвитком промисловості в XV—XVIII ст., коли кількість населення
перевищила 500 млн. чоловік і були досягнуті значні успіхи в
будівництві, техніці, хімії, почалося вивчення й освоєння Світового
океану.

Концентрування великої кількості людей у перших містах супроводжувалось
активним винищенням лісів навколо них (деревина йшла на будівництво,
опалення, випалювання цегли, виготовлення меблів і знарядь праці,
транспортних засобів тощо), спустошенням луків, пасовиськ, виснаженням
сільськогосподарських угідь. Міста поступово ставали районами
екологічних напружень, а процес урбанізації обернувся на негативний
екологічний фактор.

Від кінця XVIII і до першої половини XX ст., в період бурхливого
розвитку фізики, хімії, техніки, винайдення парового й електричного
двигунів, освоєння атомної енергії, розвитку авіації, коли кількість
населення перевищила 3,5 млрд. чоловік, негативні екологічні процеси
почали набувати глобального характеру, хоча ще не досягли масштабів
кризи. Особливості ставлення людини до природи в цей період полягали в
активному «підкоренні» її, в боротьбі з нею, хижацькому споживанні всіх
її ресурсів з упевненістю в тому, що вони невичерпні.

Останні 35—40 років XX ст. — це був період атомної енергетики й
комп’ютеризації, на який припадав активний розвиток другої глобальної
екологічної кризи. Вона проявлялась у перевиснаженні природних ресурсів,
часом — у вичерпанні їх, у перезабрудненні довкілля, деградації
біосфери, до чого призвели суперіндустріалізація, суперхімізація,
супермілітаризація та суперспоживання.

Важлива особливість сучасного періоду — поява спочатку окремих учених і
«друзів природи», потім — колективів учених і багатьох громадських
«зелених» організацій і рухів у всьому світі (лише в Україні в 2002 р.
офіційно зареєстровано понад 450), які, усвідомивши значення природи для
життя людини, необхідність зберігати її, раціонально використовувати й
відновлювати, визначивши безпосередню залежність між добробутом людей,
їхнім здоров’ям та різноманітністю природи, почали активну боротьбу за
збереження й охорону довкілля. Зміцнюється міжнародне співробітництво в
галузі охорони природи, укладено важливі екологічні угоди, більшість
держав прийняли природоохоронні закони, широко розвивається екологічна
освіта.

Для того щоб жити в нашому спільному домі, ми повинні виробити не лише
деякі загальні правила поведінки — правила співжиття, а п стратегію
свого розвитку. Правила співжиття мають здебільшого локальний характер,
де все вирішується культурою населення, технологічною а, головне,
екологічною грамотністю й дисципліною місцевих чиновників (зобов’язаних
дотримуватися сформованої новою наукою екологією нової системи заборон у
сфері взаємовідносин людини й природи, нових законів про охорону природи
й людини). Аби виробити загальнолюдську, планетарну стратегію — мало
самої тільки культури та екологічної освіченості, мало й дій грамотного
(що буває надзвичайно рідко) уряду. Постає необхідність створення
загальнолюдської стратегії, що охоплює буквально всі грані
життєдіяльності людей (нові системи промислових ресурсозберігаючих і
безвідходних технологій, сільськогосподарських, що вдосконалюють
обробіток ґрунтів, застосування добрив, культивування рослин із великим
коефіцієнтом корисного використання сонячної енергії). Необхідно,
нарівні з регламентацією, створювати нові біогеохімічні цикли, тобто
новий кругообіг речовин. Вирішення подібних проблем посильне лише
людству в цілому. А це вимагатиме змін усієї організації планетарного
суспільства, формування нової цивілізації, перебудови найголовнішого —
тих систем цінностей, які встановлювалися віками! (М. М. Мойсеєв).

Незважаючи на певні досягнення в природоохоронній діяльності в окремих
країнах (Німеччина, США, Велика Британія, Китай, Японія, Нідерланди), на
зростання занепокоєності людей станом природи своїх регіонів та біосфери
в цілому, сьогодення характеризується поглибленням глобальної
екологічної кризи, надзвичайно низьким рівнем екологічної освіти й
свідомості більшості населення, дальшим нарощуванням промислових та
сільськогосподарських потужностей, нещадною експлуатацією всіх видів
природних ресурсів, збільшенням забруднень геосфер і накопиченням
шкідливих відходів.

Екологічна криза другої половини XX ст. в історії людства була найбільш
глибокою й трагічною, і подолати її надзвичайно важко. Відбувається
процес її активізації, що призводить до значних міграцій народів,
провокує війни, інші соціальні потрясіння локального, регіонального й
навіть глобального масштабу, передусім через дефіцит прісної питної води
й енергоресурсів.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *