.

Натурфілософія епохи Відродження

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
191 10889
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Натурфілософія епохи Відродження»

ПЛАН

Вступ

1. Головні підстави розвитку натурфілософії в епоху Відродження.

Микола Кузанський – видатний представник натурфілософії

2. Інші представники натурфілософії епохи Відродження, їх погляди і
підходи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ідейними джерелами цієї філософії Відродження були: антична філософія
(вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень
філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм);
єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна
(насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної
філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в
теорії пізнання.

Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став
предметом дослідницького інтересу. З’являлись натуралістичні вчення про
нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні
відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи
XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою
філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у
якому виразилися різнобічні запити людської особистості.

Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим
відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить
багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних
тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення
пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як
такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв’язків.

До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести:
онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про
сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти
політики, етики, естетики тощо.

Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів
природознавства і античних матеріалістичних традицій, аздругого, —
платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні
мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей,
М.Монтень, П.Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Казанський,
Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою
досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних
матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на
філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози.

На відміну від філософії середньовіччя філософія епохи Відродження
спрямована не на потойбічний світ, а на земне, матеріальне буття. В цей
час ідеологічний вплив римо-католицької церкви був серйозно підірваний в
результаті реформаційних рухів які допомагали молодій буржуазії
звільнитись від опіки католицької церкви як і заснувати церкву нового
типу, яка б давала більший простір свободі особистості.

В цей період виникає нова культура, що отримала назву гуманізму.
Особливість цієї течії в духовному житті людства полягала в широкому
використанні античного культурного надбання – тому весь цей період
визначається як “епоха Відродження” (або Ренесансу).

В епоху Відродження виникає і натурфілософія, як спроба пояснити природу
виходячи з неї самої, а не посилаючись на надприродні сили. Знову
формується уявлення про матерію як активну динамічну нескінченну
субстанцію, тому багато мислителів знову звертається до пантеїзму.

1. Головні підстави розвитку натурфілософії в епоху Відродження. Микола
Кузанський – видатний представник натурфілософії

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але
з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія
має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа
тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови “пантеїзм” означає
-“всебожжя”. Християнський бог втрачає свій трансцендентальний,
надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання
тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в
античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи,
тобто розвиток матеріального виробництва, обумовив розвиток техніки,
природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму
від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природно
наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були
найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала
ідея гуманізму.

Одним із характерних представників ренесансної філософії цього
спрямування був Микола Кузанський /1401-1464 рр./. Аналіз його вчення
дозволяє особливо яскраво побачити різниці між старогрецькою трактовкою
буття і трактовкою буття в епоху Відродження.

Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на
традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення
неоплатоників, починаючи з центрального для них поняття “єдиного”. У
Платона і неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується-через
протилежність “іншому”, неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та
елеати, які протиставляли єдине множинності, границю безмежності.
Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує
античний дуалізм і заявляє, що “єдиному ніщо не протилежне”. А звідси
він робить характерний висновок: “єдине є все” – формула, яка звучить
пантеїстично і прямо випереджає пантеїзм Джордано Бруно /1548-1600 рр./.

Ця формула неприпустима для християнського теїзму, який принципово
відрізняє творіння /”все”7 від творця /”єдиного”/; але що не менш
важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не
ототожнювали “єдине” з “усім”. Ось тут і проявляється. новий,
виродженський підхід до проблем онтології.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок,
що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те,
більшим від чого ніщо не може бути. Кузанець тому називає її
“максимумом”, єдине ж – це “мінімум”. Микола Куганський, таким чином,
відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити
більш наочним цей принцип, Кузанець звертається до математики, вказуючи,
що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло перетворюється на
нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним
колу, більше того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а
тим самим крапка /мінімум/ і нескінченна пряма /максимум/ становлять
одне і те саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо одна з його
сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином
доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.

Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом
філософії Миколи Кузанського, що робить його одним і з родоначальників
новоєвропейської діалектики. У Платона, одного а найвидатніших
діалектиків античності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей,
оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення
Ідеї /або форми/ і матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця
місце єдиного займав поняття актуальної нескінченності, яка є, власне,
поєднанням протилежностей – єдиного і безмежного.

Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним,
як наслідок, потягло за собою перебудову принципів не лише античної
філософії і середньовічної теології, але й античної середньовічної науки
– математики і астрономії.

Ту роль, яку у греків відігравало неподільне /одиниця/, яке вносило міру
меду як в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього. У Кузанця виконує
нескінченне – тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого.
Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом
точного знання. І, насправді ось що випливало з прийнятих Кузанцем
передумов:”… якщо одна нескінченна лінія складалася б з безкінечного
числа відрізків в одну п’ядь, а інша – з безкінечного числа відрізків в
дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б рівні, оскільки
нескінченність не може бути більшою від нескінченності”. Як бачимо,
перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка став рівною
одиниці, трійці і будь-якому іншому числу.

>

@

N

?????Т??ксами нескінченності, з тією, однак, різницею, що Зенон бачив в
парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець засіб
створення знання істинного. Правда, саме це знання має особливий
характер – воно є “навченим незнанням”.

Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію Якщо в галузі
арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві
співвідношення на приблизні, то в астрономію ця нова міра вносить, крім
того, ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити
розміри та форму Всесвіту можна лише через відношення його до
нескінченності, то в ньому не можуть бути різні центр і коло.

Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв’язок між філософською
категорією єдиного і космологічним висновком древніх про наявність
центру світу, а тим самим – про його кінець. Здійснене ним ототожнення
єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, а якої виходили не
тільки Платон і Арістотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки
і більшості представників античної філософії космос був дуже великим,
але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла – це можливість розрізнити
в ньому центр і периферію, “початок” і “кінець”. Згідно з Кузанцем,
центр і коло космосу – це бог, а тому, хоч світ не нескінченний, його
неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього не має меж, в яких він був
би замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи
Кузанського іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений
до схоластики, а другий – до майбутньої філософської класики ХVІІ ст.
Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія ХV-ХVІ ст.

2. Інші представники натурфілософії епохи Відродження,

їх погляди і підходи

Сутність епохи Відродження характеризується не тільки підйомом престижу
людини, але й корінною зміною в світогляді. На зміну
арістотельсько-біблейському світогляду про те, що центром Всесвіту є
Земля /геоцентрична система/ приходить геліоцентрична система /в центрі
– Сонце, а Земля – зовнішня планета/.

Автором цієї концепції був знаменитий польський вчений М.Коперник /ХVІ
ст./, який фактично зробив революційний переворот в світорозумінні, його
вчення розглядається як початок звільнення природознавства від теології
/Енгельс/. На захист вчення М.Коперника виступив італійський вчений
філософ Г.Галілей /1564-1642 рр./, який як єретик переслідувався
інквізицією.

Дж. Бруно (548-1600) – італійський філософ-пантеїст, домініканець.
Отримав сан священика, заперечував негрішимість Церкви, докоряв
духовенству за неосвіченість і жадібність, а філософам – за сліпе
поклоніння авторитету ( наприклад Аристотелю). Був спалений за наказом
інквізиції як єретик. Головні вори: “Про нескінченність, всесвіт і
світи”, “Вигнання звіра, що торжествує” та ін.

Бруно прийшов до висновку, що Бог є непізнаваним. Тому метою філософії
він вважав не пізнання надприродного Бога, а пізнання природи, яка є, на
його думку, “богом в речах”. Ми бачимо, що Бруно ототожнював природу з
Богом, тобто був пантеїстом. Він дивився на природу як на шати Божества,
як на втілення божественної діяльності (природа – прояв Бога). За його
вченням Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу.
Але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і
вважати, що світ має кінець – означає обмежувати могутність Божества.

Необхідно також відмітити, що пантеїзм Бруно носив ідеалістичне
спрямування. Він говорить, наприклад, що хоча неможливо собі уявити
природу окремо від Бога, але ми можемо уявити собі Бога окремо від
природи.

Далі, він визнає існування “світової душі”, яка є складовою частиною і
рушійним початком всесвіту. Світова душа, як принцип життя, як духовна
субстанція, знаходиться в усіх речах, а це вже – гілозоїзм, тобто вчення
про всезагальну одухотвореність матерії. На основі гілозоїзму, Бруно
зробив висновок про матерію, як активну субстанцію, яка породжує все
нові й нові форми.

Основну одиницю буття Бруно назвав монадою, яка виступає в трьох
поняттях: в онтологічному – як найменша субстанція, в фізичному – як
атом, в математичному – як точка. Однак, всі ці відмінності зникають в
одній нескінченній “творчій” субстанції. Ця верховна субстанція є
“монада монад”, або Бог.

Людина, яка займає в житті середнє місце в ієрархії творення, може
здійснювати всі фази життя: над собою він бачить Бога, а навколо себе
докази божественної діяльності.

Біблія містить в собі одкровення моральності; вона не претендує на
наукове знання, але завжди дотримувалась загально прийнятих понять і
висловлювалась мовою, загальнодоступною для мас.

Висновки

Отже, натуралізм (фран. природа) – це теорія, яка стверджує, що всі
явища, що відбуваються в матеріальному світі, здійснюються згідно з
Законами природи. Такий напрямок думки став основою для виникнення
натурфілософії, предметом якої є узагальнення результатів
природознавства і зведення їх до головних принципів.

Це не означає однак, що виводячи всі явища фізичного світу із законів
природи, натуралісти тим самим заперечували буття Боже. Наприклад,
швейцарський філософ-натураліст Парацельс (1493-1554) вважав, що
первинна матерія створена Богом. Принципова ж точка зору іншого
натураліста — Г. Галілея така: Бог створив Сонце та інші планети; він
надав їм певного порядку, а природа живе за своїми власними законами. Як
бачимо, Галілей визнавав Бога як Творця і першопричину світу.

Микола Кузанський (1401-1464) – богослов, філософ, кардинал, першим
склав карту Європи вчив про нескінченність світу: Головний твір – “Про
пошуки Бога”. Філософські інтереси М. Кузанського концентруються навколо
двох проблем: 1) відношення Бога до світу і місце людини в світі; 2)
проблема пізнання.

Коротко його вчення можна подати так: речі без Бога – ніщо, як число без
єдності; Бог же без речей існує. Бог не пізнаний, “абсолютний максимум”,
активна безмежність, а світ – прояв Бога, “обмежений максимум”. Яким же
чином обмежений максимум виник з абсолютного максимуму, тобто як виник
світ? В цьому питанні М. Кузанський виходить з ідеї еманації, висуває
принцип розгортання Бога в світі і повернення всіх речей в лоно абсолюту
(Бога). Як бачимо ця ідея не нова.

Вищою здатністю людини є розум, діяльність якого, на відміну від
діяльності здорового глузду, повністю відокремлена від почуттів. Розум –
Божественна космічна сила. У Богові сходяться всі протилежності:
скінченне і нескінченне, єдине та множинне і т. д.

Сутність епохи Відродження характеризується не тільки підйомом престижу
людини, але й корінною зміною в світогляді. На зміну
арістотельсько-біблейському світогляду про те, що центром Всесвіту є
Земля /геоцентрична система/ приходить геліоцентрична система /в центрі
– Сонце, а Земля – зовнішня планета/.

Автором цієї концепції був знаменитий польський вчений М.Коперник /ХVІ
ст./, який фактично зробив революційний переворот в світорозумінні, його
вчення розглядається як початок звільнення природознавства від теології
/Енгельс/. На захист вчення М.Коперника виступив італійський вчений
філософ Г.Галілей /1564-1642 рр./, який як єретик переслідувався
інквізицією.

Далі від Коперника в світорозумінні пішов італійський вчений філософ
Д.Бруно /1548-1600 рр./ що проголосив гіпотезу про існування можливості
світів, за що жорстоко був покараний інквізицією – прилюдно спалений. В
Київській Русі вчення М.Коперніка, Г.Галілея та Дж.Бруно широко
пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах
/Ф.Прокопович та ін./

Бруно прийшов до висновку, що Бог є непізнаваним. Тому метою філософії
він вважав не пізнання надприродного Бога, а пізнання природи, яка є, на
його думку, “богом в речах”. Ми бачимо, що Бруно ототожнював природу з
Богом, тобто був пантеїстом. Він дивився на природу як на шати Божества,
як на втілення божественної діяльності (природа – прояв Бога). За його
вченням Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу.
Але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і
вважати, що світ має кінець – означає обмежувати могутність Божества.
Необхідно також відмітити, що пантеїзм Бруно носив ідеалістичне
спрямування. Він говорить, наприклад, що хоча неможливо собі уявити
природу окремо від Бога, але ми можемо уявити собі Бога окремо від
природи.

Отже, із сказаного раніше можна зробити висновок про те, що філософська
думка епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі
наукової революції та розвиткові філософії Нового часу /ХVІІ-ХVІІІст./.

Список використаної літератури

Мир философии: Книга для чтения: В 2-х ч. Ч. І, разд. 1.— М., 1991.

Філософія. Підручник / За ред. Надольного І.Ф. – К., 1999.

Філософія. Курс лекцій: Навч.посібник. — К., 1995. — 576 с.

Філософський словник. 2-е вид. / За ред.ВЛ.Шинкарука. — К., 1986. —
800с.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020