Культура та живопис ХІІ – кін. ХV ст. в західноєвропейському середньовіччі (реферат)

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Культура та живопис ХІІ – кін. ХV ст.

в західноєвропейському середньовіччі”

ПЛАН

Вступ

1. Готична культура та мистецтво Західної Європи

2. Культура Відродження. Особливості живопису

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської
імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла
свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя
залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала
прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання
турками-османцями її історія уривається.

Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:

раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);

феодальна роздробленість (XI—XII ст.);

централізація держав під королівською владою (XIII—XV ст.).

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного
лицаря в обладунку. Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію,
членів якої об’єднували спосіб життя, морально-етичні цінності,
особистісні ідеали. Лицарська культура складається у феодальному
середовищі. Народна селянська культура послужила одним з найважливіших
джерел прогресу середньовічної культури, який почався в XI столітті і
виразився у формуванні міської культури. У XI столітті в Європі
відбувається швидке зростання міст. Важливим елементом піднесення
культури у XI—XIII ст. було розширення освіченості, вихід її за межі
виключно духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в
письменних людях. Збільшується кількість шкіл, з’являються міські,
єпископальні, а також приватні школи. Поступово виникає їх
спеціалізація. Наприклад, в Болоньї були юридичні школи, в Солерно —
медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап у розвитку системи освіти — виникнення вищих
навчальних закладів. У XII—XIII ст. виникають університети (від
латинського «універсум»- загальність, сукупність). Стиль
західноєвропейського мистецтва Х — XII ст. отримав назву «романський».
Він виник у монументальній кам’яній архітектурі, а в той час всі кам’яні
споруди називалися римськими (Roma — Рим), на відміну від варварських —
дерев’яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної
техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але
складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного
життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів,
безперервні війни).

У XII—XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя,
побутового укладу, технічний прогрес призвели в художній сфері до
виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль формується, як і
романський, в архітектурі. Термін «готика» ввели в епоху Відродження,
виражаючи своє ставлення до варварської, як тоді вважали, архітектури
середніх віків (готи — назва одного з варварських племен).

Невід’ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії —
тисячолітньої імперії, єдиної держави, яка проіснувала всі середні
віки — з IV по XV століть. У той же час її культура мала значні
особливості в порівнянні із західноєвропейською. Якщо в раннє
середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна Римська імперія
продовжує процвітати (назва «Візантія» склалася від першої, грецької,
назви столиці — Візантій, перейменованої пізніше на Константинополь).
Культура Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої Греції і
Риму, увібрала в себе багато чого і з культур східних народів, які її
населяли.

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії
людської цивілізації. Хронологічно європейське Відродження як єдиний
культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило
Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію та інші західноєвропейські
країни. Але в цих різних країнах воно проходило по-різному.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в
Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан,
Мікеланджело.

Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня
унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для
подальшого розвитку світової культури.

1. Готична культура та мистецтво Західної Європи

У історії західноєвропейської середньовічної культури виділяються два
етапи: романський — XI—XII століття і готичний — ХІІІ—XIV століття (в
окремих країнах — до XVI ст.).

Щодо мистецтва готичного стилю, то передусім привертає увагу пошук
синтезу між архітектурою, живописом і скульптурою. Майстри готики широко
зверталися до образів народної фантазії. Водночас в їхньому мистецтві
сильніше, ніж у романському, відбився вплив більш раціонального
сприймання світу, прогресивних тенденцій ідеології того часу.

Готика — це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок
гострих стрілчастих шпилів, це вітражі — великі вікна з кольоровим,
мальовничо розписаним склом, це чисельні арки, багатство скульптури,
оздоблення. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності,
величі. Сутність готики полягає в зіставленні протилежностей, у
здатності об’єднати абстрактну ідею та живий трепет життя, у прагненні
пронизати земну плоть злетами духовної енергії. Готична архітектура
водночас конструктивна та зображувальна, що й проявилося у готичному
соборі, який виконував роль суспільного центра міста. Пам’ятками цього
стилю є Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське
Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії і т.д. На великі
зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові явища в
музичній культурі. Саме у 12-13 ст. досягає вершин розвитку
найдосконаліший вид професійного багатоголосся — дискант. Це був спів у
протилежному русі, або «протиголосся», осередком його була школа при
соборі Паризької Богоматері, міста Лімож і Шартр. У 15-16 ст. готику
змінив Ренесанс.

Значного розвитку готика досягає у Франції. Франція, особливо її центр
Іль де Франс, вважається колискою готики. Рання готика репрезентована
Собором Паризької Богоматері (п’ятинефний храм уміщував до 9 тисяч
чоловік). В його конструкції виразно виявляються всі основні принципи
готики, але також багато елементів важкої романської архітектури —
масивна гладінь стін, приземкуваті стовпи, незграбні вежі, мінімум
скульптури. Західний фасад став зразком для архітектури багатьох
наступних соборів: над трьома вхідними порталами послідовно височіє так
звана галерея королів, три великих вікна з «трояндою» посередині, дві
вежі. Всі частини прикрашені стрілчастими арками.

Готична архітектура Франції та інших країн Європи пройшла через етапи
ранньої, високої та пізньої готики. У межах готичного стилю митці
XIII—XIV століть значну увагу приділяли розвиткові багатоколірних
вітражів, оновлюється мистецтво книжкової мініатюри, ілюстрації,
великого поширення набувають гобелени.

Готика Англії виникла дуже рано (наприкінці ХІІ ст.) й існувала до XVI
ст. Млявий розвиток міст призвів до того, що готичний собор став не
міським, а монастирським, оточеним полями і луками. Звідси, очевидно,
його «розпластаність» по горизонталі, розтягнутість у ширину, наявність
безлічі прибудов. Домінанта собору — величезна вежа на середохресті.
Найчистіший зразок ранньої англійської готики — собор у Солсбері,
оспіваний згодом у пейзажах Дж. Констебла. Головний готичний собор
Англії — Кентерберійський, резиденція архієпископа Кентерберійського,
національна святиня. Собор Вестмінстерського абатства в Лондоні — місце
коронації і поховання англійських королів з часів Вільгельма
Завойовника, згодом усипальниця великих людей Англії — близький до
французької готики.

Починаючи із часу Столітньої війни будівництво в Англії скорочується. З
цивільної архітектури цього періоду можна згадати найславетніший
Вестмінстерський королівський палац (XIV ст.) з його Вестмінстер-холом
площею 1500 кв.м.

В Італії дістали поширення лише окремі елементи готики: стрілчасті арки,
«рози». Основа — суто романська: широкі приземкуваті храми, гладка
площина стін яких часто інкрустована кольоровим мармуром, що створює
смугасту поверхню фасаду (собор у Сієні). Приклад пізньої італійської
готики — величезний Міланський собор, який вміщує 40 тисяч чоловік,
найбільший храм Європи (початок будівництва XV ст. — кінець XVI ст.).
Венецію й досі прикрашають її мармурові палаци з аркадами, що
віддзеркалюються у каналах або лагунах (Палац дожів, 1310 р. — XVI ст.).

Готичні пам’ятки є в Нідерландах (ратуші в Брюгге, Брюсселі і т.д.),
Чехії (собор св. Віта і Карлів міст у Празі), Австрії (собор св. Стефана
у Відні) та інших країнах Європи.

Араби привнесли в іспанське мистецтво розвинуту культуру орнаменту і
залишили ряд прекрасних пам’яток архітектури в мавританському стилі,
серед яких мечеть у Кордові (XVIII ст.) і палац Альгамбра в Гранаді
(XIII—XV ст.). В XI—XII ст.ст. на території Іспанії розвивається
романський стиль в архітектурі, чудовою пам’яткою якого є величний собор
у місті Сантьяго-де-Компостела. У XIII — першій половині XV ст. в
Іспанії, як і у всій Західній Європі, формується готичний стиль.

Кінець 12 — початок 13 ст. в Іспанії, як і у всій Європі, були позначені
важливими змінами: посилилась могутність великих монархів, об’єднувалися
дрібні держави, монастирі втрачали свій вплив, виникли міські общини з
їх самоуправлінням, все це сприяло пробудженню народної свідомості усіх
сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло
відображення в готичному стилі. Іспанська готика нерідко запозичує
мавританські риси, про що свідчать величні собори в Севільї, Бургосі і в
Толедо (один з найбільших у Європі). Особливе художнє явище являє собою
так званий стиль «мудехар», що сформувався у результаті злиття в
архітектурі елементів готики (а пізніше — Ренесансу) з мавританською
спадщиною.

У XIV столітті бурхливий розвиток європейських міст стимулював
демократизацію готики, її застосування в позакультовій архітектурі.
Елементи готичного стилю починають використовувати навіть у предметах
повсякденного вжитку (меблі), а таке широке використання готичного стилю
сприяло виникненню численних національних і регіональних варіацій.
Історія мистецтва оперує поняттями «англійська, французька, німецька
готика». Слід враховувати, що протягом подальшої (від XIV ст.) історії
ставлення до готики було неоднозначне. Приблизно до середини XVIII
століття готика асоціювалася з «варварським мистецтвом», сприймалася як
порушення художнього смаку, почуття симетрії й пропорцій. Вважалося, що
готичне мистецтво принижує людину, викликає почуття страху та
приреченості. Нове сприймання готики пов’язане з ідеологією німецького й
французького романтизму, які начебто знову «відкрили» цей стиль,
наголосивши на пафосному характері готики, на її здатності пробуджувати
в людини почуття піднесеного, величного почуття захоплення. Значення
готики в історії європейської культури було підкреслено й у XIX столітті
появою неоготичних тенденцій у мистецтві деяких країн Європи.

У творенні нової архітектури провідну роль відіграли ченці, а маршрути
прощі полегшили обмін ідеями. Зі зростанням нових міст на заході
виявилася тенденція до перетворення романського стилю на готичний.
Власне, пізньороманський стиль витворив усі формальні передумови готики
(стрілчаста арка, аркбутан, ребристе склепіння). Бракувало лише нового
поштовху до розуміння простору в русі, що переймав усі маси й відкривав
нові напрямки розвитку дії. Подибуваний у Даремі подвійний ефект (рух
уздовж та вгору) треба було зробити якомога динамічнішим і легшим, аби
вірника у костелі поривало водночас до вівтаря і вгору, до неба. Це
потребувало нової сукупності напруг і звільнюючих ритмів, і вони
з’явилися на хорах Сен-Дені у сорокових роках XII ст. Рух до вівтаря
опоряджувався багатими новоствореними ритмами, одначе у першу чергу
підкреслювалась вертикаль. Гармонійний всесвіт романського стилю
перетворився на динамічний, спрямований угору всесвіт готики: знову
тріумфував образ небесної гори. Поривання угору остаточно зосередилося у
шпилі.

Зовнішні особливості узгоджувалися з внутрішніми: було видно, як споруда
збиралася докупи й підносилась. Проте усередині передусім наголошувалося
на емоційному враженні. Якщо з зовнішнього боку то була священна гора,
яка радо дотикалася неба, то у внутрішній порожняві (ще — горбок Венери,
відьомський пагорб) розташовувався цілий світ ритмічних форм, які
водночас звільнювали і сковували глядача. Сторіччя, що породило готику,
було також великою добою схоластичної науки, спроб створити
енциклопедичні системи знання, яке гармонувало з природною і духовною
дійсністю, Історією та Божим заміром, розумом і вірою, а також визначало
місце людини у всесвіті. Подібним чином і кафедра була водночас
алегоричною і органічною космічною звісткою. Для Північної Європи
характерна цегляна готика. Найбільш знаменитим циклом скульптур періоду
готики незаперечно вважається скульптурний декор собору в Наумбурзі.
Рельєфи «Страстей Христових», зображені на огорожі західного хору
(«Таємна вечеря», «Зрадництво Іуди», «Взяття під варту»), сповнені
надзвичайного драматизму, реальності подій, проникливої достовірності. У
самому приміщенні хору наумбурзькі майстри поставили 12 статуй
засновників храму. Це ціла галерея людських характерів, дуже різних і
протиставлених один одному.

У пізньоготичній німецькій скульптурі багато патетики, з’являються
манірність, претензійність, надмірна витонченість, поєднання релігійної
екзальтації з жорстокою натуралістичністю (дерев’яні скульптури
«Розп’ятий» і «Оплакуваний»). Культура середньовіччя, яка існувала
тисячоліття, висунула нове коло ідей та образів, нові естетичні ідеали,
нові художні прийоми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього
часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Інтерес мистецтва
середньовіччя до духовності був величезним. Мислителі й художники цієї
пори так само, як і в античності, прагнули гармонії, міркували про
розумне влаштування світу. Але виражали це специфічно, абстрактнішою
мовою.

2. Культура Відродження. Особливості живопису

Епоха Відродження — період в історії культури Західної Європи, який
почався в Італії в кінці XIII століття, зайняв в більшості європейських
країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII
століття. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі —
італійський художник XVI століття, учень Мікеланджело і перший дослідник
сучасного йому мистецтва, автор книги «Життєписи найбільш знаменитих
живописців, ваятелів і зодчих». Він хотів підкреслити цією назвою
особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій.
Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення,
періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і
питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна
зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

Культура європейського Відродження виросла на фундаменті середньовічної
культури Заходу, що саме Відродження пов’язане з переходом від аграрної
культури до міської культури.

Політико-економічна суть визначення епохи Відродження (XIV—XV ст.)
полягає в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного
виробництва. Суспільство в зв’язку з цим стало більш динамічним,
просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні
кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорився.

I

N естетики. Цей процес секуляризації багатьох важливих галузей знання і
мислення як такого призвів до появи культури Ренесансу, в центрі якої
знаходиться гуманізм — прояв особливого інтересу до людських цінностей.

Культура Ренесансу, його мистецтво і передусім пластика дозволяють
сформулювати парадокс: архетип юності, який по своїй суті є вираженням
пошуку незмінності, здається начебто історичним. Основою цього парадокса
служить прийняте Ренесансом положення про принципове генетичне
ототожнення світу природи і світу культури.

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею
пов’язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування
середньовічної культури і початок формування культури Нового часу.
Відомий вчений Б. Р. Віппер так визначив суть Відродження:

«Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії
людства, це синонім особистої свободи, досконалості у мистецтві, краси в
житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини… Ренесанс був не
стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс — це
період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови
середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства
ще не встигли оформитися».

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес
розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для
Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою
роль вигідне географічне розташування. Розкіш нових багатіїв
обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі
потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям
був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях,
вчителях, нотаріусах. Таким чином з’являється інтелігенція, яка зіграла
провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку,
безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в
той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була
пов’язана з традиціями народної культури.

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження,
що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах,
склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної
епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична
традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти
не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів,
пам’ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної
культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній
культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці
систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея
«гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових
поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою — людина).
Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал
гуманістичної культури — всебічно розвинена людська особистість, здатна
насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської
думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу
Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: «Велике чудо
є людина!». У своєму трактаті «Про достоїнство людини» він писав: «Бог
створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу,
дивувалася його величчю… Людина може рости, удосконалюватися вільно. У
ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя».

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її
розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство,
могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у
прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з
яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь
корпорації — общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням
раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої
людської особи і всього того, що з нею пов’язано. Це мало безперечно
прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх
ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей
світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху,
самоутвердження будь-якою ціною.

Ідеал життя, відповідний до мистецтва, був реалізований перш за все у
Флоренції XV ст.— «ідеальному» місті, змодельованому уявою і руками
великих творців. «Ідеальне» місто народилося перш за все завдяки
відкриттю перспективи, окресленої Брунеллескі та Леонардо да Вінчі, а
також завдяки здійсненій єдності просторово-пластичного і
суспільно-політичного бачення світу.

Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво.
Ніколи в історії, навіть в Стародавній Греції мистецтво не мало такого
всеосяжного значення. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий
гуманістичний світогляд.

З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський
(нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень. Саме
образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії
людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів
до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної
геометрії є великий художник А. Дюрер. Таких прикладів можна навести
безліч.

В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі
періоди: XIV ст. — Передвідродження (або Проторенесанс), XV ст. — раннє
Відродження, кінець XV—XVI ст. — високий Ренесанс, кінець XVI — початок
XVII ст. — пізнє Відродження.

Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто
(1266—†1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає
відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення.
Застосовує світлотінь для надання фігурам об’ємності. Розташовуючи їх в
декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Його
сучасник Петрарка писав, що відчував перед витворами Джотто «захоплення,
яке доходило до заціпеніння». Найбільш чудовими є фрески в капелі дель
Арена в Падуї (ця капела — невелика церковна споруда для молитов однієї
сім’ї або зберігання реліквій — побудована на арені античного
амфітеатру, звідки і назва). На Джотто було покладено керівництво
будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. За
його проектом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками
білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

Флоренція була найбільшим культурним центром Італії того часу, у XV
столітті тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський
лад, встановлюється тиранія родини Медичі. Правління одного з них —
Лоренцо Медичі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім
блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим — зростанням народного
невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем
Савонаролою, який полум’яно проповідував простоту і помірність.

Раннє Відродження пов’язане з цілою плеядою майстрів, серед яких
визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість
архітектора Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо.

Першим майстром, який усвідомив необхідність реформ і ясно сформулював
ідеї нового художнього мислення, був скульптор, і насамперед архітектор
Філіппо Брунеллескі (1377—†1446). Найбільшу славу принесло Брунеллескі
будівництво купола собору Санта Марія дель Фьоре у Флоренції. Вже
згадувалося про те, що будівництво собору почалося за півстоліття до
Брунеллескі, ще Джотто спорудив дзвіницю, було закладено підмурівок
основної будівлі, зведено стіни. Наслідуючи готичну традицію, собору
надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує
технічно найскладніше завдання — перекриває отвір діаметром в 42 метри
куполом. Це була перша після середньовіччя купольна будова в Європі.
Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується
стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Для
розвитку живопису поворотне значення мало відкриття Брунеллескі законів
лінійної перспективи.

Засновником фламандської мальовничої школи був Робер Кампен, але
найвідоміші її представники належать до наступного покоління. Першим з
великих майстрів європейського масляного живопису став неперевершений
портретист Ян ван Эйк (ок. 1390-1441). За допомогою олійних фарб він
домагався чудової передачі гри світла й тіні на різні предметах

Надзвичайно обдарованим художником був і його молодший сучасник Рогир
ван дер Вейден (ок. 1399-1464). Не настільки опікуючись про деталі, як
ван Эйк, він віддавав перевагу багатим яскравим кольорам, чітким
контурам і тонке моделювання обсягів, створивши власний неповторний
стиль, здатний передавати широкий спектр емоцій — від безтурботного
спокою до безмежної вболівай

Фламандська школа дала мистецтву не одне покоління блискучих майстрів
живопису, і протягом усього XV століття багато властиві їй риси
переймали художниками всієї Європи. Тільки з 1500 року на зміну їм
прийшов новий плин, що поволі набирав силу за Альпійськими хребтами —
італійське Відродження

У живописі роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке
життя — всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його
реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві
Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя
святого Петра і два біблійних сюжети — «Гріхопадіння» і «Вигнання з
раю». У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше:
анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні
передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за
допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Уперше ж
Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема
замовника — Філіппо Бранкаччі.

Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Боттічеллі
(1445—†1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно
була під церковною забороною. Його твори («Весна», «Народження Венери»)
пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він
вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.

У першій половині XV ст. мистецтво Нідерландів подарувало майстра
світового значення. Це був Ян ван Ейк — придворний художник бургундських
герцогів (тодішніх володарів цієї країни) — людина освічена й
талановита, яка вийшла з бюргерських верств. Незважаючи на ще
середньовічне розуміння світу, Ян ван Ейк був закоханий у красу
навколишньої природи та звичайних речей, що оточують людину, глибоко
цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. У найменших виявах життя,
в непомітних на перший погляд предметах він зумів побачити одухотворену
красу. У його картинах навіть фарби, чисті й прозорі, сяяли як
дорогоцінне каміння. Цього враження художник домігся, вдосконаливши нову
на той час техніку олійного живопису.

Початок XVI століття був для Італії часом економічного занепаду,
політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей
період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам,
міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт
мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий
Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да
Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними.
Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тіціан).

Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі
(1452—†1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він
втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був
геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором,
художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після
його смерті були видані під назвою «Книга про мистецтво». Він займався
анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією,
механікою, гідравлікою, математикою — цей список можна продовжувати.
Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з
них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція
баштового підйомного крану, ґвинтового домкрату, роликового підшипника і
ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його
сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас
дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо
підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше
кінцевого результату.

Вже в молодості Леонардо да Вінчі прийшов до думки про нерозривний
зв’язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше
стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він
розповсюдив на весь організм.

Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням
людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи
вивчені ним закони оптики. Художники XV-XVI століття оволоділи
перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув
мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору.
Цьому відчуттю сприяла м’яка, з напівтонами, світлотінь.

Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе
увагу у фресці «Тайна вечеря», виконаній на стіні трапезної
домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася
багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати
психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.

Висновки

Отже, в епоху середньовіччя живопис став одним з найголовніших видів
мистецтв. Зміни в житті суспільства й нові технічні приймання дали
художникам можливість створювати реалістичні, пронизані глибоким
гуманізмом добутку, яким було призначено зробити справжню революцію в
західноєвропейському мистецтв

На заході романської епохи живопису приділялася другорядна роль
малярства. Але із приходом XIII сторіччя почався стрімкий розвиток
європейської цивілізації, що відкрило перед художниками нові
перспективи. Палаци й замки вищої знаті прикрашалися з небаченим раніше
пишнотою, бурхливо розросталися Париж, Прага, Лондон, міста Італії й
Фландрії. Усі нових полотен — спочатку лише на релігійні сюжети — жадали
не тільки аристократи й служителі церкви, але й заможні городяни. З
поширенням грамотності зростав і попит на літературу світського змісту.
Кращі зразки книжкового мистецтва, багато оформлені мініатюрами,
призначали для королів і князів і створювалися не тільки в монастирях,
але й професійними художниками, що мали власні майстерні. Незважаючи на
досить низьке суспільне становище при житті, імена багатьох художників і
їх біографії стали надбанням історії.

Список використаної літератури

З історії культури Середніх століть і Відродження.Видавництво «Наука». —
М., 1996.

50 біографій майстрів західно-вропейського мистецтва. – С.-Пб., 2000.

Історія мистецтва закордонних країн. — Том 2. Видавництво «Академія
художників». – М., 1990.

Історія світової архітектурної думки. – М., 1998.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2002.

PAGE

PAGE 4

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *